До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 24.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 24.

У  С В І Т  Ш И Р О К И Й

П Е Р Ш І  К Р О К И

За бажанням батьків, після закінчення 10-го класу, я вступав до Івано-Франківського медичного інституту. З чотирьох іспитів набрав 18 балів – дві п’ятірки й дві четвірки, але за конкурсом не пройшов. Мені до нового року не висилали документів, бо, як виявилося пізніше, велика частина вступників із 18 балами пройшла. Видно, мене тримали в резерві, але цього я не знав, і постало питання, що робити далі? Свині годувати я не хотів…

Незабаром хтось мені сказав, що в гірських районах не вистачає вчителів і що Райком комсомолу Верховинського району направляє в школи району десятикласників піонервожатими. Роздумувати не було часу. Мені треба було влаштуватися на роботу до 1-го вересня тому, що був введений новий порядок вступу до вищих навчальних закладів: без трудового дворічного стажу приймали тільки 25 % вступників, а 75 % – «стажників». Було два конкурси, й виходило так, що вступник зі стажем набирав набагато менше балів від вступника без стажу, але брали вступника зі стажем. Нікому це не подобалось, найбільше викладачам, бо у вищі навчальні заклади прийшли тупаки, які сяк-так позакінчували вечірню школу або відслужили 3—5 років у армії й усе позабували. Та «політична доцільність» була понад усе. Не дивно, що в ці 25 % у медінституті я не «проліз».

Оскільки стаж при вступі відраховували з 1 вересня, то влаштуватися мені треба було до цієї дати. Запізнення на кілька днів викреслювало цілий рік стажу, а це мені загрожувало тим, що не потрапляю в стажники, а там – армія, а далі – ніхто не знає, як може статися. Та й шкода мені було витрачати три роки на армію.

Я тут же поїхав у Верховинський райком комсомолу, але біда була в тому, що я не мав атестату зрілості – він був ще в інституті. Правда, була розписка приймальної комісії. З нею я й пішов до другого секретаря райкому комсомолу.

Секретарем виявилася світловолоса симпатична дівчина, звали її Ніна. Вона мене вислухала й спитала тільки прізвище. Вона щось написала, підписала, подала мені той папірець і сказала: «Це путівка на

посаду старшого піонервожатого в семирічній школі села Кривополе. Туди 18 км, можете доїхати ще й сьогодні». Я «вилетів» окрилений. Спитав людей, як доїхати до Кривополя. Сказали – тільки попутками. Чекав майже до вечора – нічого. Нарешті, коли стемніло, появився лісовоз. Вискакую на платформу. Дорога – суцільні ями. Коли доїхали до Кривої (різкий поворот дороги під скелею над потоком), я завмер. Подумав, що мене відправили в найглухіший куточок району. Але незабаром ми виїхали на простору галявину. Дорога петляла вправо і вліво і я подумав про себе, що Поле таки Криве. Доїхали до сільради, і я зіскочив з машини.

КРИВОПОЛЕ

Була пізня година й сільрада була закрита. Я постукав у вікно. На

запитання відповів, хто я й чого мені треба. Двері відчинив сторож і запропонував якось перебути до ранку, бо всі вже сплять. На другий день мене відвели в школу й познайомили з директором Минаєм Михайлом Никифоровичем, а він – з учителями. Прийняли мене тепло, привітно. Моє входження в колектив полегшило ще й те, що діловодом у школі працював Іван Стефурак, хлопець мого віку. Та й дехто із учителів після педучилища були не набагато старші від мене.

Родина Шітруків

Мене відвели на квартиру до Шітруків, гостинна хата яких стала мені рідним домом на цілий рік. У Шітруків було троє дітей. Найстарша –семикласниця Марічка, і ще двоє молодших – Ганнуся й Процьо (Прокіп). Мені віддали кімнату в другій половині хати, де була плита, пічка, ліжко, стіл і лавки. Щоби я щось їм платив – не пам’ятаю. Думаю, що ні. Почалося моє самостійне життя. Я з головою поринув у роботу (все мені було знайоме, бо з 8 по 10 клас я працював піонервожатим у молодших класах нашої школи в Рожнові). Я розучував із дітьми різноманітні ігри, вчив співати, організував хор, який виступав на святах у сільському клубі. Приїжджали з райкому комсомолу перевірки, і мене хвалили. Хвалили навіть на районних семінарах піонервожатих. Ми зайняли призове місце на районному огляді піонерської пісні. Я ріс навіть у власних очах. Незабаром Ніна, секретар райкому комсомолу, сказала, що райком партії поставив у свій план мій звіт за свою роботу. Я старанно готувався, обдумав, що і в якій послідовності буду говорити. Представила мене Ніна. Мені дали слово. Я лаконічно розказав про свої успіхи і чекав похвали. І яке ж було моє здивування, коли бажаючих виступити не виявилось і надійшла пропозиція – заслухати проект постанови.

У постанові скромно констатувались мої успіхи, широко вказувалось на недоліки, ще більше вказувалось на те, що іще треба зробити. Постанову прийняли одноголосно. Мене так ця не об’єктивність образила, що в мене очі стали вологими. Ніна тихенько сказала: «Все нормально, не переживай». А я собі подумав: правильно говорять про серп і молот, що це наш радянський герб – хочеш жни, а хочеш куй – все одно одержиш …

Моя образа переросла в злість. Я сказав Ніні: «Я старався, я робив все, що міг. За це мені платять всього 40 карбованців – а тут мене ще й топчуть ногами». Ніна мене заспокоювала. І дивна річ – замість того, щоб постанова мене мобілізувала на «подвиги», я для себе вирішив, що більше я «гребти копитом землю під собою» не буду. Відбувся зворотний ефект, і я заспокоївся.

У школі час від часу не було когось із учителів і мене, як спеціаліста, який однаково добре не знав усі предмети, посилали на заміну. Заміняв я різні предмети, але це було не найскладнішим. Найскладнішим було те, що дівчатка в сьомому класі були переростки, на рік-два молодші від мене, і мені з ними було «важко». Ой як часом мені з ними було «важко». У сьомому класі вчилася й Марічка Шітрук, мила доня господині, яка була від мене молодша всього на два роки і з якою мені було «найважче».

З часом мене почали запрошувати в комісію для перевірки крамниць, торгових точок. Очолював її завжди бухгалтер ССТ (Сільське споживче товариство). Відповідальності в члена, як я думав, ніякої, і я погоджувався, тим більше, що за це платили і це був додатковий заробіток. Одного разу мене ввели в комісію для перевірки крамниці в селі Зелене. Перевірка пройшла нормально, залишилося тільки зробити попередні підсумки й записати останню позицію – горілку, якою завжди можна було підправити результати. І тут я випадково підняв на столі картонку й побачив під нею листи пайових марок. Нічого поганого не підозрюючи, я сказав про це бухгалтеру. Вона жахнулася. Виявляється, марки – матеріальні цінності, і вони повинні входити в баланс. Коли порахували їх – ще більше жахнулися. Їх туди скидали, мабуть, з самого початку радянської влади. Бо коли гуцул платив пайовий внесок, він марку брати не хотів: вона йому була непотрібна. Виходило так, що в акті треба було показати багато залишків. А за це судили. Завідуюча – у плач. Викинути марки бухгалтер не погоджувалася: кримінальний злочин. Тоді завідуюча пропонує поділити залишки між собою. Всі погоджуються, а я ні. Мені треба поступати, мені ці гроші не потрібні і т.д. А без мене ніхто також не погоджується: бояться, що заявлю. Завідуюча знову в плач. Каже, що чоловік не вернувся з війни, що має п’ятеро дітей, а коли її засудять, то вони загинуть. Що було робити? Я погодився. Потім, уже навчаючись в інституті, я ще рік при зустрічі з міліціонером затерпав і дивився, чи не йде він до мене, щоб заарештувати (строк збереження актів – три роки). Тоді я зрозумів, що протиправні дії не для мене: дуже я вразливий.

У Кривополі пропрацював я всього рік. На другий рік мене перевели в село Грамітне, де, крім ставки піонервожатого, була ще й половина ставки вихователя інтернату. Я не заперечував. Працювати на півтори ставки, мабуть, буде важко, думав я, але й ставка у півтора раза більша – аж цілих 60 карбованців!

У Кривополе до милих Шітруків я навідувався ще не раз. І неодруженим, і пізніше, одруженим з Лідою. Там вона вперше з’їла метр гуслінки (кисле молоко особливого приготування, яке зберігається в кімнатних умовах дуже довго). Перед тим я їй розказував, що гуслінка тягнеться за ложкою, як мед. І коли гуцулка бере ложку гуслінки – вона оббігає навколо хати, і тоді тільки вона відривається від бочівочки. Тому гуслінка вимірюється не на літри, а на метри. Після літньої спеки із задоволенням пили ми і кисленький розвід з гуслінки, яким нас пригощали Шітруки.

А через п’ятдесят років у нас в Києві задзвонив телефон. Телефонував Василь Форділь, випускник сьомого класу Кривопільської семирічної школи в 1958 році і запросив мене на зустріч випускників у Кривополе. Я з радістю погодився. Василь зустрів мене напередодні у Верховині, запросив мене до своєї господи (давно живе у Верховині, приймає туристів і відпочиваючих), щедро пригостив і розказав мені про долю однокласників і вчителів.

На другий день ми поїхали в Кривополе. Виявляється, тепер воно називається Кривопілля (кому це було потрібно – невідомо). А там – зустрічі, обійми і спогади, спогади, спогади… В літніх жінках уже важко

впізнати тих симпатюльок-дівчат, з якими колись було так «важко»…

Кривополе. Зустріч однокласників через 50 років. Сидять — вчителі. Стоять — учні.

Побудована нова школа. Якраз до цього дня приурочили відкриття пам’ятної дошки Богдану Романовичу Заклинському, який започаткував освіту в Кривополі. Палкі промови, спогади, побажання. Випускники подарували нам на згадку картини з карпатськими краєвидами й щирі слова подяки. А я подарував школі книжки – свою – Будівлі Покуття, й Федора Мацка – «Історія села Рожнова», яку я видав.

Останній дзвінок, фотографія на пам’ять учнів і вчителів, які зустрілися через 50 років, і ми йдемо на гостину до Марічки Шітрук, дочки господині, в якої я жив колись, і також випускниці сьомого класу того року, з якою в нас до цього часу залишились щирі й дружні стосунки. Мене й нас усіх вразило в домі багатство різноманітних вишивок. Виявилось, що Марічка – знана майстриня, вишивки якої ще в шкільні роки потрапили в Коломийський краєзнавчий музей. А нині вона – лауреат Гуцульського фестивалю, нагороджена багатьма грамотами. Її вишивки радують око в Ільцівській церкві Святої Трійці, Кривопільській греко-католицькій церкві та в Кривопільській православній церкві св. Іллі. Для церков вона вишила рушники, скатерті, дві пари коругвів, серветки, чотири фелони для священика. У 2004 році, на свято св. Іллі, Марічку було нагороджено грамотою єпископа Коломийського і Косівського Іоана.

Вишила й подарувала помаранчеву сорочку Президенту України Вікторові Ющенку, його дружині Катерині – рушник, їхньому синочкові Тарасику – сорочечку. Подарувала також сорочку Президенту Грузії М.Саакашвіллі, П. Порошенкові, В. Зінченку і рушник – Ю. Тимошенко. У Києві ми ще довго ласували маслом, будзом і сушеними грибами, якими щедро обдарували мене Марічка і Василь Форділь.

Г РА М І Т Н Е

Спочатку згадаю про другу спробу вступити до вищого навчального закладу. На цей раз я обрав Львівський політехнічний інститут. У Кривополі я майже не готувався. Час від часу брав у руки підручники, але мені здавалося, що я ще все пам’ятаю. Вирішив, що після навчального року піду у відпустку, сяду за книжки – і все в пам’яті відновлю. Коли я сів за них, то виявилося, що все добряче забув, але на іспити таки поїхав.

Уже на першому письмовому іспиті з математики я побачив, що я його не складу, тому зразу ж піднявся і здав іспитовий листок чистим. Викладач мене вмовляв ще подумати, але я йому відповів, що нема чим думати. Пішов у гуртожиток і за допомогою книжок розв’язав задачу, що була на іспиті, але це за допомогою книжок! Я забрав документи, поїхав додому і дав собі слово, що кожен день після роботи, перед обідом, я повинен розв’язати одну задачу з математики. Поки не зроблю – не обідаю. Відступати далі нема куди: через рік армія.

У Грамітне перейти загітував мене директор школи Михайло Юрійович Слободян. Спочатку ми з ним навіть жили разом на квартирі. Викладав він німецьку мову. Любив із друзями випити чарку. Одного разу це відбувалося у Яблуниці, в операторній місцевої радіотрансляційної станції. Звучала музика, а друзі забавлялися. Раптом Слободян взяв мікрофон і сказав: «Ахтунг! Ахтунг! – і кілька фраз німецькою мовою». Уявляєте, як сполошилося село… Звичайно, ця витівка Михайла Юрійовича не пройшла повз увагу КДБ. Працівників радіостанції звільнили, а Михайло Слободян мав великі неприємності.

У Грамітнім життя було трохи жвавіше. Тут знаходився лісопункт, який побудував клуб, їдальню й магазин, в якому хоч час від часу з’являлись якісь товари. Школа мала свій будинок для проживання вчителів, в одній із кімнат якого жили й ми вдвох з Олексою Курилівим, що теж працював у школі після 10 класу. Через стінку жила сім’я Богачуків, а у суміжній з нами кімнаті – дуже мила дівчина Іванка, яка викладала математику. Тут жити було веселіше. Як і в Кривополі, мені доводилося заміняти вчителів, які з певної причини були відсутні. А коли вчителька молодших класів пішла в декретну відпустку, крім мене, передати її класи було нікому. Чому я кажу класи? Тому, що вона вела комплект 1—3 класи: один ряд парт – перший клас, другий ряд парт – третій клас. Десять хвилин займаєшся з першим класом, даєш їм завдання щось писати й переходиш на 10 хвилин працювати з третім класом. Ще один такий цикл, де даєш уже й домашнє завдання – і урок закінчується.

Найбільше мені подобалося працювати з першокласниками, з цими чистими душами, з яких можна було зробити все, що захочеш. Я впевнений, що вчителем молодших класів повинна бути людина з кришталево чистою душею, і була б моя воля, я би увів першим іспитом тест на психологічну здатність вчитися на вчителя початкової освіти. Може, тоді було би менше черствих і бездушних учителів, які травмують і нівечать ці маленькі чисті ангельські душі.

Те, що я вів молодші класи, не звільняло мене від обов’язків піонервожатого. Весною ми поїхали у Верховину на районний огляд піонерської пісні. Поки там співали, сталася повінь на Білому Черемоші, яка порвала всі мости. Ми протрималися ще одну добу, і хоч вода уже помітно спала, але мости ще залишалися пошкодженими. І надій – жодних. А в нас і в дітей закінчувалися гроші, не було що їсти. Діти хотіли додому, дуже хотіли, і ми вирішили йти додому верхами пішки. Тепер я так думаю, що на це могла зважитись тільки відчайдушна молодість. Тепер я би побоявся зробити такий вчинок. Побоявся би не за себе, а за дітей, за те, що з ними під час переходу може щось статися.

Ми вийшли раненько. Погода нам усміхалася. По всій дорозі нас годували люди, показували дорогу, проводили по складніших місцях, щоб не заблукали. Сумніви і тривога покинули нас остаточно, і ми навіть співали. Тільки під вечір дійшли додому. Я почув щиру подяку від батьків, і тільки тоді відчув велику втому. Ми пройшли верхами близько 40 км (за дорогою – більше). Це був наш своєрідний «перехід Суворова через Альпи».

Того року весною за моєю ініціативою перед школою ми з дітьми посадили сад. Щеп у нас не було, грошей на них також не було. Копали дички в лісі й садили. Я знав, що у Грамітнім мене вже не буде, але надіявся, що може хтось їх колись нащепить. Цікаво, чи живий той сад тепер? Ще восени 2008 року я написав на ім’я дирекції Грамітнянської семирічної школи листа, в якому сповіщав, що пишу спогади й хотів би там вмістити й матеріал про їхню школу, хоча б фотографію її, якої в мене не виявилось. Пропонував також організувати весною 2009 року зустріч випускників сьомого класу 1959 року, але відповіді не було. А жаль…

Тепер повернемось до проблеми вступу до інституту. Від свого слова я не відступав. Часом обідав о 6 годині вечора, але не відступав. І це дало свої результати. На вступному іспиті, поки викладач писав на дошці умову задачі другого варіанту, я рішення першого варіанту передав своїй симпатії, яка сиділа поруч. Потім спокійно виконав свою іспитову роботу й десь у першій десятці здав її. Цього разу в мене було ще й стажу 2 роки, тому про себе подумав, що я вже в інституті. Так воно й сталося.

Я поїхав у Грамітне попрощатися. Наше товариство розпалося. Ми з Олексою вступили до інституту, Іванка поїхала до батьків у Яргорів Тернопільської області. А баян, який вона подарувала мені на прощання, грає ще й досі.

Іванка

Студент Політехніки

На 1 вересня я поїхав до Львова. Починалась нова сторінка в моєму житті.

+3
57
RSS
00:10 (відредаговано)
+1
Я впевнений, що вчителем молодших класів повинна бути людина з кришталево чистою душею, і була б моя воля, я би увів першим іспитом тест на психологічну здатність вчитися на вчителя початкової освіти. Може, тоді було би менше черствих і бездушних учителів, які травмують і нівечать ці маленькі чисті ангельські душі.

Чудово написано. Я також переконана, що вчителями та лікарями повинні ставати лише за покликанням (а не набрав, чи не набрав певну кількість балів) щоб не нівечити дитячі душі та здоров«я людей. Це дві професії від яких залежить майбутнє нації — виховання дітей та здоров»я.
Так, педагоги — то мають бути особливі люди! Але далеко не кожен шкільний вчитель заслуговує називатися педагогом. На превеликий жаль… _ображений
22:31
+3
Дякую за підтримку.
07:58 (відредаговано)
+2
Друже, а якого це року 1 вересня в тебе почалося нове життя? А поступати в медичний — чого це? Став би вправним хірургом, чи терапевтом?
22:32
+2
Це був 1959 рік.
08:00
+1
Я й собі відмітив Миколину вимогу про кришталево чисті душі. Згоден з Оленою.
08:38
+1
Отже, друже, ти став студентом ЛПІ у 1959 р. Я думав, що в 1960 році. Бо цей рік був переломним для мене: я кінчив 7 класів у Краснянській школі і з 1 вересня став вихованцем Трипільської школи-інтернату у 8 класі.

Випадкові Дописи