До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 23.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 23.

ІГРИ ТА РОЗВАГИ

ВІЙНА

Більшість розваг післявоєнного часу була пов’язана зі зброєю. По неоднозначних натяках ми знали, що дехто із старших хлопців мали пістолети. Воно й треба було б мовчати, але якщо не похвалитися пістолетом своїм найкращим друзям, то нащо тоді його й мати? Між моїми ровесниками ходили легенди про те, як старші хлопці підірвали ґранатою нору лиса, як вони звідти тікали та як те місце було оточене військовими, які прочісували той перелісок. Розказували, як військові декого зловили з патронами, як їх били і допитували, де взяли, куди й кому несли. Потім викликали батьків – і їх також били, а батьки, прийшовши додому, ще раз хлопців били. І це мало допомагало. Неможливо було втриматися від спокуси, коли ти знайшов нові, блискучі патрони, щоб їх не взяти. По собі знаю.

Найпоширенішою грою у післявоєнний час була, мабуть, гра у війну. Учасники гри ділилися на дві команди. При цьому гравці могли мати саморобну зброю або й нічого не мати. Тоді зброєю слугував вказівний палець, яким показували на того, в кого стріляли. Ніколи ми не ділилися на наших і німців, а просто – на дві команди. Команди розходилися в різні боки й ховалися. З цього часу починалося вистежування бійців противника. Як тільки хтось когось побачив, голосно кричав зі своєї схованки: «Павх, Василько!», наприклад. І Василько вибував із гри.

Перемагала та команда, яка вистежила всіх бійців противника. Очки нараховувалися по кількості бійців, які залишились у команді переможців ( бо і в них були втрати).

На мій погляд, у цій грі проглядаються методи боротьби, яку вела тоді у наших краях УПА. У цю гру могла гратися необмежена кількість гравців, в будь-­якому місці, в будь-­яку погоду й пору року – воювати можна було всюди й завжди. Всі інші ігри були сезонними, в які ми гралися на зарінках, коли пасли худобу. Ось деякі з них.

«Пройшло дитинство все моє ось тут»...

Панорама Рожнова від білого хреста. Фото Юрія Магдича.


КАМПА

Гратися «Кампи» можна було навіть вдвох. Для цього вирізалася палиця, довжиною 60—70 см, і «кампа» – паличка, довжиною близько 20 см, і в діаметрі — 2 см. Вибиваючий, стоячи на місці, робив палицею на землі навколо себе коло і чекав, поки його суперник не відійде на певну віддаль і не скаже, що можна бити. Вибиваючий, стоячи в колі, лівою рукою підкидає справа від себе кампу і палицею вибиває її в бік суперника. Коли кампа впала, суперник піднімає кампу й кидає її, стараючись потрапити нею в коло. Вибиваючий при цьому намагається на лету відбити її палицею і не дати їй можливості потрапити в коло. Якщо кампа не долетіла до кола, або вдалось відбити її, тоді вибиваючий вимірює кількість палок до кампи – і це його очки. Якщо кампа потрапила в коло, гравці міняються місцями.

Кампу стараються вибити якнайдальше, щоб суперник не міг докинути її в коло. При цьому заробити очок можна було більше. Але попасти палицею в середину кампи, щоб вона летіла далеко, не просто. Буває, що палиця попадає на край кампи, і кампа відлітає заледве на кілька метрів. Тоді в суперника є всі шанси закинути її в коло. Супернику також часом вдається підбігти на місце приземлення кампи, і в повітрі зловити її – тоді він також займає місце у колі.

Гравців може бути більше двох. Тоді кампу закидає той, який швидше її підняв. У підсумку виграє той, у кого найбільше очок.

ДВА ВОГНІ

Ще одна гра, в якій кількість гравців не обмежувалась, – гра «Два вогні». Грали в неї за допомогою пивки. Пивка – це ганчір’яний м’яч, туго напханий невеликими шматками ганчірок, величиною біля 10 см у діаметрі. Пивка повинна була бути такою, щоб її можна було тримати в одній руці, а при киданні вона мала мати певну вагу, щоб при киданні могла далеко летіти (м’ячі нам тоді ще і не снились).

Бажаючі брати участь в грі вибирали двох старших, які по черзі вибирали собі по одному гравцеві. Таким чином гравці ділилися на дві групи, в кожній із яких був старший. На полі, на віддалі 15—20 м одна від одної, проводилися три лінії-­границі. Старші команд ставали біля крайніх ліній, а гравці ставали «на чужому полі», якщо висловлюватись футбольною термінологією. Гра полягала в тому, що команди старалися вибити пивкою своїх суперників з поля. Починав один із старших після жеребкування. Він старався пивкою потрапити в когось із команди суперників. Якщо це йому вдавалось, гравець покидав поле. Якщо гравці встигали відбігти від нього і він бачив, що не вдасться когось вибити, верхом перекидав пивку комусь із своєї команди, а той уже з ближчої віддалі старався когось вибити. Виходило так, що суперники опинялися між двох вогнів. Їм усім треба було триматися десь ближче до середини й енергійно відбігати від того, у кого була пивка. Але при цьому в них завжди залишався шанс зловити пивку. Якщо таке ставалося, то ситуація моментально мінялася. Той, що зловив пивку, міг тут же, або трохи підбігши, вибити когось із своїх суперників. Тепер команда суперників опинялася між двох вогнів.

    !              х             !            +            !

+  !              х             !            +            !  х

    !             х              !            +            !

Перемагала та команда, яка вибивала з поля своїх суперників. Очки нараховувалися по кількості гравців, які залишилися не вибитими. Кількість учасників гри також не обмежувалася, але якщо кількість гравців була менша шести, гра ставала не цікавою.

СВИНКА

Ця гра виникла тоді, коли появилися перші маленькі гумові м’ячики, величиною з тенісний. М’ячик був свинкою, яку пас пастух з палицею. Другим гравцем був свинар, який стеріг кучу. Куча для свинки являла собою коло з ямкою у його центрі. Свинар стояв у кучі і тримав палицю, встромленою одним кінцем у ямку. Тим часом пастух палицею гнав свинку в кучу – котив палицею м’ячик. Мета – загнати свинку до кучі (закотити м’ячик за лінію кола). Свинар хоче, щоб свинка ще паслася й старається вигнати її (намагається вибити м’ячик). При цьому, як тільки свинар забере свою палицю з ямки (щоб прогнати свинку), пастух миттєво встромляє свою палицю в ямку (якщо встигне), – і тепер він свинар, а його суперник стає пастухом. Якщо ж свинар вибив м’ячик і встиг поставити свою палицю в ямку раніше пастуха, то він далі залишається свинарем. Виграє той, хто більшу кількість разів вижене свинку пастися.

БАЛЬОНТА

Гратися «Бальонта» – це те саме, що й гратися «Кампи», тільки замість кампи був маленький, схожий на тенісний, м’ячик. Гратися стало набагато приємніше. Бо коли на льоту ловили кампу, вона боляче била по пальцях, а м’ячик таких неприємностей не створював.

ЗИМОВІ РОЗВАГИ

Найголовнішою розвагою взимку було катання на «нартах» (на лижах), точніше – на гірських лижах. Звичайне ходіння по рівній лижні ніхто не вважав за катання на лижах. Кататися на лижах – це означало з’їжджати на лижах з гір. Коли ми йшли на гори кататися, то не на лижах, а несли їх у руках. Лижі цінувалися тільки гнучкі, еластичні, які могли витримати наші гори. На бігові жорсткі лижі ми дивилися, як на дрова.

Каталися, або, як ми казали, спускалися з гір ми тільки в неділю. В будні була школа й робота. По дорозі заходили до наших друзів Чурків – Івана і Дмитра, до нас приєднувався ще хтось, і ми цілою ватагою йшли на Дубники. Там починалося змагання – хто з якої гори з’їде, хто дальше скочить з трамплінчика. Тут треба сказати, що підйомників чи бугелів там не було, нам доводилось кожен раз видряпуватись на гору за допомогою своїх рук і ніг. Дуже швидко ми від цього ставали мокрими. Про те, щоб хтось з нас міг замерзнути, не могло бути й мови. І тільки під вечір, коли вже поверталися додому, штани на нас замерзали так, що якби їх поставити в куток, – вони могли б стояти.

Другою розвагою було ковзання на льоду Рибниці. Ковзанів у нас не було, і ми каталися на саморобній лизві. Для виготовлення лизви робили дерев’яний брусок, з перерізом у вигляді трикутника, і на довжину ступні. На одну вершину трикутного бруска прикріплювали товсту проволоку, наприклад, з дужки старого оцинкованого відра. До верхньої частини прикріплювали з кожного боку обома кінцями по мотузці – і лизва готова. Права нога ставилась на лизву, і мотузки скручувалися зверху ступні за допомогою невеликої палки, кінець якої, щоб мотузки не розкручувались, заводили справа за ногу. Тоді праву ногу з лизвою ставили на лід і, підпираючись лівою, розганялись, ставали на праву ногу і деякий час по інерції ковзали по льоду. Коли з часом у продажі появились ковзани, то катання на двох ковзанах нам здавалося дивним, незрозумілим і марнотратним: можна ж було двом кататися замість одного. Та це тривало недовго. Ми дуже швидко освоїли «нову техніку».

Ще одним видом розваг було з’їжджання з невеликих гірок на ґринджолах. Санок майже ні в кого не було, тому робили ґринджоли. Ґринджоли являли собою дві широкі дошки, закруглені спереду по дузі, як санки, і скріплені зверху третьою, яка слугувала сидінням. Знизу для міцності ставили поперечні дощечки, до яких прибивалися бокові і верхня дошки. Виходили такі собі санки, які в нас називали ґринджолами. Ними користувалися не тільки ми, а й дорослі, особливо старші люди. Як тільки стежки були утоптані, старші люди нічого не несли в руках, а клали на ґринджоли, прив’язували й везли: так було легше.

+5
95
RSS
22:56
+3
Воно й треба було б мовчати, але якщо не похвалитися пістолетом своїм найкращим друзям, то нащо тоді його й мати?

Неможливо було втриматися від спокуси, коли ти знайшов нові, блискучі патрони, щоб їх не взяти. По собі знаю.

Знайшов? Бери — тут все вірно.
Але хвалитися перед друзями?!
_наляканий
От цього геть не розумію! Хай краще тебе недооцінюють і зневажають — зате в потрібний момент у тебе несподівано для всіх виявиться такий вагомий аргумент, як пістолет з набоями! Від цього може залежати життя твоє і твоїх близьких. Якщо така ціна питання — пістолет і набої демонструвати іншим не можна в жодному разі. Не стане діда чи батька — хлопець лишається старшим чоловіком в сім'ї після них. Хай неповнолітнім — але чоловіком. А чоловік несе відповідальність за сім'ю. І вихваляння перед друзями в таких випадках — по боку!
10:53
+4
Цілком з вами згідний, але діти є діти. І їхні поступки не завжди виважені, логічні і оптимальні. Тому навіть Кримінальний кодекс розрізняє ступінь відповідальності до повноліття, і після.
04:21 (відредаговано)
+4
Такі гарні описані ігри. Дякую, друже Миколо. І ми гралися у схожі ігри. От ти пишеш про КАМПУ. Це схоже на нашу гру в ЦУРКИ. Цурка це відрізок з палиці довжиною десь 15 см і він застругувався з обох боків, як олівець. На дорозі в піску п'ятою робився метровий квадрат. Всередині квадрата ножем робилася ямка як човник. Цурка визирала з тої ямки загостреним кінцем. Кожен хлопець вирізав собі ціпок — палицю десь 80 см довжини. Б'єш по загостреному кінцю цурки. Вона підлітає, обертаючись, вгору і в цей момент треба по ній поцілити і відбити подалі від квадрата. Інший гравець підбирає цурку і намагається поцілити нею в квадрат. А перший гравець намагається на льоту ту цурку відбити. Якщо Цурка не долітає до цілі, то перший гравець намагається вибити цурку вже із землі, а вона ж, зараза, не хоче підскакувати вгору. Якщо попав цуркою в квадрат, то гравці міняються.
А мені «Два вогні» нагадують нашого «Вибивного квача». Тільки ми на команди не ділилися, а просто двоє «вибивних» намагалися поцілити м'ячем в будь-кого з юрби, яка бігала між ними. Той, кого «вибивали» і той, хто «вибив», мінялися місцями. І все продовжувалося.
11:09
+4
Дякую за відгук, друже Анатолію. Гра в ЦУРКИ подібна, але складніша. Такі ігри мали місце тому, що не було інших, не було навіть найпростіших гумових м'ячів. Це вже історія. Сучасні діти в такі ігри грати не будуть.
11:23
+4
Теж дуже цікаво. Такі ігри заставляють багато рухатися, а це корисно багатьом дітям, і не тільки тим, що страждають він надмірної ваги. Бо просто бігти — це скучно. А в грі, якою захоплюєшся, відбувається непомітно. Варто було б практикувати ці ігри у літніх таборах.
14:43
+4
Дякую за цікавий допис пане Миколо
11:12
+3
Дякую і Вам, пані Ірино, за відгук.
15:56
+4
Дякую, п. Миколо, за ці ваші історії. Дуже цікаво. Такі дивні ігри!
11:14
+3
Дякую за підтримку і схвальний відгук. Бо часом бере сумнів чи варто продовжувати публікувати ці уривки.
Однозначно варто!
16:11 (відредаговано)
+3
Треба заохочувати не лише запис, а публікацію СПОГАДІВ своїх рідних, які відходять. Розпитувати їх, уточняти записане, бо час летить так стрімко, мов сплеск долоней. І тоді нікого буде про щось запитати. Ось чому твоя, друже Миколо, книга «Рожнів...» є безцінною. Для тисяч і тисяч людей, найперше для рожнівчан+, вона буде джерелом потреби жити у терпінні і радості.
17:38 (відредаговано)
+2
Друже мій! Зі спогадами більшості людей є проблема: з часом ці спогади змінюються. Точнісінько як в "Ширлі-мирлі":


На предыдущем допросе Вы, гражданка, показывали, что сиську двое просило! ©

Принаймні за розповідями моєї мами це дуже помітно! Тому той, хто згадує, з часом відмовиться від власних спогадів. А отже, в якості такої собі «документалки» спогади публікувати не можна. Їх можна використовувати тільки для написання художніх творів — тоді завжди можна сказати, що тут присутня художня вигадка. І «громадянка мама, яка змінює власні спогади», на цьому заспокоїться.
_сміюсь
20:56
+3
Мемуаристика — це оприлюднені спогади. Як подивитися, то вся писана історія має своєю основою знову ж таки спогади людей. Ось приклад: смерть Мартина і Олени Казанців в один день і їхнє поховання в одній могилі, як справджене віщування, стає історією с. Козіївки. Але це було б неможливе без спогадів їхньої дочки Наталії Казанець, запам'ятованих і записаних їхньою онукою Оленою Кілячус. Зараз ці спогади публікуються на нашому сайті і будуть надруковані також в газеті Обухівський край.
Але ж пані Олена від них не відмовляється, от в чім річ!!!
_зупиняю
А буває ж по-іншому: запишеш усе старанно, людина прочитає — і раптом: «А хіба ж я отак розказував?! Та все зовсім по-іншому відбувалося...»
_не_знаю
От тоді буває досадно. Я про саме це й кажу.
05:42
+2
Для спростування подібного є така штука, як диктофон.
Отже, ти пропонуєш записувати на диктофон спогади всіх людей???
_здивований
Це вже якось занадто, знаєш…
15:36
+2
Чому всіх? Більшість не вміє два слова зв'язати. Записувати лише тих, хто запам'ятав гарно колишнє і здатний про це розповісти. А зараз в кожному смартфоні є диктофон — рай для письменників -публіцистів.
ти пропонуєш записувати на диктофон спогади всіх людей???

Це не занадто. Це загальносвітова практика, використовувати сучасні технології. І такий метод називається «жива історія». А ще зараз так працюють етнографи, які досліджують народні звичаї.
23:19
+3
Записувати спогади можна і варто, друже Анатолію. Але публікувати їх без відповідного опрацювання, на мій погляд, не варто. Бо оповідач часом втрачає лінію розповіді, послідовність, плутається, повторюється, перескакує на інші теми. Є люди що розповідають дуже цікаво, «соковито», захоплююче. Інших — ледве дослухаєш, хоч відомості цікаві. Це як з анекдотами: один розкаже — всі регочуться, інший розкаже — ледве хтось усміхнеться. Тому завдання літератора викласти спогади так, щоб вони були послідовними, цікавими, читалися легко і запам'ятовувалися, не змінюючи звичайно, при цьому фактів. Тоді спогад набуває ознаки художності.
23:58
+3
Чудові розваги були у Вас пане Миколо, і назви такі цікаві: «бальонта» або «кампи».
А у нас в Києві в 70-х роках хлопці часто грали в “війну і німців”, в “ножика”, а якщо в когось була собака, то гралися в “три танкіста і собака”. А дівчата стрибали у “резинку”, чи “класики”, грали у “дочки-матері”. І грали у піжмурки, квача, колєчко, слідопита.
А взимку всі каталися на санчатах, або ковзанах, хлопці частенько (якщо збереться гурт) грали в хокей. Кожна школа на зимовий період заливала шкільний спортивний майданчик водою, утворюючи ковзанку для загального користування. Все безкоштовно і хоч на цілий день. В районі де ми жили, пагорбів було більш ніж достатньо. Зими були сніжними. Автівок було мало чистили від снігу лише головні вулиці, а ті що залишалися не чищеними дітлахи використовували для катання на санчатах. Часто утворювали “паровозик” — декілька санчат зв”язаних між собою, і спускалися гуртом. Поверталися додому всі в снігу: в чоботах — сніг, за пазухою — сніг, в кишенях — сніг, в рукавичках — сніг, деякі навіть полюбляли замість води (щоб утамувати спрагу) гризти бурульки, які висіли на водостічних трубах. І що цікаво, ніхто від цього не хворів.
Вдома ніхто не залишався, зазвичай залишити дитину вдома і не пустити погратися в двір — то було найсуворіше покарання. Гралися лише гуртом. Навіть в школі на перервах діти рухалися, гралися. А зараз? Сумно дивитися — всі діти з гаджетами, сидячи, або лежачи і самі. Цілком підтримую Вашу думку, пане Миколо, що діти повинні рухатися. Бо це здоров«я нашої країни в майбутньому. Та й не тільки діти, дорослі також.
05:52
+2
О, взимку ми каталися на ковзанах під назвою «снігурки». І теж, друже Миколо, прикручували їх до ніг паличками. Ти пишеш, що ви дивилися на бігові лижі як на дрова. Ого! Та ми були раді всяким лижам, але були вони лише в школі. Раз я був зробив лижі із дощок. Недовго й катався, бо поламав.
00:09 (відредаговано)
+3
І ще додам, що всі ті забавки вигадували самі ж діти, придумували правила, назви, умови гри. Тобто створюючи гру діти розвивалися, бо виготовляли власноруч інвентар. Бо коли дитина фантазуючи, створить якусь наприклад автіку з коробки та пластикових кришок, вона розвивається творчо, інженерно. А та що грається готовою автівкою — просто займає чимось свій час, щоб не нудьгувати. Дякую за цікавутему.
23:21
+1
Ви підмітили суттєву річ. Цілком з вами згоден. Дякую.

Випадкові Дописи