До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 21.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 21.

СВЯТА ТА БУДНІ

РІЗДВО

Найбільшими і найвеселішими святами для нас були Різдвяні свята. До Різдва ми готувалися завчасно, точніше – до колядування. Колядували і колядують у нас на Святий вечір (6 січня). Першими колядували найменшенькі. Вони починали колядувати з-­за дня перед вечором, щоб до темноти бути вже вдома.

Старші починали колядувати, коли сутеніло, коли було видно полярну зірку. Ходили колядувати зі «звіздами» (зірками) або вертепами. Зірку робили шестикутною, об’ємною, з дерев’яних тонких планочок, установлювали її на горизонтальну вісь, обклеювали різнокольоровим папером, місяцем і зірочками, змащували папір олією, закріплювали до осі свічку – і можна було йти колядувати. Якщо ввечері запалити в середині зірки свічку і покрутити зірку навколо осі, то очей відірвати від неї не можна.

Вертеп робили із квадратових у перерізі планок у вигляді невеликої, хрестоподібної у плані, церковці. Так само установлювали його на вісь, але вертикальну, і так само обклеювали його різнокольоровим папером і змащували олією. Вертеп теж освітлювали з середини свічкою, але крутили його навколо вертикальної осі. Колядникам із зіркою виносили більшу коляду, з вертепом – ще більшу. Тому ми старалися. А якщо врахувати, що тоді нічого ніде не можна було купити, то підготовку до колядування ми починали ще з осені. Колядували ми з братом Володимиром на два голоси. Задовго перед Різдвом робили проби, бо тато казав: «Якщо будете блеяти, як цапи на морозі, колядувати не пущу». Тато також вимагав, щоб ми «не жебрали по одному», а гарно колядували вдвох і приносили людям радість. Тому мусили перед Різдвом складати татові іспит. І справді, ми колядували гарно, може, навіть краще за інших.

Ще трохи пізніше починала колядувати коляґа (без букви «ґ» у цьому слові зміст його для рожнівчан став би незрозумілим). У коляґу йшли тільки парубки. Наймали музикантів і ходили колядувати тільки до дорослих дівчат. Десь через три­чотири хати, де була більша кімната, їх запрошували до хати. Туди ж приходили сусідські дівчата, в яких уже колядували, і влаштовувались танці із двох­трьох турів. Після цього хлопці дякували і йшли далі. І так до ранку. Обов’язково повинні були поколядувати у всіх дівчат. Якщо не встигали — колядували ранком. Якби когось обминули – це була б велика образа. І дівчата вдягненими чекали коляґу часом до самого ранку. Третього дня Різдва хлопці робили «вечірок» (вечір танців). На нього приходили всі дівчата, в яких колядували, і хлопці, які були в колязі. В кожній парафії була своя коляґа, часом навіть дві, і тоді домовлялися між собою, в якому кутку яка коляґа буде колядувати, щоб не пропустити когось із дівчат. Вся організаційна і моральна відповідальність лежала на старшому парубкові, який організовував коляґу. В колязі не повинно було бути п’яних, сварок і бійок. Якщо такі появлялися, їх виганяли з коляґи.

Багато інших груп колядників утворювали жонаті чоловіки й заміжні жінки. Сусіди колядували в одних, забирали їх з собою та йшли колядувати до других, до третіх і т.д. Кожен господар запрошував до хати, частував, часом навіть стоячи – бо треба було і в інших заколядувати, і так веселилися, часом, аж до ранку. Цілий вечір село дзвеніло від колядок, віншувань і музики. Тепер, на жаль, колядників стало менше. Люди стали лінивими, після Святої вечері втупляться в телевізор, цей «ящик для ідіотів», як казав Висоцький, і лягають спати. А жаль…

Всі три дні Різдва (7—9 січня) колядує й церковне братство, а тепер – церковний хор. Традиційно коляґа братства складалася тільки з чоловіків старшого і середнього віку. Колядували вони, як правило, колядку «Новая радость світу ся з’явила».

У післявоєнні роки людям жилося дуже важко, грошей не було, і братству виносили мірочку пшениці, жита, кукурудзи, квасолі, або хто що мав, і хто що міг. Гроші виносили дуже рідко. Коляду господарі виносили на колачі. Старший брат брав коляду й казав: «Ґазда вінчує нас міркою пшениці, а ми його – щастям­здоров’ям! А вся коляґа відповідала:

– Дай Боже!

– Політком добрим!

– Дай Боже!

– Приплодом файним!

– Дай Боже!

– Коней!

– Дай Боже!

– Волів!

– Дай Боже!

– Коров!

– Дай Боже!

– Аби ґазда з ґаздинев і дітьми був здоров!

– Дай Боже! Дай Боже! Дай Боже!»

Господарі дякували, й коляґа йшла далі. Ні одної хати не пропускали. Таким чином, хоч у бідності, але село єдналося.

У теперішні часи ходить колядувати церковний хор. Віншують так само. Не раз ходив колядувати і я з ними. Зустрічають колядників дуже щиро. Часто виносять на двір столик з напоями й наїдками, щоб колядники не тратили час на заходини в хату. Така гостинність і щирість вражає. Та й коляда тепер не та. Виносять тільки гроші. Коли будували церкву, за одне Різдво церковний хор Стебліцької церкви заколядував 3000 американських доларів. Вся коляда іде на потреби церкви.

Усі три дні Різдва в нас ходять пастирі. Учасники – тільки діти. Персонажі такі: Три царі, Ангел, Ірод, Козак, Циган, Жид, Чорт і два Пастушки. Завчасу збиралася компанія і розподілялися ролі. Тоді кожен готував собі реквізит. Починали це робити за місяців два­три, бо матеріалів не було і треба було мати час їх знайти і щось зробити. Корони царям робили з картону, з дугоподібними, навхрест зробленими перемичками, з хрестиком на верху. Обклеювали їх кольоровою «позліткою» – тонкою кольоровою алюмінієвою фольгою або від безвиході – кольоровим папером. Бороду, вуса і довге волосся робили з лляного повісма (довге, вичесане прядиво). На плечі одягали старі, але ще гарні фелони священика, про позичення яких з дяком домовлялися завчасу, бо на всі групи не вистачало. Посох робили з рівної струганої палиці з кулькою і хрестиком на верху, що також обгорталося позліткою.

Корону для Ангела робили відкриту зверху і з більшим, ніж у царів, хрестом спереду корони. Корону обклеювали тільки білою позліткою. Крила Ангелові робили з картону і обклеювали їх різаними смужками тонкого цигаркового паперу (імітація пір’я). Крила з’єднувалися між собою і закріплювалися на плечах за допомогою окривки, пов’язаної навхрест і на місці пояса. В руках ангел мав меч, обклеєний теж білою позліткою. Ірод мав шолом, подібний до шолома римського легіонера, темний довгий плащ, пояс з великою пряжкою і меч. Циган був одягнутий, як циган. Жид обов’язково мав маску, часто зі шкіри старого стриженого кожуха, капелюх з великими крисами, чорний лахман, горб на спині і торбу чи якийсь ящик з крамом, яким він буде торгувати. Чорт мав бути похожим на чорта – чорний, з рогами, з довгим хвостом. Пастушки одягалися у білі сорочки на випуск, сірі смушеві шапки, мали дзвіночки і шопку, в якій розміщувались персонажі Різдвяного дійства. Таким чином, в залежності від сценарію, пастирі складалися з п’яти – десяти персонажів. Усі мали свої ролі й ретельно їх виконували.

Пастирі. У першому ряду, другий, М. Гушул

Перші в хату заходили Пастушки, дзвонили в дзвіночки й питали господарів, чи пускають пастирів до хати. Коли господарі погоджувалися, входили по черзі інші персонажі та розігрувалася певна різдв’яна інтермедія (їх декілька). Під кінець заходив Циган, потім Жид, і у самому кінці – Чорт. Кожен мав свою гумористичну роль. Строгих текстів для них не писалося. Ці персонажі імпровізували, а тому успіх залежав від того, з яким хистом вони їх виконували, наскільки вдало могли показати суть і характер тих персонажів, яких вони грали: Циган старався щось вициганити; Жид – щось непотрібне продати; Чорт – натворити якихось пакостей, зробити якусь шкоду. За цією компанією господарям треба було дуже пильно стежити.

Приведемо один із сценаріїв рожнівських пастирів:

1 Пастушок: Була ніч, ми твердо спали,

Як ягнята спочивали,

А як північ надходила,

Дивна пісня нас збудила.

2 Пастушок: Ми збудились опівночі –

Чудо вздріли наші очі:

Ясна зірка в небі сяла,

Ген – на Схід дорогу слала.

1 Пастушок: А до нас, до пастушків,

Божий ангел так повів:

«Йдіть на Схід до Вифлеєму,

В ту місцину незнаєму,

Там Син Божий народився –

Із Марії воплотився.

Входить Цар: Ми всі разом поспішили

Бігли всі, що мали сили,

І даруночки узяли,

Все, що із собою мали.

1 Пастушок: Я взяв дві ягнички

І дві палянички.

2 Пастушок: А я нічого не мав –

Тож пісеньку заспівав.

Всі колядують колядку «Ой у полі, в полі»:

Ой у полі, в полі маленька хатинка,

Там Ісусик народився – маленька дитинка.

Пастушки у полі овечки стерегли,

Як почули про Ісуса – скоренько прибігли.

Прибігли, прибігли, стали ся питати,

Чи позволить Божа Мати з Ісусиком грати.

Ісусик маленький межи пастушками,

Даруй волю, щастя й долю цьому господарю.

Цьому господарю і цій господині,

Щоби вони дочекали за рік цеї днини.

Входить Ангел: Мир і щастя, українські діти!

Ви справді гожі, як ті квіти.

Новину добру вам хочу сказати:

Ісус вас любить і любить вас Мати.

Милі їм і діти, і князі Восточні,

А ще їм миліші діти непорочні.

Тішить Ісуса ваше серце вбоге,

Тіштеся діти, майте віру в Бога –

Мине вас лихо, мине вас тривога,

І піде слава по цілому світі,

Що Бог підносить українські діти.

Входить Козак: Я козак є запорізький великого роду –

Щастя й радості бажаю усьому народу.

Входить Жид: Ой рокі, рокі! Які у Вас, газдине,

Пороги високі.

А я йшов і впав, дивіться,

Якого горба дістав.

Гимбель, гимбель, чуєш, чуєш,

Хто що має продавати,

Хто що має поміняти

За старі пряжки, онучі,

Дам коралики блискучі,

Штрукси, чоботи хороші,

Мешти, блузки і холоші, —

Лиш би гроші, лиш би гроші.

В кінці всі персонажі колядували «Возвеселімся всі разом нині» і віншували господарів:

Ісусик маленький не спить, не дрімає,

Своїми руками ввесь світ обійймає

І Вашу хатину, і вашу родину –

Христос ся Рождає!

Господарі дякували й давали Пастушкам коляду. Коляду виносили більшу, якщо гарно колядували, гарно грали ролі, були гарні костюми (реквізити). Було певне змагання між Пастирями, а оцінку давали люди. Вони ще довго говорили про те, хто був кращим, смішнішим і хто краще колядував.

Другий раз колядували «на Чинчики» – ввечері перед старим Новим роком, перед святом Василія Великого, яке святкується 14 січня. Чинчиками назвали цей вечір, мабуть, тому, що раніше маленькі дітки найчастіше колядували таку колядку:

Ой Чинчику­Васильчику,

Посію тебе в городчику.

Буду тебе поливати,

З росов, з косов підтинати.

Тому й маленьких дітей часом любовно називали маленькими «чинчиками».

Старші і жонаті «ходили в Маланки» або «водили Козу». Головними персонажами були Маланка і Коза. На Маланку перевдягався чоловік і в жартівливій формі «господарював» у домі господині, в якої колядували. При цьому дотепно копіював звички, рухи і слова господині – і всім від цього було дуже смішно. Коза танцювала, скакала, лізла, куди не треба, і виправданням було їй те, про що співається у колядці (на ту ж мелодію):

Ой скачи, скачи, козо­небого,

Вискачеш собі пів золотого.

Ой цупа­цупа – тут грошей купа,

Казала мама – тут грошей яма.

Ой на клиночку – гроші в дзбаночку,

Нікому встати – грошиків дати.

Де коза рогом – пшениця стогом,

Де коза ногою – там жито копою.

Вінчуєм же Вас – щастям­здоров’ям,

Щастям­здоров’ям – прибутком добрим,

Прибутком добрим – приплодом файним,

За цю колєдку – ковбасу, єк грєдку.

А коли у домі була дівчина на виданні, то колядка закінчувалася так:

Вінчуєм же Вас – щастям­здоров’ям,

Щастям­здоров’ям – зеленим вінцем,

Зеленим вінцем – хлопцем­молодцем.

За цю колєдку – ковбасу, єк грєдку.

Були також такі персонажі: Козак, Шандар (австрійський жандарм), Циган, Смерть, Дід, Гуцул, Лікар, Ведмідь та інші маски чистих і нечистих персонажів народних вірувань. Кожен грав свою роль, а в кінці – колядували. Було дуже весело.

Перед Водохрестям на річці робили з льоду хрест. Останніми роками з льоду роблять цілі комплекси: церкву, капличку, хрести та інше, а після Служби Божої і освячення води купаються в річці. Вночі все це підсвічується, і ці льодяні витвори ще багато днів дивують жителів і подорожніх.

Як я вже згадував, колядували ми з Володею не по одному, а тільки вдвох, на два голоси. Перед тим, як ми мали йти колядувати, тато нас прослуховував, як на іспиті. Казав, щоб ми не починали колядку задиханими, щоб, колядуючи, не спішили, бо люди будуть говорити, що ви хочете виколядувати в селі всі гроші. Казав, щоб ми приносили людям радість і колядували гарно. І ми старались.

Колядували ми, в основному, колядку «Витай, Ісусе». Її рідко колядували інші хлопці – і це був наш «коронний номер». Колядували ми й актуальні на той час колядки. Наведу одну з них, яка колядувалася на мелодію «Нова радість стала»:

Христос ся рождає з Пречистої Діви,

Глянь же, Христе, щирим оком, що ся в світі діє.

Діти колядують, а жінки думають,

Що їх люди у дикунках про свята не знають.

Ой на небі зірки так ясно сіяють,

А на землі від гармати гори ся здригають.

Ой на небі місяць так ясно палає,

А на землі з наших братів кров ся проливає.

Тому рік дев’ятий на Різдвяні свята,

Як вся наша рідна земля могилами вкрита.

Ой на небі зірка так ясно сіяє,

Та не одна дитиночка про батька не знає.

Та не один батько, та не одна мати,

Визирають сина з війни – сина не видати.

Та не одна сестра на брата чекає,

Та не одна дівчинонька про хлопця питає.

Ой ти, Йсусе­ Христе, і ти, Божа Мати,

Ой змилуйся ти над нами – врятуй наших братів!

Не плач, стара мати, не плач, не журися,

Твій син з війни повернеться – лиш Богу молися.

Ми знали, в кого треба колядувати цю колядку. Коли ми її колядували, жінки припиняли свою роботу, ставали перед вікном і плакали. Часом і ми плакали, навіть не могли, як слід, закінчити колядувати.

Навчив нас тато і ще одну колядку, яка, мабуть, появилася в часи Західно-­Української Народної Республіки:

Уставай же, брате, бо вже біла днина,

Бо вже нам ся об’явила дивная новина.

Уставай же, брате, та й пускай до хати,

Будем тобі українську колядку співати.

Бо ми, українці, йдем хата від хати,

Нашим браттям­українцям заколядувати.

А ми цеї ночі не спали й на волос,

Ой чи знаєш ти, наш брате, український голос?

Український голос – то наша органа,

Кожух, сардак, сива шапка, жовто-­синя фана.

Жовто­синя фана – тризуб золотіє –

Ой ще нам на Україні сонечко загріє.

Звичайно, ці колядки ми колядували тільки вдома або в дуже вузькому колі родичів. А колядку «Небо і земля» ми колядували і з такими словами:

Ми нині веселі, ми нині веселі,

Та й ся забавляєм,

А з наших братів, а з наших братів

Кров ся проливає.

Приспів:

Гримлять гармати,

Рвуться гранати,

Кулемет стрекоче,

Автомат туркоче,

Прут шумить в долині –

Враг тікає нині –

Слава, слава Україні!

Цікавою, на мій погляд, є колядка-­сатира теперішніх часів, яка виконується на мелодію колядки «Ірод­цар за Христом ганявся» (записала моя сестра Ольга Гурей):

Більшовик за Христом ганявся,

Знищити його намагався,

З сатаною поріднився,

В Карли-­Марли люті вчився,

Аж оскаженів.

Нікого слухати не хоче,

Верещить, зубами скрегоче,

Люд хрещений скрізь мордує,

І святині всі руйнує,

Творить царство зла.

Та народ витерпів всі муки,

Не пропав з горя і розпуки,

Аж терпець йому урвався,

За більшовика узявся,

До пекла післав.

У сльозах всі більшовинята,

Просять їм повернути тата:

«Змилуйтеся, добрі люди,

Він тепер ласкавим буде,

Збудує вам рай».

Того раю люди вже зазнали,

Більшовизм вже давно прокляли,

Із Христом тепер з’єднались,

Коло нього згуртувались

Без більшовика.

Цікавою і живописною є колядка, яка виконується на мелодію відомої колядки «Бог народився»:

Нині Рождество Божого дитяти:

Браття­українці йдуть його вітати.

Приспів:

Тутки лемки співають,

Подоляки іграють,

Волиняк щось міркує,

Бойко легко танцює,

Полтавець плясає,

Гуцул трембітає

Тра­ра­ра­ра, тра­ра­ра­ра­ра.

Грають­співають українські села,

Щоб та дитина була все весела.

Приспів:

Щоб весело було всім –

По своєму говорім,

По українськи молись,

І співати так навчись.

Ісусе на сіні,

Дай волю Вкраїні,

Боже, Боже, Боже, Боже, дай!

Ісусе милий, йди співати з нами,

Із Івасями, із Михасями.

Приспів:

І Ти, Божа Мати, йди співати з нами,

Ми будемо тобі вірними синами.

Приспів:

Ще двох старовинних колядок навчив нас тато, які навіть у ті часи були вже майже забуті.

Чесна ґаздине, замітай двори,

Ой дай, Боже! (повт. після кожного рядка)

Замітай двори – застеляй столи,

Бо будеш мати троякі гості,

Перший гостонько – ясне сонечко,

Другий гостонько – ясен місячко,

Третій гостонько – дрібен дощичок,

А сонце каже – нема над мене,

Ой як я зійду в неділю рано,

Урадуються люди старії,

Люди старії, діти малії,

А місяць каже – нема над мене,

Ой як я зійду ввечері спізна,

Урадуються люди в дорозі,

Люди в дорозі – волики в возі,

Волики в возі – всі звірі в полі,

Всі звірі в полі, і рибка в морі,

А дощик каже – нема над мене,

Ой як я спаду три рази в маю,

Урадується жито­пшениця,

Жито­пшениця, листок­травиця,

Листок­травиця – всяка пашниця,

Вінчуєм же вас щастям­здоров’ям,

Щастям­здоров’ям, прибутком добрим,

Прибутком добрим – приплодом файним,

За цев колєдков будь, ґазда, здоров,

Та не сам­собов – з усев родинов,

Ой дай, Боже!

Коли у господарів була дівчина на виданні, то колядували на цю ж мелодію інші слова:

Ой рано­рано кури запіли, ой дай, Боже,

А ще раніше Марічка встала,

Ой встала­встала – старостів мала,

Перші старости та й за ворітьми,

Другі старости та й за садами,

Треті старости та й за столами,

Тим за ворота – перстенець з злота,

Тим за садами – хустка з квітами,

Тим за столами – сама молода,

Сама молода, як та ягода,

Вінчуєм же вас щастям­здоров’ям,

Щастям­здоров’ям, зеленим вінцем,

Зеленим вінцем – хлопцем­молодцем, ой дай, Боже!

Думаю, що ці колядки до нас дійшли ще з дохристиянської доби, бо в колядках християнських часів завжди згадується про Різдво Христове або щось із цим пов’язане.

Мабуть, колядка створена в Карпатському регіоні, бо в мелодиці колядки прослуховується карпатська сопілка, і хто на такій сопілці грає, той зможе це підтвердити.

Та, на жаль, не були безхмарними наші колядування. У школі нам категорично забороняли ходити колядувати, казали, що поставлять двійку з поведінки не тільки за чверть, а й річну і не переведуть у наступний клас. Організовували групи комсомольців, які повинні були патрулювати на своїх дільницях, розганяти школярів­-колядників і сповіщати директору школи їхні прізвища. А головне – вони повинні були розбивати звізди й вертепи.

Одного разу ми з вертепом переходили від однієї хати до другої і свічку у вертепі не загасили. Було це біля Підгірської церкви і нам треба було перейти мостиком через перевід. Раптом з-­під мосту вискочили два здоровані, за одну секунду палицями побили наш вертеп і зникли. Побачити в темноті й впізнати їх ми не змогли. Вони старалися, щоб їх не побачили й не впізнали, бо якби ми їх впізнали, то сказали б старшому братові, і вони своє одержали б по заслузі.

Ходили ми кожного Різдва і в пастирі. Я був Пастушком. Одного разу ми зайшли ближче до центра села і школи, куди боялися заходити інші пастирі. Там виносили більшу коляду і ми, хата за хатою, дійшли до тієї, де квартирувала вчителька старших класів. Ми нізащо туди не пішли б, але напроти нас вийшов господар, сказав, що вчительки немає дома, запросив до хати, і ми відмовити йому не змогли. Коли ми вже віншували, я помітив, що фіранка на дверях у другу кімнату колихнулася. Я зрозумів, що вчителька нас усіх бачила й чекав неприємностей. Та неприємностей не було. Помітив я тільки те, що вона чомусь до мене мило посміхалася, часом про щось питала й гладила по голові. Тоді я зрозумів, що вчителі також бувають різними.

Коли я став комсомольцем, зобов’язували й мене розганяти колядників. Нас збирали в школі, давали завдання, ми йшли на свою дільницю і я казав: «Ділимо дільницю на троє (нас було троє) і кожен контролює свою частину». На цьому моє чергування закінчувалось.

Ходив один раз я і в коляґу. Було це, коли я вже відпрацював півроку в Кривопільській школі. Якраз на Свят­вечір керівництво районного відділу освіти організувало семінар. Тримали до 6 чи 7 години вечора. До Кривополя – 18 км, додому – 60. Чекаю на попутні машини, щоб дістатися додому. Годинами нічого немає.

Нарешті над’їхала вантажівка. В кабіні сидить жінка, тому місце для мене тільки на верху. Кузов відкритий, холодно, та дуже хочеться додому. Доїхали до Буківця (мосту ще не було), а тут крутий підйом, слизько й машина виїхати не може. Розбиваємо по черзі купу замерзлого піску (лопата тільки одна), носимо лопатою й підкидаємо по всьому схилу. Мокрі, але підйом здолали. Знову лізу в кузов, але тепер уже мокрий. Доки доїхали в Косів, задубів на кочережку. Далі машина їде в Кути, а мені до Рожнова ще 12 км. Чую, як колядують, а я стою в безнадії й сльози самі котяться по щоках.

Нарешті довгождана машина – і через годину я дома. Тато і мама вже не надіялися цього вечора на мене й задрімали. Майже нічого не поївши, я переодягнувся, взяв півлітри горілки й пішов шукати коляґу. Знайшов у Василя Ханя, якраз вечеряли. Старшим був Місьо Тарабаса. Він посадив мене за стіл, напився до мене горілки. Я вийняв свою горілку, поставив на стіл, налив своєї й напився до когось із хлопців – такий був ритуал прийняття в парубоцьке товариство. І тільки тоді я похвалив себе за те, що, не маючи абсолютно ніякої надії дістатися додому, я таки дістався. Висновок – треба діяти, незважаючи ні на що, треба діяти!

Рідні брати: Володимир, Михайло і Микола (Різдво, 1959 рік)

Тепло Різдвяних свят зігрівало мене все життя. Воно підтримувало мене на чужині, далеко за межами України, воно ввесь час звало мене додому. Одного разу, коли працював уже в Києві, я не зміг на Різдвяні свята поїхати додому: здавали Державній комісії перший наш магнітофон. Їхав з роботи, коли темніло. Наступав Святий вечір. Автобуса довго не було і я ходив туди-­сюди по зупинці. І раптом ніби поруч почув маленьких колядників, потім більших, потім інших; потім я побачив зірки, вертепи; почув гавкання собак, віншування, дякування, скрип хвірток, рипіння снігу під ногами – Святий вечір у Рожнові… Коли відкрив очі, я спочатку не міг зрозуміти, де я є. Якісь великі будинки, незнайомі люди…

Як отямився, сказав собі: «Треба їхати додому. За будь­-яких умов треба їхати додому, до Рожнова».

З того часу кожного Різдва ми їдемо до Рожнова. З дітьми, з родичами, зі знайомими або вдвох – але їдемо. А після Святої вечері разом з дітьми йдемо колядувати. До родичів, до друзів, до знайомих, часом заходимо аж за 2—3 км. Повертаємося додому перед ранком стомлені, але щасливі, та просимо Бога, щоб допоміг нам наступного Різдва дочекатися.

І на закінчення. Багато колядок, які ми колядували в дитинстві, забуваються, але більшість із них надруковані в численних збірках. Тому в цьому розділі ми помістили тільки ті колядки, які невідомі або маловідомі.

+4
72
RSS
12:07 (відредаговано)
+2
_браво Вітаю пана Миколу і всіх завсідників Світоча: ця публікація є ювілейною — 1500-ю на нашому ресурсі!!! _браво
18:35
+3
Дякую.
13:29
+2
З охотою прочитав, друже Миколо. Дякую. Вражають слова колядки: Христос на сіні — дай волю Вкраїні. Мабуть колядування — це чисто український винахід. Москвини ж не колядують і євреї теж.
19:00
+3
Дякую, друже. Варто уточнити що це винахід наших пра-пращурів. Бо колядували вони задовго до прийняття Християнства. Це видно з текстів колядок, де не згадується Різдво, Христос, Віфлеєм і таке інше. Українців тоді ще не було. На перших порах Християнство боролося з колядуваннями, як з язичницькими звичаями і обрядами. Аналогічно — із Купалом.
19:21
+2
Згоден, друже.
19:23
+2
А пригадай, як ми колись колядували у 1968-69 роках у Києві із ЖАЙВОРОНКОМ. Восени привезли з Молдавії каністру на літрів з 10 вина. Обійшлося нам у 4 крб (!). А як ми співали!
00:42 (відредаговано)
+2
Друже Миколо, от хочу запитати тебе, чи варять у Рожнові такі вареники (пироги) розміром, як пиріжок? От як це робили в Козіївці майже сто літ тому:
svitoch.in.ua/1522-olena-kilyachus-spovid-koziyanky-chast-1.html
22:01
+3
У порівнянні з теперішніми, вареники робили більшими, довжиною десь 10-12 см. Сміючись, казали: як ворони. Причини ті ж самі — економія часу.

Випадкові Дописи