До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

За чиє життя переживаєте?

За чиє життя переживаєте?
Джерело матеріалу:

Як підтримати близьку людину у важкій ситуації.
Точніше, як не треба цього робити.


Радянський кінематограф багатий на афоризми. І ми з задоволенням повторюємо їх в нашому буденному житті. Ось, хоча б, цей: «За чиє життя переживаєте, сусідки?». В даному вислові криється глибокий сенс. Цю фразу цілком можна використовувати як "індикатор вектора допомоги" в звичайному житті та в роботі психолога, особливо при роботі з травмою. Чому ж так виходить, що часом люди «переживають» за чуже життя більше, ніж за своє власне? І чи так воно є?


Існує маловідомий, але вельми сумний факт: в разі стресових або травматичних переживань саме вплив найближчого оточення — родичів, друзів, — може спричинити травмування або ретравматізацію.

Як це відбувається?

Рідні та друзі розпитують, уточнюють, жахаються деталями події, охкають. Розповідь доводиться повторювати кілька разів — інакше як же?

Всім розповів, а мені ні?

Потерпілому стає дедалі гірше, а близькі, вичерпавши стандартний запас слів підтримки (тримайся! жесть! ну, взагалі...), втрачають інтерес до потерпілого.

Досить часто така «увага» спричиняє ретравматізацію, тобто відтворення травматичних переживань, з якими потерпілий залишається сам-на-сам.

На що це схоже? Розрізав хірург черевну порожнину, подивився, що там таке. А зашивати не збирається.

За чиє життя переживали? Явно, не за потерпілого. Знижували свою тривогу, задовольняли цікавість.

Жорсткий варіант «підтримки»

Більш жорсткий варіант «підтримки» — це агресія близьких, спрямована на потерпілого — наприклад, жінкам, які зазнали насильства, близькі кидають звинувачення в тому, що вони винні самі. Що, загалом-то, добре «вбудовується» в негативне самовизначення, отримане під час травми.

За чиє життя переживаємо? За своє. Боремося зі страхом, гнівом, відчуттям безпорадності та в якості «мішені» використовуючи потерпілого.

Є ще один варіант «підтримки» — мовчання близьких і друзів. Коли «про це» говорити не можна — і не важливо, що «це» таке: проживання горя або насильства, стрес або криза.

Все, що завгодно, тільки не стикнутися з болем. І потерпілий віртуозно вчиться «ховати» свій біль — «бути позитивним».

Окремо хочеться виділити «підтримку», яка характерна для тривожних і гіперопікаючих батьків — причому, не так уже й важливо, скільки років їхнім дітям.

Навіть найнезначніша подія — двійка з математики — сприймається як серйозна проблема, яку треба вирішувати «всіма силами», розповідати всім, «підключати зв'язки», шукати підтримку і розуміння, щоб «не травмувати дитину».

Така дитина попервах позбавлена можливості адекватно оцінювати ситуацію, і щиро вважатиме риніт «серйозним захворюванням», при якому три дні потрібно провести в ліжку.

Зіткнувшись із цим травматичним переживанням, така «дитина» завжди буде знаходитися під подвійним пресом: «Що ж робити?» І «Що скаже мама?»

За чиє ж життя переживаємо? Звісно, за своє.

За своє уявлення, як все «має бути» і «як правильно».

Автор — Світлана Говріченкова

+2
110
RSS
14:54
+3
Близьке оточення не завжди допомагає, воно може також і травмувати… _шкодую
23:03
+2
То тут описане псевдопереживання. Це не емпатія. А при першому своє має бути завжди зверху, завжди у виграшу. Це такий глибинний задум. А при реалізації всяк буває…

Випадкові Дописи