До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 28.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 28.

І С Т О Р И К О – М И С Т Е Ц Ь К И Й  К Л У Б

На самому початку моєї роботи в Києві одного разу хтось мені сказав, що в неділю організовується екскурсія по Подолу. Спочатку я скептично віднісся до цієї пропозиції, міркуючи, що на «брудному» Подолі немає чого дивитися. Та подумав, що Києва я ще не знаю, а екскурсію повинен був вести відомий історик, тому вирішив взяти в ній участь.

На умовленому місці чекала чималенька група людей. Прийшов екскурсовод. Ним виявився кандидат історичних наук, співробітник Інституту історії Академії наук України, Юліан Брайчевський. Ми вирушили. Першою на нашому маршруті була Києво-Могилянська академія. Точніше – її будівля, тому що в той час там була лікарня. Розповідь нашого гіда була настільки цікавою, що плину часу ми не помічали. Він сягав у своїх розповідях тисячолітньої історії України, історії створення академії, методів навчання й виховання спудеїв, відкрив нам очі на те, що Києво-Могилянська академія була першим і єдиним протягом століття вищим навчальним закладом у всьому православному світі. Розказував про знаменитих вихованців академії, про їх внесок у розвиток освіти, про вплив їх на тогочасне громадське, політичне й духовне життя України, Росії, Молдавії та інших країн слов’янського світу.

Розказував про величні церкви, які побудував у барочному стилі вихованець академії знаменитий архітектор Іван Григорович–Барський не тільки у Києві, але і в Чернігові й Козельці. Розказував про його знаменитого брата Василя Григоровича-Барського (1701-1747), який, як паломник, побував в Угорщині, Австрії, Італії, Греції, Єгипті, Палестині, Сирії та інших країнах і повернувся за місяць до смерті. Він добре оволодів латинською, старою й новою грецькою, італійською й арабською мовами, написав греко-латинську граматику, був учителем на Кіпрі й Патмосі. Враження від подорожі він ретельно занотовував. Тривалий час описи Барського ходили в рукописах, і тільки 1778 року в Петербурзі вони були видані коштом Григорія Потьомкіна під назвою «Пешеходца Василия Барского путишествие к святим местам», яке до революції витримало 8 видань. У радянські часи видано тільки уривки з цієї праці.

За час кількагодинної екскурсії Поділ для мене перетворився з «брудного» — у район Києва з величними архітектурними й історичними пам’ятками, з неповторними і романтичними куточками й вулицями.

Виявилося, що екскурсію організував клуб історії й мистецтва, який діяв при Подільському райкомі комсомолу. Клуб був створений на базі туристичної секції заводу «Маяк», якій другий секретар Подільського райкому комсомолу Ніна Запорожець запропонувала стати районним клубом. Пропозиція була прийнята восени 1966 року. Познайомився я і з керівником клубу – Юрком Смирним, інженером заводу «Маяк». Він мене запросив на засідання клубу, яке відбувалося щоп’ятниці о 18-й годині в приміщенні райкому комсомолу.

Клуб складався із секцій: історичної, архітектурної, літературної, філософської, краєзнавчої і музичної. Кожна секція готувала на одну із п’ятниць реферат, доповідь чи інформацію з певного питання, і викладала результати своєї праці перед усіма членами клубу, перед членами усіх інших секцій. Після доповіді йшло жваве обговорення. Таким чином всі члени клубу мали можливість підвищувати свої знання в різних сферах історії й мистецтва минулого й сучасності. А у вихідні дні краєзнавча секція організовувала екскурсії по Києву й за його межі, але завжди з пізнавальними елементами.

Історико-мистецький клуб. Мандрівка в Корсунь-Шевченківський. Вгорі, четвертий зліва — Юрко Смирний. Внизу, справа — Микола Гушул

Були в нас і далекі мандрівки й подорожі – в Литву до наших колег з клубної роботи, які нам показали історичні й архітектурні пам’ятки Вільнюса, Каунаса, Тракайську фортецю, музей Чюрльоніса, музей чортів та інше.

Були ми також делегатами від Київської молоді в Кишиневі на святкуванні в 1967 році 50-х роковин Жовтневої революції. Там ми були вражені повсюдним і повсякденним, потужним і витонченим звучанням молдавської народної пісні й музики, сольними виступами з народними піснями Ніколау Сулака та інших, чим ми тоді (та і тепер також) похвалитись не могли. Після Кишинева ми поїхали до Тирасполя, Бендер і в село Каушани, відомого своєю наполовину підземною церквою з фресковими розписами (турки не дозволяли будувати церкву вище мінарету, тому церкву наполовину вкопали в землю).

Плани роботи кожної секції входили в загальний план роботи клубу, який затверджувався першим секретарем райкому комсомолу. У клубі була невимушена товариська атмосфера. Управління здійснювалося Радою клубу, в яку входили керівники секцій. На засідання клубу могли прийти всі бажаючі без всяких обмежень і взяти участь в обговоренні будь-яких питань. Обмеження було тільки одне – оратор не мав права проводити антидержавну пропаганду й робити або пропонувати робити антидержавні дії. Аргументувалось це тим, що і Клуб творчої молоді, і багато шістдесятників постраждали із-за того, що дозволяли собі часом «вільні» висловлювання. У клубі був принцип – говорити тільки те, що ти можеш сказати перед людьми на майдані або навіть у КДБ. Це стосувалося також розмов один з одним навіть з найкращими друзями і навіть в інтимних розмовах.

Згідно з планом роботи музичної секції, в кінці 1967 року я підготував реферат на тему «Пісні, що окрилюють героїв», в якому було розкрито історію написання пісень та долю їхніх авторів. Реферат був направлений в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Академії наук України на рецензію. Схвальну рецензію дала кандидат мистецтвознавства Тамара Булат. Після цього реферат був представлений на засіданні клубу. При обговоренні висловлювалась пропозиція про те, що варто було би по матеріалах реферату підготувати публікацію в пресі. І вже десь через місяць у газеті «Молодь України» появилась моя велика стаття «Пісні боротьби». Все це я описав тільки для того, щоб читач зміг уявити собі зміст і форму роботи клубу.

На цьому моя співпраця з Інститутом мистецтвознавства не закінчилась. Якось я показував фотографії свого весілля, яке відбулось у Рожнові (про нього далі) Тамарі Булат. З фотографій було видно, що у нас ще збереглися цікаві весільні обряди. А в той час у Інституті якраз завершувалось упорядкування двотомника «Весілля», в якому повинні були бути зібрані документальні описи весільних обрядів з усіх теренів України з найдавніших часів і до сьогодення. Вона мені й запропонувала зробити опис Покутського весілля і з цією метою познайомила з упорядником двотомника Олександром Правдюком. Коли він дізнався, що я інженер, а не філолог, що я не читав фольклористичних робіт В. Шухевича, Ф. Колесси та інших авторів, він дуже засумнівався в моїй спроможності зробити таку роботу. Тим більше, що документальний опис весілля з Косівщини уже був у нього готовий, а з одного регіону могла бути представлена тільки одна робота. Правда, обмовився він, цей опис має суттєвий недолік – немає нотного матеріалу, немає також магнітофонних записів весільних мелодій, які можна було би розшифрувати. Я відповів, що весільні пісні я зможу представити з нотним матеріалом і що я хотів би таки цей опис зробити. Відповідь була така: «Мені шкода вашого часу. Ви будете ображені, якщо ми ваш опис не помістимо. Думаю, що цього робити не варто».

Незважаючи на це, я взявся за роботу. Матеріали в мене були. Пісні я записав ще раніше з уст моєї мами, багато пісень знала сестра Оля, яка в той час жила в мене. Знала вона також добре і весільний обряд, тому допомагала мені в написанні роботи. Коли я приніс свій опис Олександру Правдюку, він не зрадів. Передбачав марну трату часу на прочитання творінь амбітного «технаря» і сказав прийти через тиждень. Я прийшов, а він сказав прийти ще через тиждень. Коли ж я прийшов утретє, він піднявся з-за столу, підійшов до мене аж до дверей і зразу ж почав говорити, що матеріал дуже цікавий, дохідливо викладений, тільки треба його в багатьох місцях доповнити. Було видно, що Олександр Правдюк мою роботу почав читати. У нас почалася плідна співпраця і до свого від’їзду в армію я таки встиг здати все до друку. Вийшов двотомник «Весілля» аж у кінці 1970 року, коли я вже відслужив в армії і повернувся до Києва.

Х О Р « Ж А Й В О Р О Н О К»

Ідея створення мандрівного хору «Жайворонок» виникла в стінах Київського університету ім. Тараса Шевченка. Була створена ініціативна група, до якої увійшли Микола Литвин, Борис Рябокляч, Ірина Жиленко, Микола Шикера, Григорій Халимоненко та Михайло Гуць. Задум був створити міжвузівський студентський хор. Першим диригентом був Степан Рочин. Опісля хором керував А. Конощенко та інші. Спочатку репетиції проводились у будинку Академії наук України, потім – у Спілці письменників України, а пізніше – у клубі «Водоканалу». Керували хором диригенти на громадських засадах. Часто диригентами були й студенти старших курсів диригентсько-хорового факультету консерваторії. У репертуар хору входили українські народні пісні та пісні відомих авторів. Часто після репетиції ми піднімались на Володимирську гірку і там співали пісень до 11-ї години ночі. Часом виїжджали з концертами в приміські райони, співали біля пам’ятника Т. Шевченку.

Та найтепліші спогади залишились від святкування Нового року. Святкувати Різдвяні свята було заборонено, тому ми співали колядки й щедрівки, відповідно змінюючи слова релігійних текстів (наприклад, замість Син Божий народився співали Рік Новий народився) ввечері перед Новим роком. Ми зразу ж за університетським фольклорно-етнографічним ансамблем «Веснянка» після довгих років заборони почали відновлювати колядування і щедрування, робити зірки, переодягатися. Маршрут складали зарання. Телефонували митцям, письменникам, посадовцям і виясняли, чи будуть вони вдома і чи згідні прийняти колядників. У 1967 році мене вибрали старостою хору – і зустріч Нового, 1968 року, довелося організовувати мені. Нас дуже гарно й щиро скрізь приймали, обдаровували колядою, пригощали найкращими напитками й наїдками.

Щедрує «Жайворонок». Вверху, четвертий зліва — Микола Гушул

За нами завжди ходило дуже багато всякого люду. Дехто із них наполегливо пропонував відхилитися від маршруту й поїхати на Печерськ до Івана Макаровича Гончара, скульптора й відомого збирача українських старожитностей, бо там на нас чекають. Я догадувався, що там нас «чекають», тому твердо сказав, що відхилятися від маршруту не будемо. До Івана Макаровича ми таки доїхали, але за 15-20 хвилин до Нового року. Тих, що нас там «чекали», вже не було. Відстали і ті, що дуже «радили» швидше поїхати до Івана Макаровича: кожному з них хотілося зустріти Новий рік дома. На це я і надіявся. А Іван Макарович нам був дуже радий і щедро нас обдарував колядою.

Зустріли ми Новий, 1968 рік, у майже порожньому тролейбусі, повертаючись з Печерська від Івана Макаровича. Відкрили шампанське, пригостили кондуктора, накидали їй повну сумку цукерок і заколядували. Через 15-20 хвилин ми вже були у нашому клубі «Водоканалу», де вже зарання були накриті столи й наше веселе святкування продовжувалось до ранку.

Того року щедрувала з нами й Марічка Стеф’юк, яка тоді була студенткою консерваторії. Марічка ровесниця моєї сестри Олі, разом вчилися, тому інколи гостювала в нас з Олею. Одного разу Марічка попросила знайти їй будь-яку роботу для підробітку, бо жити зі стипендії було сутужно. Співати в хорі Володимирського собору, як це робили інші, вона не могла, бо забороняла викладач вокалу (вона безпомилково по звучанню голосу визначала що Марічка десь співала, якщо це було). Але й будь-яка робота вимагає затрат сил, часу й енергії. Тому в мене визріла така пропозиція: якщо ми, рожнівчани, яких на той час було дев’ятеро, віддамо по 5 карбованців, то в Марічки буде додатково 45. Але здійснитися цьому планові не судилося. Через кілька днів після репетиції хору до мене підійшов Вадим Смугитель і розказав наступне. На виїзді із Києва в сторону Борисполя є ресторан «Полтава» у вигляді полтавської хати з солом’яною стріхою. Ресторану потрібен оркестр українських народних інструментів, який доручили створити йому, і йому потрібна співачка, яка знала би багато українських народних пісень і мала непоганий голос. Я запропонував Марічку, але сказав про проблеми з викладачем. Він відповів, що ситуацію розуміє, бо сам вчився в консерваторії і що Марічка буде співати 2-3 пісні за вечір впівголосу, що вона буде мати зарплату 90 карбованців і безплатне харчування. Для Марічки це був найоптимальніший вихід. Пілікав і я там на сопілці кілька тижнів, поки Смугитель не знайшов собі сопілкаря.

У 1967 році хор «Жайворонок» був нагороджений профспілковою організацією «Водоканалу» грошовою премією, за яку ми поїхали на могилу Т.Шевченка, що біля Канева. Після служби в армії я ще кілька років співав у хорі «Жайворонок», художнім керівником і диригентом якого тоді була Ганна Пархоменко.

1971 року я вступив до Київської народної консерваторії, яку й закінчив по класу хорового диригування у 1974 році. Після закінчення консерваторії почав співати в хоровій капелі Академії наук України, про яку мова буде далі.

+3
69
RSS
14:23 (відредаговано)
+2
Все чекав, коли ж друг Анатолій напише перший камент — не дочекався… Тому перепрошую, але першим спитаю я… Сподіваюся, мій коментар Вас не роздратує.
_шкодую
Отже, на якій саме вулиці почалася ваша екскурсія, чи можете пригадати?

Першою на нашому маршруті була Києво-Могилянська академія. Точніше – її будівля, тому що в той час там була лікарня.

Це могло бути в двох місцях. Або це було на Іллінській — але там і зараз територія НаУКМА межує з лікарнею №15 (хірургія та неврологія, на 1-му поверсі — приймальне відділення + діагностика, включно з найновішим в Києві МРТ):


Або це було на Набережно-Микільській (зараз — Григорія Сковороди). Там і справді є теперішній університетський корпус, де в 1960-х роках була лікарня. Зокрема, на 2-му поверсі мені видаляли гланди — отож там була дитяча хірургія. А на першому поверсі була, зокрема, реанімація кардіології. В 1967 році там лежав після чергового інфаркту мій дід Гриша. На його наполегливе прохання, мене проти всіх правил запустили у відділення. З вікна, обведеного вертикальним овалом, ми з мамою вилізли просто на вулицю ввечері 24 травня 1967 року. Поспішали, бо збиралася гроза… Негода заскочила нас по дорозі додому. А тим часом в лікарні під час цієї грози дід Гриша помер.


Отже, який саме лікарняний корпус Ви мали на увазі?

UPD. А може, екскурсія почалася з внутрішнього дворику — там, де сонячний годинник?!
22:07
+4
Екскурсія починалась з вул. Григорія Сковороди. Тоді я вперше побачив сонячний годинник, і багато іншого. А почув ще більше. Бо пан Брайчевський у своїх розповідях сягав столітніх, а то і тисячолітніх подій, тому екскурсія перетворювалась у лекцію з історії України.
06:16
+3
Друже Миколо, дякую за цей допис особливо! У Клубі творчої молоді мені дуже подобалося. Там я був серед своїх. До клубу у Подільському РК комсомолу я йшов від Поштової площі вулицею Сагайдачного. Микола вчив нас там співати. Делікатно й наполегливо. Те святкування Нового 1968 року я добре пам'ятаю. З Молдавії ми привезли були каністру білого вина. З клубу ВОДОКАНАЛУ коло Дніпра я вночі йшов через весь Київ пішки до гуртожитку на Ломоносова коло Виставки.
22:12
+4
Є що згадати, друже Анатолію. А чи знаєш ти щось про долю Люди Мироненко? Мені здається що після подій біля пам'ятника Т. Шевченка вона в наших колах більше не з'являлась.
09:16
+2
Дещо знаю. Ні. Людмила не покинула клуб після подій коло пам'ятника Шевченку. Стала просто менше бувати в клубі. Згодом купила квартиру 1-кімнатну. Вийшла заміж. Має дочку. Після роботи в аптеках стала працювати у видавництві СМОЛОСКИП.
На одній з конференцій БУТТЯ УКРАЇНЦІВ ми зустрілися й поговорили. Але її закритість продовжилася. Контактів з нею нема. Колись зустрічався з Галею Болотовою в Халеп'ї. В неї виробилася якась дивна зверхність.
13:10 (відредаговано)
+2
Пригадую, як восени ми клубом поїхали під Київ десь за Видубичами і побували в печері-церкві «Китай». Бігали й казилися у гаю, а потім співали. Було в нас і традиційне застілля прямо на траві. Дівчата плели вінки із трав та листя. Чи пам'ятаєш ти це, друже Миколо? Я бив м'ячем по «воротах », на яких стояла твоя сестра Оля. І міцно стояла, не пропускала. Запитай-но, чи вона пам'ятає той день?
22:05
+2
То була мандрівка в Китайгород. Я тоді вперше побував у печерах. Наші мандрівки відрізнялися від мандрівок звичайних туристичних груп тим, що вони були завжди пізнавальними. І тому були унікальними. До цього часу, друже Анатолію, я не признаю мандрівки прості — на природу. Хочеться кожен раз побачити щось нове. А Оля все пам'ятає, краще чим я. Бо вона була у Києві всього два роки. А в мене дещо плутається з наступними роками. Дещо забувається. От, наприклад, якщо би ти не сказав, що ти був з нами у Китайгороді — то я мабуть і не згадав би. Таке життя і людська пам'ять. Вона не всесильна…
01:31 (відредаговано)
+1
Це було, мабуть, у вересні 1966 року? І нас було з 30 щасливців! Ігор Шеронін десь щез із нашого обрію. Здається, він учився в школі КДБ?
22:15
+2
На схилі літ розумієш, що варто було б вести щоденник, де хоч би раз в місяць записувати найголовніше. А так — багато цікавого втрачено. А обличчя Шероніна я взагалі згадати не можу.
23:33
+1
Я писав щоденник. Треба буде відшукати ті загальні зошити в клітинку. Речення там ліпилися в кожному рядку клітинок.
23:44 (відредаговано)
+1
У ресторані ПОЛТАВА я був всього раз. Запросила мене туди Іра Богдан. Вона там співала на радощах. Були там і поети. З Миколою Вінграновським ми навіть боролися жартома в снігу надворі. І я його поборов. Пригадую, що в нього не було одного пальця на руці. А було це в перших числах березня 1969 року. А в нашому Клубі було чимало і євреїв. Зокрема пригадую Аліка Рогового і його юну дружину, яку Юрко Смирний жартома називав Прісею.

Випадкові Дописи