До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Григорій Орлик: повернення додому

Григорій Орлик: повернення додому

Відвідати Національний заповідник «Гетьманська столиця», що в Батурині, вперше я мав нагоду ще в 2005 році: після інавгурації тодішній президент Віктор Ющенко зазбирався туди й запросив пресу… Однак тоді шеф-редактор журналу, де я працював головредом, перехопив ініціативу, сказавши коротко: «Буде більше користі, якщо поїду я». Отже, не зрослося... 

Якщо ж вести мову про теперішні часи, то вже як українського письменника — автора авантюрно-історичного роману «Орлі, син Орлика» мене запрошували до Батурина двічі. Й двічі я відмовлявся з різних причин: то здоров'я не дозволяло, то сніжно-дощова погода. Але, як сказано у Дж.Р.Р.Толкіна — третій раз за все платить. Отож зараз я нарешті наважився. І все вийшло настільки чудово, що ніякими словами не передати!!!


Все почалося з отакого чудового запрошення:

По-перше, воно було персональним. По-друге, виходило особисто від гендиректора Національного заповідника «Гетьманська столиця» пані Наталії Ребрової. Навіть цих двох умов вже вистачило б, аби поставитися до запрошення як ніколи серйозно. Але існувала ще й третя обставина: все це було пов'язано з виставкою «Григорій Орлик: видатний син видатного батька України. Повернення на Батьківщину». Цей історичний персонаж фігурує в моєму найпершому авантюрно-історичному романі "Помститися імператору", йому ж присвячений повністю другий мій роман цього спрямування — "Орлі, син Орлика". А разом з дружиною Оленою ми згадували Батурин ще й в романі "Пустоцвіт" — а виставка мала відкриватися в палаці Кирила Розумовського, який був головним героєм цього нашого роману… Всі три твори відзначені різноманітними нагородами «Коронації слова»...

То що ж це виходить?! Заочно я давно вже підтримував стосунки зі співробітницею «Гетьманської столиці» Наталією Дробязко, учні місцевої школи в тому ж таки палаці Кирила Розумовського розіграли якось в особах сценку з роману «Орлі, син Орлика»… а я знов не поїду туди, щоб побачити наочно місце, яке досі тільки в фантазіях відтворював?! 

Останнім аргументом стала доповідь «розвідки»: з Києва туди зазвичай радять їхати на Бахмач залізницею, а там пересідати на автобус… проте від станції метро «Чернігівська», виявляється, курсує маршрутка на смт Короп, що проїжджає через Батурин! Звісно, прямий варіант проїзду для людини з вельми обмеженими можливостями значно кращий. Довелося назбирати грошей на дорогу і зранку в неділю, 19 травня вирушати в путь...

На маршрутку мене проводила дочка. Попереджений телефоном водій спеціально для мене залишив місце біля входу, на якому я й просидів усю дорогу до Батурина. Висадили мене не на зупинці, а біля повороту з траси на палац Розумовського. Тут раптом виявилося, що разом зі мною туди їхала ще й журналістка газети «День» — отож разом ми й дісталися пункту призначення. А вже там нас зустріла пані Наталія Дробязко, з якою я нарешті мав приємність познайомитися очно після багатьох років заочного листування:

Оскільки я приїхав раніше, то мав змогу самостійно переглянути експозицію, присвячену Григорію Орлику. І тут... 

Чесне слово, у мене аж подих перехопило! Бо в експозиції були представлені або оригінальні речі XVIII століття — такі самі, які належали родині Орликів чи самому Григорію, — або їхні точні копії.

Мундир французького генерал-лейтенанта (копія)

Французька шпага XVIII століття й ордени, якими був нагороджений Григорій Орлик (оригінали)

Копія виписки з метричної книги про народження Григорія Орлика, книга Вольтера "Історія Карла ХІІ" (оригінал) та кахельна плитка з гербами Орликів та Мазепи (оригінали, розкопані в Батурині в 2018 році)

А ще в невеличкій бічній кімнаті були представлені сучасні матеріали, присвячені родині Орликів. Серед них в одній з вітрин знайшлося місце і для мого «коронованого» роману:

Дуже потішило те, що в майбутньому присвячена гетьманичу експозиція діятиме в палаці Кирила Розумовського постійно. Таким чином, через 260 років після загибелі пам'ять про цього, поза сумнівом, видатного діяча першої («козацької») хвилі української еміграції справді повернулася на рідні терени.

Інша цінність нинішніх відвідин полягала в знайомстві з видатними людьми, завдяки яким переважна частина представлених експонатів з'явилася в Батурині:

Крайня ліворуч — гендиректор заповідника Наталія Реброва, крайній праворуч — посол України у Франції Олег Шамшур, по центру — український меценат Євген Сур, між ними — історик Ірина Дмитришин

Особливу цінність для мене являло очне знайомство з пані Іриною Дмитришин. Причина, на перший погляд, неймовірна: колись нас… заочно переплутали!!! Як?! Система Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» влаштована на принципі анонімності: автор надсилає на конкурс рукопис твору під псевдонімом, до рукопису додає «секретний» конверт, де містяться його справжні ПІБ і контактні дані. Отож члени журі читають твори «наосліп» — не знаючи, хто їх написав. Після визначення творів-фіналістів їхні псевдоніми повідомляються дирекції, яка виготовляє дипломи. Справжні ж імена переможців оголошуються тільки на церемонії.

Але члени журі — це теж живі люди, наділені природною цікавістю. Отож годі й дивуватися, що за стилістичними особливостями текстів вони намагаються вгадати, хто з авторів ховається під тим чи іншим псевдонімом. Зокрема, журі «Коронації слова — 2010» було відверто збентежене рукописом роману «Орлі, син Орлика». По-перше, літературний стиль автора не зміг розпізнати ніхто — отже, автор мав бути або нікому невідомим початківцем, або проживати в діаспорі. Однак початківець, на погляд журі, ніяк не міг написати такий роман з настільки яскравими деталями! А літературна мова представників української діаспори містить специфічні мовні запозичення, чого в рукописі також не спостерігалося. Всіх остаточно заплутав жіночий псевдонім, під яким твір надійшов на конкурс: ніхто навіть припустити не міг, що під ним сховається чоловік!..

Отож журі думало-гадало й насамкінець вирішило, що роман «Орлі, син Орлика» могла написати одна-єдина людина — Ірина Дмитришин. По-перше, вона має філологічну освіту. По-друге, проживає у Франції. По-третє, є беззаперечним авторитетом серед істориків, знавцем доби французького короля Луї XV загалом та дипломатично-розвідницької діяльності Григорія Орлика зокрема. Отже, вирішило журі, написати такий роман не міг більш ніхто, окрім пані Ірини Дмитришин!.. 

А коли вже на церемонії нагородження фіналістів і переможців «Коронації слова — 2010» відкрилася правда, загальному здивуванню не було меж. Природно, пані Ірина теж мріяла подивитись на чоловіка, інженера-металурга за освітою, який у Франції ніколи не бував навіть — але зміг створити роман, який заочно приписували їй… Я також мріяв з нею познайомитися, от тільки як?! Вона ж живе у Франції, а я — в Україні… Тим паче, вже 6-й рік живу практично на власному дивані. І треба ж такому статися, щоб ми оце раптом перестрілися на виставці, присвяченій Григорію Орлику, в Батурині, де 317 років тому народився гетьманич, в палаці гетьмана Кирила Розумовського!..

А потім ще були урочисті виступи високих гостей… Перегляд документального фільму, присвяченому Григорію Орлику… А ще невеличкий камерний концерт Тараса Компаніченка!..

Пощастило і зі зворотнім проїздом: спільними клопотаннями пані Дробязко й пана Компаніченка мене підсадили до студентської групи «екскурсії вихідного дня», яка мандрувала Чернігівщиною. Батурин був у них останнім пунктом маршруту, в мікроавтобусі було 3 вільних місця… Отож доїхав додому нормально.


UPD2.  Кому цікаво — я зробив і виклав на Ютуб два відео.

Стислий відеоогляд палацу Кирила Розумовського:

Стислий відеоогляд виставки, присвяченої Григорію Орлику:


UPD1. Україна молода, випуск №055 за 21.05.2019

Григорій Орлик: повернення у Батурин сина автора першої в світі Конституції

«Україна завжди прагнула бути вільною. Але оточенiй Росією, володіннями великого султана та Польщею, їй потрібно було шукати захисника. Вона спочатку подалася під захист Польщі, яка поводилася з нею, як зі служницею. Відтоді вона віддалася московиту, який перетворив її на рабиню…»

Ця коротка, але дуже об’ємна характеристика французького історика і філософа Вольтера з «Історії Карла ХІІ» 1730 року є однією з ключових для розуміння нової виставки у Національному історико-культурному заповіднику в Батурині «Григорій Орлик: видатний син видатного батька України. Повернення на Батьківщину», яку презентували у Батурині 19 травня.

Екскурс в історію і міждержавні стосунки ХVІІІ століття дає можливість глибше дослідити долю української нації для усвідомлення того, що є правдою нині.

На відкриття виставки завітали співак Тарас Компаніченко і мер Глухова Мішель Терещенко.

Від ідеї про виставку до її відкриття минуло близько двох років. Виник задум під час спілкування директорки НІКЗ «Гетьманська столиця» Наталії Ребрової і дослідниці Ірини Дмитришин, яка останнім часом мешкає у Франції, на влаштованому Юрієм Савчуком виставковому проекті в Українському музеї в Нью-Йорку.

Тоді пані Ірина представила історичний документ, що засвідчував народження Григорія Орлика в Батурині 5 листопада 1702 року, з приватного архіву родини, яка є спадкоємицею замку у Франції, де свого часу мешкав син усім відомого Пилипа Орлика — довіреної особи Івана Мазепи, гетьмана Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), одного з упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який зазвичай називають «першою у світі Конституцією».

Григорій Орлик, який з родиною 7-річним вимушено виїхав з України, згодом упродовж 30 років служив французькому королю Людовіку XV у дипломатичних і військових місіях, постійно нагадуючи про прагнення українців до волі.

Наприклад, у Меморандумі до голови Французької дипломатії кардинала Андре де Флері від 24 грудня 1737 року Григорій Орлик писав: «Ваша Екселенція знає, що від нещасної Полтавської битви козацька нація стогне під тиранічним ярмом російського домінування.

Вона пригнічена як ніколи, і можна передбачити, що прибічниця своєї свободи, вона тільки і чекає на сприятливий момент, щоб скинути нестерпне ярмо російського домінування».

На початку 1755 року в листi до державного секретаря закордонних справ Д’Аржансона Григорій Орлик висловлював таке переконання: «Козацька нація, поважаючи пам’ять мого батька, який iз такою відданістю працював над поновленням її свободи, стогнучи під тиранічним ярмом російського домінування, тільки і чекає на слушну нагоду, щоб скинути його, і якщо мене призначать послом великого монарха, потужного захисника вільних націй при країні, від якої вони чекають визволення, звернеться до мене з довірою через своїх секретних емісарів, щоб підготувати шляхи для революції в Україні в належний час».

Меценат Євген Сур (у центрі) підтримує багато історико-культурних проектів у Батурині і Конотопі.

«Дипломатична діяльність Григорія Орлика для України як вільної держави є дуже цінною і повчальною на сьогодні, — констатує співавтор виставки Наталія Дробязко, старший науковий співробітник відділу «Садиба Кочубеїв» Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». — Саме він забезпечив присутність «української карти» у комбінаціях французької закордонної політики XVIII століття. У тогочасному ієрархізованому суспільстві емігрант Григорій Орлик спілкувався з міністрами та королями, долучався до великої політики й безперестанку в своїх численних меморандумах нагадував про ярмо, під яким стогне «козацька нація».

Відкриття виставки «Григорій Орлик: видатний син видатного батька України. Повернення на Батьківщину» стало можливим завдяки тому, що до реалізації проекту долучилися посол України у Франції Олег Шамшур та Євген Сур — меценат багатьох історико-культурних і освітніх проектів у Батурині й Конотопі.

Батуринський палац — єдиний збережений гетьманський палац на теренах України. У ньому відтепер з’явилася третя іменна зала: до відкритих раніше, які носять імена славетних Івана Мазепи і Кирила Розумовського, додалася і зала Григорія Орлика. До слова, у Батурині одній зі шкіл ще кілька років тому присвоєно ім’я уродженця міста. Її учні разом із учителями стали учасниками презентації виставки 19 травня. І всіх зворушив виступ 11-річної Софійки Цап, яка щиро розповідала про гордість народитися на славній іменами достойників землі.

У Батурині презентували 20-хвилинний документальний фільм «Григорій Орлик». Уже розпочалася робота над 4-серійною документальною стрічкою з історичними реконструкціями «Орлик» для українських глядачів: планується, що восени повністю затвердять сценарій. Також у планах — скорочена версія французькою мовою.

Одне з українських видавництв готує до друку монографію Ірини Дмитришин «Григорій Орлик: український козак на службі у Людовика XV». А художній твір Тимура Литовченка про видатного українця став переможцем літературного конкурсу «Коронації слова — 2010».

До речі, популяризатор старовинної української пісенної творчості народний артист України Тарас Компаніченко у стінах Батуринського палацу співав твір на слова і музику Івана Мазепи, а також розповідав, що Григорій Орлик грав на бароковій лютні.

Валентина САМЧЕНКО

+2
157
RSS
05:07
+2
Ось нарешті й мій звіт про поїздку!
11:43
+3
Цей звіт спонукає багатьох відвідати Батурин. Дякуємо.
Так, Національний заповідник «Гетьманська столиця» того вартий! Тим паче, що експозиція, присвячена Григорію Орлику — це вже третя постійно діюча. А ще там є експозиція, присвячена Кирилу Розумовському… і ще Мазепі, здається.
_чудово _чудово _чудово
Але самостійно вештатися палацом не можна — тільки по території! Там є при вході каса:



Купуєш квиток, проходиш до входу в палац і чекаєш, доки сформується екскурсія. А потім тебе ведуть на ту експозицію, відвідання якої ти оплатив. От нас запросили на відкриття експозиції, присвяченої Григорію Орлику — ми на неї й пішли. А паралельно на інших поверхах відбувалися інші екскурсії в інші зали, й на них нас не запрошували. Отож краще заздалегідь планувати екскурсію, щоб уникати несподіванок на місці.
До речі, спланувати відвідини можна за допомогою веб-сайту «Національний історико-культурний заповідник ГЕТЬМАНСЬКА СТОЛИЦЯ, бо окрім палацу Кирила Розумовського, там ще є будинок Кочубея, музей археології та цитадель Батуринської фортеці. Але обходити все це — то вже не для моїх ніг…
_шкодую
Ондо вчора й без того весь день відлежувався, але права нога (де гомілкостоп по кісточках зібраний) і досі, як колода…
_чудово
Однак Батурин того справді вартий, щоб хоч раз у житті там побувати!!!
06:13
+2
Хороший звіт. Колоритний. Запитай українців про Орлі і дехто згадає про аеропорт у Франції. Але ніхто не знає, що це пов'язане з Україною. З Гетьманом Пилипом Орликом, з його сином — Маршалом Франції. Твоя заслуга Тимуре, що ти підносиш соціальний оптимізм українців.
От якраз щодо аеропорту Орлі питання спірне!
_вибачаюсь
Річ у тім, що коли ще Франції не було, але була давня Галлія, то на цьому місці існувало давньоримське поселення Arleum. От звідки «ростуть ноги» середньовічного французького замку Орлі
_вибачаюсь
Чи володів цим замком наш гетьманич Григорій Орлик?! Після багаторічної бездоганної служби в кабінеті «Секрет короля» Луї XV гетьманичу зробили велику милість — надали французьке дворянство: саме тому він і їздив на окуповану московитами Гетьманщину, щоб розшукати в Батурині священика, який його колись охрестив, та взяти у нього виписку з церковної книги, яка би підтверджувала, що він є сином українського гетьмана (на західноєвропейський манер — the duke, «герцога») Філіпа Орлі (Пилипа Орлика) і похресником іншого «герцога Яна Мазепи». Цій поїздці присвячена глава мого роману «Гендляр, прочан, масон». Бо якщо хтось думає, що з'їздити з Парижу до Батурина можна було просто так, то це кардинальна помилка: на «сина шефа козацької нації» тоді вже полювала вся розвідка московитів, і йому була одна дорога — до катів у каземати Петропавлівської фортеці, що в Санкт-Петербурзі. І гетьманича таки схопили й відвели до коменданта окупаційного війська Джеймса Кейта — в чому було неймовірне везіння, бо Григорій викрутився, продемонструвавши йому певні масонські знаки…
_здивований
Отож вся ця поїздка — це чиста правда! Про що свідчить копія виписки з метричної книги, представлена в експозиції:

Виписка з метричної книги на Григорія Орлика

Адже ціна питання була — повноцінне французьке дворянство! А отже — можливість володіти землею й нерухомістю у Франції. А маючи французьке дворянство, гроші та право володіти землею й маєтністю, особисто я на місці Григорія Орлика зробив би все можливе, аби придбати собі замок Орлі… хоча б через співзвучність цього топоніму з моїм українським прізвищем!
_вибачаюсь
Тому я особисто впевнений, що Григорій Орлик таки купив собі замок Орлі. Хоча в книзі про це — ані слова!
_сміюсь
І от дивина: той, хто «роману не читав, але засуджує його разом з товаришами», чомусь свято впевнений, що в книзі я стверджую: аеропорт Орлі стоїть на місці замку, яким володів Григорій Орлик!.. Для мене це безпомилковий індикатор того, що критик «роману не читав, але засуджує його разом з товаришами»!!!
Твоя заслуга Тимуре, що ти підносиш соціальний оптимізм українців.

А тобі в обличчя не казали, що ти є учасником «жидівської змови проти українського народу»?! Що «жид Ілько Борщак» вигадав українського гетьманича Григорія Орлика, а «жид Тимур Литовченко» цю вигадку підхопив?! Що ми з Ільком Борщаком вводимо український нарід в оману, що вигадуємо героїв, яких ніколи не було і бути не могло?! І що від моїх вигадок нікому ніякої користі, сама лише шкода?..
_нудно _нудно _нудно
А мені таке казали в обличчя. І добре, що років за 10-15 перед тим на інший мій роман — «До комунізму залишалось років п'ятнадцять-двадцять» казали те саме: що це моя брудна вигадка, аби лише «втоптати в лайно» чудову радянську владу, яка мене вигодувала, виростила і в люди вивела… Тому на момент написання роману «Орлі, син Орлика» я вже приблизно знав, куди мене битимуть, в які точки і з якою інтенсивністю намагатимуться поцілити.
_шкодую
І все одно в залі палацу гетьмана Кирила Розумовського, присвяченому гетьманичу Григорію Орлику, я розплакався. Добре, що це бачили лише троє жінок, які мене швиденько на стільчик всадили й води принесли, бо видовище було ще те… Але я справді не витримав: бо тут дві зали експонатів, які підтверджують, що я таки нічого не вигадав… І де?! В Батурині, в графському палаці!..
_стежу
І більш того — сама ця моя книжка, яка нібито була концентратом «брудної вигадки» про «неіснуючого» українського гетьманича, теж стала музейним експонатом… Тимчасово все це переважило здоровий глузд, і хвилин на десять я абсолютно розгубився.
14:14 (відредаговано)
+2
Я тебе розумію. Ти увійшов у реальний світ, який раптом підтвердив твій переважно уявний світ книги «Орлі...». Звідси й нестримні сльози. Я був у Батурині влітку 1968 року, коли на даху і стінах палацу росли берези. А удруге це було у 2012 р., коли палац Розумовського повстав із розрухи у повній європейській красі. Втретє у Батурині ми побачили ФОРТЕЦЮ. Як шкода, що про це я нічого не написав… Тепер же багато чого вже забулося.
16:58 (відредаговано)
+2
Я тебе розумію. Ти увійшов у реальний світ, який раптом підтвердив твій переважно уявний світ книги «Орлі...». Звідси й нестримні сльози.

Дякую за розуміння, друже!
_пиячимо
Те ж саме було, коли не наважуючись відновити по пам'яті випадково викинуті мамою чернетки роману «До комунізму...», я раптом відшукав у Книзі пам'яті Бабиного Яру тих людей, яких я вигадав — але яких, виявляється, реально розстріляли в 1941 році!
_стежу
Інші вважали, що це круто — от настільки детально все вгадати. А мені було лячно, мені тіпало, мене била пропасниця! Бо це було реальним підтвердженням того, що так звана «містика» — це зовсім не містика, що це просто паралельна реальність, до якої я долучився невідомо яким чином. «Круто» воно виглядає лише для того, для кого це — фантазія. Але на рівні другої реальності це зовсім не круто. Бо ця друга реальність значно тендітніша від нашої, з нею треба поводитися значно обережніше, виваженіше. Й ніхто тебе цьому не навчить — тільки ти сам можеш навчитися. Інші тобі навпаки не віритимуть, обзиватимуть божевільним, сектантом, нікчемою, ідіотом…
_стежу
І водночас, коли їм припече — примчать стрімголов до тебе: «Порадь — бо я не знаю, як це у тебе виходить, але ти не помиляєшся!.. Помолись за мене Богові — бо мене Він не чує, а до тебе прислухається...»
_ангел
Коли це разово сталося з «До комунізму...» — це означало випадковість. Означало, що я випадково підключився до еґреґора Києва і зчитав звідти інформацію. І вийшов твір, незмірно більш значущий, ніж я розраховував.
Те, що траплялося далі — це були менш значущі, а отже, більш терпимі варіанти контактів з іншою реальністю.
А тут раптом усвідомив усю масштабність контакту з «тонким» світом — неочікувану навіть для мене!.. Пам'ятаєш, на минулому Книжковому Арсеналі ти познайомився з моїм другом-письменником Сергієм Батуриним? То колись він казав: «Скільки ти писати не будеш, а свій роман ДО КОМУНІЗМУ вже ніколи не переплюнеш». Але прочитавши «Орлі, син Орлика», з подивом сказав: «А знаєш, ти таки самого себе перплюнув».
Отож раніше це були лише слова Сергія — а тут мені відкрилася реальність того, наскільки я вгадав цього разу!..
_здивований
І насамкінець: повторення досвіду означає, що ніякої випадковості не було ні першого разу, ані другого! Бо повторення досвіду — це системність!..
Пане, Тимуре, а у вас в роду часом не було якихось ворожок чи знахарів? Може цей дар у вас спадковий?
Про весь родовід з боку покійного тата я не маю найменшого поняття, оскільки і він, і моя покійна українська бабуся все життя постійно «шифрувалися». Знайомий лише з віддаленою ріднею самої бабусі Ганни: звичайні селяни з Житомирщини (Малинський та Коростенський райони) — ні у кого найменших сплесків подібних талантів!..
_не_знаю
Що там було з боку покійного діда Івана Федоровича — то взагалі таїна, вкрита мороком. Єдина можлива «ниточка» — це якийсь Федір Литовченко, крупний землевласник з Полтавщини, якого я знайшов у реєстрі землевласників Російської імперії. Але далі розмотати цю ниточку не вдалося. Хоча припускаю, що то, можливо, мій прадід… До речі, телеблогер Віктор Литовченко теж з Полтавщини і каже, що у них там всяких різних Литовченків — неміряно… Отож, можливо, звідти. Але чи були там ворожки/знахарі?.. Не знаю.



Що ж до єврейської рідні, то там є рабин (прапрадід), «медики» (прадід-лікар, двоюрідна бабуся-лікарка і прабабуся-акушерка), «адміністратори» різних рівнів і дідусь-вояк. Все!..
_не_знаю
Якщо апелювати до "Генескопу", то там нібито все логічно. Але Ви не дуже обізнані на темі кармічної астрології, тому заглиблюватися в нюанси нема сенсу…
Я все ж таки думаю, що то спрацьовує кіста мозку.
Я мала на увазі доповідь Євгена Роута на астрологічній конференції. У вас скупчення планет в 4-му домі гороскопу.
А-а-а, он воно що… Справді, є таке скупчення!
_соромлюсь
Але з батькового боку, починаючи від діда — то загалом «біла пляма». Там могло бути, що завгодно.
21:52 (відредаговано)
+2
Додав UPD1 — сьогоднішню статтю в «Україні молодій» про виставку в Національному заповіднику «Гетьманська столиця», присвячену Григорію Орлику. Звісно, в матеріалі є деякі неточності, з яких я помітив дві:
— Пилип Орлик не був автором «першої в світі» Конституції;
— мій роман був не «переможцем» (І місце), а тільки «призером» (ті, хто посів ІІ-ІІІ місця — т.зв. «призові») «Коронації слова — 2010».
Але для оперативно (за 1 день) написаної розлогої газетної статті це в порядку норми — бо її треба не тільки написати, але й пропустити через редакційний конвеєр, і фотографії з Батурина отримати… Отож я не в претензії. Навпаки, в статті продемонстрований трохи відсторонений — журналістський погляд на подію, тоді як мене аж ніяк не можна назвати стороннім учасником.
_соромлюсь
Ну, і ще я дозволив собі «позичити» пару газетних фоток — бо їх все одно передали в редакцію з Батурина, я це знаю… Тим паче, про Мішеля Терещенка я якось розмістив матеріал на Світочі…
02:33 (відредаговано)
+2
Друзі, ви пишете: кіста мозку, скупчення планет у четвертому домі. Насправді був Задум БІ і місія Тимура на Землю, а вказане вами та віднайдене щось інше (, наприклад, збільшена концентрація кадмію в кістках) є лише супроводом цієї події.
Задум — це одне, а механізм реалізації — зовсім інше. Ти ведеш мову про задум і цим обмежуєшся, ми ж намагаємося вскрити механізми реалізації задуму!
_добре
03:02
+2
О, друже, досліджуючи механізм реалізації Задуму, ретельний дослідник-тимурознавець може дійти до висновку, що найважливішими моментами були:
— креслення трирічним хлопчиком тушшю балеринкою кіл, які поруч, а деякі навіть перетинаються;
— нестримне юнацьке бажання дертися кручами Дніпра.
Можеш сміятися, але з'ясування механізмів виникнення й реалізації явищ — це найголовніший предмет дослідження будь-якої науки і водночас… найцікавіше, що вона дає!
_вибачаюсь
02:51
+2
Додав UPD2 — два стислі відеоогляди:
— палацу Кирила Розумовського;
— виставки, присвяченої Григорію Орлику.

Всі зйомки та відеомонтаж мої. _соромлюсь Ось як я вже вмію…
12:45
+2
Так воно і є. І без смішків: не маючи доступу до першоджерел, науковці досліджують відображення — те, що їм доступне. А мали б зробити таке разом із об'єктом дослідження Тимуром:
— дослідити роботу душі в попередньому втіленні;
— прослідкувати планування роботи душі в теперішньому втіленні. Тоді прояснилося б і задум БІ по цьому втіленню і саме місія. Але без новітніх методів дослідження (Майкл Ньютон) тут ніяк не обійтися.
— дослідити роботу душі в попередньому втіленні;
— прослідкувати планування роботи душі в теперішньому втіленні.

Ого! Я народився в 1963 році. Станом на 1960 рік населення Землі перевищило 3 млрд осіб. Отже, станом на 1963 рік вченим вже (!!!) було потрібно мати:
— базу даних на понад 3 млрд людей;
— з якоїсь ласки звернути увагу на хлопчика із злиденної (по суті) радянської сім'ї, у якого не було особливо вигідних «стартових умов», окрім люблячих батьків;
— до того ж, під час і навчання в школі, і в інституті мені пророкували кар'єру науковця та/або інженера, але аж ніяк не письменника…
_наляканий
Ти ж зрозумій, прошу, що регулярні «мозкомийки» мені влаштовували і мама, і мій завлаб аж до 1995 року включно! Бо вище керівництво ІЕЗ ім.Є.О.Патона НАНУ вже зрозуміло: якщо обирати між відділом №29 паяння та лабораторією №32 високотемпературного паяння — то треба обирати великий відділ, а не маленьку лабораторію! Отож на нас поставили хрест ще на початку 1990-х і запланували в першу хвилю скорочення штатів. Попервах я просив свого завлаба не стримувати мене, а дати захиститися. Але він мене штучно стримував. І коли я не захистився до 30-річного віку (а це був 1993 рік) — я на це все махнув рукою і зробив ставку на літературу. Але до останнього дня існування нашої лабораторії (а ліквідували її навесні 1996 року) завлаб все намагався «прочистити мізки» мені на предмет занять наукою. А разом з ним і мама це робила…



І тільки коли десь в серпні — на початку вересня 1996 року я провернув відверту аферу з випуском от цієї книжечки на позичені у «нового українця» $200 + на папері, виділеному «Русским собранием» — тільки після того від мене всі разом відчепилися. До того всі мої літературні публікації сприймалися як «милі забавки» маленького хлопчика, який крутить «балеринкою» на ватмані коло за колом — цілі ґрона кіл тушшю!.. Погодься, це виглядає мило — але не більше…
_вибачаюсь
Розумієш?! Я ж зробив абсолютно нетипову кар'єру, середню між "вовком" (через терени до зірок) і "драконом" (краще день втратити, потім за годину долетіти). Я просто, без зайвого шуму і метушні дочекався, коли вся система радянської науки почне розвалюватися — і в цей момент перескочив в журналістику. Це дало мені роботу, щоденно пов'язану з живим словом — те, про що я завжди мріяв…

Але гіпотетичні «науковці», які б досліджували роботу моєї душі, мабуть, були би вкрай здивовані моїм «стрибком» спочатку в царину літератури, а потім і журналістики! Ніхто від мене такого не очікував, ніхто не міг такого спрогнозувати… Отож уявляю здивування тих гіпотетичних науковців!..
Іноді людям вдається змінити плани навіть Божественної Ієрархії. Ну, хоч би ось так.

Випадкові Дописи