До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Психологічний труп

Психологічний труп
Джерело матеріалу:

Віднедавна у мене в арсеналі з'явилася нова лайка. Називається — ПЗП. Абревіатура від «помірно», «зосереджено», «послідовно». Чому це лайка? Та, напевно, тому, що більшість сучасних дорослих людей — це повні ПЗП:). Ну, або, якщо хочете, трупи. Психологічні.


Замисліться, як зрозуміти, що людина живе, і, тим паче, живе на повну котушку? Якщо взяти дитину — то це просто. Дитині для того, щоб жити, потрібно просто бути дитиною. А що потрібно робити дорослому?

Потрібно, щоб були бажання та «хотілки». Не цілі, завдання, плани, стратегії та інші прибамбаси сучасної цивілізації, організації себе і тайм-менеджменту. А саме активно усвідомлювані і не придушувані (!) бажання.

Потрібно, щоб людина прагнула новизни. Згадайте дитину. Будь-яка, навіть найбільш наворочена, іграшка розважає її лише протягом обмеженого часу. А потім вона її кидає і йде досліджувати світ далі. З віком же людина дедалі частіше прагне набути стабільності. Навіть закликає цінувати цю якість. За що нерідко розплачується рутиною і одноманітністю свого життя.

Потрібно, щоб були речі, люди, явища, які викликають у людини інтерес. Я спеціально не кажу про сенс життя, бо від нього моторошно смердить серйозністю і відповідальністю. Хоча б банальний інтерес. Який штовхає розбиратися, бути уважним, активним учасником театру під назвою «життя». А не кидає в стан болотної нудьги і, навіть, зневіри.

Ще потрібні соціальні контакти. Згадайте дитину, яка вийшла на дитячий майданчик. Її мало цікавить те, звідки там з'явилися діти. Вони там є і цього достатньо, щоб вона йшла на контакт, відбирала іграшки, сміялася, гралася, вередувала, ображалася, мирилася і в інший спосіб контактувала із зграєю таких же, як і вона. Якщо ж людина відправляє себе в добровільне заслання через те, що «мені вони всі нецікаві», то це її продовжує трамбувати в болоті психологічної смерті.

Ризик. О! Це окрема тема для розмови. З одного боку, зараз повсюдно крутяться гасла на кшталт: «Роби Бізнес», а з іншого — практично всі люди стурбовані тим, як зберегти свої заощадження. Багато хто кричить про те, що полюбляють подорожувати, але обирають перевірені напрямки, купують тури в турагентствах, віддаючи перевагу тим самим готелям, що і більшість інших туристів. У цьому весь сучасний «ризик». Він застрахований, помірний або його немає взагалі. Я б назвав його прагматизмом, а не ризиком. Тим прагматизмом, який вбиває пориви душі та пригнічує волю до пошуку пригод на свою п'яту точку.

А тепер про пошук нової інформації. Жива людина шукає, прагне нових потоків інформації. Вона готова до нового і у неї палають очі, коли надається можливість взяти участь у чомусь, що відкриє нові грані нашого світу. А у психологічного трупа є своя думка на всі випадки життя. Єдино правильна, відпрацьована, безгрішна. Яку потрібно обстоювати, і яку не можна заперечувати.

А ще жива людина полюбляє гумор, намагається сміятися і жартувати якомога частіше. В цьому плані правий Михайло Задорнов, коли говорить, що без гумору на наше життя дивитися, ну, просто неможливо. Новини в ЗМІ, кризи, проблеми і конфлікти настільки заполоняють мізки потоком негативу, що просто-таки вимагають надійної емоційної заслінки. Уособлену гумором. Бо, якщо такої заслінки немає, то людина потопає в сипучих пісках фактів, актуальної інформації, серйозності й послідовності.

Окремо варто сказати і про відповідальність. Трупи не люблять відповідальності — вони люблять провину, докори сумління і позицію «це не я, це воно само так сталося». Хоча і відповідальність буває різна. Деякі несуть її з такою серйозною і приреченою міною на обличчі, що хочеться їх одразу порішити, щоб не мучилися:). Живі ж люди говорять просто: «так, я це зроблю» або «ні, я це не робитиму». Кажуть один раз і не вдаються до подробиць «чому» і «навіщо». Тобто, [про] живих людей можна ще сказати, що вони з розряду робителів-бажателів.

Ну, і, нарешті, живі люди мріють і фантазують. Їм подобається їхній світ мрій, вони відкрито про нього говорять, транслюючи перспективи на людей навколо. А коли їхні мрії виявляються нездійсненними, вони їх змінюють. І бажають, мрію і тягнуться до мрій далі. Адже якщо відключити фантазію, то ти неминуче перетворишся на робота, який виконує програму на автопілоті. А воно вам треба?

Так, варто уточнити, що життя за принципом «після нас хоч потоп» і «живу я тільки в цю секунду» теж чревате наслідками. Але яким є відсоток людей, які отак «віджигають»?

Олександр Кузьмічов

+1
121
RSS
17:07
+1
Цікава стаття! Багато слушних моментів — і водночас, багато що я б заперечив… _вибачаюсь
20:06
+1
А що саме ти б, друже, заперечив?
Не цілі, завдання, плани, стратегії та інші прибамбаси сучасної цивілізації, організації себе і тайм-менеджменту.

Не знаю, може, я просто отакий нестандартний… Але я вже неодноразово повторював: глибина мого бачення ситуації наперед (особистого стратегічного планування) — це десь 50-100 років. Якби я не мав такого бачення — не був би зараз «Золотим письменником України»:


Розумієш? Це саме «цілі, завдання, плани, стратегії», бо на голих «хотілках» такого результату не досягнути.

З віком же людина дедалі частіше прагне набути стабільності.

І що в цьому поганого?!
_здивований
З точки зору автора виходить, наприклад, що наш з Оленою 35-літній шлюб — це погано. Це «рутина». Я б з ним міг посперечатися, причому аргументовано. Але у мене є залізний принцип: нікого не пускати в нашу постіль. Тому я не можу навести жодної конкретики на підкріплення тієї тези, що наші подружні відносини й досі розвиваються і що ми анітрохи не стомилися один від одного…
_вибачаюсь
Тому наведу інший приклад. Нашому співробітництву з «Фоліо» виповнилося вже 9 років. За ці роки «Фоліо» випустило 2 мої авторські книжки, 10 наших з Оленою спільних і дало змогу взяти участь в 4 колективних збірках, 3 книжки готуються до друку, ще 3 пишуться, є подальші плани… Ми знайомі з усім керівництвом видавництва, з редакторами, з піар-менеджером… Це «стабільність»? Так! То що нам робити: перегризтися з «Фоліо» й піти шукати іншого видавця заради «прагнення новизни»?! Ідіотизм якийсь…

Я спеціально не кажу про сенс життя, бо від нього моторошно смердить серйозністю і відповідальністю.

В 11,5 років я зрозумів, що розповідати людям цікаві історії — це найкраще у світі заняття. Ти й сам знаєш, що я підходжу до цього ґрунтовно, серйозно й відповідально. А таке моє ставлення до літератури автору статті… «моторошно смердить».

Тим прагматизмом, який вбиває пориви душі та пригнічує волю до пошуку пригод на свою п'яту точку.

Шукати пригоди на свою п'яту точку додатково не потрібно. Наше життя нам такі пригоди періодично підкидає незалежно від того, хочемо ми пригод чи не хочемо.

А у психологічного трупа є своя думка на всі випадки життя. Єдино правильна, відпрацьована, безгрішна. Яку потрібно обстоювати, і яку не можна заперечувати.

То що, не потрібно мати власної думки про все на світі?! Чи власну думку не потрібно обстоювати?..

Деякі несуть її з такою серйозною і приреченою міною на обличчі, що хочеться їх одразу порішити, щоб не мучилися:).

Ні, просто дехто від природи реагує на задоволення стримано.

Їм подобається їхній світ мрій, вони відкрито про нього говорять, транслюючи перспективи на людей навколо.

Патякати про свої мрії всім і кожному нерідко буває нерозумно. От, наприклад, візьмемо в'язня. Якось на прогулянці він каже: «Мрію втекти звідси. Я — конкретний пацан, тому вже прокопав тунель під тюремною стіною на 3/4 її ширини, вхід в тунель — під моїм ліжком». От як розцінювати таке «транслювання мрії на оточуючих»?..

А коли їхні мрії виявляються нездійсненними, вони їх змінюють. І бажають, мрію і тягнуться до мрій далі.

Ага, ага… Займалися однією «маніловщиною» — не допомогло. Тоді кинули її й зайнялися іншою «маніловщиною», потім третьою, десятою і п'ятдесятою…

Ось тобі, друже, перелік моїх зауважень.
_дідько _дідько _дідько
01:05
+1
Що й казати, розібрав докладно і ретельно. Молодець. Відповідаєш своєму соціотипу ЕІІ.

Випадкові Дописи