До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Олена КІЛЯЧУС: СПОВІДЬ КОЗІЯНКИ (част.1)

Олена  КІЛЯЧУС: СПОВІДЬ КОЗІЯНКИ (част.1)

       Від редактора ((ВР)
Ці спогади про свою матір і рід написала Олена Олександрівна Кілячус (Казанець).  

  Як вони потрапили до мене і дещо про її рід і рідне село Козіївку Обухівського району на Київщині я опублікував у своєму дописі  Анатолій ВИСОТА: УКРАЇНСЬКІ ГОРИЗОНТАЛІ (1, 05.2019)
Сподіваюсь, що написання спогадів, а це є життєвим подвигом п. Олени Кілячус, стане прикладом для наслідування і наші світочани теж дещо напишуть про свої роди і це хоч трохи зменшить наше українське безпам’ятство. Деякі уточнення я буду вставляти в оригінальний текст після знаку ((ВР): Понад 100 років тому жила собі українська родина: Мартин (1900 р.н. і Олена (1905 р.н.) Казанці. І мали вони трьох дочок: Галину, Наталію і Оксану. Опис подій починається з 20-х років минулого сторіччя. Те, що сталося із цією родиною далі, може буде якимось поясненням того стану, в якому Україна перебуває нині. Додам, що на заставній світлині це 10-річна дівчинка Таша у свого діда Степана на пасіці. Надала світлину п. Олена, а вдосконалив її п. Тимур. Ось вона збільшена і в початковому виді: 

     Подорож до Сибіру 

А мама мені казала, що вона жила зі старшою на два роки сестрою Галиною, мамою Оленою Степанівною (дівоче прізвище — Бояр) та батьком Мартином Павловичем Казанцем. Знала, що була в неї сестра Оксана, яка померла у вісім років, бо ненароком вивернула на себе чавунок з окропом та обпеклася. Мамине ім`я Наталія, але вдома і на селі її звали Ташкою. Проживала маленька Ташка в с. Козіївці, бігала босоніж по травичці та інколи забігала у гості до тітки по материній лінії Федори Степанівни Голубенко (дівоче прізвище — Бояр), яка мешкала неподалік. Також у Ташки по материній лінії були дядьки Данило та Василь Степановичі і тітка Марія.
Тітка Федора мала на той час двох дітей — Олександру та Надію. Надія ще була занадто малою, а от Саша, Ташка, та Галя частенько виганяли разом корів на пасовище. Бігали до діда Степана Корнійовича Бояра, щоб поласувати медом, бо у нього була велика пасіка. Інколи Ташку жалили бджоли, але її маленьке тіло ніколи не припухало від цього (вона і в зрілому віці говорила, що не боїться бджолиних укусів), а у Гальки, навпаки, припухало місце, ужалене бджолою, і вона не заходила на пасіку.
Ташка, Галька, Сашка забігали до діда Степана і для того, щоб поласувати бабусиними варениками. Ті вареники варті уваги. Бабка Катерина Остапівна ліпила їх найбільшими у селі — розміром з долоню дорослої людини. І щоб той вареник не впав додолу, Ташка, Галька та Сашка тримали їх обома руками. На свята мешканці села зразу упізнавали вареники бабки Катерини. Інколи жінки насміхалися з тих вареників, але вона не ображалася і відповідала: “Навіщо морочитися і ліпити маленькі, все одно з`їдять — і маленькі, і великі”.
В ті часи жінки та дівчата взимку ходили лише у спідницях та кожушках. Але Ташка та її старша сестра Галька завжди під спідницями носили ще й штанці, які шила мама. Олена була єдиною в селі, хто мав швейну машинку. Вона також кроїла і шила одяг для сім`ї сама.
На полях сіяли та збирали льон та коноплі. Ташка пам`ятає, як після збору конопель у неї паморочилося в голові і хотілося спати. Потім мама з тих конопель і льону ткала тканину та шила одяг для своїх дівчат. (Мене назвали Оленою в її честь, і мама каже, що я дуже схожа на свою бабусю. Крім того, я також шию одяг для сім`ї).
До того проклятого 1933 року все було чудово: у батька були коні, інша худоба, птиця, завжди на столі був хліб, до хліба, мед, річкова риба.
Але… Але в 33-му урожай і худобу забрали. Їли що мали… І тоді найулюбленішою, можна сказати святковою, Ташчиною стравою були чорний хліб і цибуля. Вона могла взяти цілу цибулину і їсти її, закушуючи хлібом. Навіть якщо не було хліба, смакувала і сама цибулина. (До речі, я теж люблю цибулю).
Жилося тяжко, голодно, але життя продовжувалося і в тітки Федори народилося ще двоє дітей: Оля та через рік — Надія.
У травні 1936-го року під впливом брехливої агітації щодо благ переселення до Росії та намагання подалі втекти від голоду, батько Ташки за копійки продав хату своєму брату Івану Павловичу Казанцю, який був менш заможним, мав рідних дітей Ольгу і Катерину, та прийняв ще на виховання маленьку сироту Наталку. Продавши хату, Мартин запріг коней, завантажив на воза речі, а Олена взяла свій “скарб” — швейну машинку, посадила дітей на підводу і всі вирушили до Сибіру.
Дорога кіньми зайняла два місяці. Приїхавши до Сибіру (назви місцевості не пам`ятаю), Мартин був шокований від побаченого: діти ходили голими і босими, на хлопцях підлітках були довгі сорочки замість штанів, і їхнє “чоловіче хазяйство”, що вже навіть обросло волоссям, відкрито бембалося поміж ногами. Хати чорні, в хатах чорно і темно. Городів, садів і худоби не має. Люди їдять тільки те, що знайдуть або вполюють у лісі. Після побаченого Олена з дівчатами переночували в якійсь хаті, а Мартин на всю ніч залишився на підводі сторожувати своє добро. Вранці дружина та діти прокинулися і поїхали назад на Україну.
Ще два місяці дороги назад, і, нарешті, прибули до рідного села.
Але… Але брат Іван не захотів повертати назад хату, навіть за більший викуп. Продав, значить, продав. Мартин змушений був поселитися тимчасово у свекра Степана та будувати нову хату в яру за селом. Осінь пройшла в роботі на будівництві, допомагали брати Данило, Василь, Іван та свекор Степан, який був столяром і мав деревообробний станок. До зими хату побудували і переїхали. У тітки Федори народився син Григорій, але після голодомору зникло грудне молоко. Не було й корів на селі. Дитину годували змоченим у воді хлібом, який загортали у ганчірочку і давали смоктати. Через недоїдання дитина померла десь в 3-4 місяці.
((ВР): Відмітимо собі, що це було у 1936 році.

+3
187
RSS
12:04 (відредаговано)
+4
Ось вам перша частина із спогадів Олени Кілячус про свою матір Наталку і про свій рід. А дещо про це я вже опублікував раніше в дописі: svitoch.in.ua/1514-anatoliy-vysota-ukrayinski-horyzontali-1-05-2019.html.
Ще не маю світлину головної героїні спогадів Наталки Казанець, а тому на заставній світлині поки що барвінок. Її правнучка Катя обіцяла знайти і переслати цю світлину мені.
Пані Олена Кілячус зареєстрована на Світочі й сама теж може публікувати ці спогади. Чому ж їх оприлюднюєш ти?! Не розумію…
_здивований _здивований _здивований
19:18
+3
Пане Тимуре, творчість — це така штука, що вона для всіх загальна, але творять її одиниці. Кожній людині треба робити те, що вона робить добре, а не аби як. У пана Анатолія виходить краще творити, а ніж у мене. Скажи мені, пів року тому, що я буду щось там писати… не повірила б. Для мене реєстрація на сайті — це для дозвілля, а не для дописів.
Хм-м-м… Трохи дивно таке читати. _не_знаю Як на мене, то акт творчості — це коли Ви писали свої спогади (мемуаристика). А публікація на сайті Світоч — це всього лише акт оприлюднення творчого продукту. Візуальне оформлення фрагментів Ваших спогадів…
_не_знаю
Втім, то є Ваша справа. Якщо вважаєте, що друг Анатолій зробить кращі публікації, ніж зробили б Ви самі — хай буде так.
13:26
+3
Друже, коли навчиться, то й буде робити п. Олена це сама. Колись і я не вмів, а зараз навчився. Написати допис та ще і його опублікувати в інтернеті — це вже як стати ніби письменником.
Не буду нагадувати, що тобі трохи допомагали навчитися робити публікації. _соромлюсь Ну, то тепер ти сам можеш допомогти пані Олені! Маєш досвід? Допоможи іншому!
_троянда
16:21
+3
Друже Тимуре, згоден. Естафета добра має бути продовжена: ти мені, я іншим.
19:11
+3
Дякую, Вам пане Анатолію за публікацію. Безмежно вдячна Григорію Коваль, зате що він мене “стартував” на написання. Так, я пишаюся собою, що в мене це вийшло більш-менш непогано. Деякі історії сповіді, я чула постійно від мами, інші, щоб згадати треба було напружувати мізки. Пишаюся, що знайшла час для цього. Але пишучи, скільки я плакала, роздивлялася старі фото, радилася з сестрою, ми почали згадувати скільки похованих дітей було в тітки Федори, я навідалася до дядька, він єдиний хто ще може щось пам”ятати. Звичайно, що життєва історія моєї мами дуже тяжка, і може розчулити будь кого, але ж Ви, пане Анатолію, витрачаєте час на створення дописів про зовсім чужий для Вас рід. Дякую за те, що ваше серце настільки чутливе, що ви захопилися неймовірною ідеєю — опублікувати. Ця ідея була несподіваною для мене, але приємною. Адже до зустрічі з Вами, я й не чула по такий сайт “Світоч”.
21:51
+3
Ой, Оленко, це я роблю найперше як винагороду за твоє написання спогадів, а також в надії, що дехто їз світочан теж згадають за своїх рідних.
20:14
+3
На цій світлині десятирічна Таша з дідом Степаном Бояр. на пасіці.
Прекрасно! Можна лише в Фотошопі «витягнути» пересвічену верхню частину фотки, додати різкості, взяти в пристойну рамочку — і вішати замість заставки! Наприклад:

Якщо ж без рамки навіть, то я все одно би «підтягнув» засвітку верхньої частини + різкість. Отак, наприклад:

Порівняйте з оригіналом:
21:32 (відредаговано)
+4
Дякую, друже Тимуре, зараз я це зроблю.
21:41
+3
Так, пане Тимуре, маєте рацію — Ваш варіант кращий. Мені здається, що ця світлина саме до цього розділу, бо мова йде про її дитинство. Але з фотошопом у мене не склалося, я не вмію ним користуватися.
21:48 (відредаговано)
+4
Бачиш, Оленко, як завдяки твоїй світлині прямо на очах міняється допис? Я теж не дружу із фотошопом.
Ой, а мене хтось вчив?! Просто один добродій один раз показав, які команди в якому пункті меню, а далі я все сам опановував… Дивився через плече, як дизайнери працюють. Або запитував — і підказували завжди: досвідчені користувачі охоче навчають менш досвідчених.
_чудово
Зокрема, із заглавною фоткою все дуже просто:
1. «підтягнути» пересвічений верх (пункт меню «Зображення» — «Корекція» — «Криві»);
2. посилити різкість (пункт меню «Фільтри» — «Посилити різкість» — «Різкість+»);
3. трохи збільшити розмір знімку (до 300х400 пікселів при роздільній здатності 72 dpi, пункт меню «Зображення» — «Розмір зображення»);
4. збільшити порожнє поле довкола знімку (до квадрату 500х500 пікселів при незмінній роздільній здатності, пункт меню «Зображення» — «Розмір полотна»);
5. нашарувати на фотографію пару рамочок (у мене є ціла колекція, яку я самотужки намалював на дозвіллі):

Результат — це те, що я вивісив у цьому коментарі. Просто тепер я покроково пояснив, як воно робилося. Там роботи — хвилин на 15, не більше. Навіть враховуючи те, щоб погратися з кривими при «підтягуванні» освітлення, випробувати різні фільтри та обрати найкращі рамочки.
Якщо захочеш — я все поясню, там нічого складного нема. Якщо не захочеш — можеш попросити, я просто оброблю будь-які твої фотки на свій смак і скину тобі. Просто завжди треба пам'ятати, що:
1. Модератор налаштував Світоч таким чином, що всі заголовні фото програма обрізає на квадрат;
2. коли стаття стоїть першою, то на титулі обрізаються по 20% вгорі та внизу фотки, хоча в статті вона — квадратна (власне, тому я й застосовую рамки, бо вони чітко показують, які частини фотки потрапляють в ці 20-відсоткові сліпі зони);
3. заради економії місця Світоч утискає фотки, тому роздільну здатність можна давати 72 dpi, максимум 96 dpi, а по габаритах — щось наближене до 400 пікселів (у мене квадратні рамки по 500 пікселів для зручності перерахунків).
От і вся премудрість… Запитуй — допоможу!
12:53
+2
Дякую, друже Тимуре.
11:37
+3
Дякую за розповідь, за спогади.
12:57
+4
Ой, Ірино, ти питаєш за вареники. Давай разом перепитаємо це в Олени — вона є правнучкою бабусі Катерини, яка єдиною на Козіївку й Красне варила такі великі вареники. Отож, чи намагалась ти, Оленко, зварити такі мегавареники?
11:38
+4
А як же той величезний бабусин вареник можна було начинити та ще й відварити, щоб не розпався?
22:43
+4
Важко сказати, як бабця Катерина те все начиння робила, але варила вона їх на пару, не в воді: на горщик з киплячою водою ставила сито, на сито клала вареники, зверху накривала кришкою. Такі вареники не розпадалися, і тісто ставало пухким. Їли вареник руками, бо з ложки він випадав. Я, звичайно, також іноді готую парові, але маленькі за розміром. Ми ж бо, вже такі собі цивілізовані, маємо виделки, треба щоб вареник виглядав естетично на виделці. _радий
23:38
+2
Ага, Оленко, варила на пару!. А давайте відтворимо той бабусі Катерини процес варіння вареників. Я знаю розмір сита — його діаметр десь 25 см. На нього можна буде зліпити й покласти до 5-6 мегавареників. Я пропоную це зробити у Красному, Безрадичах і в ліванському Байсурі. Тут я спробую
вмовити на цей експеримент дружину. А ти, Оленко, й ти, Іринко, теж будете варити мегавареники. Процес засвітлинимо і побачимо, що вийшло. Добре? От хай-но тільки дозріють перші вишні! Але я згадав, що серед нас є знаменитий кулінар Тимур. І щось мені підказує, що він не стане чекати вишень…
Стану — бо на вареники треба свіжі ягоди…
_вибачаюсь

P.S. А загалом, у мене зараз дуже піднесений настрій — бо я отримав черговий доказ того, що мої книжки допомагають людям українізуватися…
_ура _ура _ура
Тож давай про мега-вареники наступного разу поговоримо!..
23:09
+3
Дякую за відповідь
23:08
+5
Всі ці історіі слухала в дитинстві, як казочки, і лишe зараз усвідомлюю всю складність життя в ті часи. Систeматизована за часом історія сприймається зовсім інакшe, аніж нeвпорядковані уривки бабусиних розповідeй.
23:44
+3
Ой, Катю, дякую за відгук. Ці спогади твоєї бабусі Таши вигладають тепер по-іншому, бо вони окроплені сльозами твоєї матері, коли вона їх писала. А часом тебе не назвали Катериною на честь тієї знаменитої прабабусі?
11:35
+4
Саме так. Назвали на честь прабабці Катерини. Коли я мамі сказала, що ми хотіли б назвати доньку Катериною, мама була в захваті. До речі у нас в сім"ї є маленький Павло (може це сталося й не випадково, бо обирали між двома іменами Іваном та Павлом, але чомусь зупинилися на другому.) І є маленька Поліна (або українською Павлина), У Катрусі прабабця по чоловіковій лінії — Павлина. Так стається, що ІМЕНА ПОВЕРТАЮТЬСЯ в родину.
13:57
+3
А як, Оленко, щодо моєї пропозиції про мегавареники?
20:53
+3
Звичайно ж, що «за».
00:20
+2
Ось хай-но через місяць дозріє клубніка або вишні і будемо готувати катеринки. Може вперше в Україні. От точно таких вареників не варять у Рожнові. І це може підтвердити друг Микола.
Не вперше. Про «вареники розміром з долоню» я вже десь читав раніше — от тільки не пам'ятаю, де саме. І звісно, я не знав, що готуються вони на пару.
Ось хай-но через місяць дозріє клубніка або вишні

Сьогодні йшла через базар, то полуниця була вже по 55 грн. А минулого тижня ціна була ще 120 грн.
23:11
+3
І я спробую, тільки коли — не обіцяю!

Випадкові Дописи