До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 22.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 22.

ВЕЛИКДЕНЬ

Великдень – свято Воскресіння Ісуса Христа, а водночас це й свято весни. Радянські ідеологи взяли другу частину назви цього свята й приліпили її до Першого травня. А в моїх дитячих спогадах весна асоціюється тільки з Великоднем.

До Великодня мама білила заново всі кімнати, потім білила хату зовні, підводила призьби кольоровою глиною, все мила й вичищала, виносила в комору зимовий одяг, вішала на образи святкові рушники, стелила на стіл святкову скатерть. Тато підправляв, що треба, по господарству, лагодив знаряддя для веснування, чистив корови й коні, приводив все до порядку біля худоби. Всім купувався новий або ремонтувалися уже ношені одяг, взуття, і ми не раз завчасу питали тата: «А в чому я буду на Великдень?» Ми робили дерев’яні клевці (молотки), щоб було чим клепати у страсну п’ятницю біля церкви. Вечорами мама писала писанки і ми вчилися писати їх, і писали. В суботу прибирали двір і подвір’я, складали сміття на купу, а з настанням сутінок «палили діда» – палили сміття. Після зими сміття було сирим. А коли його палили, то було багато білого диму, який нагадував білу дідову бороду. Звідси й згадана назва. Перед Великоднем у суботу ми приміряли обнови і робили останні корективи. Крутилися в мами під ногами, коли мама пекла паски й перепічки (маленькі пасочки), хоч нам нічого й не перепадало, бо ми твердо знали, що їсти не освячену паску – гріх. Копали молодий часник і хрін, щоб покласти в кошик і освятити в церкві. Чистили й терли хрін на терці, від чого й плакали, але це були сльози передсвяткової радості. Допомагали татові складати в кошик все, що завтра повинно було посвятитися в церкві. Вся ця підготовка створювала неповторну атмосферу очікування свята.

І от нарешті воно наступало. Як ніколи, ми старанно милися й одягалися та йшли до церкви. Крім кошика, несли ще й бесаги з перепічками, які мама після освячення роздавала бідним, калікам і родичам за померлі душі.

Ось як змальовує цей день Дмитро Павличко:

Навколо церкви на мураві

Сіяють в кошиках паски.

Сліпі, безногі і гугняві

Співають псалми жебраки.

Наш парох в золотім фелоні

Посвячує хлібин ряди.

Обрубки рук і ніг червоні

Блищать у капельках води.

Страшні, дрантиві і нужденні,

Благають милостинь вони.

– Звідкіль прийшли? – питаю нені.

– З війни, мій хлопчику, з війни.

– Христос воскрес – і господині

Розносять кошики домів.

І раді вбогій жебранині,

Каліки припиняють спів.

Сідають їсти на могилах

Свої перепічки й хліби,

А потім із хрестів підгнилих

Знімають милиці й торби.

Кульгають сірими шляхами,

Лишаючи криві сліди.

– Куди вони? – питаю мами.

– Не знаю, хлопче мій, куди…

Великдень у Рожнові. Стебліцька.

Подвір'я брата Михайла і Марії перед Великоднем

У сестри Олі і Левка розцвіли нарциси і тюльпани.

Коло церкви кожна родина мала своє місце, на якому святили паску діди і прадіди. Ніхто інший його не займав. Освячення паски в нас дійство не тільки урочисте, а й дуже мальовниче. Кошики, один від одного кращий, складаються в рівні ряди, а із засвіченими свічками виглядають поетично­фантастичними.

Коли приходили додому, тато клав кошик на стіл і починав розбирати його. На початку ми повинні були з’їсти по шматочку свячених яйця і паски, а потім – на вибір і смак, хто що хотів. Паска і всякі інші наїдки нам здавалися дуже смачними. Чому я пишу здавалися? А тому, що я порівнюю з теперішніми відчуттями. Беззаперечно, і тепер є смачна паска й смачні наїдки, але здаються вони не такими смачними тому, що тепер у нас кожен день – паска. А в ті часи, коли постили не тільки тому, що був Великий піст, але постили й без посту, бо не було що їсти. Тоді паска нам здавалася «манною небесною».

Досхочу наївшись, ми набирали в кишені писанок і галунів (фарбовані варені яйця) і йшли до Чіплинської церкви чокатися й класти городки. Перший день чокалися тільки однією, гострішою стороною яйця – чолом. Другий і третій – обома сторонами – і чолом, і тупішою стороною – гускою. Чокалися попарно, причому перед чоканням суперники мали право попробувати яйця на міцність, легенько стукаючи ним по своїх стиснутих зубах. Знавці таким чином могли безпомилково визначити, яке яйце міцніше. А ми тільки вчилися. Коли згода була досягнута, чокалися, хтось вигравав і забирав вигране яйце. Другого й третього дня чокалися обома боками яйця, і можливий був розхід, коли у одного «падало» чоло, а в другого – гуска.

Набагато цікавіше було «класти городок». Бажаючі класти городок збиралися в коло і здавали по писанці чи галуну. Кожне яйце старший випробовував на цілість, складав у капелюх, який знаходився в центрі кола, і накривав їх другим капелюхом, щоб не було видно, чиє яйце де лежить. Після цього повертав капелюх до себе другим боком і роздавав яйця усім городошникам, але уже чужі. Тоді визначав пари, які будуть чокатися. Після першого туру залишається в колі половина городошників. Биті писанки і галуни здаються у центр кола а їх власники вибувають із городка. Після наступних турів залишається все менше й менше городошників, і нарешті залишаються двоє. При загальній увазі вони чокаються – і переможець «бере городок», тобто забирає всі писанки й галуни.

Другого дня можливі два, а часом і три переможці, оскільки яйця б’ють на обидва боки. Після першого туру залишається три види яєць: цілі, чола і гуски. Старший зводить городошників з цілими, з чолами і з гусками окремо в кожній групі. В кінці залишаються троє: з цілим, з чолом і з гускою, які ділять городок між собою. Можливий і інший варіант, коли зводяться пари чоло – чоло цілого яйця, і гуска – гуска цілого яйця. Тоді залишається двоє переможців: один — з чолом, а другий – з гускою, або один переможець з цілим яйцем. Було предметом великої гордості, коли переможці з цілою хусткою яєць поверталися додому, і люди ще довго говорили про тих, які взяли найбільше городків. Часом кількість яєць була далеко більша за сотню.

У нас Великдень кінчався третього дня ввечері ячмінною кавою з молоком, цукром і паскою з маслом. Після споживання м’ясної їжі протягом трьох днів кава нам дуже смакувала.

ХРАМ

Одними із найтепліших і найщиріших свят були храмові свята. На другу Богородицю (21 вересня) – Підгорою, на Преображення (19 серпня) – на Чіплинцях, на Михайла (21 листопада) – Зарікою, на Василія (14 січня) – у Стебліцькій і на зимового Миколая (19 грудня) – у Новоселиці (сусіднє село, перша хата якого знаходиться за 50 м від останньої хати Рожнова).

На храм кликали родину, друзів, знайомих, часто навіть із сусідніх сіл. Як на храм не кликали, то це означало, що храм не робили із­-за нестатків або хвороби когось із рідних. На храмове свято у церкву приходили люди інших парафій, а також і з інших сіл. На Івана (7 липня), наприклад, на храм у Косів сходилися люди навколишніх сіл навіть з дітьми на два-­три дні, поєднуючи елементи паломництва з розвагою та відпочинком. Там можна було купити черешні, афини (чорниці), коників із гуцульського сиру, всякі інші наїдки й напитки, сувеніри і всяку всячину. Це було свято всієї околиці.

Був звичай, що господар міг «взяти з церкви» (запросити) когось із тих, кого він не кликав на храм, наприклад, людей з другого кінця села або й з іншого села. Після Служби Божої в обід приходили гості. Хрещені матки дивувалися з того, що ми такі великі виросли, розгортали свої хустинки й давали нам гостинці, а ми цілували їх в руку (де тепер те мудре виховання?).

Мама накривала стіл домотканою, з гарним геометричним орнаментом, скатертиною й накладала наїдки й напитки. Тато хрестив ножем хліб, різав товсті великі скиби свіжого пшеничного домашнього хліба, розкладав їх по краю столу, запрошував гостей до столу – і починалася річна гостина. Пили мало, говорили багато, ще більше співали, з сопілкою чи без – не мало значення. Є цілий жанр храмових пісень. Вони розлогі, спокійні, часто оповідної форми, часом жартівливі, а в кінці – подячні. Мабуть, про осінній храм на Богородицю народ склав цю храмову пісню:

Ой піду я на храм, на храм до тої родини –

То там грушок, то там сливок, то там садовини.

А коли вже були «розохочені», то могли й таку заспівати:

Чи я собі не ґаздиня у своїм домочку,

Що випрала до порога кулаком сорочку.

Чи я собі не ґаздиня, та й чи не ґаздую –

Виріс будяк серед хати – я ним не требую.

Виріс будяк серед хати, в запічку – кропива,

Ой Господи милосердний, як се наробила.

Прийшли жиди з Коломиї сміття купувати,

Дають мені штири злоті – я не хочу брати.

Дають мені штири злоті, дають мені п’єтку,

Я ще тиждень не замету – та й возьму десєтку.

А через деякий час можна було й таку почути:

А в нашого господаря стоять вуса д’горі,

Та не вся тут горілочка – є ще й у коморі.

Ой напився кум до куми, кума – до Макія,

Напилася горілочки уся компанія.

Напилимся, наїлимся – ходім ми додому,

Ручка ручку потискає – підемо потому.

А в кінці подяка і приємні слова господарям:

Посіяв пан середній лан, посіяв пан крайній,

Ой, Господи милосердний, йкий наш ґазда файний.

Ґазда файний, ґазда файний, ґаздиня ще краща –

Ходить собі коло гостей, як та зоря ясна.

Ходить собі коло гостей та й думку думає,

Єк вна цих всіх милих гостей виряджати має.

Та буде вна виряджати темненької нічки,

Та з скрипками, з сопілками, аж попід смерічки.

І вже в самому кінці:

Стелиться спориш, стелиться спориш по зеленій діброві,

Бувай здорова, родинко моя, бо я вже на дорозі.

Бувай здорова, родинко моя, ой бувай та й бувай!

Лиш прошу тебе, родинко моя, про мене не забувай.

Бо як будеш ти, родинко моя, про мене забувати,

То будуть мене, то будуть тебе слізоньки обливати.

Та будуть мене, та будуть тебе слізоньки обливати,

Будуть до тебе, будуть до мене стежечки заростати.

Коли розходились гості додому, кожній сім’ї господарі давали зав’язану в хустині мисочку з усякими наїдками для дітей, які не були на храму. У нас з цього приводу дотепники жартують, кажучи: «Найбільше з усіх свят я люблю храм – нічого не приносиш, нічого не даруєш, нагодують, напоять, ще й додому мисочку дадуть». Крім відпочинку й розваги, храмові свята створювали унікальну можливість побачитись і поспілкуватись (телефонів же не було) родичам, друзям, жителям сусідніх сіл, які не бачились цілий рік і більше, бо у загальні свята (Різдво, Великдень) кожна родина святкувала у сімейному колі і часто не могла дозволити собі піти в гості так, як на храм.

На жаль, тепер храми – рідкість. Скептики говорять: «У мене тепер храм щодень». А жаль…

ТОЛОКА

На самому початку хочу сказати, що наголос у слові толока у нас ставлять на останньому складі. Тоді воно у нас означає спільне виконання якоїсь великої, трудомісткої роботи. А якщо наголошувати на другому складі, то воно означає громадське пасовище, необроблена площа землі, що використовується для різних потреб громади. Колись у нас на толоці завжди ставили свої шатра мандруючі цигани (в селі були і є ще й тепер осілі цигани).

Раніше у нас толоки робили дуже часто. Робили їх для виконання таких робіт, як копання й виготовлення фундаментів під будівлі, обмащування хати, копання картоплі, луплення (очищення качанів) кукурудзи, на жнива і виконання інших трудомістких робіт.

Найчастіше толоки робили на обмащування хат. Завчасу дерев’яну хату «ліскували», тобто оббивали її лісками – тонкими планками, за які заходить глина і добре на стіні держиться. На толоку кликали залежно від об’єму роботи від 50 до 70 осіб. Приходили на толоку, в основному, чоловіки, але коли з якоїсь сім’ї не міг прийти чоловік, то приходила жінка. Була там робота і чоловікам, і жінкам. Завчасу господар розчищав і вирівнював досить великий майданчик, покривав його соломою, на неї навозив нетовстим шаром гірську, в’язку жовту глину і виливав на неї багато води. Це робилося за день до толоки, щоб глина добре розмокла. На другий день одні рубають сокирою солому (довжиною десь 15—20 см), інші розносять цю солому і розкидають її по розмоклій глині, поливають водою, а решта босими ногами, взявшись за плечі, як у гуцулці, втоптують ту солому в розмоклу глину. Часом для цієї роботи використовували коней. Глину місили до того часу, поки вона не ставала рівномірно перемішаною з соломою. Солома в глині виконувала роль не тільки арматури, а й теплоізоляційні функції. 

Толока. Місять глину.

Коли глина була готова, починали обмащувати хату. Одні накидали глину на носилки, інші носили до будівлі, решта обмащували хату – брали великий шматок глини і з силою кидали її між ліски на стіну. При цьому вона заходила між ліски й заповнювала найменші щілини між дерев’яними елементами будівлі. А потім зверху загладжували, щоб поверхня була рівна і, коли висохне, була готова до обштукатурювання. Жінки, як правило, обмащували стрихи (горища), інші – допомагали господині готувати вечерю. Коли закінчували роботу, всі милися й сідали вечеряти. Згодом втома проходила й починалися пісні, які часом лунали аж до півночі. А як господарі наймали музикантів, то й ще довше. І такі були толоки…

Але найтепліші згадки в мене про толоку, яку робили наші батьки на луплення кукурудзи (у нас процес очищення і відділення шулька (качана) кукурудзи від стебла називається «лупити кукурудзу»). Толока була менша, десь 25—35 осіб, але роботи також вистачало всім. Основна маса людей сідала великим півколом, перед ними помічники клали снопи кукурудзи, і вони її лупили, складаючи обчищені стебла позад себе. Цю роботу виконували, в основному, жінки, а чоловіки підносили снопи кукурудзи, розв’язували їх і клали перед жінками, забирали і зв’язували в снопи обчищене бадилля, складали снопи у купки.

Найкращі качани кукурудзи відбирали на насіння. Біля цих качанів залишали 3—4 листки капушини (листків, якими обгорнутий качан), за допомогою яких ці качани сплітали у вінки довжиною близько 2-­х метрів. Потім ці вінки виносили на горище, вішали на бантини – і так вона зберігалася до весняного посіву чи посадки кукурудзи.

Роботи вистачало всім. Толоку робили в теплу погожу днину, під час роботи завжди хтось щось цікаве розповідав, жартували або співали. А нам, хлопчакам, було роздолля. Нас тоді збиралося багато, бо дехто не мав з ким залишити своїх дітей і приходив з ними. Ми бігали між купками кукурудзи, як миші, ховалися один від одного й «борюшкалися». За половину дня толока облуплювала всю кукурудзу, і її засипали у кошниці. Там вона зберігалася аж до весни або й до нового урожаю, звідки її поступово використовували.

А на другий день робив толоку хтось інший. Тоді всі йшли до нього. Відробити толоку сусідам вважалося обов’язковим, бо в іншому випадку наступного разу сусід на толоку не прийде. Здавалося б, яка вигода? За той час, поки відробиш усі толоки, і сам свою кукурудзу міг би облупити. Може, це й так, а може, й ні. Бо вдома часто щось відволікало від основної роботи. А з другого боку – на толоці люди спілкувалися, жартували, співали, гарно вечеряли і знову співали. Таким чином і відпочивали, і розважалися. Та й робота в такий спосіб виконувалася швидше. А такі роботи, як обмащування хати, виконати самому взагалі не можливо. Як у нас кажуть: «Толока – то «великий чоловік».

На жаль, тепер толоки стали рідкістю. Більше практикується наймана праця. І люди менше спілкуються, стали більш замкнутими. Цивілізація бере своє…

+3
68
RSS
06:43 (відредаговано)
+3
Друже Миколо, дякую тобі за цей допис. Прочитав увесь. Читаючи, співставляв життя покутського села з нашим подніпрянським. Багато є чого спільного. На Храм, на Пречисту ми ходили до родичів у Щербанівку і Трипілля. А родичі сходилися до нас у Красне на Храм на Михайла. Нам, дітям, теж було весело і радісно. І в нас кажуть: ТолокА.
22:37
+2
Толока — то чудова традиція, яка існує й досі, вона є і в нас. Але лише в разі трудомістких та важких робіт, де самому аж ніяк не впоратися. І це слово «толока» я почула вперше саме в селі, декілька років тому. Бо коли ми будувалися, не наймали жодного робітника. Нам допомагали сусіди та друзі, абсолютно безкоштовно. А ввечері, звичайно, всі разом сідали вечеряти, та говрили аж до півночі. А може, це нам так поталанило з сусідами та друзями, які є тямущими в ремонтно-будівельних роботах? І мій чоловік завжди допомогає сусідам, а якже інакше?
Пане Миколо, є до вас невелике питання. Ніколи не чула такого слова «клевка». Що то за молоток, навіщо він? І що саме Ви в дитинстві клепали біля церкви?

Випадкові Дописи