До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Олена КІЛЯЧУС: СПОВІДЬ КОЗІЯНКИ (част.7)

Олена КІЛЯЧУС: СПОВІДЬ КОЗІЯНКИ (част.7)

((ВР: Це сповідь Наталії (Таши) Казанець, яку запам'ятала, а потім і описала її дочка Олена Кілячус 

Част.6 можна прочитати тут:

https://svitoch.in.ua/1584-olena-kilyachus-spovid-... )

       Олена Олександрівна 

— Я вдячна, вдячна дуже вдячна… Я готова Вам руки цілувати. Я настільки Вам вдячна, що запишу Ваше ім`я в метрику дитини. Вона буде Оленою Олександрівною.
У Таші крила росли за плечима, і хотілося летіти, від почутої новини. Одним махом вирішилися два “як”: як повертатися з дитиною до Києва і як записати по-батькові дитину.
Ось вона — її кімната на 14 квадратів… Аж 14! І всі її. Квартира знаходилася на четвертому поверсі сучасного на той час будинку з ліфтом, гарячою водою та загальним опаленням. Будинок стояв на самісінькому краю міста біля вулиці Загородньої. 

Зона була повністю промисловою: тролейбусне депо, величезний сучасний цех друкарні, де друкували газети та книжки; фабрика пошиття одягу, де шили пальто та шуби; хлібозавод, звідки пахло гарячим хлібом; виноробний завод; завод керамічних виробів та бійня великої рогатої худоби. Трохи далі: завод морозива, меблева фабрика, пивзавод, кондитерська фабрика, завод “Комуніст”. Поміж цими будівлями то там, то сям стояли старенькі приватні будинки з садами, собачими будками, козами, а трохи далі — село та ліс.
Дівчата з гуртожитку допомогли перевезти книжковий скарб, посуд та одяг, сестра Оля привезла дитячий візочок білого кольору, тому що її донька Наташа підросла.
Переїхала Таша в квартиру, подивилася на порожні стіни, на дитину, і така туга на неї найшла, що вона впала на підлогу і гірко заплакала. Ніхто тих сліз не побачить, можна і поголосити, помолитися та попросити маму про допомогу. На самоті говорила з мамою, не знаючи чи чує вона її з небес. Немає ні грошей, ні меблів, ні Галі… Стоять одні стіни. Посадила дитину на візочок і пішла знайомитись з районом: де магазини, лікарня, аптека тощо. У Таші текли сльози, вона знову й знову подумки зверталася до мами. Почула її мама, чи ні, невідомо, але... 


Але по дорозі вона знайшла гаманець, в якому було 100 карбованців. Для неї на той час це були величезні гроші. Таша навіть не думала шукати власника гаманця, оскільки була впевнена, що це небо їй допомагає. В той самий день, проходячи повз магазин “1000 і 1 дрібниця”(так називався магазин господарчих товарів, і він був поряд), купила холодильник за 70 карбованців. З прогулянки додому поверталася з вантажником магазину. Може Ташині сльози побачили небеса? Пізніше на решту грошей вона придбала ліжко і шафу в комісійному магазині. Тепер можна жити: є де лягти і зберігати молоко для дитини.
Закінчилась тримісячна декретна відпустка. Дитина — в яслах, Таша — на роботі. Рани на серці поступово загоювалися, стала частіше на декілька днів приїздити Галя. Дякуючи гуманності керівництва Спілки письменників України, часто брала на роботу малу доньку, яка спала на чорному шкіряному дивані в Ташиному кабінеті. На річницю Оленки колеги зібрали трохи грошей, щоб купити їй ляльку. Таша вибрала найдорожчу, німецьку, гарненьку з білявими косичками в блакитному платтячку і червоних черевичках. Лялька закривала й відкривала очі (на той час це була дивина), тому її назвали Соня. 


Коли Олена підросла, то вешталась кімнатами, витирала штаньми пилюку на сходах, під роялем, під меблями, завжди була на творчих вечорах (ну як же без неї). Дитина все-таки… Двері у будівлі величезні, надважкі, 

відкривати їх дитині допомагали письменники та поети. Інколи вони грали у більярд, і тоді дитина мала забавку — витягати з лузи кулі. Одного разу дитя принесло з вулиці кошеня, яке з переляку сховалося за величезне венеціанське дзеркало і просиділо там майже добу. Наступного дня кошеня вдалося виманити сосискою. 

Іншого разу Оленка ледь не наробила пожежі: граючись папером, встромила його в обігрівач. З переляку кинула палаючий папірець в кошик зі сміттям...
Але Таша вчасно це побачила, вхопила дротяний смітник і стрімко вибігла на вулицю з палаючим кошиком в руках. Вона переживала не за свої руки, а за історичну будівлю. 

((ВР: ось ще одна світлина, де Таша з маленькою донькою на руках:

Після цього інциденту Оленку, щоб не заважала працювати, і не дай Господь, щоб не утнула ще чогось, забирала до себе додому сестра Оля (вона жила поряд). Олена складала компанію старшій сестрі Наташі. Діти сідали на широчезне підвіконня Оліної кухні і смакували хрустиками, які вона пекла в гарячій олії, або бавили величезного сіро-смугастого кота. Якщо пощастить, ходили на прогулянку на Володимирську гірку, або на каруселі до Першотравневого парку.

+5
104
RSS
10:52
+4
Тепер читачам стане ясно, чого маленька Оленка стала Олександрівною.
11:29
+4
А де це, Оленко, та вулиця Загородня? Може це район Корчуватого, де й КОМУНІСТ?
Вул.Загородня — це колишня вул.Панаса Любченка.
11:43 (відредаговано)
+4
Загородня, то тепер вже в центрі мста, біля Палацу Україна. Як виросло наше місто за 50 років. Нажаль, усих тих підприємств та фабрик, що були поряд з будинком немає. Їх розтрощили. Навіть три дні тому завалили частину будівлі заводу «Комуніст», на черзі — завод Патона. Тепер там хмарочоси на 30 поверхів.
11:53
+3
То той ваш будинок і досі стоїть?
20:38
+4
Так, стоїть. Там тепер Катя мешкає з чоловіком та дітлахами.
11:46 (відредаговано)
+3
Це ті будівлі, які я встигла засвітлинити за декілька діб до знищення. Сьогодні ще сфотографую, вже правда, руїни від заводу «Комуніст».
12:43 (відредаговано)
+4
Так, Оленко, це треба для історії свого роду-народу. Он Тимур скільки вже розказує про свій дім на вулиці Хорива під кручею на Подолі…
00:03
+4
Пану Тимуру пощастило, бо Поділ — вважається історичним районом, його більш-менш зберігають для нащадків. А тут все знищують. Ось ще світлина, зроблена сьогодні. Вивозять залишки корпусу заводу «Комуніст».
Тим не менш, громаді Старого Подолу час від часу доводиться підніматись а захист то кінотеатру «Жовтень», то Гостиного двору…
_зупиняю
А що поробиш?! Громада має час від часу демонструвати свою силу, інакше чиновництво знахабніє.
11:51 (відредаговано)
+4
Ага. Зрозуміло. Колись на місці палацу УКРАЇНА був великий базар. Пізньої осені 1964 р. мій батько купив мені-студенту, на ньому пальто величезне, пошите з офіцерського шинельного сукна. Здається за 30 рублів. Мусив носити, бо зима.
21:16
+3
Так, там дійсно був базар. Його потім перенеси трохи нижче до річки Либідь. Я не знаю як він називався раніше, але зараз це «Володимирський ринок». Поряд з базаром була автобусна станція, і саме звідти відправлялися автобуси в Обухів.
А Ваш батько знав, що вибирати, цінив хороші речі. Як на мене, офіцерське (не рдового складу) шинельне сукно, це найкраща тканина для пальто. Вона легка, м«яка на дотик, тепла, приємного мишиного кольору і головне, довговічна. Я колись мріяла, пошити собі пальто саме з такої тканини, але в продажу її не було, бо то ж — воєнне обмундирування.
07:20 (відредаговано)
+4
Ой, Оленко, все правда: і колір мишиний, і тепле на дотик, та було надто об'ємне те пальто і я його носив лиш одну зиму. чи дві. Батько його купив мені, бо дешеве. Друге моє пальто, улюблене, купили мені-студенту, в магазині на Солом'янці коло вул. Освіти на виплату за 90 рублів. Це тітка Катерина — батькова сестра оформила його на своє ім'я.
11:59 (відредаговано)
+3
А так виглядала вулиця, в моєму дитинстві. Знайшла цю світлину в інтернеті. Вулиця називалася «Анрі Барбюса», а рік тому перейменували на«Василя Тютюнника». Там вдалині, якраз видніється трошки споруда, що з другої світлині в попередньому коменті. І серед таких стареньких розвалюшок, був побудований будинок-красень, що на фото нижче. Це наш будинок.
12:37
+3
Але Таша вчасно це побачила, вхопила дротяний смітник і стрімко вибігла на вулицю з палаючим кошиком в руках.

Треба було в туалет забігти — там вода, легко загасити.
15:09
+4
Може до виходу з будинку було ближче бігти?
20:41
+3
Пан Анатолій має рацію, вихід в сад був майже поруч, лише перебігти через актову залу, а туалет — на другому поверсі.
12:41
+3
Якщо пощастить, ходили на прогулянку на Володимирську гірку, або на каруселі до Першотравневого парку.

О-о-о, так-так! А ще парки. Наприклад, в парк Примакова на набережну Дніпра!..
20:52
+3
Пане Тимуре, звичайно, що парк Примакова — чудове місце відпочинку, там навіть колись пароплав ходив на острів, але ж той парк, далеко. А тітка Оля мешкала на Хрешатику 16, саме на тому місці, де зараз стоїть славнозвісний будинок Профспілок. Гратися не було де, тому мали за велике щастя піти в один з парків неподалік. Володимирська гірка — поряд, і Першотравневий — також поряд. Літом, ходи по пішохідному мосту на Труханів острів, купатися.
15:31 (відредаговано)
+4
Оленко, тобі пригадалося широчезне підвіконня , а також Володимирська гірка. У Києві коло Володимирської гірки є й нині костел Св. Олександра. Колись там був планетарій. Здається на вул. Челюскінців, яка опускається з гори на Майдан Незалежності. Тепер це вулиця Костьольна.
А це його так намалював Тарас Шевченко
У 1964 р. я вступав до університету. Треба було десь пожити 2 тижні. Мати попросила двоюрідну сестру Ольгу Цибку з Щербанівки і вона з чоловіком Володимиром мене й приютили на той час в Києві. Вони працювали двірниками при обкомі і мали кімнату в тому планетарії. Такого широчезного підвіконня, як в тій кімнаті, я більше ніколи не бачив. Мабуть півтора метри — можна було не лише сідати, а й лягти. А в парку на Володимирській гірці я читав підручники — готувався до екзаменів. І це було за рік до твого, Оленко, народження.
21:00
+3
От, бачите, і на Вашому життєвому шляху трапилося широчезне підвіконня. _посмішка А в тому планетарії, я також була декілька разів, з класом, з вчителькою, на уроках природознавства.
21:44
+3
Пригадую, що перед планетарієм ремонтники викопали величезну яму, докопалися до труб і разом знайшли кілька пляшок древнього вина. Мені дали одну пляшку високу із світло-зеленого скла. Я ту пляшку трепетно відмив і відвіз у Красне, щоб разом відзначити успішну здачу іспитів. Розкрили і поналивали в чарки. Батько скуштував і каже: хіба ж це вино? Якийсь укус!
22:12
+3
Так, Ваш батько мав рацію, бо вино від тривалого неправильного зберігання, перетворюється в винний уксус, його ще називають «бальзамічний уксус». Салати приправляти ним можна, дуже смачно.
21:51
+3
І що, Оленко, дочка Катя живе з родиною у тій же кімнаті на 14 метрів квадратних, яку заробила її бабуся Таша?
22:35 (відредаговано)
+3
Ні, то була комуналка, і маму попросили звільнити кімнату для сусідської сім"ї, яка збільшилась, і їм було тісно в одній кімнаті. Натомість мамі запропонували більшу кімнату, в тому самому під"їзді, на два поверхи вище. Нам дали вже 18 м2, і з нами в сусудній кімнаті (14 м2) жила, ще одна бабуся. Коли сусідка пішла на той світ, звільнену кімнату поселили ще одну молоду сім«ю Гушенців (доречі, зараз голова цієї сім»ї керує Монетним Двором). Жили ми так в комунальці довго, і, коли мені виповнилося 17 років, Гушенцям дали хорошу простору квартиру. Десь років два, до нас нікого не підселяли, ми користувалися тією кімнатою, звичайно оплачуючи всі комунальні послуги на рахунок «Видавництва Радянська Україна». В 19 років я вийшла заміж, народилася Катя, нас стало четверо і тоді нам віддали офіційно, оту вільну кімнату. Там дві кімнати, то ж Катя зараз живе в двохкімнатній квартирі. Ну то, дійсно що це житло зароблено Ташою, її бабусею.
20:03
+3
«Переїхала Ташка в квартиру, подивилася на порожні стіни, на дитину, і така туга на неї найшла, що вона впала на підлогу і гірко заплакала».

Дивна реакція. Їй би радіти. По приїзді у Київ, поки будувався для молодих спеціалістів будинок гостинного типу, рік я жив у так званому заводському гуртожитку, який являв собою трикімнатну квартиру, в якій поселили сім хлопців. Оце було «весело». В одній кімнаті випивають, сперечаються, матюкаються. В іншій — закрилися для любовних втіх. У прохідній разом з дівчатами — співають під гітару і ліплять вареники. То коли мені дали 9-метрову «гостинку», навіть без ордера, тобто — не на завжди, я приходив з роботи, лягав на матрац, який лежав на підлозі накритий простирадлом, і не міг насолодитися тишою і одинокістю.
Нічого дивного. Просто Ви — чоловік, Таша — жінка, тому ваші реакції на ситуацію різняться. Для жінки природно саме поплакати. Від радості чи від щастя — особливого значення не має.
_зупиняю
До то ж, Ви насолоджувалися «тишою і одинокістю», тоді як Таша… «подивилася на порожні стіни, на дитину». Отож бо, що вона не була сама й мусила ще за дитину подбати!.. Бо одне діло — записати дочку по батькові «Олександрівною». Але ж проблеми на тому не скінчилися. Дочку тепер треба ще й виростити та в люди вивести — і все це самій, самій!.. От тому вона і плакала.
21:56 (відредаговано)
+3
Ви б, пане Миколо, насолоджувалися б, життям (навіть у власній квартирі) коли у вас на руках двохмісячне немовля, і батько немовляти залишив сім«ю за день до пологів, вказуючи вагітній жінці, що вона „не годиться йому в дружини, бо стара для нього, бо мала віку на десять років більше“? У мене серце рветься, хоч ці слова казали не мені. Такі „рани“ за два місяці не проходять, траба роки і роки. І вони не лікуються присутністю грошей, чи кімнат.
18:21
+2
Друже Миколо, Наталка (Таша) Казанець героїчна жінка. З освіти 4 класи. У її 13 в один день стала круглою сиротою. Хата і сарай розбиті. Сестра каліка. У війну йде наймичкою і приносить хлібину з Києва в Козіївку діду й бабі. Потім доглядає немовлят у яслах, де й ночує. Тяжка робота на хлібзаводі і не легша прибиральницею. І от вона зуміла зачепитися в Києві і не просто, а стала завгоспом в СПУ. Погодься, не за карі очі. Нарешті має кохання і вагітність. А хлопець зраджує її. І я розумію сльози молодої матері на підлозі порожньої кімнати поруч із немовлям-донечкою… Отже маю емпатію, як сказав би Тимур…

Випадкові Дописи