До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 25.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 25.

У П О Л І Т Е Х Н І Ч Н О М У

П Е Р Ш І Р О К И

У 1959 році Львівський політехнічний інститут (ЛПІ) оголосив набір на нову спеціальність – інженер-педагог. На цю спеціальність я вирішив

вступати, маючи педагогічний стаж. Оскільки педагогічні дисципліни в ЛПІ читати було нікому, вище керівництво (так я думаю) вирішило начитати ці курси в педінституті. Нашу групу переводять у Львівський педінститут, потім – у Дрогобицький педінститут, а на третій курс – в політехнічний інститут для вивчення інженерних дисциплін.

Через кілька місяців я перевівся на спеціальність «електрифікація промислових підприємств» (ЕПП), яку кількісно чомусь вирішили розширити й оголосили додатковий, конкурсний, за оцінками, набір, у межах нашого енергетичного факультету. Наприкінці навчального року радіо-технічний факультет оголосив конкурсний набір на нову спеціальність «електронні прилади». Поява такої спеціальності продиктована була вимогами часу – в електроніці ми (маю на увазі державу) суттєво відставали. Для проходження конкурсу треба було заповнити анкету в «секретному» (так ми його називали) відділі. Всі знали, що на цю спеціальність можна пройти не тільки тоді, коли ти пройдеш по конкурсу за оцінками, а лише тоді, коли анкета в тебе буде бездоганною.

У моїй анкеті могло бути два мінуси – жив на окупованій території і родичі за кордоном (тітка в Канаді, куди виїхала ще до Першої світової війни). З першим мінусом я зробити нічого не міг, але таких, як я, у нас було багато, і я мав надію. А з другим мінусом було складніше, і я для себе вирішив, що про тітку нічого не знаю й згадувати в анкеті про неї не буду. Надіявся на те, що події до Першої світової війни органи цікавити не будуть і до моєї тітки не дістануться.

Так я й зробив. Через місяць оголосили результати конкурсу – я був у списках. Та радів завчасно. Через 3 чи 4 місяці мене викликали до «секретки» й звинуватили мене в тому, що я приховав наявність родичів за кордоном. Я прикинувся здивованим. Тоді вони мені сказали, що установили й твердо знають, що у мене в Канаді є тітка і що вона виїхала туди ще до Першої світової війни. Далі відбувся приблизно такий діалог.

– Ще до Першої світової війни? То звідки про це я міг знати і як це стосується мене?

– Ви ж розумієте, що анкета повинна бути в порядку й треба це до-

писати.

– Не маю нічого проти – дописуйте.

– Ні! Це повинні зробити Ви, своєю рукою. Ви ж знаєте, що анкета

заповнюється власноручно – й підсунули до мене мою анкету.

– Мені дописувати? Але ж я цього не знаю!

– Зате ми знаємо, знаємо достовірно. Ви що, нам не довіряєте?

– Чому ж, довіряю. Але я цього не знаю й дописувати не буду. Якщо

Ви знаєте, то Ви й дописуйте.

Я повернувся й вийшов. Спеціальності «електронні прилади» мені не бачити – подумав я. То хоча б утриматись в інституті. Бо ще відрахують мене, як Стасика…

Було це ще на першому курсі. Наша група «західняків» знала, що Стасик – син греко-католицького священика, який був засуджений й засланий у сибірські концтабори, що він там і загинув, і ми дивувались, як це його прийняли в інститут. Що це був недогляд – не вірили. Стасик був замкнутим, часто ходив зажуреним, часом зникав на день-два з лекцій, і після цього ставав ще більш зажуренішим. Ми розцінили це так, що з ним «працюють» і в душу йому не лізли.

А через деякий час ми прочитали оголошення, що у нашій групі відбудуться відкриті комсомольські збори з порядком денним, останнім питанням якого була персональна справа комсомольця Станіслава…

На зборах був присутній представник парткому, чого до цього ніколи не було. Доповідачем з цього питання був секретар комсомольської організації групи, колишній моряк, член партії, Дмитро Максимчук. Він сказав, що Стасик замкнутий, ні з ким із комсомольців у групі не спілкується, не товариський, скритий, нічого про себе нікому не розказує, що його батько – священик, що він проводив антирадянську агітацію й за це був засуджений на 15 років ув’язнення, що чи не збирається й синок піти стопами батька, що до того ж веде себе недостойно – не раз бачили, як він облизував руки якійсь бабі, і що така поведінка недостойна звання комсомольця й студента нашого навчального закладу.

Стасик у своєму слові-відповіді сказав, що батько не проводив ніякої антирадянської агітації, що його засудили тільки за те, що був греко-католицьким священиком і не погодився перехреститися в православного священика, що він не винен, що син священика, бо батьків не вибирають, що жінка, якій він цілував руку, його тітка, рідна мамина сестра, що коли батька засудили, – мама з горя померла, що тоді забрала його до себе тітка й врятувала від голодної смерті, виростила й вивчила його, що у нас обнімають і цілують в лице дівчат, а старших жінок цілують у руку, що він цілуватиме руки їй доти, поки вона жити буде.

Почались дебати. Спочатку дали слово двом «підготовленим». Один з них – Микола Омелянів з Маньківського району Черкаської області (був у нього вдома), який ввесь час у відомості на одержання стипендії виправляв своє прізвище на Ємельянов, хоч прізвище у відомості було вказано правильно. Натомість прізвище Шевціва друкувалось з помилкою – Шевцов, і Михайло завжди виправляв його на Шевців. Ну як тут про Миколу не скажеш: «Файний хлопець, але – східняк». Після незаперечної аргументації Стасика, заготовки «підготовлених» втратили сенс, і вони мимрили щось про високе звання студента нашого вищого навчального закладу та комсомольця. Взяли слово й двоє наших. Підтримували й захищали Стасика.

Тоді виступив представник парткому. Він дуже довго й нудно говорив про завдання інституту, про завдання студентів, про те, якими ми повинні бути й чого досягати, і що ми маємо бути непримиренними до недоліків і до всього, що заважає нам досягнути мети. Говорив про незаперечні, всім відомі істини і, не сказавши нічого конкретного, замовк.

Оголосили проект постанови. Пропонувалося виключити Стасика з комсомолу. Ми голосували проти, але нас було менше. Стасика виключили. А через кілька днів ми побачили наказ про відрахування його

з інституту.

Після візиту в «секретку» я чекав подій. Їх не було. Чекав тиждень, два, місяць – нічого не відбувалося. Тоді я заспокоївся. І не даремно, бо, як виявилося значно пізніше, коли я уже працював на оборонному заводі, даних про мою тітку ніде не було.

Вже після першої зимової сесії пройшла в нашій групі зміна лідерів. Староста групи, колишній армійський старшина Сергій Столяров, а також комсорг групи й ще кілька студентів сесію завалили. Декого відчислили, а комсорга й старосту, членів партії – ні. Вони довго ліквідовували «хвости», відставали від засвоєння нового матеріалу й заводили нові. Часто просили допомоги, особливо з вищої математики. Тільки на їхньому прикладі я зрозумів, як важливо мати міцний фундамент – добрі знання за середню школу. Без цього фундаменту неможливо побудувати «будівлю майбутніх знань». Вони просто не були спроможні зрозуміти те, що їм пояснювали. І якщо спочатку навчання вони дивилися на нас зверхньо, як на «салаг», то тепер носи поопускали зовсім. Вже на початку другого курсу старостою групи ми вибрали нашого Остапа Заверуху (помер, світла йому пам’ять), а Д. Максимчука залишили комсоргом «пожиттєво»: ніхто ним не хотів бути.

Після першої сесії додому я приїхав окрилений, у доброму гуморі. Коли батьки мене спитали, які мої успіхи, я віджартувався: «Та, є кілька двійок, але студент без двійки – як солдат без гвинтівки», й продовжував розповідати про інститут, про величний Львів, про оперний театр, про гарні парки. Добре пообідавши, я приліг з дороги відпочити. Проснувся від тяжкого маминого зітхання. Мама з татом журилися, як будуть мене утримувати в інституті без стипендії. Мама пропонувала продати телицю. Тато відповів, що цього вистачить десь на півроку, а що далі? Та й на добудову хати треба ще гроші…

Я піднявся, взяв залікову книжку й показав її батькам: там були тільки четвірки й п’ятірки. Я вибачився за невдалий жарт і за те, що, заговорившись за щось інше, забув сказати правду й додав, що, крім деяких продуктів, з дому нічого брати не буду, бо маю ще деякі заощадження, і що буду у Львові підробляти, як це роблять інші студенти.

Цих слів я дотримувався всі роки навчання в інституті. Я спеціалізувався на заочниках. Робив їм контрольні з математики й електротехніки, писав реферати з історії партії, виконував курсові проекти з теорії машин і механізмів (ТММ), а пізніше – деталей машин. Розрахунок курсового проекту з деталей машин я робив за одну ніч, коефіцієнти знав майже всі напам’ять і тільки деколи заглядав у довідники. На другий день я пропускав заняття й робив креслення, на третій – пояснювальну записку – і проект готовий. На ці гроші я зміг купити собі пристойний костюм, який ще довгий час не мав чим замінити, працюючи вже дипломованим інженером зі ставкою 90 карбованців на місяць.

Значно пізніше, коли я працював уже в Києві, пішов на виставку американських телевізорів із плоским екраном та кутом відхилення 110 градусів. Це була новинка. Такі телевізори нам ще і не снилися. Там розговорився з їхнім менеджером. Розмова зайшла про навчання. Він ніяк не міг зрозуміти можливість вечірньої й заочної форм навчання. Казав, що це не навчання, бо не може в працюючої людини вистачати часу на повноцінне засвоєння курсу вищої школи.

Зі свого досвіду знаю, що заочники, яким я виконував курсові й контрольні роботи, заледве знаходили час, щоб хоч прочитати пояснювальну записку чи курсову. А нині за платною формою навчання ситуація виглядає ще гірше. Наша знайома, викладач вищої школи, кандидат економічних наук розказувала, що її о 7 годині вечора викликав декан і сказав, що до 9 години вечора вона повинна прийняти іспит у трьох групах заочників. Коли викладач сказала, що це неможливо, він задав їй тільки одне запитання: «Ви зарплату в цьому місяці хочете отримати?» І вона прийняла іспит у трьох групах, ще й вільного часу залишилося.

Не кращі справи і в деяких вищих навчальних закладах зі стаціонарною платною формою навчання. Курсові, і навіть дипломні, скачуються з інтернету або купуються в переходах метро, іспити приймаються за гроші. Студенти відучуються працювати самостійно. То про які знання може йти мова? Залишається надія тільки на кращі вищі школи, які справді відповідають званню вищого навчального закладу.

Перший курс для всіх був дуже важким. Ні на що не вистачало часу. Особливо багато часу займало вивчення першоджерел з історії партії. Якби треба було їх тільки опрацювати! Проблема полягала в тому, що треба було представити конспект першоджерел, а це займало багато часу. Від цього страждали точні науки, на які залишалось тільки 60 % часу навчального процесу.

З самого початку навчання багато викладачів цікавилися тим, що ми у Львові уже встигли побачити, в яких театрах побували, що слухали? Наші аргументи про те, що не вистачає часу, вони відкидали рішуче. Казали, що людина з вищою освітою повинна бути не тільки хорошим фахівцем, а й бути освіченою, культурною людиною, і що треба знаходити час й на знайомство з культурою.

Мені тоді згадалося моє дитинство і той випадок, коли на концерті з нагоди якогось свята я вперше почув дует Карася і Одарки з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Партію Карася виконував наш довголітній завідуючий Народним домом – людина, яка зробила неоціненний вклад у розвиток культури села, прекрасний виконавець басових і баритонових партій Григорій Дмитрович Ропар. Партію Одарки виконувала Марія Стеф’юк, мати тепер відомої всьому світові співачки Марії Стеф’юк. Я був здивований. Я вперше чув, як «сварилися» співаючи. Та ще й як гарно «сварилися!» Ще тоді я дав собі слово, що при першій нагоді послухаю цю оперу.

І от я в оперному. З самого початку хочу сказати, що я був вражений багатством і естетичною витонченістю оздоблення театру, довершеністю архітектурних форм. Славу одного із кращих театрів світу він має не даремно. Оперою «Запорожець за Дунаєм я був також вражений. На мою думку, всіх, хто йде в оперний театр вперше, треба вести на оперу «Запорожець за Дунаєм»: їм легше буде адаптуватися до оперного жанру.

Про багатьох викладачів хотілося б сказати чимало гарних слів, але тут «і не час, і не місце». Хочу сказати тільки про Олександра Абрамовича Бойма, доцента, кандидата технічних наук. Це був представник старшого покоління викладачів із поведінкою рафінованого інтелігента, з глибокою повагою до студентів, із повною відсутністю елементів зверхності, які дуже часто проявляються у викладачів радянської школи. Коли вітався, завжди знімав або піднімав свого широкополого капелюха. Викладав опір матеріалів. Позаочі ми називали його «професор Бойм». Мав славу викладача, який ніколи не ставив двійок. Розказували, що одного разу він таки поставив одному студентові двійку і, прийшовши додому, сказав про це своїй молодій дружині. Дружина почала докоряти йому за це. Казала, що із-за цього студент не отримає стипендію, і якщо він без стипендії не зможе вчитися й покине інститут, то вина буде на його совісті і т.д. Тоді вони удвох прийшли до гуртожитку, знайшли того студента, влаштували прямо в кімнаті перескладання іспиту, і Олександр Абрамович поставив йому трійку. І в нашій групі нікому він не поставив двійки. Думаю, не тому, що Олександр Абрамович не ставив двійки з принципу, а тому, що з поваги й симпатії до нього всі намагалися освоїти матеріал. Було дуже прикро на душі, коли професор Бойм червонів від того, що ти нічого не знаєш і що тебе навіть він не може нічого навчити. Тому всі вчили. А наш відмінник Андрій Мотика читав матеріал наперед і час від часу намагався поставити якесь каверзне запитання. Тоді професор добродушно усміхався, терпляче відповідав на питання, а вкінці казав: «Але це тема наступної лекції». Коли вони випадково десь зустрічалися на вулиці, професор Бойм знімав свого крислатого капелюха й підкреслено ввічливо, з поклоном, вітався: «Добрий день, пане Мотико!» Андрій ніяковів, відповідав на привітання й старався якнайшвидше від нього втекти. Пізніше, коли Андрій помічав професора завчасу, він переходив вулицю на другий бік, щоб пройти непоміченим. І треба було бачити ту картину, як професор Бойм знімав капелюха й через усю вулицю з поклоном вітався з Мотикою. 

Під час роботи у колгоспі також треба стригтися! Зліва направо: Женя Орлов, Сергій Столяров, Микола Омельянів, Микола Гушул і Дмитро Максимчук.

Описом цієї історії я хотів би підтвердити те, що неприязні в студентів до викладачів інших національностей не було. Цього справжнього інтелігента єврея-гуманіста любили всі без винятку.

+5
85
RSS
18:14 (відредаговано)
+3
Прочитав одним духом, бо сам був студентом. Так колоритно і правдиво написав ти, друже, Миколо… Всі 5 курсів я був старостою нашої 2-ї групи. За вільнодумство був об'єктом критики на кількох комсомольських зборах. І це всього за участь в подіях коло пам'ятника Шевченку 22 травня 1966 року.
07:14
+3
А у випадку із «тіткою в Канаді» ти проявив обачність і справжню сміливість. Це ще тобре, що та тітка не слала вам листи у Рожнів. Але ж таки хтось з чужих знав про неї?
09:07
+2
«Це ще добре, що та тітка не слала вам листи у Рожнів».

Листи тітка присилала, навіть 300 доларів вислала, і я відповідав на ті листи. Про це — у частині 3 «Татова родина».
11:24
+1
Твої, друже, листи в Канаду до тітки явно перлюструвалися і дані про них йшли до КДБ. Тебе не відчислили, мабуть, з іншої причини.
13:41
+3
Сумна історія Стасика, мені нагадала про події з мого життя, коли виключили з комсомолу трьох дівчат з мого класу, які відвідували церкву. На зборах їм поставили умову: або вони не відвідують церкву, або кладуть комсомольський квиток на стіл. Вони обрали друге.
Й ще один випадок гоніння церкви. Коли ми хрестили нашу дитину, для реєстрації в церковній книзі хрещеної матері, в церкву подали паспорт зовсім іншої жінки, яка також білявка і трохи схожа на нашу куму. Бо вона ризикувала втратити роботу, якщо керівники дізнаються, що вона була в церкві.
13:46
+3
І згадки, щодо Вашого учителя Олександра Абрамовича, також сподобались. Студентам поталанило зустріти таку людину. Як то кажуть «Де починається зверхність, там закінчується інтелігентність». І про Тітку — також цікаво. Дякую за допис!
09:07
+2
Щиро дякую і Вам!
14:52
+2
Бо ще відрахують мене, як Стасика…

У нас так само відрахували з 3-го курсу одного студента, коли почалися заняття на військовій кафедрі: теж родичів у Канаді знайшли… Не знаю, чому на 1-2-му курсах це питання не спливало.
09:23
+2
Декому, навіть таким, які були прийняті в «Юнаки УПА», пощастило бути не викритими, і вони працювали навіть інструкторами райкому партії. Про це — у частині 18 «Рожнів бореться».

Випадкові Дописи