До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Демократія. Перехідний період

Демократія. Перехідний період
Джерело матеріалу:

Вчора, готуючи матеріал для статті «Найгірший президент», довелося переглянути масу матеріалів на цю тему і зрозуміти, як американці всебічно зважують діяльність своїх екс-глав держав. Оцінки дають окремі фахівці або цілі агенції, ба навіть спеціальні фонди. Причому, зараз ці оцінки даються як за весь період існування США, так і за більш короткі відрізки часу, наприклад — за ХХ століття, або за післявоєнний (Другої Світової) період, або просто за кавалок ХХІ століття. В цьому разі, гіршими вважаються президенти Ніксон і Буш-молодший. Чому ці лаври отримав Ніксон — зрозуміло, а ось із Бушем — набагато цікавіше.


Зрозуміло, то Бушу ставлять в провину іракську війну, але це — в загальних рисах, а насправді, в провину ставлять відсутність відчутних результатів від її ведення. Справді, війна проти Іраку почалася у відповідь на теракт 11 вересня 2001 року і дуже швидко стало зрозуміло, що чіткого причинно-наслідкового зв'язку між цими двома подіями — немає. Так, Саддам був той ще фрукт, але за великим рахунком, до повітряних атак на Нью-Йорк і Вашингтон він не мав відношення.

Уже в процесі підготовки вторгнення пішла інформація про те, що Ірак має арсенал зброї масового ураження, натякали навіть на якусь кількість ядерних боєголовок. Але потім і це не підтвердилося. І ось, нарешті, залишилася одна мета, про яку говорили всі роки війни, та й зараз про неї говорять. Йшлося про знищення диктатури та створенні умов для демократичного розвитку суспільства Іраку.

Зараз, через майже 20 років після початку вторгнення видно, що ця мета не досягнута, а різні профільні фахівці дедалі більше схиляються до думки про те, що така мета в Іраку такими засобами не могла бути досягнута в принципі. Більш того, зараз можна почути думку про те, що в мусульманських країнах в принципі неможливо встановлення класичної демократії. Звідси висновок: Буш почав війну, маючи абсолютно недосяжну мету і, зрозуміло — дарма погубив життя військових і спалив ресурси, а крім того — зірвав регіон з більш-менш стабільного і передбачуваного курсу розвитку. Саме за це Буш і дістає своє «незадовільно».

Причому, дуже цікавою виявилася аргументація неможливості «впровадження демократії» в мусульманських країнах. Фахівці дуже обтічно формулюють цей процес, не називаючи його насадженням. Але якщо йдеться про військове вторгнення, то йдеться саме про насадження. В загальних рисах, все зводиться до того, що неможливо миттєво перейти від диктатури до демократії, оскільки саме населення ще не увібрало в себе ці принципи і не зможе ними користуватися.

Однак, якщо ці висновки роблять люди, які мають дипломи Гарварда, Йєля та інших престижних ВНЗ, які мають наукові ступені й навіть свої школи, то, напевно, ми десь впритул стоїмо до формулювання принципів переходу від диктатури або, скажімо так — недемократичної форми правління окремою державою до демократичної, і ця необхідність назріла вже давно, принаймні, тридцять років тому — точно.

Якщо прибрати з цієї формули переходу станів релігійний підтекст, то лишиться сухий залишок — перехід від диктатури або тоталітаризму до демократичних форм правління. Очевидно, що в різних місцях, в різних історичних і соціально-політичних умовах, цей процес матиме різну форму і швидкість, але вже очевидно, що він однозначно не пройде в режим тригера — клац, і вчорашня диктатура стала демократією.

Ось Ірак, через близькість цієї теми американцям, був скрупульозно розкладений по деталях і складових частинах, результатом чого став висновок про помилковість припущень про саму можливість клонувати демократію в країні, яка довгий час жила за іншими правилами.

Отже, Буш справді зробив помилку, намагаючись зробити з Іраку демократичну республіку, але це стало зрозуміло постфактум. Тільки після того, як все вже сталося і минуло майже два десятиліття, а від демократії там навіть запаху не з'явилося, почали замислюватися про те, що була допущена якась помилка, і поступово починають окреслюватися причини, що призвели до цієї помилки. Ось зараз там роблять висновок про те, що в мусульманських країнах з демократією — не складається, і вона там якось не приживається.

Ми ж вважаємо, що помилка Буша була умовною. Він діяв у тій парадигмі, яка існувала на початку нульових. Ні у самого Буша, ані у його апарату не було ніякої альтернативної теорії перехідного періоду і тому вони вважали, що ось ми стратимо їхнього диктатора, туди ж відправимо його найближчих соратників, і демократія буде самостійно вирувати. Як виявилося, не праві були ті, хто настільки просто уявляв собі механізм цього переходу і видавав це уявлення для створення основи зовнішньої політики.

Насправді, у всіх перед очима є інший, більш показовий приклад того, як ця демократія не працює. Навіть не так. Приклад полягає в тому, як механічна пересадка демократії спричиняє її повне переродження в квазі-демократію, або як диктатура перевдягається в одяг демократії, а потім — творить злочини під її гаслами і виглядом. Тим самим руйнується сам принцип демократії, демонструється її абсолютний анти-приклад.

Мова, звісно ж, про совок, Китаї та інші країни, яким не пощастило пережити совкову диктатуру. Одразу зауважимо, в даному випадку йшлося про режими, які не можна запідозрити в якихось релігійних наміри, що в принципі відкидає посилання американських фахівців на мусульманський релігійний фанатизм, як перешкоду впровадженню демократії. Фанатизм будь-якого роду є такою перешкодою, в тому числі, й комуністична ідеологія, позбавлена будь-якого релігійного підтексту.

Ми вважаємо, що вихід з диктатури — складний суспільно політичний та ідеологічний процес, а не ривок. Штати так не вважали, і поки офіційно не визнають, хоча вже набили масу гуль. Причому, ми вважаємо, що це — не просто процес, а процес досить тривалий і пов'язано це з двома фундаментальними факторами.

Перший з них — історичний досвід використання елементів демократії населенням конкретної країни, а другий — загальний рівень сприйняття демократичних принципів цим населенням. Це означає, що основна проблема демократії полягає в ній самій. Базовий її принцип «все вирішує більшість» генерує рішення цієї самої більшості, а тут постає питання про те, яка це більшість?

Адже ніхто всерйоз не вважає, що люди, які поколіннями жили в диктатурі аж до сьогодні — неділі, в понеділок стануть демократами і будуть здатні домагатися демократичної форми правління, і самі ж дотримуватимуться цих норм? Або хтось вважає, що демократія — це різновид їжі. Достатньо людині перейти на здорову їжу, і через невеликий проміжок часу з неї вийде вся шкідлива погань, і вона стане більш-менш здоровою? А з мізків скільки виходить шкідлива погань?

Ще більш дивним видається формула, при якій диктатура вивітриться з мізків самого населення і тих, хто опиняється при владі, самостійно, без цілеспрямованої і зваженої роботи. Якщо вважати, що все станеться саме собою, країна повернеться в диктатуру, яка або відкрито демонструє свою сутність, або стане такою, прикриваючись демократичною вивіскою. Другу можливість їй легко забезпечить саме сутність самої демократії.

І ось ми спостерігаємо, як РФ, Китай і ряд інших країн, які взяли курс на демократію, зрештою повернулися до диктатури, хоч і в її завуальованій формі. У країнах імітуються демократичні атрибути, але по своїй суті, вони вже повністю повернулися в початковий стан.

Що найдивніше: чіткий і, можна сказати — демонстративний приклад того, як демократія породжує диктатуру — у всіх перед очима. Прихід до абсолютної й безмежної влади Адольфа Гітлера стався не шляхом «Мюнхенського путчу», але в результаті демократичних виборів. Шляхом збору більшості голосів на виборах, Гітлер отримав найбільшу фракцію парламенту, а потім — пост канцлера, і врешті-решт — поєднав його з постом президента, після чого став фюрером — супер-диктатором. При цьому жодного владного інституту він не захопив силою. Скрізь спрацював демократичний механізм.

Ще тоді теоретикам вільного світу треба було замислитися над тим, що найсильніший бік демократії — об'єднувальний ефект більшості голосів, може стати її найбільшою проблемою, якщо ця більшість об'єднується навколо чогось жахливого або когось, хто несе цей жах, на кшталт Гітлера. Там просто нема запобіжного механізму або клапана! Нижче ми наведемо фантасмагорію, яка ілюструє цю ваду. Зробимо це навмисно жорстко, щоб стала зрозумілою суть цієї проблеми.

До міста Н, всього кілька років тому звільнене від тиранії, приїхала невелика делегація західних фахівців з прав людини. Перше, що вони побачили з вікон свого готелю — це струмочки людей, що линули на центральну площу. Вони вирішили піти за ними і подивитися, що ж сколихнуло громадськість і надало їй єдиного пориву.

На площі вони виявили святково одягнену, збуджену і веселу юрбу. Всі чогось чекали.

Дуже скоро, на сцену вийшов чоловік в костюмі та краватці — обраний керівник. Юрба вітала його оплесками і схвальними вигуками. Він здійняв руку і всі затихли. Після цього він оголосив, що зараз люди мають ухвалити важливе рішення. На сцену вивели зв'язаного чоловіка і піджак оголосив, що владі вдалося упіймати злочинця. Вбивцю. Його всі добре знають, і гомін пішов по юрбі. Керівник знов здійняв руку і закликав до порядку, після чого звернувся до присутніх:

— Всі, хто вважає його винним — підніміть руки.

Підняли майже всі.

— А тепер підніміть руки, хто вважає його не винним.

Здійнялося всього кілька рук.

— Суд, — він махнув рукою назад, де за столом сиділи троє суддів в мантіях — оформить ваше рішення.

Ті дійсно щось занотовували.

— Тепер нам потрібно вирішити, що з ним робити. І ось я питаю вас, чого він заслуговує?

— Смерті! — закричала юрба.

— Ви хочете кари?

— Страти! Страти! Страти!

Через півгодини засудженого стратили прямо тут, на очах у натовпу і в присутності суду. Люди потягнулися додому.

Делегація ж рушила в кабінет керівника і зажадала пояснити цей жах, який вони тільки-но спостерігали. Керівник вислухав їх уважно і з розумінням, а потім — став розкладати перед ними аркуші паперу з вензелями і гербами. І пояснив:

— Ви думаєте, мені це подобається? Нічого подібного. Але, голос народу — голос бога! Ось перед вами результати референдумів, прямого волевиявлення народу. А він хоче швидкого, публічного і справедливого правосуддя. Смертну кару він затвердив 99% голосів, а все інше — публічний суд і голосування за провину і покарання — 96% голосів. Це — вищий і прямий прояв демократії. Або ви, панове, проти демократії?

Цей приклад — спрощений та екстремальний варіант того, що привело до влади Гітлера або Путіна, що зробило фараоном Сі Цзіньпіна або [сталося] в тому ж Іраку, [де] в керівництво країни прийшли релігійні фанатики.

Раб не може за день стати вільним і вже тим паче — господарем свого життя і життя своєї країни. Його тягнутиме до простих і звичних форм [життя] — рабства, і він обов'язково обере того, хто це рабство йому забезпечить.

Тому, перехід до демократії має бути покроковим, і кожен наступний крок повинен робитися лише після того, як попередній вже утвердився і став незворотним. А в цей час треба цілеспрямовано вимивати з мізків рабську свідомість. Поступово. І тільки після того, як досягнуто суттєвого прогресу — розширювати дію демократичних інструментів.

Якщо все пустити на самоплив, то в кращому разі буде шарахання з боку в бік, яке демонструє Україна, в гіршому разі, країна відкотиться в тоталітаризм, але це буде вже інший тоталітаризм. Населення буде впевнене, що воно вже мало досвід демократії й вона припала йому не до смаку. Вдруге вибивати тоталітаризм з таких голів буде на порядок складніше.

Тому, нещодавно Порох сказав, що демократія — це порядок і процедура. Все вірно, тільки це може бути застосовано до країни, чиє суспільство апріорі сприймає принципи демократії. Там, де до цього суспільство ще потрібно тягнути на буксирі, мають працювати зовсім інші процедури, оскільки миттєвого переходу не буде.

Таким чином, ми дійсно вважаємо, що демократія — це дотримання процедур, але ось перехід до демократії вимагає інших, відмінних від класичних, процедур. Але їх немає! Ніхто не розробляв механізмів міграції суспільства з тоталітаризму в демократію, а якщо так, то навіть не формалізовані проблеми цього переходу.

Гадаю, що наша цивілізація підійшла до порогу, за яким може настати щось зовсім деструктивне і ось чому. Та ж Московія і той же Китай успішно прикинулися демократіями, демонструючи подобу демократичних атрибутів, але по суті — не є ними. Але всі відносини з ними вибудовуються так, ніби це — дійсно демократії.

А якщо так, то перед ними відкриті майже всі двері та у відносинах з ними ліквідовані захисні бар'єри, а тому вони користуються цією слабкістю і впорскують свою отруту через незахищені місця класичних демократій. Ось ми вже спостерігаємо, як ця отрута діє в Європі й навіть в США. Так буде доти, поки не буде описаний і формалізований перехідний процес між диктатурою і демократією. Щойно це буде зроблено — квазі-демократії швидко будуть поставлені на своє місце, а тим, хто дійсно прагне облаштувати демократію в своїй країні, буде зрозуміло, як це робити і чого досягати насамперед.

В іншому разі, під виглядом демократії ми отримаємо отруту, навіть гіршу, ніж пряма диктатура. У будь-якому разі, ми тільки-но бачили, як нерозуміння особливостей перехідного періоду до демократії вилізло боком в Україні, і ми повинні першими зробити належні висновки, якщо хочемо перемогти.

Автор — Anti-Colorados

+2
80
RSS
13:46
+2
_чудово Прекрасний текст! _чудово
17:52
+2
Написано переконливо.

Випадкові Дописи