До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 27.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 27.

М О Л О Д И Й  С П Е Ц І А Л І С Т

Р О Б О Т А  І  П О Б У Т

Першим моїм призначенням було – інженер відділу перспективних розробок СКБ, начальником якого був Станіслав Іванович Харитонов. Ставка, як і всім, 90 карбованців. Почалась цікава й напружена робота. Наша електроніка тільки ставала на ноги, тому роботи було багато й простору для діяльності також.

Проживання в гуртожитку. На гуртожиток була перетворена трикімнатна «хрущовка», в якій поселили 6 осіб – по двоє у кожній кімнаті. Виявилося, що 6 осіб – це багато. У кожного свої зацікавлення, уподобання, звички і переконання. В студентські роки ми жили по чотири, але, як правило, самі визначалися, хто з ким буде поселеним. І завжди залишалась можливість перейти в іншу кімнату, з кимось помінятись. Тут такої можливості не було. Ми приречені були на «шлюб без згоди».

На щастя, цей «шлюб» тривав недовго. Десь через півтора року добудували будинок гостинного типу і нас розселили. Помешкання в цьому будинку мали маленьку кухню з електричною плитою та духовкою, умивальник, туалет і кімнатку. В коридорі на чотири квартири був душ. Кращих спеціалістів поселяли відповідно до рішення адміністрації і профкому, по одному, інших – по двоє-троє. Тим, кого поселяли по одному, не давали ні ліжок, ні постільної білизни: не вистачало. Мені дісталася така дев’ятиметрова квартира на одного. Було літо. Десь я роздобув матрац, постелив його на підлогу й близько місяця після роботи приходив додому, закривався, лягав горілиць на матрац, дивився на стелю і отримував надзвичайне велике задоволення від того, що був сам один. З часом я купив диван, розкладний стіл, меблеву стінку, в якій обладнав бар з підсвіткою, радіолу «ВЕФ радіо», і зажив як «біла людина».

Своє щастя я ще більше оцінив після того, як поїхав у відрядження до Саратова й побачив, як там живуть у гуртожитку дві молоді сім’ї з маленькими дітьми в одній кімнаті, перегородженій простирадлом. Жах. Після моєї розповіді про те, як я живу, на мене дивилися так, як тепер дивляться на «крутого», що має заміську віллу.

На роботі справи йшли добре. Незабаром мені підвищили зарплату на 10 карбованців, потім присвоїли звання старшого інженера – і знову підвищили зарплату на 20 карбованців, а через два роки, коли я ще вважався молодим спеціалістом (три роки), мене призначили начальником лабораторії динамічних випробовувань. У цій лабораторії проводились випробовування наших дослідних зразків приладів, які розроблялися в СКБ. На цій посаді я пропрацював до осені 1968 року, до призиву мене в армію.

С У С П І Л Ь Н О – П О Л І Т И Ч Н Е Ж И Т Т Я

Після тоталітарного сталінського періоду наступила «хрущовська відлига». Микита Сергійович Хрущов був першим секретарем ЦК КПРС з вересня 1953 року до жовтня 1964. З 1958 по 1964 роки ще й одночасно і Головою Ради Міністрів СРСР. Хрущов почав з того, що розвінчав культ Сталіна. Зробив це він на найвищому рівні – на з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу. Коли у своїй доповіді він дійшов до того місця, де говорилось про шкідливість культу особи Сталіна, хтось із зали крикнув: «А де Ви були тоді?» Хрущов запитав: «Хто це спитав?» У відповідь – мовчанка. Тоді Хрущов відповів: «Я був там, де Ви тепер».

Суспільно-політичне життя пожвавилось. Хрущов зробив беззаперечний крок вперед, і в нього появилось багато прихильників, а ще більше тих, які надіялись на подальші його позитивні кроки. Пожвавився розвиток української культури. За Хрущова й після нього появляється ціла плеяда письменників, художниківі літературних критиків. Стають відомими Ліна Костенко, Іван Світличний, Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Віталій Коротич, Борис Олійник, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Алла Горська… У Києві створюється «Клуб творчої молоді». На ввесь світ гримить слава про фільми «Тіні забутих предків» і «Білий птах з чорною одзнакою» та виконавця головних ролей в ньому талановитого актора Івана Миколайчука. Все більше й потужніше звучать голоси на захист української мови, української культури, тріумфальною ходою йдуть ансамбль «Смерічка» і Софія Ротару з піснями Володимира Івасюка, які дуже швидко стають відомими в усьому світі.

Партійним і радянським органам це не подобається й вони активізують діяльність репресивних і каральних органів. Як свідчить робота Тетяни Жданової «История инакомыслия на Украине», репресії відновилися у 1958 році [21]. У Івано-Франківську була викрита «Об’єднана партія визволення України». Судили 10 осіб, присудили від 7 до 10 років таборів. 1961 року у Львові був викритий «Український робочо-селянський союз» на чолі з Левком Лук’яненком. Л.Лук’яненку присудили розстріл (пізніше замінили на 15 років таборів), інші отримали від 10 до 15 років таборів. Політичні судові процеси відбуваються в 1961 р. – в Донецьку, в 1962 р. – у Харкові, Тернополі, Луцьку, Запоріжжю, в 1964р – в Одеській області, в 1967р – в Івано-Франківську, в1969р – в Миколаєві та Ворошиловграді.

У жовтні 1964 року з посади першого секретаря ЦК КПРС Хрущова усуває Леонід Ілліч Брежнєв. Репресії ще більше посилюються. В 60-х роках центром боротьби стає Київ. У 1965 році із 20 засуджених політичних в’язнів – семеро киян. Дивним і неочікуваним для влади стало те, що репресії не тільки не придушили, а навпаки – стимулювали розвиток суспільно-політичних і культурних процесів в Україні, викликали співчуття громадян не тільки України, а й зарубіжжя. Піднімаються голоси на захист репресованих, висловлюється солідарність з ними.

4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» була прем’єра фільму «Тіні забутих предків». Я також був на цій прем’єрі. Після закінчення фільму на сцену вийшов молодий чоловік і після кількох вступних слів сказав, що свято затьмарено численними арештами української інтелігенції й почав називати прізвища. Тут же появився інший чоловік і почав зіштовхувати оратора зі сцени, а кіномеханіки почали глушити оратора (вони можуть і знають, як це робити за допомогою гребінця, який рухають перед звуковою лампою кінопроектора). Хтось у залі крикнув: «На знак протесту пропонуємо встати!» Багато людей встали й почали виходити з зали й балкону. Вийшов і я. Пізніше дізнався, що оратором був Іван Дзюба, з яким я на той час ще не був знайомий, але самвидавом його знаменитої роботи «Інтернаціоналізм чи русифікація» ми всі зачитувались.

Через півроку після арештів почалися суди. Всі вони були закриті. Очевидно, що судова влада не хотіла показувати юридичну безпідставність своїх дій і вироків. Засудженим писали листи – знайомі й незнайомі. Їх зібрав В’ячеслав Чорновіл, який працював тоді журналістом у Львові, доповнив їх автобіографічними даними засуджених і їх виступами на суді та видав окремим збірником «Горе з розуму».

В цей час шістдесятники відновили ще одну традицію. До революції українська інтелігенція святкувала 22 травня як день перевезення тіла Тараса Шевченка з Росії в Україну і перепоховання на Чернечій (нині Тарасовій) горі біля Канева. В радянські часи відзначались тільки день його народження і смерті.

В шістдесяті роки українська інтелігенція почала відновлювати дореволюційні традиції святкування шевченківських днів. У цей день кожного року біля пам’ятника Т. Шевченку у парку його імені перед університетом збиралися його шанувальники, покладали квіти, декламували вірші, співали пісень. Приходили різні хорові колективи і на зміну співали пісні на слова Т.Шевченка та інших авторів, а також українські народні пісні. Кожного року кількість людей ставала більшою.

У 1967 році влада вирішила покласти край цій традиції. В цей день, 22 травня, ніхто не чекав несподіванок. Я тоді був старостою міжвузівського студентського хору «Жайворонок» (про нього – далі). Ми купили квіти і поклали їх до підніжжя пам’ятника. Коли дійшла до нас черга щоб виступати, співали пісні з нашого репертуару. Диригував тоді хором студент 5-го курсу кафедри хорового диригування Київської консерваторії Тарас Стінковий. Допомагав йому його товариш Євген Савчук (тепер художній керівник уславленої капели «Думка»). Присутні нам допомагали. Хорові співи змінювалися декламацією творів Шевченка. Уже стемніло, але ніхто не розходився. Навпаки, людей більшало. А коли черговий декламатор читав вірш Т.Шевченка «Розрита могила» і дійшов до слів:

«І могили мої милі

Москаль розриває…

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

господарювати»,

йому закінчити вірша не дали. Два ряди міліціонерів на чолі зі старшими чинами, грубо розштовхуючи людей, підійшли до пам’ятника й на очах у всіх скрутили шістьох осіб, закинули їх у машини й поїхали. Люди кричали: «Ганьба! Це беззаконня!», але нічого не допомогло. Тоді хтось запропонував іти до будинку ЦК партії й вимагати їх звільнення. Ішли мовчки, щоб не дати приводу для звинувачення в порушенні громадського порядку. По дорозі колону облили з поливальної машини, але це не допомогло – колона не розійшлася й продовжувала твердо йти вперед.

В половині другої ночі до демонстрантів прибув міністр охорони громадського порядку зі свитою і заступник слідчого КДБ України. Демонстранти вимагали звільнення заарештованих. Вони пообіцяли, але їм не повірили. Тоді представник КДБ запропонував кільком людям із демонстрантів сісти до них у машини й поїхати за заарештованими. І такі знайшлися, в тому числі й Ірина Богдан, фармацевт, співачка нашого хору «Жайворонок». О третій годині ночі всіх заарештованих привезли й випустили на очах в усіх демонстрантів. Люди розійшлися, але кожен знав, що на цьому все це не закінчиться. І так воно й було.

Наступного дня мене особисто викликав генеральний директор нашого об’єднання Д. М. Тузов і «бесідував» зі мною близько двох годин. Результат «бесіди» був такий – мені дуже переконливо рекомендували в майбутньому 22 травня до пам’ятника Т. Шевченка навіть не підходити. Я пообіцяв, але довіри до мене, напевне, не було, бо в майбутньому щороку на 22 травня мене відсилали у відрядження до Новосибірська, Саратова, Москви, і часто не з моїх питань. Скоро я цю затію зрозумів і почав кепкувати, кажучи: «Що, 22 травня вимагає, щоб я їхав у відрядження?»

Так було до 1975 року. 5 травня того року нам дали ключі від нової квартири, на яку ми чекали 11 років, і зобов’язали через місяць звільнити ту квартиру, в якій ми проживали до того. Ліді не сподобались шпалери, які були наклеєні на бетонні не оштукатурені стіни і в багатьох місцях повідставали, і вона їх обдерла зі всіх стін. Довелося їх штукатурити й фарбувати. У цих турботах я про 22 травня навіть забув. Ми штукатурили у дві руки, та як «справжні» штукатури були обляпані штукатуркою з ніг до голови. І яке ж було наше здивування, коли до нас у нову квартиру, адресу якої ще не знала навіть наша рідня, завітав у гості з Рожнова «землячок». Сказав, що в Києві випадково й вирішив завітати до нас у гості. Тут же вибачився, сказав, що не буде нам заважати, попрощався й пішов. Ми з Лідою здивовано переглянулись. Що б це могло бути? І тільки через кілька хвилин нас осінило – та це ж сьогодні 22 травня! Нас провіряють! Це був перший гість з Рожнова (і будемо надіятись і останній), якому ми не запропонували сісти, відпочити і чимось пригоститись.

А багатьом іншим не вдалося так легко відбутися, як мені. Багатьох, в тому числі й нашого дуже близького товариша, кандидата географічних наук Михайла Григоровича, звільнили з роботи й довго нікуди не брали. На співбесіді говорили, що якраз такий спеціаліст їм дуже потрібний, а після заповнення ним анкети через кілька днів казали, що в них немає вакантних місць.

Після цих подій був підготовлений колективний лист громадськості Києва з протестом проти арешту людей без всякої причини – тільки за те, що вони читали легальні вірші й співали пісні біля пам’ятника Т. Шевченку. Лист був адресований ЦК КПУ, Генеральному прокурору і голові Верховної Ради. Копія – ЦК КПРС. Підписи збирав Грицько (ми ніколи не питали прізвище і не називали своє – знайомилися тільки по імені). Я теж підписав цього листа. Через деякий час Грицько зник. Ніхто не знав, куди. Я чекав нової «бесіди» або ще чогось гіршого. Та все обійшлося. Про листа мені ніхто й ніде не нагадував. А в голові крутились усякі думки. Може, лист був засобом виявлення не байдужих до цих питань людей? А може, він не знав мого прізвища, і це мене врятувало? А може, того листа вирішили не відправляти, знаючи, що користі з нього не буде, а шкоди могло бути багато.

Цього ж 1967 року в київських вищих навчальних закладах, зокрема в університеті і Сільськогосподарській академії, були розкидані листівки із закликом боротися проти русифікації. У листопаді 1968 року здійснив самоспалення учитель із Дніпропетровської області, 50-річний Василь Макуха, в’язень сталінських таборів, батько двох дітей. Спалюючи себе, він біг з криком: «Хай живе Вільна Україна!». Василь помер через дві години в лікарні, ввесь час повторюючи: «Вільна Україна! Самостійна Україна!» Після того спалювались у Чехословаччині, Латвії, Литві, Криму. 22 січня 1978 року в Каневі на Чернечій горі в знак протесту проти русифікації спалив себе учитель Олекса Гірник (21.01.1912 – 22.01.1978), уродженець Богородчан, випускник 1-ої Української гімназії м. Івано-Франківска. Мали місце самоспалення і в інших місцях.

У 1970 році була закатована у Василькові улюблениця киян, і не лише їх, художниця Алла Горська. На похороні співав сумних релігійних і патріотичних пісень уславлений етнографічний хор «Гомін» під орудою Леопольда Ященка, за що Л. Ященко мав великі неприємності з боку КДБ. Прощальні слова говорили її друзі Іван Гель, Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко. Всі вони за сміливі речі незабаром поплатилися арештами.

Набирає розмаху самвидав. У 1972 році тільки у Львові і Львівській області було вилучено більше 3-х тисяч творів самвидаву. В січні 1972 року по Україні прокотилась нова хвиля арештів. 15 січня заарештували Івана Світличного, Леоніда Плюща, Євгена Сверстюка, Василя Стуса та інших відомих шістдесятників, трохи пізніше й Івана Дзюбу. У Львові були заарештовані В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Степанія Шабатура, Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці.

У травні 1972 року був зміщений Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, якого звинуватили в українському націоналізмі (є в мене його книжка «Україна наша, Радянська», за яку він і потрапив у немилість Москви). Його замінив Володимир Щербицький. Зразу ж почалась заміна партійних працівників, одночасно був збільшений апарат КДБ. В Україні посилилось зросійщення.

4 травня 1975 року в Косові були вивішені синьо-жовті прапори. Повідомлень у пресі про цей факт ніде не було. Треба було, щоб ніхто не міг повірити в правдивість розповідей, які мали би сприйматися як плітки. Маю гріх на душі, бо коли мені про це розповіли, і я також сказав, що, мабуть, бажане люди видають за дійсність: не міг в таке повірити. Ось що пише про це Ігор Пилипейко в розділі «Прапори над Косовом». Процитуємо його розповідь без скорочень:

«Неділя 4 травня 1975 року – особливий день в історії Косова. Цього весняного дня люди побачили, що на міській горі майорить синьо-жовтий прапор. На горі, під якою розташований райком компартії. Другий прапор висів на дереві біля монастирської церкви. Це справило ефект вибуху бомби. У паніці металися райкомівці, кадебісти, міліція. До дерев, на яких висіли прапори, боялися підступити: ану ж заміновано? Прапори висіли, аж поки з Івано-Франківська не приїхали мінери… Паніка у причетних до влади була неймовірна. З одного боку – страх перед «бандерівцями», які таке вчинили. З іншого – не менший страх перед вищим начальством, яке за таку жахливу ідеологічну диверсію по голові не погладить. До того ж, це було на самий Великдень, який і так вважався небезпечним для партійців днем, днем, який наочно свідчив, що їхня боротьба з релігією зазнала краху. Сотні і сотні косів’ян ішли до церкви на Монастирському (Москалівська була перетворена на музей) і з вулиці бачили прапори – свої, рідні, українські. Ніхто, зрозуміло, не виявляв назовні жодних емоцій – всі знали, що на великі релігійні свята біля церкви і в церкві неодмінно є й примітивно перебрані кадебісти (якщо їх було 2-3, то обов’язково в одинаковому одязі), і сексоти. Але усмішки, іскорки в очах косів’ян зраджували їхні почуття. Та до цього не придерешся – ну, радіють весні, Пасці…

Як не металися славні чекісти, багато часу пішло на те, щоб виявити «ідеологічних диверсантів». Не обійшлось тут без сексотів-донощиків. Лише після розвалу комуністичної імперії стали відомі подробиці тієї події.

Організатором акції з національними прапорами був Михайло Слободян, родом із Дебеславців Коломийського району. Біографія його назовні нічим не примітна. Закінчив училище механізації сільського господарства в Городенці. Служив в армії. Демобілізувавшись у 1960 році, став учителем фізкультури в Трацькій восьмирічній школі. Через три роки його, як демобілізованого військовика, взяли на роботу в міліцію. У 1965 році він закінчив спеціальну школу міліції в Івано-Франківську. Його призначили дільничним інспектором у Трачі. Через шість років він уже працює директором Будинку культури у цьому селі. Нагадаю, що в Трачі та близьких селах, зокрема Спасі (тоді це село поділили на Горішнє і Долішнє), у 40-х роках дуже активно діяла ОУН-УПА. Тут мешкали національно свідомі люди. Немало з них полягло в боротьбі за волю України. Багато хто був репресований, хто вижив – повернувся. Від них М. Слободян чув розповіді про збройний опір, про сталінські тюрми і табори. До війни директором школи працював Іван Іваничук, який підносив національну свідомість трачан. Його син Роман став видатним письменником, а син Євген – багатолітній в’язень совєтських концтаборів. Отож, не зважаючи на затхлу атмосферу брежнєвських часів, тут ще можна було відчути дух волі.

Колишній дільничний інспектор задумав фантастичний акт – створити організацію під назвою «Національно-визвольний союз». До нього увійшло декілька чоловік, зокрема випускник Косівського художнього училища, художник-оформлювач Василь Слободян. Першою дією й стало вивішування прапорів у Ковові. Їх пошила Ганна Оленюк, 65-річна трачанка, чоловік якої був колись репресований за допомогу «бандитам». Учасників акції засудили до 11 років ув’язнення у таборах суворого режиму та трьох років заслання. М. Слободян відбував заслання у Пермських таборах, потім у Татарії. Доля зводила його з Ігорем Калинцем, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Генріхом Алтуняном, Шаранським (останній в 90-х роках був в Ізраїлі міністром). Вчинок Михайла Слободяна був, звичайно, романтичним, але його наслідки не можна недооцінювати. Ці прапори нагадали нам, косів’янам, ідею національного визволення, засвітили іскорку, хоч і маленьку, віри в те, що комуністичний режим не вічний».

Весною 1979 року при невияснених обставинах загинув Володимир Івасюк, молодий, енергійний, талановитий, відомий на ввесь світ композитор і автор багатьох популярних українських пісень, в тому числі знаменитих «Червона рута» і «Водограй». 18 травня його знайшли в лісі. Він висів на дереві, та ніхто не повірив і не вірить до цього часу у версію самогубства. Всі вважають, що це справа рук КДБ. Обставини загибелі Івасюка не з’ясовані і до цього часу. Є дуже багато суперечливих свідчень і документів. Похорон Івасюка вилився у багатолюдну понад десятитисячну демонстрацію.

1979 році в Івано-Франківській області було розкрито організацію «Український національний фронт» в яку входило приблизно 40 осіб. Організація боролась проти фізичного знищення народу, проти низького життєвого рівня. Керівником УНФ був сільський учитель Микола Крайник. Його та інших засудили у серпні 1980 року до різних строків ув’язнення, а дружині Івана Мандрика сказали через три дні після його арешту, що її чоловік покінчив життя самогубством, викинувшись із вікна готелю.

9 серпня 1982 року п’ятеро українських греко-католиків на чолі з Йосифом Терелею оголосили себе ініціативною групою захисту прав віруючих греко-католицької церкви, яких до 1946 року було 14 мільйонів. Крімтого в групу ввійшли ще троє греко-католицьких священиків, колишніх в’язнів совісті, Володимир, Петро і Василь Січки, їхня мати Стефанія Петраш та дружини священиків. Ініціативна група ставила своєю метою легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Але вже 24 грудня Йосифа Терелю заарештували.

Нечуваних розмірів досягло підслуховування телефонних розмов, перехоплення листів, тайне й відкрите стеження. Проводяться арешти львівських студентів. Після 1973 року почала діяти таємна інструкція, відповідно до якої у вищі навчальні заклади Західної України приймали не більше 25% місцевої молоді.

У 1976 році в таборі особливого режиму 65% політв’язнів були українці, а в жіночому таборі українок було 25%. В’ячеслав Чорновіл і Едуард Кузнецов стали ініціаторами руху за статус політичного в’язня. Цей рух розповсюдився на всі політичні табори. Багато політичних в’язнівбрали участь у масових страйках, голодовках, заявляли про свою відмову від радянського громадянства.

9 листопада 1976 року на Україні була створена Гельсінська група, в яку ввійшли мешканці багатьох міст України. В основному це були колишні політичні в’язні:

Іван Кандиба, Львівська область, юрист, політв’язень 1961-76 рр;

Микола Матусевич, Київ;

Микола Руденко, Київ, письменник, інвалід війни;

Мирослав Маринович, Київ;

Ніна Строката (Тарута), політв’язень 1972-76 рр;

Оксана Мешко, Київ, політв’язень 1947-56 рр;

Олекса Тихий, Донецька область, політв’язень 1957-1974 рр;

Олесь Бердник, Київ, письменник, політв’язень 1949-56 рр;

Петро Григоренко.

Арешти почались у 1979-80 роках. На цей раз широко використовувалися звинувачення у кримінальних злочинах, опір владі, хуліганство, спроба зґвалтування, наркотики та інше. Таким чином влада хотіла показати вітчизняній і зарубіжній громадськостіте, що в Радянському Союзі політв’язнів немає.

На цей час стали нормою арешти не тільки за відкриті виступи, а й за їх «образ мышления». В Харкові заарештували Генріха Алтуняна, а у Львові – Михайла Гориня. Обидва колишні політв’язні, обох взяли за обмін самвидавом і недозволені розмови. Алтуняна засудили на 7 років таборів і 5 років заслання, а Гориня на 10 років таборів і 5 років заслання.

Як це все відбувалося, проілюструємо спогадами дружини Олеся Сем’янишина (наш давній знайомий, ширше про нього в розділі «Танковий батальйон») Світлани:

«Я, Світлана Сем’янишин (дівоче – Сердюк), внучка убієнного голодом в 1932 році Романа Чайки, дочка Марії Чайки, яка в 1932 році «доповзла» до Юзівки (теперішній Донецьк) і чудом врятувалася в землянці в чужих людей з подібною долею. Поруч з нашим будиночком був барак, в якому жили, як нас переконували, «враги-бандэровцы» (очевидно переселенці). Були це роботящі люди, в яких навіть на маленьких грядках коло бараків росла городина, не пиячили, не буянили, не матюкалися, як місцеві. Якась невідома сила мене манила на бандерівський Захід і я поїхала вчитися до Івано-Франківська, а потім до Львова. Там зустріла вродливого «західняка» з жагою до знань, спорту, мандрівок, музики, співу, літератури. Невдовзі ми одружились. Доля нас кидала по світу (два роки жили навіть у Забайкаллі, коли Олесь був призваний в армію як офіцер запасу), аж поки не осіли в Долині.

На той час у 1976-1980 роках у Долині був осередок Гельсінської спілки, в яку входили колишні політв’язні сім’я Січків (Петро, Степанія, Василь і Володимир) і вчитель англійської мови Василь Стрільців, з яким я працювала в середній школі №1 і який нерідко бував у нас. В Долину навідувалася Оксана Мешко, Олесь Бердник, Ярослав Кендзьор та інші, з якими ми також були знайомі, тому й були в полі зору КДБ.

В 1980 році Василя Стрільціва заарештували. В хаті Олесевого батька був обшук і в нього «знайшли» те, що принесли з собою, а саме: брошуру «Звірства більшовиків на Україні», «Другий Великий збір ОУН», вилучили книжки і журнали, видані до 1939 року, забрали з колекції гривні УНР і розпустили слухи, що знайшли радіостанцію і долари. У нас знайшли лист В. Стрільціва до королеви Англії про зречення підданства УРСР і з просьбою опікуватись його долею. Олесь у той час був в Одесі на курсах підвищення кваліфікації лікарів.

На наступний день визвали мене на 9-у годину ранку в КДБ. На допиті я сказала, що В. Стрільців мій колега по роботі, що папери мої і що мій супруг Олесь до цього не причетний. В мене була надія на те, що я «східнячка», що в мене маленька дитина і що мене не «загребуть». Відпустили мене тільки о 19 годині, не запропонувавши навіть випити води. Не заїжджаючи додому, з автовокзалу дзвоню Олесевому брату Адаму, прошу. щоб привіз гроші, і поштовим літаком лечу в Одесу (не зважила навіть на те, що вдома залишились самі трьохрічна і десятирічна дочки). Розказала Олесеві свою версію і в той же день літаком повертаюся додому. А через дві години два молодики Олеся забрали в КДБ, допитали і ввечері відвезли в Харків на очну ставку зі Стрільцівим, але Олесь уже знав, що говорити.

Через кілька днів і мене повезли на очну ставку зі Стрільцівим. Його вивели в тюремному одязі. Мене запитали, чи знаю я цього чоловіка? Я відповіла: «Знаю». Спитали, в яких я стосунках з ним? Відповіла: «В дружніх. Ми з ним колеги по роботі». І тут Василь встав і з вологими очима вклонився мені. Як виявилося пізніше на суді, з Долини привозили більше десяти свідків і всі вони заперечували будь-які стосунки з арештованим, а деякі давали свідчення, потрібні КДБ. На судовий процес нас не допустили. Напхали «своїх», сексотів і «потрібних» свідків.

Пройшли роки. Ми продовжували жити активним громадським життям. Олесь був делегатом Установчого з’їзду РУХу, а в 1990 році – головою Долинського райвиконкому. Я – головою товариства «Меморіал». з 1994 року живемо у Львові, донедавна Олесь працював заступником мера Львова. Тепер ми на відпочинку. Живемо надією, що Україна таки буде українською. На закінчення хочу навести слова І. Я. Франка:

Та над усе ціню я ту

Малую мірку мук і болю,

Котру пізнав я у життю

За щастя, за добро, за волю.»

Світлана і Олесь Сем'янишини

Тепер повернемося до нашої теми. Наголосимо, що боротьба мала три напрямки: національний, правовий і релігійний, хоч у реальному житті вони часто перепліталися і в реальних умовах розділити їх не завжди вдається. Вони тісно поєднані між собою ідеологічно, морально й політично. Ця боротьба продовжується й нині, на 19 році існування нашої Незалежної України. До цього часу національні пріоритети не поставлені на належну висоту; до цього часу ігнорується й зневажається українська мова, навіть у найвищих державних органах; до цього часу друкувати російську книжку економічно набагато вигідніше, ніж українську; до цього часу борців за Незалежну Україну, вояків УПА, не визнано воюючою стороною й не зрівняно в правах з воїнами Другої світової війни; до цього часу нас стараються виставити народом меншевартісним, а наших жінок і дівчат – Вєрками Сердючками, які «підуть у садочок і наїдяться черв’ячків»; до цього часу продовжується експансія Російської православної церкви.

Боротьба продовжується по всіх напрямках, боротьба підступна й жорстока. Ідеологічна, політична, економічна, інформаційна, мовна, психологічна, духовна. І ведеться вона, на жаль, успішно. Ми, отримавши незалежність, розслабились. І, мабуть, мав рацію наш знайомий сотник УПА, кажучи, що їм було легше: вони знали, хто ворог, вони мали зброю і вони воювали з цим ворогом. А тепер ворог незримий, підступний і витончений у своїх методах боротьби. Він воює і бореться за душі людей, за їх свідомість, за їх світогляд. На мою думку, ми недооцінюємо ці загрози. Ми поблажливо посміхаємось, дивлячись на це все, ліниво одвертаємось – і нічого не робимо, надіючись, що якось воно буде або що хтось інший за нас це зробить.

А просто так на світі нічого не буває. До всього треба докласти праці.

+2
101
RSS
09:20
+3
Це великий допис і я його прочитав з величезним інтересом від початку і до кінця. Це і моя історія і мені є що додати, друже Миколо. Ти нічого не розповів про «Клуб української молоді» ім. Петра Запорожця при Подільському райкомі комсомолу. Керував тим клубом Юрко Смирний, а ти там учив нас співати пісень. Здається, той клуб був утворений восени 1965 року?
Цитата з допису друга Анатолія:

Ти нічого не розповів про «Клуб української молоді» ім. Петра Запорожця при Подільському райкомі комсомолу.

Цитата з матеріалу:

У Києві створюється «Клуб творчої молоді».

Чи йдеться про один клуб? Чи все ж таки про різні?..
_стежу
08:34
+4
Про наш Історико-мистецький клуб і «хор „Жайворонок“, друже Анатолію, буде йти мова у наступній частині.
16:26
+3
Мабуть, це мова про той самий КЛУБ. Там було багато студентів, молодих фахівців і навіть робітничої молоді. Числом до пів сотні. Ми не лише співали, а й знайомилися з старовиною Подолу. Нам читали лекції з історії, наприклад, Михайло Брайчевський. Ми їздили в Литву і Молдову. Це були радісні і бентежні роки мого життя у Києві.
Сам Михайло Брайчевський?! _здивований Ого-го!!! Щиро заздрю!!! _чудово
08:44
+4
Михайло Брайчевський відкрив нам очі на шедеври Подолу, яких ми до того не помічали. Вічна йому пам'ять.
08:41
+4
Є що згадати. І про це у наступній публікації.
_чудово Чекаємо! _чудово
12:43
+3
А визволяти бранців поїхали тоді у райвідділ міліції (містився він коло Володимирського собору) крім Ірини Богдан ще я, Людмила Мироненко і якийсь парубок. Вже над ранок бранців привезли нам на площу ім. Каліна (тепер Майдан).
13:01 (відредаговано)
+3
Вже над ранок бранців привезли нам на площу ім. Каліна (тепер Майдан).

КаліНІна!!!
_сильно_сміюсь

Калінін
13:06 (відредаговано)
+3
Просто Калин-цар — це персонаж епосу про богатирів.

Калин-цар

Ілля Муромець нібито якось схопив Калина-царя за ноги й відлупастив ним татарське військо так, що тільки тельбухи на гілки дерев порозліталися!..
21:56
+2
Дуже цінна для мене інформація, друже Анатолію. До цього я вважав що з Ірою Богдан їздили якісь не знайомі мені люди. Зв'язок з Ірою Богдан в той час, коли я укладав книжку, обірвався, і я не зміг у неї розпитати. А виявилося що цими сміливцями були знайомі, дорогі мені друзі. Ще раз дякую за все.

Випадкові Дописи