До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: УКРАЇНСЬКІ ГОРИЗОНТАЛІ (1, 05.2019)

Анатолій ВИСОТА: УКРАЇНСЬКІ ГОРИЗОНТАЛІ  (1, 05.2019)

<o:p>
        Щоб зацікавити
«Одного разу, проходячи під Печерським мостом, її заплакану побачив старий віщун, що жив під тим мостом. Всі кияни його знали, бо він був місцевим безхатьком та віщуном і до нього багато людей ходили за порадою. Він її зупинив і спитав: (діалог дослівний, як казала мама):
— Чому ти плачеш, дитино?
— Побили мою дочку, проломили черепа і вона помирає.
— Не плач, дитино, твої діти тебе переживуть. Всі твої будуть живі і ти нікого ховати не будеш. А от тебе з чоловіком поховають в одну могилу, бо ви помрете в один день.
— Але хіба таке можливо? В нас так не ховають.
— Йди, дитино, не плач. В тебе все буде добре!»
(Із спогадів Олени Кілячус).</o:p>

       Замість вступу
Кожну людину все життя оточують люди. Більшість з них це ті, які майже не впливають на твоє життя. Злостивих і недоброзичливців ми намагаємось оминати, як неїстівні гриби у лісі. Але трапляються нам і добрі гриби, яким ми раді як і деяким доброзичливим людям, яких помічаємо відразу, з першого погляду, з першого слова.
Якось у лютому 2019 р. мені подзвонила Надія Нечай, яка багато років головувала у нашому Красному. Вона посприяла мені у підготовці і виданні книги «Красне. Красен. Красн» у 2009 році. 

До 925-річчя заснування города Красна ми разом з краснянами поставили пам’ятник нашому селу і це було у 2010 році. 

Пані Надія сповістила мені, що є такий собі Григорій Коваль – поет і полковник СБУ у відставці, а сам він родом із Кропивницької області. Так от йому так сподобалася наша книга, що він написав про неї цілу поему. Хоче побалакати зі мною. І от ті розмови тривали більше місяця і я добряче підредагував той твір п. Григорія. Ту його поему я назвав поетичним рефератом про книгу «Красне…». Так добре склалися зорі, що п. Григорій зумів вже у квітні 2019 р. видати книгу своїх поезій під назвою «Моїх років обжинки». 

Невдовзі я вже розглядав гарну обкладинку і читав дарчий напис. 

Потім прочитав в ній і дивну поему «Красне».
А ще п. Григорій не раз казав мені, що має спогади Олени Казанець з Козіївки про свою матір і свій рід. (Козіївка – це невеличке село, бо має всього 117 жителів, на правому березі річки Красна неподалік від нашого села і входить ця Козіївка, заснована ще в 1050 році, до нашої Краснянської сільради). Він набрав ці спогади на своєму компі і переслав мені. Я поглянув, що там аж 8 сторінок та ще й 12-м шрифтом і відклав, бо треба було садити картоплю. Якось в неділю я таки взявся читати ті спогади і не зміг відірватися цілу годину. Жінка написала щиро, лаконічно про свій рід і там були описані такі виверти долі, що мені захотілося познайомитися з нею. Подзвонив і дізнався, що вона може приїде на Проводи в Козіївку. Тоді може й зустрінемося.


       Підготовка до Проводів
Після Великодня у наступну неділю і ближчі дні українці відзначають Проводи. Це день пам’яті про своїх покійних родичів. Люди впорядковують могилки, кладуть на них крашанки, цукерки й пасочки та інші смаколики, які потім роздають людям, або в церкву як панахидку. Завершуються Проводи спільною щедрою трапезою там же на гробках.
Цього року Великдень припав на 28 квітня, а Проводи у нас у Красному мали бути в неділю 5 травня 2019 р., а в Козіївці в суботу, бо піп один на двоє сіл. У четвер ми з дружиною пішли на Високі гробки, щоб впорядкувати 7 могил. Взяли з собою лопату, сапу, сокирку, граблі, відро і ряднину. А працювали аж 5 годин, бо за рік там так все позаростало і весною ніхто не випалив стару траву. За час тої роботи було коли подумати і обговорити з дружиною те, як ми, українці, самі собі ускладнюємо життя. Це ж хтось колись насадив був бузок коло могилок, щоб цвіло і пахло на гробках. Ті кущі так розрослися, що стали схожі на дерева і сам же я їх давно зрубав і коріння викопав. За порадою матері я посадив коло могилок дві вишеньки – хай родять, може, хтось з’їсть ягідку. За десять років ті вишні так розрослися, що стали нахиляти хрести. Довелося мені їх спиляти і викорчувати пеньки. Дружина сама коло могили свекрухи посадила рози (ружі) – хай цвітуть і пахнуть. Через кілька років довелося і їх рубати, бо стали закривати могилки. Спиляне і зрубане залишило після себе коріння і щовесни я бачу землю, вкриту сотнями паростків вишні, бузку і колючої ружі.
І ті паростки я спочатку рубав сокиркою, потім лопатою і знову брався за сокирку, щоб потім вигребти все разом із торішньою травою граблями. Виношу все це на ряднині за межі кладовища і бачу плеса барвінку і старі могилки, вкриті вічнозеленим барвінком. 

То люди зробили те, що ми мали були зробити багато-багато років тому – засадити всі могилки барвінком. Був досвід наших предків з барвінком, а ми ним знехтували, а тепер от і мучимося щороку. То ми хоч зараз таки очистили на могилках землю від коріння і посадили там барвінок.
Того ж дня надвечір я з’їздив і в Козіївку. Там цвинтар у старій своїй частині став справжнім лісом із високими деревами і стежкою поміж забутими могилками. Місцями виднілися великі плеса барвінку, під якими вгадувалися горбики-могилки: барвінок витіснив і пирій, і іншу траву. Прибираючи могилку, я відмітив собі, що мій дід Денис по батьку Михайлу прожив 66 років, бо народився у 1896 році, а помер у 1962 році. Я був на його похороні і на грудях в мене, учня 10-го класу Трипільського інтернату, тоді красувався фотоапарат «Смєна». А зараз я приїхав у Козіївку на власній «Опель-омезі» і знимкую на смартфон табличку із нержавсталі,  

яку сам колись і прикрутив до хреста, який поставив мій батько. За годину я справився із прибиранням дідової могили. Чи ж приїде на Проводи в Козіївку п. Олена?

       У суботу в Козіївці 
Скільки там тої їзди – 5 хвилин. І я знову переконуюся, що це древнє село таки маленьке. Головна півкілометрова вулиця, де за зеленими деревами губляться хати. 

А на схід уздовж ставу ще одна вулиця. 

А прямо вгору обгороджене кладовище і я йду до найближчого входу. 

Тут з десяток впорядкованих і обгороджених могил Артюшенків. 

Йду стежкою, як через ліс, і шукаю могилки Казанців. Нема. Коло колись головного входу і могила мого діда. Кладу на неї панахидку: дві крашанки, яблуко, пачку печива і цукерки. 

Ось поруч дві братські могили жертв Голодомору: 

їх до восьми десятків і всіх встановила поіменно тітка Якилина Голубенко. Питаюся в людей, де поховані Казанці? Показують йти вгору до нового головного входу. І там праворуч і трохи нижче від входу справді поховані Казанці. Але це родичі Івана Павловича Казанця, який помер у 1975 році. 

Я розпитую, де поховані інші Казанці – родичі брата Мирона. Високий кремезний чоловік Василь Бояр сказав, що знає, де вони поховані, бо сам є родичем Мартина Казанця, а ніякого не Мирона. 

Дорогою до нижнього входу п. Василь розказує мені й показує, що вздовж ставу була колись вулиця «Жидовня» і там жив колись прадід Павло Казанець із синами. А тих жидів комуністи розкуркулили і виселили, бо вони мали греблю, ставок і машини, діючі від натиску води.
Опускаємося стежкою і п. Василь показує мені на кілька чорних невеликих хрестів, на які я, скільки не ходжу цією стежкою, ніколи не звертав уваги. Ось праворуч читаю: «Казанець Наталія Мартинівна 1928-2009». 

ї

– Так це ж Ташка! – вигукую я. – Да! Її в селі інакше й не називали. Ліворуч могила її сестри Гальки. 

А далі велика могила і хрест, на якому написано: «Казанець Мартин Павлович 1900-1941» і за вертикальною рисою: «Казанець Олена Степанівна 1905-1941».  

Отже я й знайшов могилу, в якій поховані чоловік і жінка, яких убито в один день. А п. Василь підтверджує, що їх убили не німці, а совєти, обстрілюючи далекобійними гарматами Козіївку з-за Дніпра. А що ж це за четверта могила ліворуч? Мій гід усе знає: — Тут похований Корній Бояр, мабуть він є дідом Олени Степанівни. От тільки на табличці нема напису.
Я дзвоню п. Олені Олександрівні. Не відповідає. Поки ми говорили про Козіївку і Казанців, я бачу, як знизу до нас підходять жінка і високий чоловік. І я зразу розумію, що це і є п. Олена! 

Ми обіймаємося як рідні. А це чоловік Олександр. Питаюся в нього, звідки таке дивне прізвище Кілячус. Каже, що він з литовців. Знимкуюся з п. Оленою 

 Олені треба ще розікласти панахидки, а я вертаюся до свого діда.
Там я дістаю давно наготовану книгу «Красне…» й підписую: «Пані Олені Казанець (Кілячус) на відзнаку подвигу – написання спогадів про матір і свій рід. Бажаю світлих доріг. Красне-Козіївка, 4 травня 2019 р.».
Згодом ми знову зустрічаємося і я вручаю п. Олені книгу. Поруч з нею ще й дочка Катерина. 

В Олени є вже й онуки, які навчаються у школі. Я радію, дізнавшись, що їхня родина україномовна. А та Ташка, незважаючи на всі поневіряння, дочку таки вивчила і зараз п. Олена навчає студентів італійської мови. А на табличці, де крайня могила, вже написано: «Бояр Корній». 

От тільки не знають, ні коли цей родич родився, ні коли він помер. Домовляємося з п. Оленою, що я опублікую її спогади в інтернеті.

       На Проводах у Красному 
Вранці в неділю 5 травня 2019 р. ми з дружиною йдемо на Високі гробки і несемо туди дві сумки. Там коло могил наших родичів вже усміхаються нам трипільці: наші племінниці із Славком — онуком мого брата. Розкладаємо панахидки. Іду вгору по старих і покинутих могилах. Вгорі є заселений куток із могилами, впорядкованими у мармур і граніт. Син чиєїсь матері поховав її тут і проклав пішохідну доріжку від входу до материної могили і далі на всю ширину кладовища. Спасибі йому від всіх краснян. Я дивлюся вниз і бачу, що тут вистачить місця для спочинку тіл всіх краснян. 

Сподіваюся, що воно колись буде вкрите барвінком. Після обходу кладовища батюшкою і поминальної служби ми роздаємо свої панахидки людям, а вони дають нам свої. Я спішу ще й на Низенькі Гробки, бо там похований батько. Бачу з сотню машин, якими приїхали пом’янути рідних «голі, босі і зубожілі» красняни. 

Тут могили старі й нові ще більше устатковані мармуром і гранітом. 


Красняни учаться впорядковувати свої кладовища. До травички і скромних плит з написами, як на Айрінгтонському кладовищі, 

де є 300 тисяч могил, нам ще далеко. Але ми наполегливі учні, то й згадаємо й за барвінок наших предків. В його м’яких обіймах буде краще і покійним, і живим.
А перелічені в цьому дописі доброзичливі люди: Надія Нечай, Григорій Коваль, Василь Бояр, Олена Кілячус, Олександр Кілячус і Катерина Кілячус – це мої сучасники, це мої УКРАЇНСЬКІ ГОРИЗОНТАЛІ. Сподіваюсь опублікувати і спогади Олени Кілячус (Казанець) і ми познайомимося з іншими українськими іменами, які утворюють УКРАЇНСЬКІ ВЕРТИКАЛІ.

Хай же буде! 

+5
327
RSS
16:19
+3
Оце почитайте, може й вам буде цікаво. А ви, шановні світочани, як провели цьогорічні Проводи?
20:14
+4
Ми у цьому році їздили у село Петрушки, там похований мій чоловік, його батьки та дід. Звичайно подія не з радісних.Пом'янули, поклали на могилки смаколики, згадали добрим словом, трохи поплакали, та й поїхали додому.От такий був день поминальний, сумний.
04:38
+2
В сім'ї моїх батьків якось не було заведено їздити на Гробки. Мама з татом намагалися приїхати десь за пару днів після них, щоб ретельно поприбирати могили. По-перше, сім'ї «сусідів» по 2-м з 3-х київських цвинтарів, де у нас поховані близькі люди, переважно не церемоняться, топчуться по наших могилах, розкидують сміття й «приношення» скрізь і всюди — як після стада слонів, чесне слово! Якщо ж не повикидати вчасно на смітник всі паски, крашанки, шкаралупки, цукерки й насіння — всі мурахи та кроти будуть нашими… А вивести що мурах, що кротів дуже складно.
_шкодую
Тато в побуті був дуже охайним, від самої думки про те, щоб їсти на цвинтарі, його коробило. Він навіть просив маму, щоб після смерті його неодмінно кремували — бо йому було огидно думати про розкладання тіла в землі та про могильних хробаків… Отже, ніяких Гробків — тільки опісля!
_вибачаюсь
Єдине, що робила колись мама — то це на день смерті тата влаштовувала на цвинтарі невелике застілля для найближчих татових друзів, колишніх співробітників. Та це 15 січня — як правило, в хрещенські морози. На цвинтарній ділянці є столик загального користування — там змітався сніг, виставлялася випивка, розкладалися канапки й соління. Однак востаннє мама робила це 15 січня 2010 року, а восени у неї був трансмуральний інфаркт, отож ці поминки надалі припинилися.
_не_знаю
Отже, цьогоріч мама, як завжди, одразу після Гробків з'їздила на Байковий цвинтар і там все прибрала. Побувала й на Куренівському цвинтарі. А на Берковці до її свекрухи — моєї бабусі у неї вже нема сил їздити давно. Там є моя тітка — одна з татових сестер, у неї двоє синів — моїх кузенів. Один адвокат, інший спортивний тренер. Є кому поїхати до бабусі, яка їх виростила (бо ми жили окремо, а тітка навішувала онуків на матір, бо сама жила з чоловіком в Туркменії). Отже, 2 цвинтарі з 3-х мама відвідала, приїхала до нас на день народження Олени — 1 травня. Й хоча Олена попросила маму не поминати нікого за іменинним столом — мама не втрималася й пом'янула свого діда — мого прадіда: він помер 1 травня 1954 року…
_шкодую
Ми з Оленою не їздимо на цвинтарі через проблеми з пересуванням: між могилами стежинки вузенькі, огорожі з загостреними прутками, проходити доводиться іноді боком. Як я був здоровим — їздив з мамою. Олена ж не їздила майже ніколи принципово: терпіти не може цвинтарів. На похороні її матері, коли вона прощалася з тілом, то у трупа… відвалилася голова: теща померла від астми, після того, коли робили розтин (розкривали грудну клітину і горло), коронери голову погано пришили. Отож з Оленою була істерика, й відтепер після будь-якої згадки про цвинтар чи про похорон їй ввижається запах формаліну. Отож після маминого тосту за мого прадіда вони очікувано пересварилися просто за іменинним столом…
_шкодую
Десь отак все проходило. Як зазвичай.
07:46
+5
У нас у Красному металеві огорожі навколо могил люди активно прибирають. Тимуре, ти може щось знаєш про діда-віщуна, який жив під Печерським мостом?
Нічого не знаю, на жаль. _шкодую
12:24
+3
Пане Анатолію, я згадала, що в того віщуна на правій щоці була велика родима пляма. Його називали «мічений». І ще він казав, що прийшов з Харкова. Мабуть він на старості літ жив у Києві, а молодшим був то мандрував Україною. Колись я читала, в якомусь художньому творі, що в Харкоіві був юродивий з плямою на щоці, який передбачав майбутнє. Може це була фантазія автора, а може й дійсно, описував реальну людину. Спробую пошукати щось в гуглі.
12:28 (відредаговано)
+2
Добре, Олено. Дякую. Коли дійде до публікації твоїх спогадів , я згадаю про це твоє доповнення про віщуна Міченого.
11:51 (відредаговано)
+2
До речі!

вздовж ставу була колись вулиця «Жидовня» і там жив колись прадід Павло Казанець із синами. А тих жидів комуністи розкуркулили і виселили, бо вони мали греблю, ставок і машини, діючі від натиску води.

Це те саме, про що я постійно кажу: маса заможних та/або релігійних євреїв постраждала від радянської влади так само, як і заможні та/або релігійні українці. Тепер і ти навів подібний приклад.
13:01
+4
Потім, щоправда, євреї зорієнтувалися і стали соціальним мотором більшовизму. Особливо в каральних органах. Однак Сталін євреям не довіряв і якби його не знищили, була б масова депортація і євреїв в Сибір.
Потім, щоправда, євреї зорієнтувалися і стали соціальним мотором більшовизму.

Ні, не «потім». Заможні євреї в період 1917-1921 років або загинули, або були депортовані на Північ СРСР, або кудись емігрували. «Соціальним мотором більшовизму» були або революціонери, заражені вірусом месіанства (як Троцький), або єврейська гопота, яка вирвалася з-за меж осідлості.

Однак Сталін євреям не довіряв і якби його не знищили, була б масова депортація і євреїв в Сибір.

Знов помилка, друже мій! Євреям був би наданий вибір: або переселення в Біробіджан — або в Ізраїль! Ясна річ, євреї б почали масово обирати другий варіант. А коли їхня кількість перевищила би 50% населення Ізраїлю — там би сталася соціалістична революція, до влади би прийшов «уряд народної єдності», сформований Комуністичною партією Ізраїлю. Далі країна перетворилася б на Ізраїльську Народно-Демократичну Республіку. СРСР накачав би її зброєю, після чого ІНДР би грохнула країни-члени ОПЕК. Таким чином товариш Сталін виграв би ІІІ Світову війну…
14:39
+3
Ой, навряд, щоб у нього були такі далекосяжні плани щодо Ізраїлю. Хотів просто помститися, як татарам+.
15:53 (відредаговано)
+2
Були. Я про це готував статтю для паперового журналу «ПіК» на березень 2003 року — до 50-х роковин з дня смерті Сталіна. Проблема була в тому, що моя стаття йшла на рівні гіпотези: я виходив з тези про те, що Українсько-німецька війна 1941-1945 років велася за те, хто кому перший «обріже» шлях до нафти:
— вермахт захопить Кавказ і Прикаспійський регіон?
— чи РККА захопить нафтові поля в районі Плоєшті?
Першою встигла РККА…
_вибачаюсь
Проблема в тому, що 50-ті роковини смерті Сталіна — 5 березня 2003 року припадав на середу. У нас же в редакції «газетним днем» був вівторок, в середу рано-вранці зверстаний номер везли в друкарню, а в районі обіду збиралася планірка, щоб розпланувати наступне число. Отож я написав свій матеріал на рівні гіпотези з таким розрахунком, щоб він вийшов друком саме 5 березня 2003 року. Але головний редактор тижневика Ігор Юрченко своїм вольовим рішенням змістив мою статтю на тиждень наперед: мовляв, побачимо, як світ зреагує на ювілей смерті Сталіна, додамо ще якийсь дайджест но цю тему, зробимо блок… Як раптом редактор відділу політики Орест Сохар приніс новину: в США до 50-х роковин смерті Сталіна якийсь історик випустив книгу, де на базі розсекречених документів доводив те, що я стверджував на рівні гіпотези:
— Кубинська революція стала запізнілою реалізацією сталінських планів для удару по Венесуелі;
— антисемітська істерія в СРСР нагнічувалася з метою організації масової еміграції до Ізраїлю з подальшим проведенням в цій країні «народно-демократичної революції» і створенням загрози країнам ОПЕК;
— обидві спецоперації планувалися як елементи ІІІ Світової війни.
Повторюю, це американський історик доводив на базі розсекречених документів… Звісно, я висловив Ігорю Юрченку все, що думав про головредів, які відсувають на пізніший термін статей, що випереджають американців. Він вибачився. Мій матеріал:

“Костровий” свiтової революцiї
Якби Сталiн не помер, Центральна Америка та Близький Схiд потрапили б до соцтабору?!

— вийшов друком в блоці з повідомленням про книгу американського історика. В редакційній передмові до блоку головред особисто вибачався перед читачами за те, що матеріал не вийшов тижнем раніше… Однак ефект сенсації все одно був втрачений. Бо хтось міг би вирішити, що я просто написав власну інтерпретацію на тему книги американського історика. Хоча я до всього додумався сам…
_шкодую
Так що перепрошую, але товариш Сталін прагнув реваншу за ІІ Світову! Він не захопив Європу — він захопив всього пів-Європи! Отож тепер хотів більшого: Близький Схід + поставити на коліна США…

UPD. Це тобі черговий приклад синхронії в моєму житті. За наслідками він був не такий потужний, як моя синхронія з Анатолієм Ігнащенком на тему Бабиного Яру: все ж таки ми з Анатолієм Федоровичем жили і творили в одному місті — в Києві… Тим не менш, в синхронії щодо 50-х роковин з дня смерті Сталіна у мене й американського історика збігся навіть день, коли я початково планував до виходу свою статтю, а він — свою книгу!..
_вибачаюсь
16:29 (відредаговано)
+3
Молодець! Маєш стратегічне мислення. То Куба — це авангардні бої за Венесуелу?
«Острів Свободи» — так!!! В 1940-1950-ті роки США закупали там значні обсяги нафти. А тепер подивись на карту:



В ті роки Венесуела посідала 2-ге місце в світі за розвіданими запасами й обсягами видобутку нафти. США купують в Венесуелі нафту й танкерами возять її до себе. А тепер подумай, як стратег: як найкраще перекрити морське сполучення між Венесуелою та США?! Природно, найкраще це зробити з:
— Куби;
— Гаїті;
— Домініканської Республіки;
— Ямайки.

При цьому Куба є найбільшим за територією «плацдармом»…
_вибачаюсь
Обрій більш-менш пристойного середньостратегічного бачення — це 10-30 років. Мінімальна стратегія будується на 5-10 років наперед, далека стратегія — років на 50-100 наперед. Все, що менше 5 років — це тактика. Це «п'ятирічка», яка планується й виконується.
_крутий
Тепер постав себе на місце товариша Сталіна. В 1945 році завершилася ІІ Світова війна. В результаті утворився європейський «соцтабір», але для нього це замало: від Німеччини союзники відокремили лише 1/4 німецьких земель з утворенням НДР — але ж ФРН займає 3/4!!! Водночас, Франція, Італія, Іспанія, Греція, Бельгія, Австрія, Велика Британія і т.ін. так і не стали соціалістичними…
_нудно
Отже, цілі війни не досягнуто! Між закінченням І Світової та початком ІІ Світової минуло:
1939 — 1918 = 21 рік, що вкладається в обрій середньостратегічного планування. Отже, коли можна очікувати початку ІІІ Світової війни в середньостроковій перспективі?
1945 + 20 = 1965
Плюс-мінус 5 років — 1960-1970 роки.
Отже, станом десь на 1960 рік на Кубі бажано мати соціалістичний режим, щоб насамперед перерізати маршрути постачання нафти з Венесуели до США. Ну, і зручний плацдарм для нападу на США заразом.
_сильний
А коли там сталася Кубинська революція?!

Озброєне повстання опозиційного руху на чолі з Фіделем Кастро, яке почалося 26 липня 1953 року зі штурму казарм Монкада і призвело до повалення диктаторського режиму президента Фульхенсіо Батисти на Кубі (1952–1958 роки) 1 січня 1959 року. Кубинська революція — це також здійснення соціально-економічних програм нового революційного уряду, який очолив Фідель Кастро. 1 травня 1961 року Фідель Кастро проголосив кубинську революцію соціалістичною.

Яка несподіванка!!!
_сильно_сміюсь
Хто б міг припустити, га?!
_сильно_сміюсь
Хто б міг припустити, що в рік смерті Сталіна (а отже, синхронно з запланованими в СРСР єврейськими погромами та перспективою масового «виходу» радянських євреїв до Ізраїлю) на далекій Кубі повстанці під проводом Фіделя Кастро штурмуватимуть казарми Монкада?! Що в 1959 році вони повалять режим Батисти, а в 1961 році «раптом» проголосять свою революцію… соціалістичною?!
_сильно_сміюсь
Друже, ти ж сам палкий прихильник синхронії!!! То скажи, це що — збіг такий?! Так вийшло «само собою»?! Чи це дві частини геніального, чітко розрахованого стратегічного плану?!
20:25
+2
Так. Аж не віриться в таке стратегічне планування.
20:35
+6
Нeймовірно, як ви захопилися історією моєі бабусі — Ташки. Дякую Вам за допис.
Цілком погоджуюсь з Вами щодо благоустрою на кладовищах. Також, наші сучасники нeодмінно повинні навчитись відмовлятися від пафосу та «понтів» в оформлeнні могил...і дотримуватись чeмноі та культурноі повeдінки під час поминальних днів
03:11 (відредаговано)
+4
Пані Катерино, дякую за добре слово. Ви знайшли вірні слова, які характеризують поведінку наших сучасників: пафосне оформлення могил. До теперішнього стану було кілька етапів. Наші предки бачили і розуміли, що тіла розкладаються і перетворюються на землю. Тому могилки просто засаджували барвінком. Аж до забуття і повторного використання землі для поховання. Заможніші ставили для померлих склепи і пам'ятники. З часом бідніші почали ставити коло могил хрести і садити дерева. Потім почали обгороджувати могили. Мабуть, щоб худоба не топталася по могилах. В наші часи «голі, босі і зубожілі» українці стали впорядковувати не лише свої хати і двори, а й кладовища. Тепер могили оформляються монументально: у граніт і мармур. Але ж ми розуміємо, що людина — це тіло×душа×дух. Тому я вас питаю, пані Катерино, яким має бути оформлення супроводу тіл після смерті — відповідно до такого розуміння?
14:36 (відредаговано)
+4
Взагалі, що стосується огорожі на могилах, я чомусь впевнена, що то не від худоби загородили, а задля того, щоб застовпити собі «місце» біля рідних людей. Як показує практика, по всій країні кладовища огорожені по периметру парканом, що не дає можливості коровам проникнути на територію. але кожен вважає запотібне ще натицяти граток навколо могилок. щодо поховання — маю свою думку — якщо вже нас хрестили, вінчали, сповідали у православних храмах, то і обряд поховання має бути за православним звичаєм. до того ж, якщо копнути глибще у старовірскі обряди — ховати покійника мають головою на захід сонця, а ногам на схід — саме так і стоять могилки Корнія, Мартина, Олени та Наталі (на відміну від інших могил). Хрест ставиться у покійника в НОГАХ, і тільки в ногах!!! Хрест ставиться не для відвідучачів (щоб кланятися) та родичів, які приходять провідувати, хрест ставиться для покійника, він повиннен «бачити» його перед собою, і встати до хреста. а коли хрест стоїть в голові, покіник його не «бачить», і коли (згідно біблії) настає судний день, покійник встає до хреста і обіймає його, а не лишає його в себе за спиною. Саме тому я і проти бетонних та мармурових плит. До того ж, якщо ставити хрест в голові — то коли від нього падає тінь — то вона падає догори ногами, а перевернутий хрест — символ сатани! Чесне слово, я не є глибо релігійною людною, але, погодьтеся, логіка в тому, що хрест стоїть в ногах — є. Мали досить неприємну ситуацію з похованням родичів мого чоловіка на Житомирщині, коли він намагався запевнити місцевих «віруючих», щодо установки хреста. То люди почали йому кричати «якщо поставиш хреста діду в ногах, ми будемо обходити вашу хату і плюватися». Щодо зовнішнього оформлення могилок, цілком пілтримую думку моєї мами. тільки низькорослі живі квіти, ніякого пластику та мармуру…
15:10 (відредаговано)
+3
Правда, Катю, що орієнтація при похованні у нас є із заходу на схід. І хрест у Красному ставлять «в головах». А тепер я пригадую, що справді в Козіївці всі 4 хрести на могилах твоїх родичів стоять зі сходу, тобто «в ногах». І померлим буде легко після воскресіння встати, зробити 2-3 кроки, взяти хрест перед собою і дивитися на схід, звідки прийшов Спаситель. А от у твоїх прадіда Мартина і прабаби Олени буде один хрест на двох.
22:32
+5
Дякую за допис. Дуже важливо на мою думку збиратися всім родом на могилах предків і згадувати їй добрим словом.
Бо саме думки і словесні спогади важливі в цей день.
Цікаво буде прочитати історію Олени Кілячус
11:55 (відредаговано)
+3
Проводи для мене — це щорічний ритуал, якого я притримуюсь, навіть не знаю чому. Може тому, що так робила моя мама. Признаюсь, що мені не подобається «карнавал» з різнокольорових мертвих квітів, «банкет» на могилах з горілкою та закусами, я проти тяжкої мармурової каменюки, яку кладуть на груди покійному. Мені здається, що та каменюка тисне на пікійного і не дає піднятися в небо. Це особисто моя думка, тому могили моїх родичів без каменюк або цементу, бо цього не хочу я. Висаджую лише живі квіти, які, звичайно треба поливати. Але це й добре, коли спекотно, я маю нагоду частіще навідуватися до мами, тітки, бабці… Мені більше подобається бути там на самоті «з ними», я навіть розмовляю «з ними», розповідаю про події в житті.
А от Проводи 2019, буду згадувати все життя. Це була дуже приємна несподіванка: зустріч з цікавою людиною, книга у дарунок, ще й з підписом автора!!! Ваша книга, пане Анатолію, стала поштовхом отих спогадів про маму. Якби Григорій не прочитав її, він не «загорівся б» думками творити щось про Красне та Козіївку, не просив би мене згадати щось про наш рід. Якби не просив — я б і не писала б нічого, якби не написала б, то й не відбулося б наше знайомство, якому я дуже рада.
12:39 (відредаговано)
+2
Дякую тобі, Оленко, за добру оцінку моєї скромної роботи. Ти маєш рацію: в ці перші місяці 2019 р. утворений новий ланцюжок доброзичливих людей — нова українська горизонталь. Сюди входиш і ти з родиною. Я помітив на могилках твоїх рідних скромненькі свічечки і ніяких каменюк. А огорожу ви вже давно зрізали. Нема й дерев і кущів. Отже ми однодумці. Гадаю, світочанам і гостям сайту буде корисно прочитати і твої спогади про РІД. Але це буде трохи згодом… А як ти познайомилася з Григорієм Ковалем?
12:17
+3
«Дуже важливо на мою думку збиратися всім родом на могилах предків і згадувати їй добрим словом».

У нас, на Прикарпатті, в тому числі і у Рожнові, такий звичай відсутній. Могили померлих родичів відвідують у великі свята. На Святвечір на могилах запалюють свічки і все кладовище, осяяне ними в темноті, створюють особливе незабутнє враження. Прибирають могили перед Великоднем, садять квіти, барвінок, впорядковують могили при потребі (дерев, кущів не садять.). На заклик священиків не використовувати штучні квіти, як такі які важко утилізувати, пристали майже всі. Навіть у церкві використовуються тільки живі квіти. На другий день Великодних свят після служби родичі ідуть на цвинтар, запалюють свічки і моляться за упокій душ померлих, а священик освячує могили. Ніяких випивок і трапези немає. І це на, мій погляд, раціонально. Уявіть собі що я з Києва проїхав у Рожнів на Великдень, а через тиждень, у наступну неділю, я повинен їхати на Проводи. До того ж і в Києві і на Черкащині в цей день треба було б бути. Додам, що поминки через 9 днів, 40 днів також не роблять. Тільки через рік запрошують на поминальний обід. Далі — через 5-10- 20 років — по бажанню. Як я вже казав, могили померлих родичів відвідують на всі великі свята, або і при будь-якій нагоді чи бажанні. Тому могили круглий рік підтримуються у належному стані.
Разом з тим на Київщині і Черкащині я дотримуюсь місцевих звичаїв, поєднуючи їх з Прикарпатськими.
12:44
+2
І тобі спасибі, друже Миколо, за відгук. Я й не думав, що на Прикарпатті не відзначають Проводи. Цей звичай у нас з давніх давен, мабуть з часів полян і князя Кия або й батька Ора. Тобто з часів явно дохристиянських. Як ти думаєш про це, друже Тимуре?
Праці відомих етнографів це підтверджують: вшанування померлих родичів і пов'язані з цим обряди — це окремий і дуже древній шар української культури. Справді, все це тягнеться ще з дохристиянських часів.
16:08
+2
Я тут підло дочекався, доки всі виллють свої емоції в коментарях. _дідько
І вирішив нагадати про публікацію Дзвінкої Сопілкарки "Я не хочу хреста на могилі". _соромлюсь
Публікація доволі свіжа — лише від січня поточного року… _соромлюсь

То як же бути українцям?!
Чи варто ставити хрести на могилах?! Адже це — магічна дія
Висаджувати на могилах дерева, кущі калини, барвінок чи траву?!
А може, таки варто повертатися до священних гаїв, як місць поховань?..
Чи скільки українців — стільки й думок?!
_стежу
І всі прийнятні…
Дякую, пане Тимуре, що нагадали ту мою публікацію.
Я не є прихильником пишних поховань, кам'яних могил, щедрих трапез поминальних, тому й не втручалася в дискусію.
Я своїх друзів уже попередила, щоб у випадку моєї смерті подбали про спалення тіла і попіл розвіяли десь в Карпатах або на березі моря.
19:59
+3
Я своїх друзів уже попередила, щоб у випадку моєї смерті подбали про спалення тіла і попіл розвіяли десь в Карпатах або на березі моря.


Я ще на той світ не збираюсь, але колись як справа буде йти до цього то неодмінно домовлюсь з найближчими людьми щоб після моєї смерті влаштували пишну вечірку де всі святкуватимуть і радітимуть тому, що я пройшов земний шлях. P.S. Дрес-код — тільки в білому одязі _сміх

P.S. Надіюсь, людство до того часу вже дозріє до того, щоб так відзначати закінчення людиною земного життя і повернення «додому».

А от щодо способу поховання, то бажано кремація, але якщо для цього приходиться тягнути тіло через пів України, то не варто цим напрягатись. Як саме буде утилізовано тіло людини — це явно не першочергове питання.
18:59
+2
Треба лиш уявити собі, що думають про нас наші померлі родичі. Вони насамперед хочуть, щоб ми жили добре і менше мучилися. Щоб ми зберігали про них добру пам'ять.
В тому, що стосується поховань тіл родичів, має ще виробитися певна культура, в основі якої має бути здоровий глузд. Мене влаштувала б скромна травичка і довговічна таблиця з іменем та датами. Може ще кілька слів, чого я хочу завжди…
Вони насамперед хочуть, щоб ми жили добре і менше мучилися. Щоб ми зберігали про них добру пам'ять.

От власне, щоб не мучилися.
Добре, якшо вся родина живе в одному селі, і всі родичі поховані на одному цвинтарі. Можна дружно зібратися всім, піти на кладовище на дві-три години, і могилки прибрати і поспілкуватися.
А якщо родина жила у великому місті, потім діти-внуки роз'їхалися, залишився хтось один, а померлі родичі поховані в на різних кладовищах, в різних кінцях міста, і тільки переїзд громадським транспортом з одного цвинтаря на другий забирає півтори-дві години. Мій двоюрідний брат напередодні Великодня бере тиждень відпустки, щоб поприбирати на могилах, бо у нас родичі на трьох кладовищах поховані. Я на могилах діда й бабці вже років з десять не була, бо нема кому мене машиною туди завезти. А добру пам'ять можна і в родинному альбомі зберігати.
16:15
+1
Дзвінко, маєш рацію. Все, що нині витворяють на могилах, є показною турботою про покійних родичів. Це як надолуження прогаяного за життя: турботи і любові до ще живих. Ти вірно розпорядилася із своїм тілом, яке ти колиш полишиш — кремація. Бо не хочеш, щоб твої родичі мучилися роками й роками доглядаючи могилку.
А якщо родина жила у великому місті, потім діти-внуки роз'їхалися, залишився хтось один, а померлі родичі поховані в на різних кладовищах, в різних кінцях міста, і тільки переїзд громадським транспортом з одного цвинтаря на другий забирає півтори-дві години.

Це наша ситуація! Тільки з урахуванням друзів, у нас близькі поховані на чотирьох київських цвинтарях: на Байковому, на Берковцях, на Куренівському, а тепер ще й на Звіринецькому! Отож мама принаймні раз на місяць здійснює вояж на Байкове та Куренівське кладовища, а раз на рік — ще на Берковці та/або особливо на Звіринецьке. Бо її «кличуть звідти»…
_стежу
11:16 (відредаговано)
+4
«В тому, що стосується поховань тіл родичів, має ще виробитися певна культура, в основі якої має бути здоровий глузд».

Та вона вже давно існує. У кожного народу своя, яка утверджувалася тисячоліттями. У нас комуністи спробували її змінити, закопували людей як тварин без всякого обряду і замість хреста ставили пірамідку з червоною зіркою. Якщо комусь це подобається — ради Бога. Або спробуйте виробити нову «певну культуру».

" А може, таки варто повертатися до священних гаїв, як місць поховань?.. "
Також — ради Бога. Там за рік-два заросте все так, що і родичі не знайдуть. Я ж вважаю що не треба вважати себе мудрішим за людей, народ, з яким ти живеш. І треба поважати і дотримуватися тих звичаїв і обрядів, які сповідують твої земляки і одновірці.
10:25 (відредаговано)
+3
Друже Миколо, чи завжди у нас ставили хрести на могилах? Може й це ти заперечиш?
00:53 (відредаговано)
+1
Доброслав доречно зауважив: повернення ДОДОМУ, а ще: утилізація тіла. Коли я якось сказав, щоб при похороні мого тіла тихо лунали українські пісні, як от ЦВІТЕ ТЕРЕН, мені рідні заперечили: а що люди скажуть?. Та звичаї потроху змінюються, особливо в колі однодумців. І друг Микола не дасть збрехати: кілька років тому в Києві на сороковинах по давньому товаришу Юрку Смирному ми співали пісні.
18:44
+3
Читаючи цей текст в мене промайнула думка наскільки сильно відрізняються люди Вашого, п. Анатолій часу від тих, які є зараз. Я не їжджу на проводи впорядковувати могили своїх предків — це робить моя мама. В мене зараз чимало проблем як внутрішнього так і зовнішнього характеру і мені зараз явно не до цього. Чомусь у мене таке передчуття, що якщо я буду не на своєму місці, то попередній світ і культура Вашого часу може згаснути до кінця людської історії.
21:28
+2
Дякую, п. Астрономе, за відгук. Люди різних поколінь дійсно відрізняються між собою. Але в мене таке відчуття, що ти підтримуєш той порух ДОБРА, який утворив це невеличке коло українців — маленьку УКРАЇНСЬКУ ГОРИЗОНТАЛЬ.

Випадкові Дописи