До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 26.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 26.

С И М Ф О Н І Ч Н И Й  О Р К Е С Т Р

Одного разу ввечері я проходив повз актову залу інституту й почув звідти звуки чарівної музики. Я відчинив двері й побачив на сцені симфонічний оркестр, а в залі – кілька десятків слухачів. Присів і я з краєчку. Йшла репетиція. Звуки оркестру мене зачарували. Таке я чув уперше. В ошатному залі з картинами геніального польського художника Яна Матейка, з порцеляновою стелею зали музика сприймалася по-особливому.

Вони грали так гарно, що я не міг ніяк зрозуміти, чого диригент так часто їх зупиняє, щось пояснює й знову просить заграти одну і ту ж музичну фразу. Досидівся до перерви. На перерві, на моє здивування, мені сказали, що це самодіяльний симфонічний оркестр, що в ньому грають не тільки студенти, а й викладачі та службовці інституту, сказали

також, що в оркестрі немає другого гобоїста й спитали, чи я, часом, не граю на якомусь інструменті. Коли ж я сказав, що читаю ноти і трохи граю на баяні, сопілці й гітарі, мене тут же підвели до диригента з пропозицією спробувати навчити мене грати на гобої. Диригент не заперечував і призначив мені вчителем першого гобоїста оркестру.

Партію першого гобоя в оркестрі виконував кваліфікований музикант, колишній викладач класу гобою у Львівській консерваторії, колишній перший гобоїст Львівського оперного театру, а на той час пенсіонер і діловод кафедри електротехніки. Мені видали гобой – і почалися заняття. Не буду хвалитися, що я був здібним учнем, але через півроку диригент сказав, щоб я сів у оркестр. Я відпрошувався, казав, що гобой ще не освоїв, але він наполягав і говорив, що треба, щоб я звикав до оркестру, вчився слухати, розуміти жести диригента й грати, що зможу. Головне, сказав, не заважати, ніде не вискочити у непотрібному місці.

Виступ симфонічного оркестру з хором. За солістом — М. Гушул з гобоєм

З такою умовою я сів у оркестр. Через півроку я вже щось грав, а через рік навіть поїхав з оркестром у гастрольну поїздку до Ленінграда і Риги. Виступали в політехнічних інститутах, на заводі ВЕФ і на інших підприємствах. Зазвичай у першому відділенні симфонічний оркестр виконував класичні твори, в тому числі й вокальні разом з нашими солістами, а в другому відділенні виступав наш танцювальний ансамбль, виконавці народних пісень і читці-гумористи. Як учасники звіту творчих колективів Львівщини, виступали ми і в Києві. Всі були неприємно вражені тим, що на Хрещатику зовсім не було чути української мови. Здавалося, ніби ми приїхали у столицю Росії. Всі цим були шоковані і тільки про це й говорили. 

Виступали ми на різних майданчиках, в тому числі й на відкритому майданчику Піонерського парку. І коли виконували останній номер нашого концерту – увертюру М. Лисенка до опери «Тарас Бульба», сильним поривом вітру знесло з пюпітрів усі ноти. Глядачі ахнули, але ми продовжували грати і закінчили увертюру з пам’яті. Слухачі аплодували стоячи.

Брали ми участь і в підсумковому звітному урядовому концерті в Жовтневому палаці (палацу «Україна» тоді ще не було). Коли закінчився концерт, львівські колективи вітатали представники міста й уряду. І, звичайно, російською мовою. І яке було велике наше здивування, коли в цей час з балкону хтось крикнув на всю залу: «Українською мовою!». Оратор замовк, але після невеликої паузи продовжував вітати нас тією  ж російською мовою. Тоді з балкону пролунало вже кілька голосів: «Українською мовою!» На балконі почувся шумок - «хуліганів» вивели. Після концерту нас дочекалась на чорному ході київська молодь і запропонувала нам прогулятися Хрещатиком і Піонерським парком. Казали нам про те, що не всі в Києві говорять російською мовою, що творча молодь і дехто із представників інтелігенції принципово говорять тільки українською мовою, що є у цьому питанні багато труднощів, є відкрите вороже ставлення до української мови навіть наших «незрячих братів гречкосіїв». Але запевняли, що ситуація не така вже й безнадійна. Після таких слів Київ нам видався трохи привітнішим.

Наші поїздки відбувалися, як правило, в час зимової сесії, тому від навчального процесу ми не відставали, а сесію або частину її здавали достроково.

Для нашого оркестру й солістів писали твори Анатолій Кос-Анатольський, Микола Колесса, Станіслав Людкевич, які часом на концертах диригували виконанням своїх творів, та й не тільки своїх. Грали ми і на ювілеї талановитого композитора, незабутнього Станіслава Людкевича, який ще в ті, дуже ще непевні часи, на своєму ювілеї сказав: «Нас у 1939 році звільнили – і нема на то ради…» Враження від цих зустрічей і участі в роботі оркестру незабутні.

А Р А Б С Ь К А  З А Л А

На цей час припадає прийом на навчання до наших вищих навчальних закладів іноземних студентів. У Москві для них відкривається навіть університет ім. Патріса Лумумби. У нас вчаться, в основному, араби. На цей же час припадають реформи Хрущова в сільському господарстві. Хрущов змушує всіх сіяти кукурудзу. Посіви пшениці різко зменшуються, не вистачає не тільки м’ясо-молочних продуктів, а й хліба. Якщо раніше хліб у студентських їдальнях був безкоштовним і без обмежень, то тепер став платним і недоброякісним, з додаванням до нього кукурудзи і гороху. Раніше, в крайньому разі, ми брали в їдальні чай, і при цьому наїдалися досхочу хліба з гірчицею (також була безплатна). А тепер за все треба було платити.

Для арабів у студентській їдальні відкрили окрему арабську залу, де був справжній білий хліб і страви із доброякісних м’ясо-молочних продуктів, але наших туди не пускали. Від неякісної їжі студенти почали

хворіти, в основному гастритом. Захворів і я. Від тих студентських наїдків у мене була неймовірна печія. І тільки дякуючи Данусі (слухали лекції на одному потоці), яка відвела мене до своєї мами – терапевта нашої студентської поліклініки, я був урятований. Вона дала путівку на місяць у вечірній студентський санаторій, а потім путівку на дієтичне харчування до арабської зали. Тепер я харчувався «як чорні люди». Крім того, мені, зважаючи на стан мого здоров’я, дали на літні канікули путівку в наш інститутський спортивно-оздоровчий табір в Алупку.

РОЗЧАРУВАННЯ

Спочатку я поїхав на тиждень чи два додому. В Алупку вирішив їхати через Одесу. Там я вперше в житті мав побачити море. Я до цього готувався. Ішов до Приморського бульвару пішки, і за кожним поворотом чи будинком чекав побачити море. Чекав урочисто, як першого причастя. І нарешті – безмежна синь моря! Мені перехопило дихання, я зупинився.

Зверху, від пам’ятника Дюку, море й морвокзал здаються поряд – рукою подати. Тільки пізніше я довідався, що таке враження створюється за рахунок ілюзії, завдяки тому, що Потьомкінські сходи розширюються донизу. Тому й створюється ілюзія того, що морвокзал і море поряд. Зате, коли піднімаєшся по сходах від морвокзалу вгору, завдяки тому, що сходи звужуються, створюється ілюзія, що місто і пам’ятник Дюку знаходяться на вражаючій висоті і віддалі.

З Одеси до Ялти я взяв квиток на дизель-електрохід «Пётр Великий». Ішли (моряки не плавають, а ходять) дві доби. Я в повній мірі відчув велич і неосяжність морських просторів, чарівність морських ночей і неповторність морських світанків. Першого ж дня пішов у буфет, який знаходився на палубі, й очам своїм не повірив – за столом, у компанії двох хлопців, сиділа мрія багатьох хлопців нашого потоку (і моя теж) наша красуня Ляля. Довге, світле волосся, дуже миле дитяче личко, великі голубі очі, дитячі, ніби трошки ображені рожеві губки, струнка, правильної форми фігура робила її справді схожою на ляльку. І з хлопцями, і з нею знайомий я не був. Бачив її на віддалі, завжди в оточенні хлопців, на лекціях, які читали потоку. Коли вони мене помітили, запросили до свого столика. Одне місце було вільне. Познайомилися. Говорили про все і ні про що. Через якийсь час в обох її супутників виникла потреба кудись відійти. Вони вибачились і залишили нас удвох. Я не знав, куди подітися від щастя й намагався догодити їй усім, чим міг. І хоч це було нелегко, по виразу її очей бачив, що вона задоволена. Домовились після обіднього відпочинку, перед вечором, зустрітися знову. В свою каюту я летів на крилах. Заснути не міг. Обдумував, як маю себе поводити, що буду їй розповідати і про що будемо говорити.

Нарешті прийшла домовлена година. Я метнувся в буфет, щоб виконати Лялине побажання. Хлопців чомусь не було, і я це сприйняв як добрий знак. Зав’язалась розмова, але моїм планам не судилось здійснитися. Говорила переважно тільки вона. Ляля розказувала про свої звички, про смаки, що шкідливо їсти на ніч, що можна пити й що не варто, які в неї є халатики, і як вона перед сном, читаючи художню книжку, елегантно кладе її на тумбочку, розгорнутими сторінками вниз. На кінець другого дня я вже знав про неї все. Я озирався довкола з надією побачити когось із хлопців, щоб мене підмінили, але даремно: навіть на «горизонті» їх видно не було.

На ранок, закинувши свою «худеньку» сумочку на плече, пер її дві важезні валізи, як на Голгофу. А ще треба було доїхати з морвокзалу до автобусної, потім – в Алупку, а згодом дійти пішки до табору…

Допер я ті валізи аж до її намету на «Алеї любові» і як чкурнув на свою «Алею сліз», то «тільки мене й бачили».

Ляля з її чемоданами.

Ще одне розчарування. Після другого курсу на канікулах я вирішив трохи підробити вихователем у літньому піонерському таборі й пішов у районний відділ народної освіти Верховинського району, де мене добре знали. Мене направили в Криворівню. А там у той час була на фольклористичній практиці група дівчат-філологів Львівського університету. З одною із них у мене зав’язались теплі стосунки.

Був тоді в Криворівні і Дмитро Павличко, на той час уже відомий поет. Одного разу приходжу провідати свою симпатію, а мені дівчата кажуть, що вона поїхала з Дмитром Павличком до Косова на святкування свята Івана Купала. Якщо правду сказати, то на її місці і я би з ним поїхав, але пробачити їй я цього не зміг.

М І Й Д Р У Г АТА

В тому році в нашому таборі була виділена половина місць для студентів Московського університету ім. Патріса Лумумби. Нас попросили зустріти їхній автобус. Я вперше побачив негрів. Коли один із них подав мені руку, я побачив, що чорна рука мала рожеву долоню. На хвилинку мені здалося, що з долоні здерта чорна шкіра і долоня – суцільна рана. Я зробив зусилля, щоб подати йому руку.

Виявилося, що він з Гани, син директора Національного банку, досконало знає французьку мову (чому я дуже зрадів), і звуть його Ата. Ми потоваришували. Йому треба було вчити російську, а мені – французьку. Наші інтереси збігалися.

Збігалися вони і в іншому. Ним цікавилися москвички: відкривалась перспектива після його повернення в Москву. А зі мною йому було легше: я, що міг, перекладав йому. Не програвав у таких випадках і я: москвичок було багато.

Ата жив на березі океану і добре плавав. Казав, що може плисти стільки, скільки я можу йти пішки. Я йому заперечував, кажучи, що можу сісти й відпочити, а він на те – що також може відпочити, лежачи на воді. Ата навчив мене правильно плисти на далекі дистанції. Казав, що треба не панікувати, плисти не поспішаючи, ніби лінуєшся, ніколи при цьому не прикладати зусилля, бо після нього наступає слабкість і як наслідок – паніка. Потім ще більша трата сил – і трагічний кінець. Навчив мене відпочивати на спині, закинувши руки над головою. При цьому треба різко вдихати повітря на повні груди й затримувати його: тоді легені, наповнені повітрям, тримають людину, як поплавок. Відкинуті руки при цьому виконують роль противаги ногам. Вдихати й видихати треба швидко, щоб «поплавок» не залишався без повітря.

Після проходження курсів одного разу ми з ним на човні відплили так далеко, що берег витягнувся у тоненьку смужку, і я – шубовсь у воду: вирішив перевірити свої сили. Ата плив човном, а я – вплав. Скоро йому це набридло, і він не раз просив мене, щоб повертався в човен, але я не реагував. Він лякав мене, відпливав від мене на далеку відстань, але я все одно не здавався. Я собі думав: коли зможу себе перевірити, як не зараз. І я таки доплив до берега. Наука мого друга Ати потім щонайменше три рази врятувала мені життя – у Витачеві на Дніпрі, в Одесі на морі й у Забайкаллі на озері, але згадувати про це не будемо.

СТУДЕНТСЬКІ  БУДНІ

Жили ми в гуртожитку на вулиці Видова. Гуртожитки у нас були нові, великі та світлі. В кімнаті нас було четверо: Володя Ожоган, Остап Заверуха, Михайло Балко і я. Жили дружно, називали один одного братами. Було у нас навіть заведено так, що коли ми йшли в студентську їдальню разом, то платив за всіх останній. Тому кожному з нас треба було вміти рахувати хоча би до чотирьох, щоб не помилитись, коли треба стати в черзі останнім.

Військова кафедра інституту. Літні табори. Мої кращі друзі: Остап Заверуха і Борис Бугера

Про студентські роки, про захоплення, розчарування можна говорити багато. Обмежуся тільки тим, що з третього по п’ятий курс у мене були серйозні стосунки з однією студенткою з нашого інституту, подумував навіть одружитися з нею. Приїхала вона із Запоріжжя, звали її Алла. Була дуже ревнивою, але навіть не це стало причиною нашого розриву. Одного разу ми роздягалися в гардеробі читальної зали і працівниця гардеробу звернула увагу на те, що в її пальті відірвана петелька, за яку йоговішають. Через кілька днів розмова повторилась. І коли на третій раз Алла почула те саме зауваження, то дуже розсердилась і сказала, що то не її, працівниці гардеробу, справа, бо, мовляв, вона повинна виконувати свою роботу і не робити зауваження відвідувачам, тим більше в присутності сторонніх. А відійшовши, про себе сказала: «Бандерівка противна».

Запала мовчанка. Я подумав, що дуже скоро і я зможу почути від не такі слова на свою адресу. Трохи помовчавши, я сказав: «Але ж я також бандерівець…» Алла зрозуміла, що обмовилась, почала переді мною вибачатись, але тріщина в наших стосунках з’явилася глибока. Виникли сумніви, щирості в стосунках поменшало, потім вони зіпсувалися остаточно.

Незабаром я поїхав на переддипломну практику до Києва. Через кілька місяців сталося так, що саме перед днем народження Алли до Львова у відрядження їхав мій знайомий киянин. Я попросив його купити букет квітів і привітати Аллу від мене з цієї нагоди, що він і зробив. Потім розказував, що Алла була зворушена до сліз, але швидко себе опанувала, бо поруч неї «хтось» сидів і поглядом задавав їй мовчазні запитання. А коли я в грудні приїхав до Львова захищати дипломну роботу, Алла вже була заміжня. Ми випадково зустрілися з нею на новорічній студентській вечірці. То була наша остання зустріч…

ПРИЗНАЧЕННЯ

Роки навчання проходили непомітно. Як кажуть, не встигли й озирнутись, як прийшов останній курс, переддипломна практика, дипломний проект і захист. У 1964 році вперше розподіл призначень на роботу здійснювався не після закінчення навчання, а перед переддипломною практикою. Розрахунок був такий, що студент повинен іти на переддипломну практику на те підприємство, на якому буде потім працювати. Дипломну роботу має писати на тему, яка є корисною для підприємства. З другого боку ця обставина заставляла кожного дипломника зарекомендувати себе на підприємстві, на якому буде потім працювати, якнайкраще. І, на мій погляд, розрахунок був правильним.

Новинкою в нашому інституті було ще й те, що проводився попередній розподіл місць роботи в групі між самими студентами, з урахуванням побажань кожного. Звичайно, були незгоди, але більша частина місць була узгоджена. На комісію виносились тільки місця роботи, за які сперечалися, і вони так чи інакше вирішувались. При цьому проглядалась тенденція: «західняків» – на схід, «східняків» – на захід.

У Києві було одне місце, і його, на моє прохання, ще в групі віддали мені. В комісії заперечень не було – «західняк» їхав на схід. Моє місце майбутньої роботи був п/я-34. Але, дивна річ, коли я попросив назвати мені адресу, за якою я зможу знайти цей п/я-34, мені відповіли, що цього ніхто не знає і що, приїхавши до Києва, маю звернутися до КДБ, і там мені дадуть адресу. Так і було. Коли я зателефонував у КДБ, мене спитали прізвище, ім’я й по батькові. Я відповів їм і мені дали адресу, порадивши не записувати її, а запам’ятати й нікому не розголошувати. Тоді я подумав: «Великий» я чоловік, якщо про мій приїзд до Києва знає КДБ».

Завод виявився «молодим», при ньому кілька місяців тому створили Спеціальне Конструкторське Бюро (СКБ), куди мене й направили на переддипломну практику. СКБ створили для розробки нових електронних приладів спеціального призначення і для технічного супроводу їх виробництва. Але цю інформацію розголошувати категорично заборонялося і з цього приводу з нас взяли розписки. Не дозволялось навіть розголошувати місце знаходження підприємства. І коли хтось запитував, де працюю, доводилось відповідати, що я не маю права на такі запитання відповідати, і всі розуміли, що це підприємство оборонного комплексу.

Мене зачислили техніком з місячною ставкою 70 карбованців. В обов’язки мої входило збирати в цеху статистику за видами браку приладів, систематизація, узагальнення й видача рекомендацій щодо оптимізації конструкції приладів. Зі самого початку мене приємно вразили заходи вакуумної гігієни. Перед входом до цеху всі повинні залишати в спеціальних персональних шафах, які замикаються, свій одяг і взуття, взувати спеціальні «тапочки», одягти білий халат, шапочку та білі рукавички. Дівчатам і жінкам заборонялося малювати губи і вії.

Робота виявилася об’ємною, але цікавою й корисною. Аналіз статистичних даних давав мені знання. Тема моєї дипломної роботи звучала так: «Вплив неточностей виготовлення лампи оберненої хвилі (ЛОХ) типу «М» на вихідні параметри», яку я і захистив з оцінкою «відмінно». Тема секретна. Захист був у Львові, в секретному відділі, в присутності моїх давніх знайомих, які, як мені здалося, таємниче посміхалися.

На роботу я повернувся як співробітник СКБ, якого знали вже за 9-місячним терміном роботи, і в цьому була очевидна доцільність цього нововведення – розподілу на роботу перед переддипломною практикою.

+4
102
RSS
07:35 (відредаговано)
+3
Написав ти, друже, щиро і докладно. Не забув і про Лялю. У 1964 р. я став студентом університету в Києві. Так що ми прибули до столиці в один рік. Пам'ятаю, що писав самопискою. Чорнило іноді протікало. Першого вересня 1964 р. ми — студенти одногрупники після лекцій купили величезного кавуна по 9 копійок за кг. Нас було до 10 і всі наїлися, позираючи на бронзового діда-Шевченка. Справді в ідальні хліб був безкоштовний і його ми їли з гірчицею. Економив кожну копійку. Їздив і «зайцем». Метро по 5 копійок, то ми проходили суцільною чергою, де платив перший. За 5 копійок (а може й за 4 копійки?) можна було купити і з'їсти смачного пончика з лівером або горохом. 4 пончики та стакан газованої води з сиропом за 3 копійки часто були моїм обідом. Моя стипендія була 35 карбованців, з якої вираховували 1,8 крб за гуртожиток. Отож 33,20 крб. Мало вистачити на все.
20:12
+4
У мене, друже, також була норма — 1 карбованець в день. Але коли я після літніх канікул приїжджав у Львів — ох як мені не вистачало того карбованця! Розїдався за літо і то була проблема. Правда — допомагали підробітки. Бо треба було ж і на дівчат щось припасти. Щоб не було як у Жванецького: «Сто грам дал, на трамвае прокатил — твоя.»
23:12
+3
А що можна було придбати на той карбованець? В мій час, 1 карбованець на день — то були гроші! Можна було розкошувати.
Морозиво — 9 коп
100 г ковбаси — 20 коп
пів батону — 6 коп
громадський транспорт — 3-5 коп
білет у кінотеатр — 10 коп
пів літра молока — 12 коп
пів літра кифіру — 7 коп
пиріжок з повидлом — 5 коп
Вхід до ботанічного саду — 10 коп
Білет в музей — 10 коп
Пані Олено, то для дитини 1 карбованець був розкішшю! А для дорослого чоловіка… то так: фіть — і нема!..
_сміюсь

Щоб не було як у Жванецького: «Сто грам дал, на трамвае прокатил — твоя.»

Ці витрати в 1 крб. вписуються, звісно…
_сміюсь
Але якщо дівчину в ресторан зводити чи парфуми їй купити — тут вже більші гроші потрібні!
12:54
+3
Хай як дивно це виглядає, але покійний тато, який в той час працював, можливо, ще робітником на заводі «Цепи Галля», можливо, вже лаборантом в ІЕЗ ім.Патона, розповідав про систему харчування те саме: наїдався хлібом з сіллю і гірчицею (безкоштовно), до того брав ще тарілку борщу. От тільки не пригадую, чай був безкоштовний чи все ж за гроші…
Щоправда, зарплата у нього була 90 крб., але вона йшла не лише на нас трьох (на тата, маму і мене), бо він ще й матері частину віддавав.
_не_знаю
Але я про інше подумав. Якщо хліб в їдальнях був безкоштовним, то виходить, що це була прихована дотація всього радянського населення. І дотацію здійснювали знов-таки селяни. Отже, село «оплатило» не тільки передвоєнну індустріалізацію СРСР та післявоєнне відновлення країни (Голодоморами 1932-1933 та 1946-1947 років). Село дотувало весь СРСР і надалі.
20:19
+4
Я так думаю що вартість хліба включалася у вартість блюд, щоб не рахувати: скибочка — копійка чи дві. А тепер вартість скибочки не копійки, а гривні, навіть у дешевих «забігайлівках».
18:31
+3
У мої роки студентства (1964-69 роки) бідність таки була тотальною. Жалів кожну копійку. А мої батько-мати у свої молоді роки жили ще бідніше. Хата, долівка. Оленка, мабуть, і не знає, що це таке. І Тимур, мабуть, теж не знає, як це жити, коли на долівці полик, а над поликом жердка…
18:37
+4
У своїх публікаціях я пропустив опис хати, в якій я народився. А, мабуть, дарма. Бо й справді молоде покоління навіть не уявляє собі зовнішній вигляд і інтер'єр хати того часу. Може ще повернусь і до цього.
19:23
+3
Знаю, що таке піл, і навіть спала на ньому в дитинстві. Він був дуже високо, і щоб залізти на нього треба було стати на ослінчик. До поки жива була тітка Галя, на вихідні ми їздили в Козіївку. В тій хаті, був піл, лави по периметру кімнтати, піч, в центрі стояв стіл, біля столу стільці. Шафи не було. Одяг зберігали в окремій маленькій кімнатці, а на жердину, що над полом вішали одяг, той, що знімали перед тим, як лягати спати. Двері були дерев«яні з таким цікавим засувом, чи то ключем. Воно схоже на великий ключ, але розсувалося як ножиці, бо посередині було заклепане на цвяшок. Це та хата, що й досі стоїть. Цікаво як там всередині?
21:35 (відредаговано)
+2
Що таке «долівка» — уявляю слабко. Мабуть, щось пов'язане з підлогою.
«Жердка» — мабуть, якась жердина.
З «поликом» легше: це те саме, що російською — «полати». Оскільки тепле повітря піднімається вгору, то чим вище розташований полик, тим в теплішій зоні опиняється.
_соромлюсь
В дитинстві я в селі майже загалом не бував: і моя українська бабуся, і тато все життя боялися КДБ, а тому намагалися не бувати на рідній Житомирщині.
(Художній виклад того, як їм вдалося уникнути знищення разом з моїм дідом, можна прочитати в «Книзі Жахіття. 1932-1938», розділ «1938. Гримаса Диявола Революції», епізод в Хомутці в ніч з 2 на 3 травня 1938 року.)
Але коли бабуся померла, то у неї на поминках нас усіх побачила татова рідня. Отут і з'ясувалося, що всі були здивовані тим, як, виявляється, "Іван зі своєю жидівкою нічого собі жиє". І тут вже особисто мене запросили приїхати до татової рідні у Ворсовку. Там жили його двоюрідна бабуся Саня і тітка Марійка — як виявилося, дуже хороші, милі жінки. Тітка Марійка все життя відпрацювала на гранітному кар'єрі, розташованому неподалік села, і була вже на пенсії. До неї я приїхав влітку 1983 року під час канікул. Хотів пожити тиждень, але вийшло всього два дні. Саме в той рік спочатку ми їздили по лінії обміну студентами в Чехословаччину, потім чехи їхали до нас. Коли ми були в ЧССР, у дочки нашого завкафедрою (а як би вона не поїхала!) закрутився роман з одним чехом, отож вона сама викликалася зустрічати їхню делегацію. Ну, я умив руки й поїхав у Ворсовку… Але щось у них там не зрослося — отож спочатку з факультетського бюро комсомолу подзвонили мені додому, а коли дізналися, де я — якось дотелефонувалися до сільради й викликали мене терміново до Києва…
нікельоване ліжко
То коли я у них жив — спав на нормальному металевому ліжку («нікельованому», як у нас такі ліжка називали). Баба Саня вже тоді була стара, отож навіть влітку спала на печі. У тітки Марійки було своє ліжко. І ніяких «поликів».
_вибачаюсь
Але у порівнянні з родичами Олени, баба Саня і тітка Марійка жили ого-го як добре! У кожної була велика хата з дерев'яною, фарбованою зеленим підлогою. Можливо, це завдяки тому, що тітка Марійка працювала на гранітному кар'єрі… хоч вона й заробила силікоз і померла відносно молодою.
От хата Миколи Сингаївського, про яку я писав на Світочі — це, у порівнянні з хатами тих татових родичок, доволі бідна оселя з глиняною підлогою, хоча й шиферним дахом:

Але найзлиденніше, що я бачив — то це хата бабці моєї Олени у Великій Мотовилівці: там підлога була навіть не глиняною, а… просто земляною! Та й хата сама більше скидалася на стайню… Однак там ми побували лише двічі: моя Олена ненавиділа свою бабцю через те, що та свого часу запхала двох старших дітей (тата Олени і його сестру) в дитбудинок, де вони й зростали при живій матері. Ну, й Олену ця бабця знати не бажала — отож вперше ми поїхали аж на її поховання. А вдруге побували, коли сімейство Олениної тітки (тієї самої, що виховувалася в дитбудинку) довкола старої хати вже нову городило.
_не_знаю
Ще бував на весіллях одногрупників… Але там ми спали, капітально «підігрівшись», кого де прилаштують: хто на лаві, хто на зсунутих стільцях, хто на підлозі, хто на сіннику, хто в літній кухні… По-всякому бувало.
_сміюсь

Випадкові Дописи