До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Олена КІЛЯЧУС: СПОВІДЬ КОЗІЯНКИ (част.3)

Олена КІЛЯЧУС: СПОВІДЬ КОЗІЯНКИ (част.3)

((ВР: попередню част. 2 можна прочитати тут:  https://svitoch.in.ua/1534-olena-kilyachus-spovid-...

Ці спогади своєї матері Наталії (Таши) Казанець спочатку запам'ятала, а потім записала дочка Олена КІЛЯЧУС  

        Няньчила дітей 

Хата згоріла, батьків немає. Галя і Таша переїхали до тітки Федори, у якої на той час було четверо дітей: Сашка, Надя, Оля і Михайло. Тітчиного чоловіка Якима забрали на фронт, звідки він не повернувся.
Під час німецької окупації підлітків, яких не взяли до війська та молодих здорових дівчат вивозили до Німеччини на роботи. Забирали віком від 14-ти років. Галя мала 16 років, але її не брали, бо була інвалідом. Таша мала 14 років і мала б їхати до Німеччини. 

Але… (приємне) Але, дякуючи тітці Федорі, Ташку не забрали, бо вона (не знаю як) змінила вік у метриці Ташки: записала дату народження 10 травня 1929 року, хоча справжня дата народження 10 листопада 1928 року. Інші Федорині діти не досягали цього віку, тому всі шестеро дітей залишилися з нею.
З шістьма дітьми, звичайно було важко, але трохи допомагали бабця Катерина і дід Степан, хоча самі були досить похилого віку. Літом, більш-менш, було що їсти: були овочі, фрукти, мед та риба. Взимку стало сутужно і на зиму 1941 року Галя й Таша переїхали до баби з дідом. Галя доглядала старих, поралась по господарству, а для Ташки знайшли роботу в Києві. Вона мала няньчити немовля («жиденя», як казала мама) у єврейській родині, що мала власну аптеку на Подолі.
Ташка була дуже маленькою на зріст і худенькою, тому єврейка спочатку відмовлялася брати її за няньку, бо не вірила, що цій “доходязі” (зі слів мами, вона назвала її саме так) вже 14, а не 11-12 років, і не більше. 


Але… Але після довгих умовлянь, аптекарка змилостивилась на прохання бабці Катерини і взяла Ташу.
Дід зробив дерев`яну валізу, куди онучка поклала свій скарб (валіза досі збереглася).  ((ВР: Ось як вона нині виглядає: 

На вид ніби скриня, а насправді ця валіза має скромні розміри: 20см×40см×50см)

Переїхавши до Києва, Таша няньчила місячне немовля, не спускаючи його з рук, щоб не плакало. Мила його, загортала в пелюшки, тричі на день носила до мами на годівлю. До вечора руки страшенно боліли, але й вночі Таша мала вставати до немовляти і давати йому тепле молоко, бо хазяйка відпочивала і забороняла її будити. Доглядала також за двома старшими дітьми. Вони були молодші за віком, а на зріст такі, як Таша, і тому її постійно принижували та цькували. Таша не мала права брати їжу без їх дозволу, натомість єврейські діти їли, коли їм хотілося, на очах у голодної Таші, якій зранку давали лише склянку молока. Про цькування Таша розповідала хазяйці, яка їх сварила і карала. 


Але… за ці покарання Таша отримувала добрі стусани, коли хазяйки не було вдома. Заради помсти діти випивали молоко для немовляти і списували все на Ташу. Аптекарка сварила її і не вірила, що це молоко випите її дітьми. Натомість Таша їла лише один раз на день — увечері. Пізніше вона усвідомила, що краще буде терпіти, мовчати і не розповідати, бо все одно хазяйка буває вдома тільки ввечері, а її кривдники — цілий день. Крім того, хазяйські діти ховали Ташину куфайку, перед тим, як вона мала виходити з дому, щоб нести дитину на годівлю. Доки Таша шукала одяг, поки вкладала до грудей під фуфайку немовля, щоб не мерзло, проходив час і вона запізнювалась. Аптекарка знову її сварила.
Інколи на суботу та неділю Ташу відпускали додому до баби й діда. Вона отримувала заробітну платню — велику буханку чорного хліба, — і несла її в Козіївку старим та хворій сестрі.
Але… Зимою Дніпро замерз і пароплав до Трипілля вже не ходив. Треба було півдня іти з Києва до Обухова, де її зустрічав підводою дід Степан. З одягу мала чоловічу куфайку, що дала єврейка, яка водночас слугувала за пальто. Вона підперізувала куфайку паском, запинала за пояс хустку і вдягала валянці, що були на декілька розмірів більші, ніж Ташина маленька ніжка. Мами не було, нема кому пошити штанці і вітер задував під спідницю. Таша з дитинства звикла взимку носити штанці, але тепер, йдучи швидко, зігрівалася.
Влітку, можна було б пароплавом добиратися до Трипілля, а потім, кілометрів 15 км пішки іти до Козіївки. Але… війна зруйнувала і ці можливості, тому дорогу з Києва знову треба було долати пішки під палючим сонцем. У Ташки були одні єдині туфлі, які єврейка наказала берегти і ходити в них лише у місті. До села Ташка ходила босоніж. Ховала за пазуху хлібину, а в руках несла торбину з іншими придбаними харчами. Була засуха, не було дощів, п`яти і стопи ніг Ташки настільки зашкарубли від розпеченої сонцем твердої землі, що вона не відчувала болю, навіть тоді, коли наступала на камінець. ((ВР: Улітку 1942 р. Таша мала 14 років. Поруч неї менша і молодша Саша — сестра у других 

Так вона пережила війну в чужій хаті.
Пройшов ще один рік. Прийшла люта зима. Поки Таша була в Києві, в сім`ї тітки Федори сталося страшне горе: у віці 6-8 років застудилася та померла від легеневого запалення Надія. Тітка Федора залишилася без чоловіка з трьома дітьми. Бабця Катерина дуже постаріла і не могла допомагати дочці і її малолітні дівчата Саша та Оля подалися на роботу.
Всі раділи перемозі. 

Але… життя Ташки кращим не стало. Знову з нападом головного болю потрапила до лікарні Галя. Її провідувала Саша, яка залишилась в селі й інколи могла ходити до Обухова. Ташка не могла навідувати сестру часто, бо продовжувала няньчити чужих дітей, але тепер вже у яслах. В 17 років, її взяли нянечкою в ясла, де були діти віком від 2-х місяців. Таша працювала вдень і вночі, не висипаючись і не доїдаючи, бо харчувалася та жила на роботі, а всі зароблені гроші витрачала на хліб та харчі для Козіївки, де дід та баба пухли від голоду. Таша кожні вихідні долала цей шлях пішки.

+5
150
RSS
11:30
+4
Тут описано, як козіянка Наталія (Таша) Казанець змогла вижити у війну. Та про те, як і хто їй допомагав у цьому.
12:17
+5
Долею українських дівчат була служба у панів. Часто в родинах київських євреїв. Дивує те, що взимку 1941 р. єврейська родина жила на Подолі і мала АПТЕКУ.
Так, якось дивно ці відомості виглядають. _здивований
22:33 (відредаговано)
+4
Нічого дивного. Це сім«я лікаря. Лікар приймав хворих майже цілодобово, бо був постійно в кабінеті, можна сказати „жив на роботі“, додому приходив рідко. А його дружина — стояла на касі, продавала ліки, мило, мазі і таке інше. Там же працював ще якийсь родич, тобто, ціла сім»я. Може слово «мала» тут не є доречне, так я записала те, що чула: «мала аптеку».
23:39 (відредаговано)
+4
Ага! Ну, якщо так, тоді все стає більш зрозумілим. Бо словосполучення «мала аптеку» рівнозначне тому, що «аптека перебувала у приватній власності». А так, як Ви це описали в коментарі, воно виглядає більш природно.
_шкодую
Радянська влада не допускала функціонування приватної медицини. Булгаковський професор Преображенський в «Собачому серці» — це НЕП, 1920-ті роки. Це ще могло мати місце до згортання НЕПу, але ніяк не після того! Себто, ні в 1930-ті роки, ані тим паче в 1941 році таке було неможливе.
_шкодую
Наприклад, мій прадід Ісаак Гордон до революції мав у Проскурові стоматологічну клініку. Після встановлення влади більшовиків його клініку конфіскували й націоналізували, а він сам був змушений працювати в своїй же колишній клініці рядовим стоматологом. Коли в 1930-ті роки всіх «бувших», які на той час ще вціліли, почали потроху заарештовувати, то прадід, не очікуючи своєї черги, поїхав санітаром «на епідемію» чуми в Середню Азію, де заразився, помер і був похований невідомо де.



Отож медицина в СРСР мала бути тільки й виключно державною! Й аптекарська справа також… Ну, а що працювали практично цілодобово?.. Очевидно, це пов'язано з «лівими приробітками» та «халтурами» — в СРСР це вважалося економічним злочином, спрямованим проти держави, ясна річ, але давало можливість жити більш-менш нормально у порівнянні з іншими! Та й клієнти отримували за живі гроші послуги більш якісні, ніж в системі «безкоштовної радянської медицини». Ті, хто жив в радянський час, подібні речі розуміють.
05:07 (відредаговано)
+4
Врахуйте, що це 1941-42 роки. Київ окупований. В ньому живе єврейська родина з трьома дітьми. Батько лікар і в нього сотні клієнтів. Мати на касі і в неї тисячі клієнтів. Вони мають наймичкою дівчину-українку з Козіївки, круглу й обездолену сироту. І ніхто не доносить німецькій владі. А тоді шлях до Бабиного Яру був відомий.
07:46 (відредаговано)
+2
_наляканий _наляканий _наляканий
Дивина та й годі!

на зиму 1941 року Галя й Таша переїхали до баби з дідом. Галя доглядала старих, поралась по господарству, а для Ташки знайшли роботу в Києві. Вона мала няньчити немовля («жиденя», як казала мама) у єврейській родині, що мала власну аптеку на Подолі.

Взимку 1941 року сталінський СРСР все ще товаришує з гітлерівським ІІІ Райхом. Між ними все ще триває активна торгівля, кордони ще «на замку».

Влітку, можна було б пароплавом добиратися до Трипілля, а потім, кілометрів 15 км пішки іти до Козіївки. Але… війна зруйнувала і ці можливості, тому дорогу з Києва знову треба було долати пішки під палючим сонцем.

Наприкінці червня — на початку липня війна вже йшла на радянській території, проте мудрий Вождь і Вчитель товариш Сталін наказав Київ не здавати — і радянські люди йому щиро вірили! Отож німці до Києва поки ще не дісталися. Тому дорога для бідолашної Ташки з Києва додому все ще відкрита, хоча й ускладнена.

Так вона пережила війну в чужій хаті.

Де тут написано, що Ташка пережила війну в єврейській «лікарсько-аптекарській» родині?! Написано, що в "чужій" хаті — от і все, не більше! Очевидно, Ташка просто найнялася в іншу сім'ю.

Пройшов ще один рік. Прийшла люта зима. Поки Таша була в Києві, в сім`ї тітки Федори сталося страшне горе

Про «люту» зиму 1941-1942 років написано всього лише, що Ташка провела її в Києві. Але знов-таки, де сказано, що то була та сама стара єврейська «лікарсько-аптекарська» сім'я?! Євреї або евакуювалися, або відправилися в Бабин Яр, а Ташка, найшвидше, найнялася працювати в якусь іншу сім'ю.
_вибачаюсь
Попервах при німцях почалося відродження культурного життя. З-за кордону восени 1941 року прибули українці-емігранти, які взялися відроджувати Київ, як столицю майбутньої самостійної України. До них долучилися представники української радянської інтелігенції, які не встигли (або не схотіли) евакуюватися на схід разом з РСЧА. В місті функціонували численні культурні заклади (театри та ін.), розвивалася приватна торгівля, а в такі сім'ї охоче наймали дівчат-покоївок. Отже, Ташці було куди найнятися… Не бачу проблем.
_не_знаю
Неприємності почалися трохи згодом: починаючи з 1 січня 1942 року, економіка ІІІ Райху нарешті (!!!) встала на воєнні рейки. Отож починаючи з січня 1942 року, почалося масове вивезення робочої сили з окупованих територій на примусові роботи до Німеччини. Українські націоналісти намагалися протидіяти цьому, бо справедливо вважали, що німці збіднюють людські ресурси для відродження України. Німців це розлютило, тож вони спочатку пригрозили українцям-патріотам, а коли ті продовжили свою лінію — просто провели тотальні арешти й розстріляли всіх в Бабиному Яру, включно з Оленою Телігою й Іваном Рогачем.
_шкодую
Однак це зовсім не означає, що в січні-лютому 1942 року з Києва миттєво зникли всі заможні ненімецькі сім'ї. Ту зиму Ташка могла дуже навіть запросто провести в наймах.
11:50
+5
Друже Тимуре, давай розберемося. Орієнтовно в серпні 1941 р. Обстрілом з лівого берега Дніпра з далекобійних гармат було в Козіївці вбито батька Мартина і матір Олену — Таша осиротіла в свої 13 літ. Хата їхня згоріла, сарай зруйнований. Таша із старшою сестрою Галею перейшли до тітки Федори, де було своїх четверо дітей. На осінь 1941 р. Сестри перейшли жити до діда й баби. В кінці листопада 1941 р. Починається зима. Стає сутужно жити і баба Катря умовила київську єврейку взяти онуку Ташку за наймичку. Отже взимку 1941 р., бо грудень-41 це теж зима! Таша прожила у єврейській чужій хаті, як і в січні -лютому 1942 року. Гадаю, що Таша називала своїй дочці й імена своїх господарів-рятівників, але з часом і не таке забувається.
От бачиш, до чого призводить публікація чужих спогадів не їхнім автором?! Якби це пані Олена Кілячус опублікувала — я б у неї спитав, що все це означає?! Але ти публікуєш чужі спогади — то про що ж тебе питати?!
_наляканий
Наприкінці вересня 1941 року німці зробили Київ «територією judenfrei» про що старанно відрапортували по інстанції. А наприкінці листопада 1941 року Ташку беруть за наймичку «київські євреї», які преспокійно продовжують жити та офіційно працювати на «території judenfrei»??? Та ще й усі знають, що вони євреї! Й нікому-нікому на думку не спадає донести про це німцям, щоб отримати винагороду. А винагородою могло бути рухоме й нерухоме майно цієї сім'ї, аж до квартири включно?..
_наляканий
Дивина та й годі!!!
Єдине можливе пояснення, яке я бачу: Ташку взяло у найми сімейство караїмів. Адже їх німці справді не чіпали… В Києві караїмська громада була — адже нинішній Будинок актора розташований в колишній караїмській кенасі:



Якщо була ціла кенаса — була й потужна громада… Там могли бути й лікарі, й аптекарі. При німцях аптека могла бути приватною при приватній лікарні — тоді все сходиться…
_не_знаю
А для простих селян що караїми, що євреї — всі «жиди»! Їм розбиратися в тонкощах релігії, в указах часів Катерини ІІ та рішеннях єврейських рабинів не те що важко — неможливо!.. Звідси й видимий парадокс.
23:07 (відредаговано)
+3
Шановний, пане Тимуре, от що б ви критикували, як би не було б цього допису? А так, бачите, пан Анатолій його опублікував, і у Вас є чудова нагода, похизуватися знаннями з історії.
Навіть якщо Ви будете вимагати пояснень всіх тонкощів, походження тої родини з подолу, то пані Олена (тоб-то я) аж ніяк, не задовільнить ваше прохання, тому що для неї навіть інформація про караїмів — це щось нове. Принаймні, за це Вам вдячна, тепер буду знати, що в ті часи, в Києві існувала така громада.
Цю історію розповідала мати дитині-підлітку, як сумні події з життя родини, без найменшого натяку на території, укази, ріішення, і конкретні дати. Це просто спогади жінки, яка це все пережила і вистраждала, а не підручник з історії.
Шановна пані Олено! Я не критикую і не хизуюся знанням історії. Я розібратися хочу в незрозумілих речах. А Ваші слова:

Цю історію розповідала мати дитині-підлітку, як сумні події з життя родини, без найменшого натяку на території, укази, ріішення, і конкретні дати. Це просто спогади жінки, яка це все пережила і вистраждала, а не підручник з історії.

— лише підтверджують, що і Ваша шановна матір і Ви сама не надали значення тій деталі, на яку звернув увагу не я, а друг Анатолій:

Врахуйте, що це 1941-42 роки. Київ окупований. В ньому живе єврейська родина з трьома дітьми. Батько лікар і в нього сотні клієнтів. Мати на касі і в неї тисячі клієнтів. Вони мають наймичкою дівчину-українку з Козіївки, круглу й обездолену сироту. І ніхто не доносить німецькій владі. А тоді шлях до Бабиного Яру був відомий.

Справді, я прочитав епізод по-іншому. А очевидну суперечливість помітив саме він.
_чудово
Я всього лише запропонував пояснення: то були не євреї, а караїми!!! Як і євреї, вони визнають Тору і Старий Заповіт — але на відміну від євреїв, не визнають Талмуд, рабинські ґалахи і все інше. Відповідно, на цій підставі ще в Середньовіччі караїми відмежувалися від юдаїзму. Не переслідували караїмів також SS та SD.
Тому в окупованому німцями Києві вони могли почуватися вільно. От навіть Сірай бен-Мордехай Шапшал після встановлення в Литві радянської влади припинив виконувати обов'язки гахама — духовного глави караїмів. А з приходом німців відновив свою духовну діяльність. Так само й православна церква, задавлена Сталіним під час "Безбожної п'ятирічки", почала відновлюватися на окупованих німцями територіях…
З іншого боку, сплутати євреїв і караїмів для тих, хто не обізнаний в релігійних нюансах — дуже навіть просто. Отож я тільки вдячний другу Анатолію за те, що він помітив цей нюанс у Ваших спогадах.
00:50 (відредаговано)
+3
Це просто спогади жінки, яка це все пережила і вистраждала, а не підручник з історії.

Між іншим, наше уявлення про минуле (ота саме наука історія) складається з суми суб'єктивних спогадів людей про минуле! І в тім-то й річ, що спогади завжди (!!!) суб'єктивні. Навіть будь-який Нестор-Літописець чи Віщий Боян не можуть вважатися об'єктивними джерелами — бо вони зазвичай живуть з милості якогось володаря, прямо чи непрямо залежать від нього, а тому інтерпретують історичні факти на користь відповідного володаря (князя та ін.). І на це доводиться робити скидку, читаючи їхні літописи…
_вибачаюсь
Тому будь-яке свідчення, яким би неконкретним чи навіть «неграмотним» воно не видавалося, є цікавим — бо воно раптом може перевернути повністю уявлення про минуле. Ви тут, на Світочі не надто давно, а тому просто не знаєте, з чого почався я, як український письменник. А почався я з оцієї книжечки:

15-20

А книжечка ця почалася з розповіді моєї мами. Розповідь ця мала місце в 1968 році, мені на той момент було 5 років. По завершенні мама наказала негайно забути все, про що вона розповіла. Але я ослухався її й нічого не забув! Навпаки почав копатися в цій темі таємно від усіх — бо тут треба було не потрапити в поле зору КДБ… І в підсумку все це перевернуло моє життя.
_бомба
Тому всім спогадам, оприлюдненим на Світочі, я приділяю величезну увагу, хоч і не завжди реагую на них. Не міг пройти і повз слушне зауваження друга Анатолія. Вибачайте!..
_вибачаюсь
02:10
+3
Після Вашого попереднього коментарю, поцікавилася інформацією про караїмську громаду в Києві. А в вікіпедії знайшла цікаву інформацію: «В 1912 году С. А. Вайсенберг провёл сопоставительный анализ антропологических особенностей караимов, крымчаков и евреев и на основании антропометрических измерений пришёл к заключению о внешнем сходстве между евреями и караимами.» Цікаво! Ну… хто зна? Може то дійсно були караїми. Тим більш, що вони всі члени родини вижили, їх не спіткало жахіття Бабиного Яру.
02:16
+3
Може пан Анатолій мені позичить Вашу книгу на тиждень-два. Я б почитала з задоволенням.
_не_знаю Напишіть йому в лічку — можливо, позичить… Йому вирішувати. _не_знаю
06:53
+3
Оленко, книгу я маю. Коли будеш у Красному, повідомиш мені — я передам. Ти прочитаєш і побачиш, як несподівано перетнуться спогади твоєї матері із описаним у Тимуровій книзі.
11:38
+3
Звісно, що повідомлю.
05:26
+4
Олено, слід врахувати, що до війни і після війни люди ходили до Києва старою дорогою.. Тобто через Безрадичі, де ви зараз живете з чоловіком. А не через Козин новою дорогою, яку проклали через сосновий бір.
23:11
+3
Так, пане Анатолію, про дорогу я знаю.
18:07
+5
Дякую за цікавий допис
03:43
+5
Оленко, сама бачиш, скільки цікавого відкривається, коли читати уважно. Найголовнішим для людини є світогляд, а не, наприклад, іжа. Бо саме світогляд веде людину по життю і приводить до щоденної їжі. У дописах СПОВІДЬ КОЗІЯНКИ є один дуже важливий світоглядний момент: докладний опис про справджене віщування. У 1936 році козіївська родина Мартина Казанця вертається із подорожі до Сибіру. Після цього старшу дочку Галю відправляють на роботу в Київ: по давньому шляху українських дівчат: служити панам. Орієнтовно було це в 1937-39 р. Галя 1926 р.н. і в 1939 р. мала 13 літ. Мабуть влітку 1940 р. сталося нещастя з Галею. Її побиту і непритомну провідувала в лікарні мати Олена. Тоді ж віщун Мічений сказав їй: ви з чоловіком помрете в один день і вас поховають в одній могилі. Мати Олена розказала про це дома і це запам'ятала Таша. У 1941 р. матір Олену і батька Мартина вбили в один день і поховали в одній могилі. На травневі-19 Проводи в Козіївці я бачив ту могилу, де поховані чоловік і жінка. Публікую дописи СПОВІДЬ КОЗІЯНКИ. Світочани зацікавлено читають і обговорюють. Я прошу нашого товариша Миколу Гушула — відомого краєзнавця і письменника, теж прочитати і щось написати про це.
15:59
+4
Аж не віриться, що таке справді може бути. Спасибі вам пані Олено! То ви родом із Козіївки?
11:32
+3
Так дійсно, пане Дмитро, не віриться. Доля — то така штука, що не знаєш що від неї чекати. А я народилася в Обухові, по дорозі з Києва до Козіївки, за пропискою — киянка, але вже 8 років мешкаю за містом, в Безрадичах.
19:33
+2
Прочитала всі три частини спогадів про рід пані Олени. Дуже були страшні часи, стільки випало на долю горя нашому народу. Хочеться вірити в те, що як зараз ми живемо, щоб у майбутньому гірше не було. Побачимо.

Випадкові Дописи