До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 30.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 30.

В Е С І Л Ь Н А  П О Д О Р О Ж

А тим часом ми з Лідою поїхали у весільну подорож. Маршрут був такий: Київ, Кам’янець-Подільський і Кам’янець-Подільська фортеця, Хотинська фортеця, Чернівці й колишня резиденція буковинських митрополитів (теперішній університет), Рожнів, Косів, Карпати, полонина, перейти на Чорний Черемош, Буркут, Зелене, Верховина, Косів, Рожнів, Коломия, Івано-Франківськ, Львів, Київ. Я хотів Ліді показати Західну Україну і Карпати, яких вона ніколи не бачила, познайомити з родичами.

У першому ж пункті Кам’янець-Подільському сталася пригода. Перед виходом з поїзда ми вирішили поснідати. Була в нас курка з часничком. Ліда сказала, що її їсти не можна і не їла, а я сказав, що можу їсти навіть каміння, і з’їв добрячий шматок. До фортеці я не дійшов. Зліг у кущах під фортецею і старався вернути курку назад. Ліда побігла шукати «марганцівки» і води, але дорослі на роботі, вдома одні діти і старі люди, які боялися «молодої аферистки». Нарешті знайшла вона вдома молодого чоловіка (звали його Олександр), принесли «марганцівку», воду, якісь ліки, і через деякий час, коли я зміг піднятися на ноги, він забрав нас до себе додому. Зварили з Лідою й нагодували мене дієтичним супчиком, і коли прийшла з роботи його дружина Галя, я вже був «героєм». Замість одного побули ми в гостинних господарів аж три дні і поїхали далі. Потім Олександр не раз приїжджав до Києва, але з часом вони і ми переїхали на нові квартири і зв’язок обірвався. А кілька днів тому по телефонній довідці ми довідались домашній телефон наших добродіїв Мацюків і вволю наговорилися з Олександром Михайловичем. Вони, як і ми, на пенсії, мають дачу і чекають нас в гості. Велика річ – телефон. Та повернемося до нашої подорожі.

Величні замки і фортеці Кам’янець-Подільського і Хотина, розкішні, вишуканих форм будівлі Чернівців, норовиста річка Рибниця, що протікає за 50 метрів від хати, справили на Ліду неповторне враження. Далі дорога нас вела «д’горі». Ми приєдналися до колективу художньої самодіяльності, який їхав провідати і трохи розважити рожнівських полонинників. Спочатку ми їхали машиною, потім на санях-волокушах, які тягнув трактор, згодом тільки пішки, а Ліді запропонували сісти на коня. Я запротестував, знаючи, що Ліда ніколи не сиділа в сідлі, але господар, Славко Кричун, запевняв, що кінь дуже спокійний, що він буде вести його за вуздечку і що Ліді перший раз іти «д’горі» буде дуже важко. А головне – на цьому настоювала Ліда. Я погодився тільки з тою умовою, що піду з ними також. Допомогли Ліді сісти в сідло. Славко порадив мені на підйомі триматися коневі за хвоста – він до цього привичний, а він буде триматися за вуздечку: інакше за конем не поспіємо.

Ми вирушили. Пологі підйоми кінь долав прямо. Але коли дійшли до крутих – він ходив змійкою прискореним темпом і ми ледве за ним поспівали. Стежка звивалася густим лісом. Я дивися тільки під ноги і перескакував з каменя на камінь, як заєць. Навіть на секунду подивитися вверх на Ліду можливості не було. Нарешті кінь зупинився. Я відірвав очі від землі: під нами було синє море застиглого каменю, і краю тому морю не було видно. Ми допомогли Ліді зійти з коня. Вона поцілувала його в мордочку, а він вдячно фиркнув губами. Ми – на полонині! Ліси і річки були внизу, а тут — тільки зелені трави і гірські квіти, які ростуть лише на полонинах.

Спочатку був концерт. На нього прийшли люди із сусідніх полонин і дехто навіть і з села. Тут пісні наших рожнівських аматорів звучали по-особливому. І їм, які здолали таку далеку і нелегку дорогу, полонинники дякували особливо емоційно. Потім нагодували нас всіх обідом. Такого салату ми ще не їли: сметани там було у два-три рази більше, ніж помідорів та огірків разом узятих. Потім нам показали, як робиться бринза. Ми коштували жентиці, будза, бринзи, гуслінки, сметани, масла, маслянки, навіть сироватки. Потім рожнівчани поїхали додому, а ми з Лідою залишились ночувати. Спали в колибі разом з пастухами.

На другий день ми з Лідою пішли в малинник по малину. Ягід було стільки, що кущі виглядали малиновими. Через деякий час я побачив перед собою жмут зіжмаканого листя з малиною: тут був ведмідь. Може, мені зі страху здалося, але я почув віддалений тріск сухих гілок. Я взяв Ліду за руку, сказав «тихо» і швиденько потягнув її в бік колиби. Тільки коли вийшли з лісу, я все розказав.

Розказав їй також, що вбивати ведмедів у Карпатах заборонено. Коли ведмідь убиває корову, він нутрощі вигрібає, ховає десь у ямку і прикриває хмизом, а тушу відтягує десь на бік і там бенкетує. Залишки прикриває хмизом, гілками і приходить знову, коли проголодніється. Такий ведмідь не вважається хижаком – і його не вбивають. Хижаком вважається той, який вбиває, наїдається, більше до своєї жертви не повертається і вбиває нову жертву. Якщо таких випадків зафіксовано три або більше, ведмедя судять судом під головуванням голови сільської ради. При цьому повинно бути не менше двох свідків. Тоді тільки виноситься смертний вирок, який повинен бути виконаний протягом певного часу. Якщо за цей час його не вбили, він реабілітований.

Відомий випадок (була замітка «Косолапий акушер» у районній газеті), що ведмідь убив корову перед отеленням, вона, бідна, не могла швидко бігати. За звичкою нутрощі він залишив в одному місці, а тушу відтягнув в інше. Коли пастухи через деякий час прийшли на місце, де він її убив, там бігало телятко, яке виборсалося з нутрощів.

Другого дня ранком ми попрощалися з гостинними пастухами-полонинниками і пішли до приграничної застави. Нам показали напрям, назвали орієнтири (і тепер дивуюся з того, які ми були одчайдушні). До застави ми прийшли перед обідом. Там побачили незвичну картину – оленятко заглядало у відчинені двері (очевидно, кухні) і відійшло від них тільки тоді, коли хтось йому викинув кусок хліба. Це виглядало дуже мило.

Від застави понад потічком, який уже називався річкою Чорним Черемошем, петляла дорога. Заблудитися тут ми вже не могли й спокійно йшли в бік Буркута. Погода була чудовою. Трохи під’їхали попутними лісовозами, в обід ми вже були в Буркуті. Напилися мінеральної води «Буркут» прямо з джерела, пообідали. Місцеві люди сказали, що у лісництві є маленький ведмедик Ми пішли подивитися. Ведмедик спав у стайні, і ми ніяк його не могли розбудити. Нарешті він проснувся і, брязкаючи ланцюгом, вийшов зі своєї стайні. Ліда дременула від нього, а я цей момент сфотографував.

Ведмедик і Ліда

Перед вечором нам вдалося сісти на попутку разом зі ще одною молодою парою, які також, як і ми, подорожували в свій медовий місяць. Вона була москвичкою і ввесь час бурчала та картала себе за те, що була такою дурною і погодилась поїхати в таку глухомань, і кому це потрібно, і що вона ніколи з Москви нікуди більше не поїде і т. д. А я сказав про себе: «Господи! Дякую тобі за те, що ти мою дружину Лідочку не народив москвичкою».

Далі нам стелилася дорога до Коломиї, потім у Івано-Франківськ, і на кінець – до красеня Львова – міста моєї юності. За кілька днів я показав Ліді все, що міг, зустрілися з однокурсниками, згадали молодість – і поїхали до Києва. Треба було підготуватися до весілля в Рожнові: у нас у ті часи за звичаєм молода обдаровувала рідню молодого.

В Е С І Л Л Я У Р О Ж Н О В І

Весілля в Рожнові у нас було разом з весіллям мого рідного брата Володимира і Марічки. На урочисту реєстрацію шлюбу ми з Лідою вирішили іти в покутському вбранні. Коли жінки дізналися, що Ліда хоче йти до шлюбу в покутському вбранні, почали зносити найкращий одяг. І нині в мене перед очима картина – Ліда стоїть на табуретці в черговому варіанті вбрання, а жінки сидять довкола й радяться, що ще треба поміняти, що краще одіти. Нарешті думки зійшлися – і вбрання вибрано. Ця новина облетіла ввесь Рожнів і стала сенсацією, бо вже більше десяти років ніхто не ходив до шлюбу в покутському вбранні. Всі копіювали чужі традиції – біле плаття. Цим поступком Ліда завоювала повагу і прихильність жінок усього села, та й чоловіків також.

Коли ми з музикою повільним кроком ішли до шлюбу, то по обидва боки вулиці з хат виходили люди, щоб подивитись на молоду, а біля Народного дому людей було, як на демонстрації. Не описуватиму перебіг весілля. Зацікавлені можуть прочитати про це у двотомнику «Весілля», в якому, як уже було сказано, надрукована моя робота «Покутське весілля». Скажу тільки, що з моїх колег по роботі на весілля приїхав тільки Віктор Петрович Афонін, з яким ми до цього часу підтримуємо щирі й дружні зв’язки, незважаючи на те, що він з родиною давно уже в Америці. Зустрічаємось раз у два-три роки, але по телефону спілкуємось частіше, ніж тоді, коли вони жили в Києві.

Тоді Віктор Петрович і здійснив той талановитий фоторепортаж, яким ці щасливі для нас хвилини зафіксував назавжди.

Після шлюбу

Рідні та друзі. Вверху, справа — Віктор Афонін

Ідемо додому після шлюбу

Наші музиканти

Після нас у покутському вбранні до шлюбу ходило ще декілька пар, в тому числі й Василь Ропар, батько теперішнього сільського голови Василя Васильовича Ропара. Далі – перемогла чужа традиція. Збереглася ця традиція тільки в гуцулів, у горах, де живуть «тверді» люди і твердо дотримуються своїх традицій. Дай, Боже, їм сили й розуму твердо дотримуватись їх і надалі.

Щасливі, з найкращими почуттями і враженнями, ми повернулися до Києва, а рівно через місяць, 14 жовтня, я був у Забайкальському воєнному окрузі, в Першому укріпленому районі (УР-і), який являв собою першу лінію оборони від можливого нападу китайців. Призначили мене начальником зв’язку окремого танкового батальйону.

Господь гранату на воєнкомат не кинув…

+3
68
RSS
14:00
+2
Так колоритно описано. Дякую, друже. І за курку не забув. От що значить не слухати дружину! То все це діялося у 1968 році? Після подій у Чехословаччині?
13:11
+2
Дякую, друже, за теплий відгук. А подіями у Чехословаччині, наскільки я пам'ятаю, ми мало переймалися. Той, кому добре, мало переймається тими, в кого погано. Та і інформація про ці події була відсутня, особливо на перших тижнях-місяцях.
14:07
+2
… ми довідались домашній телефон наших добродіїв Мацюків...

Ух ти!!! Було б дивовижно до директора Ювелірного дому «Жуайо» Олега Мацюка… Хоча навряд чи має, я розумію.
13:19
+2
Нашого благодійника звали Олександр. І жили вони в приватному будиночку на одну кімнату і кухню в урвищі якраз біля входу на міст, який веде до фортеці. Тепер його вже немає — відселили господарів у новий будинок, а старий знесли.
01:02
+1
У Вас, пене Миколо, був нестандартний і незабутній медовий місяць. Гори, дика природа, подорож верхи, ночівля у колибі! Я в захваті! Дуже цікаво написано про звички ведмежого харчування, це відкриття для мене.
А щодо вашого весільного вбрання, то і взагалі аплодую!
Я б (звичайно це не можливо) запровадила б звичай одружуватися лише в національних костюмах. Наречена — в вінку зі стрічками, Наречений — у вишиванці. Це ж красиво! Біла сукня була запозичена на чужині, і в радянські часи, була наче уніформа — для всіх республік однакова, незалежно від національності. Це так прісно — всі в білому.
Коли моя донька виходила заміж, я її вмовляла на кольорову сукню. Та сукня, наче райдуга весела. Таки вмовила, пояснюючи, що наші україночки в давнину, на весіллі були вдягнені яскраво та барвисто.
13:25
+2
Дякую, пані Олено за теплий і розлогий коментар. Триматися свого — це завжди похвально і правильно. Бо якби цього не дотримувались у цілому світі — то всі були би однаковими. Ідентичність кожного народу створювалася тисячоліттями, і знехтувати нею було б не тільки не розважливо, а і шкідливо.
13:39 (відредаговано)
+1
Мене вражає, як ви видиралися на гору. Ліда у сідлі, а ти тримався за хвіст коня. А кінь ішов на гору зигзагами. Прямо дивно! Ми з дружиною мали зимову подорож у Рахові. Це було у 1972 році. На полонину Брецкул до підніжжя Говерли ми йшли на лижах. В кожного наплечник. Більше 2 годин. Так скажу, що з мене тік піт аж у лижні черевики.
22:06
+2
З горами жарти погані. З Ющенко, який вирішив підкорити Говерлу, пішло 400 осіб, в тому числі охорона і лікарі з Феофанії. І от раптова гроза з градом наробили багато лиха: блискавка вбила охоронця, який говорив по телефону, і одного студента. Лікарі довго «відкачували» їх і констатували смерть. Планували зняти їх за допомогою гвинтокрилів, коли розпогодиться. Останніми сходили з Говерли Василь Кричун з колежанкою по туризму, мій родич, якого ти мабуть знаєш, і вирішив спробувати «відкачати» студента. І це йому вдалося. То була сенсація, яку оприлюднила обласна газета. І тут же начальник 4-го управління з Феофанії попросив Василя не розповсюджувати цю інформацію щоб не нашкодити їхній репутації. До речі: рекомендую зайти на його сторінку у Фейсбук і там побачити що він більше чим двадцятикратний чемпіон з легкої атлетики у своїй віковій групі, більше 90 разів здійснив сходження на Говерлу, пропонує всім бажаючим себе як безкоштовного гіда при сходженні на Говерлу. Дивовижний чоловік, дай йому Боже здоров'я.
_здивований Дивовижний випадок!!! _здивований
14:01
+1
Так, я знаю про Василя Кричуна, що він знаменитий бігун і патріот. А те, що він оживив студента після удару блискавки — це для мене нове. То він твій родич, друже Миколо?
23:16
+2
Він рідний брат нашої невістки — дружини старшого покійного брата Михайла, царство йому небесне, і моєї однокласниці. Василь в минулому депутат кількох скликань обласної Ради, керував Фондом Держмайна Івано-Франківська, був депутатом міської Ради. Тепер на пенсії, але веде дуже активний спосіб життя. Перед черговими змаганнями у Києві в інституті Герентології (проблем старості) зробили йому всесторонні аналізи і визначили що по стану здоров'я він молодший на років з двадцять. Має медаль за участь у Помаранчевій Революції, інші нагороди. Отакий наш Василь!
06:50
+1
Ага, тепер ясно. Дякую, друже. Чи ти чув щось від Василя Кричуна про Живе Слово або про НО?
19:43
+2
Що таке НО і Живе Слово? Розмову про речі, в які я не вірю, як правило, я не підтримую. Пару разів велась розмова про карпатських мольфарів, про Нечая, про його загибель — і то все.
06:52
+1
НО — це Народний Оглядач, де керує Ігор Каганець (ar25.org). Живе Живе Слово — це система оздоровлення і вдосконалення людини, яку розробив Філатович. Про те й інше мабуть знає Василь Кричун.
13:04
+1
З «розробкою ЖС» історія темна. Як я знаю з певної інформації, ЖС народилося в Росії в середині 1990-х. Творив ЖС колектив авторів, російською мовою. До цього був долучений і Філатович. А вже потім Філатович відокремився і перейшов на українську мову.

Випадкові Дописи