До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Піо, мій Піо (третя частина)

Піо, мій Піо (третя частина)

Перша частина https://svitoch.in.ua/1628-pio-miy-pio-persha-chas...

Друга частина https://svitoch.in.ua/1632-pio-miy-pio-druha-chast...

3

Наступного дня раненько, приблизно о сьомій, Піо Баффі прокинувся і чує, що його Клавдія вже дзеленчить посудом пораючись на кухні, випікаючи булочки з яблучною начинкою. Детектив встає з ліжка, потягується і йде на кухню, щоб обійняти свою кохану. На столі, стоять ромашки, які він вчора купив для дружини, по дорозі додому, поряд — склянка молока, тарілка з щойно випеченими гарячими булочками, тертий шоколад та галетне печиво Щоранку сеньйор Баффі починає сніданок з того, що закидає одне за одним печиво в молоко, і чекає декілька хвилин, до поки воно просочиться рідиною, та стане м’яким. Готуючи таку звичну вранішню кашу, Піо чує, як в вітальні стукотить по столу його мобільний телефон, який встановлений на функцію “вібрація”. Він змушений відірватися від процесу приготування страви, щоб відповісти на виклик.

— Слухаю!

— Доброго ранку, детективе Баффі. Моє ім’я Фердінандо Лучі.

— Так, доброго ранку, сеньйор Лучі. Кажіть!

— Перепрошую що турбую так зарано, але мені якнайшвидше необхідно зустрітися з Вами. Декілька хвилин тому, в мене була викрадена барсетка з особистими документами.

— То викликайте поліцію!

— Ні, я поліції не довіряю, тому звертаюся до Вас.

— Добре! Я починаю працювати рівно о десятій.

— Домовились! В об’яві вказана адреса — вулиця Гарібальді 8.

— Так, саме там. Чекаю!

— Тоді, до зустрічі!

Піо кладе телефон, та повертається на кухню. Печиво розмокло, можна додати тертого шоколаду й каша готова. Детектив снідає, одягається і вирушає у напрямку зупинки автобусу, який його довозить на вулицю Гарібальді. Маючи ще хвилин сорок до призначеної зустрічі з юнаком, що йому телефонував, вирішує заскочити до бару, та насолодитись улюбленою кавою. 

Цього разу він вмощується назовні, на терасі, розгортає свіжу газету, смакує каву та читає останні новини. На спортивній сторінці повідомляють, що “Мілан” хоче купити нового, гравця, з української команди “Динамо”. Потім йому кидається в очі стаття, про те що Туринський “Івеко” підписав угоду про співпрацю з японським “Сузукі”, для сумісного виробництва автомобілів. І ще, Піо встигає прочитати коротеньке повідомлення, про офіційний візит Папи Римського до Франції. Дякує бармену за каву, і прямує в свій офіс, де на десяту годину була призначена зустріч.

Фердінандо Лучі вийшов з готелю з запізненням, о пів на десяту. З люттю гупнув вхідними дверима, та побіг на зупинку автобусу. Автобус втік у нього з під самого носа, і Фердінандо, лаючись на себе самого, за запізнення почав крокувати туди-сюди уздовж зупинки. Відсутність транспорту почала його дратувати, і щоб трохи заспокоїтись він прискорив кроки. Нарешті з-за рогу повільно виповз автобус. Проїхавши п’ять зупинок, юнак вийшов на зупинці “вулиця Гарібальді”.

Зараз юнак прямує до офісу приватного детектива, бо півтори години тому, якийсь безхатько поцупив у нього барсетку. Фердінандо не шкода тих грошей, що там були, але ж документи: ідентифікаційна карта, посвідчення водія, закордонний паспорт. Щоб це все відновити, треба добряче побігати по бюрократичним інстанціям. “Кров з носа”, але треба спробувати віднайти їх, інакше він змушений буде відмовитися від надважливого закордонного відрядження, й без посвідчення водія не зможе тривалий час користуватися автівкою, яка йому необхідна, як повітря.

Отже, навпроти детектива Баффі сидить молодий чоловік 35-ти років, такий собі красунчик, що подобається дівчатам, багач, винороб, продовжувач сімейної справи по вирощуванню винограду та виробництву найкращого вина в Італії.

— Сеньйор Лучі, кажете, що злодій вихопив з Ваших рук барсетку в той самий момент, коли Ви сідали в автомобіль?

— Саме так, детективе.

— То Ви намагалися наздогнати злодія? — спитав Піо.

— Звісно, але він дуже прудко бігає.

— І так, сеньйор Лучі, Ви стверджуєте, що чудово запам’ятали зовнішність крадія?

— Так.

— Тож чому не викликали зразу ж поліцію?

— Я ж Вам казав, що не довіряю.

— Чому?

— Не хочу офіційності, та публічного розголосу. Ви ж розумієте, детективе, що я відома людина. Понаїжджають журналісти, преса, таке інше. Я цього не хочу. Тому я тут.

— Не розумію! Ви ж, сеньйор Лучі, не вчинили нічого поганого.

— І ще, детективе Баффі, одна вимога...

— Кажіть!

— Не хочу, щоб бідолаху ув’язнили.

— Чому? Він — злодій. І згідно закону, повинен понести покарання.

— Так, злодій, але ж бідняк, який змушений красти, щоб вижити. Він у мене попросив грошей на їжу, але я не дав, бо не мав дріб’язку, а 50 євро пожалкував. Чому? І сам не знаю. Я ж, заможна людина. Чому я йому відмовив? Не втямлю!? Якась мана скнарості найшла на мене. Розумієте, для журналістів, це чудовий привід “обсмоктати мої кістки”. Уявіть! На завтра всі газети писатимуть: “Багатій, власник декількох виноробних фабрик, пожалкував 50 євро нещасному, голодному безхатьку”.

— Так, для преси буде чудова нагода зганьбити славетне ім’я династії Лучі.

— Я бачив його благаюче споглядання купюр, які я перебирав в руках шукаючи дріб’язок. Дратуючи його цим, ще й відмовив. Дуже шкодую, що так вчинив. От тепер маю кару небесну — втратив документи. Єдине, чого я хочу — повернути їх.

— Розумію Вас, сеньйор Лучі. Ось фотографії тутешніх безхатьків.

Піо кладе на стіл одну за одною десяток світлин. Фердінандо роздивляється уважно, і за хвилину, тицяє пальцем в останню з десяти світлин, бо впізнає свого кривдника.

— Це він. Лише одне прохання, детективе, залиште його на волі!

— Обіцяю! Чудово, половина справи вже зроблено. Цей волоцюга знайомий поліції, його часто ловили на гарячому продавці місцевих базарів, бо ж булки крав та фрукти. Він щодня вештається поміж прилавків та під’їдає то там то сям. Знаємо де його треба шукати. Не будемо гаяти час, сеньйор Лучі, я негайно вирушаю на пошуки цього волоцюги. Знайдемо стовідсотково, я в цьому впевнений. Найважливіше, щоб він не викинув Ваші документи, не хотілося б копирсатися у смітті. Або хоча б, запам’ятав який саме смітник йому трапився під руку. Спецтехніка по вивезенню відходів проїхала о сьомій ранку, тобто за годину до Вашого пограбування. Маємо в розпорядженні лише добу, до завтра комунальні служби смітники не чіпатимуть. Ну що ж! Сподіваймося на краще!

Піо, в поспіху прямує на зупинку трамваю. За ним слідом іде Фердінандо Лучі, сповнений надією на вдале повернення документів. На зупинці зупинився автобус номер 23, Піо прискорює кроки, щоб встигнути на нього.

— Ви також їдете на 23-му, сеньйор Лучі?

— Ні, я приїхав сюди на 4-му. Чекатиму з нетерпінням на Вашого дзвінка, детективе. Успіхів!

Двадцять третій автобус віддаляється з гуркотом, а Фердінандо залишається на зупинці. Дивиться навкруги, бачить маленьку площу з старовинним фонтаном, де з розкритої пащі леопарда витікає струмінь води, біля фонтану лавочка, кущі з дрібненькими рожевими квіточками, та молоді деревця, висаджені рік-два тому. Лавка зайнята молодою жінкою, вона голосно наказує двом близнюками, щоб не мочили руки, але за пізно, бо малюки вже бовтаються в воді фонтану. Навпроти скверу знаходиться бар, з дверей якого линуть пахощі смажених зерен кави. Фердінандо милується видом міста, виставленими горщиками з барвистими квітами, слухає дзюрчання води в фонтані, й дивується, що раніше він цієї краси не помічав.

“Як же так?” — дивується Фердінандо — “Я часто по роботі в цьому місті, проїздив тут десятки разів, і не помічав яке воно чарівне. І чому я завжди поспішав? Треба частіше прогулюватися вулицями пішки. Коли ти за кермом, то вся увага спрямована лише на дорогу та світлофори, і не помічаєш життя, яке вирує навкруги. Не чуєш сміх дітей, дзюрчання води в фонтані, не відчуваєш запаху кави біля столиків, або гарячої піци, не бачиш милих мешканців, або квітів на вікнах”.

Надвечір їдучи автобусом, Піо вже не має ніякого бажання заїздити до офісу, щоб залишити там документи, свого клієнта, бо йому страшенно болять потилиця та ноги. Він лише мріє про душ, вечерю та м’яке ліжко.

Бідолаха Піо! Йому 65, на дворі спека, а він повинен був цілий день ходити поміж прилавків базарів міста в пошуках того бовдура, що поцупив барсетку. Людей було тьма, всі штовхалися, терлися один об одного кошиками, ящиками, сумками. Продавці овочів, риби, сирів та оливок, горланили хто гучніше, рекламуючи свій товар, та запрошуючи його покуштувати. Покупці торгувалися емоційно розмахуючи руками, чіпляючи ними перехожих. На що ті, знервовано відповідали, знову ж таки з жестами, і внаслідок, чіпляли інших. Отака шалена круговерть навкруги. Добре, що той безхатько згадав, що перераховував “здобуту” готівку сидячи в парку та безпомилково вказав на смітник, в який вкинув документи, й детективу не довелося парпатися в усіх смітниках міського парку.

“Святі небеса!” — розмірковував Піо — “Що за день скажений! Дякуючи Богові я чоловік, більш того, одружений чоловік, і не ходжу на базар. Бідолашна, моя Клаудія! Та ж вона двічі на тиждень приносила повні кошики з харчами, і я ніколи не чув, щоб вона скаржилась. Навпаки, вона поверталася задоволена, що їй вдалося придбати щось там надзвичайне, або отримати від продавця зелені в подарунок пучок рукколи. Треба їй зробити щось приємне. Думаю, вона з радістю піде до театру, адже обожнює оперу. Цими днями в нашому місті гастролює міланський театр “Ла Скала”. Здається в четвер, дають “Травіату” Джузеппе Верді — її улюблену оперу. Завтра ж придбаю білети.”

Так от, Піо повертається додому геть виснажений, та скаржитися марно, бо то його робота, брудна, тяжка робота, яку він сам обрав. Він стомлений, проте задоволений, бо має в кишені, те що шукав. А вдома на нього чекає дружина.

Для Клаудії це не вперше, бачити стомленого та голодного, як вовк, чоловіка. Тому вона хутко починає накривати на стіл. Стелить дві серветки, зверху ставить тарілки з шматком запеченого лосося, та купою зеленого салату, заправленого оливковою олією. Праворуч від тарілок кладе ножі, а ліворуч — виделки. Поперед тарілок ставить дві склянки — для води та для вина. Біля кожної тарілки на серветку кладе булочки, в центрі столу — не допиту звід учора пляшку “Фраскаті”, та пляшку води.

— Я сьогодні не питиму вино — попередив Піо.

— Що сталося, тобі зле?

— Болить потилиця, та ноги гудуть. Мені б швидше у ліжко. День провів на ногах, під спекотним сонцем, в тісному та шумному натовпі людей.

— Знаєш, любий, довготривале знаходження на сонці в нашому віці — небезпечне. Ти ж знаєш серце, тиск… Треба було б зайти в бар, перепочити, та випити щось прохолодне.

— Так, я знаю, проте не хотів марнувати час. М-м-м, який смачний лосось! Дякую, люба! Мені здається, я таку смакоту, їм вперше в житті.

— Будь ласка! До речі, лосось, як і завжди, це ти сьогодні дуже голодний, тому він тобі смакує краще.

— Ні-ні, сьогодні риба особлива.

Нарешті Піо блаженно притуляється до пошуки, що вдягнута в наволочку, з листочками по периметру, які вишивала його Клаудія, простягає стомлені ноги й засинає.

Продовження. svitoch.in.ua/1643-pio-miy-pio-chetverta-chastyna.html

+1
107
RSS
00:03 (відредаговано)
+3
про офіційний візит Папи Римського до сусідньої країни

Потішили! _сміюсь _сміюсь _сміюсь
Папа Римський живе в Ватикані, а Ватикан — це європейська країна-анклав, зусібіч оточена Італією:



Якщо Папа Римський здійснив офіційний візит до сусідньої країни — то це могла бути тільки Італія, де й живе Піо Баффі! Тоді чому б не написати:
"… про офіційний візит Папи Римського до Італії"?!
Це було б і простіше, і зрозуміліше.
_не_знаю
00:17
+3
Так, але ж сусідні країни, це не лише ті що мають спільний кордон. Це ще й ті, що не далеко.
Ні, якраз країни-сусіди — це ті, що мають спільний кордон! Ті, з якими країна межує Принаймні розташовані на протилежному березі моря.
_не_знаю
Наприклад, Україна межує з Росією, Білоруссю, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією та Молдовою. Через Чорне море віл нас — Туреччина. Про ці країни можна сказати «поїхав з України до сусідньої країни такої-то». Натомість навряд чи можна сказати «поїхав з України до сусідньої Чехії» чи «поїхав з України до сусідньої Македонії». Чи «до сусідньої Грузії». Бо хоча вони розташовані географічно неподалік — не можна сказати, що вони є нашими географічними сусідами.
00:23 (відредаговано)
+3
Проте, пане Тимуре, дякую за зауваження. Виправила, нехай буде Франція. Це не суттєво.
О! Візит Папи Римського до Франції — так краще! _чудово Дякую, що дослухалися.
01:40
+3
Під деревцем, на лавочці сидять двоє літніх людей: він — в сірому бавовняному костюмі, і вона — в солом’яному капелюшку з білою стрічкою.

А від цього опису я взагалі рЫдалЪ!!!
_сильно_сміюсь _сильно_сміюсь _сильно_сміюсь
Бо одразу ж уявив двох літніх людей:
— чоловіка — в сірому бавовняному костюмі, але… босого;
— жінку — в солом’яному капелюшку з білою стрічкою, але… голу й босу!!!
_сильно_сміюсь _сильно_сміюсь _сильно_сміюсь

Пані добродійко, Ви припустилися типової для радянських письменників помилки, яку свого часу висміяли брати Стругацькі в повісті «Понеділок починається в суботу». Цитую мовою оригіналу:

То и дело попадались какие-то люди, одетые только частично: скажем, в зелёной шляпе и красном пиджаке на голое тело (больше ничего); или в жёлтых ботинках и цветастом галстуке (ни штанов, ни рубашки, ни даже белья); или в изящных туфельках на босу ногу. Окружающие относились к ним спокойно, а я смущался до тех пор, пока не вспомнил, что некоторые авторы имеют обыкновение писать что-нибудь вроде «дверь отворилась, и на пороге появился стройный мускулистый человек в мохнатой кепке и тёмных очках».

Отже, вітаю — Ви спрацювали точнісінько за Стругацькими!!!
_сильно_сміюсь
22:57
+2
Ну, ви пане Тимуре, й написали! Не коментарі, а ціла лекція. Скільки корисного, дізналася. Вдячна! За такі майстер класи треба грошей платити, а мені це все задурно.
1. Трамвай — вправила на автобус, так дійсно краще. З приводу міста, то немає ніякої прив’язки до конкретного реального міста. Автобусне перевезення, все ж таки, є будь де.
2. Номер маршруту — просто, треба повторювати цифри, то так чомусь написала 23. Та ж сама історія зі столовими приборами, бо оповідання писалося як учбовий матеріал. Змінила також.
3. Він — босий, та вона — гола. Оце, нареготалася! Я навіть і уявити не могла, що це так може сприйматися читачем. Прибрала їх обох геть. Зрозуміла, що треба “одягати” героя повністю, або взагалі не описувати одяг.
4. Вино — просто обрала марку одну з найулюбленіших італійцями. Воно дійсно червоне, і за правилами кулінарії, до риби звісно не годиться. Хоча я особисто віддаю перевагу червоному, навіть і до риби. Ну все ж таки, замінила марку вина на біле.
Якщо Ви зростали в Спілці письменників, то маєте бути в курсі от цього:


Коли береш ручку в руки й вичитуєш всю верстку «в папері» від першої до останньої сторінки. Коли гризешся з редактором і коректором за найменше слово, за найменший розділовий знак!.. Я про це говорив у Дніпрі на останній церемонії нагородження:


Отож варто розуміти: дрібниць не буває!!! Важливо все!!!
_стежу
І так, у деяких читачів очі на лоба лізуть від цього — бо вони не в змозі уявити, як це — з ручкою в руках вичитувати власні книжки… Але це — чиста правда!.. Звісно — в тому випадку, якщо ти ставишся до книжкової справи серйозно. А вичитавши бодай одну книжечку з ручкою в руках, сторінка за сторінкою — починаєш по-іншому дивитися на творчість. На процес написання художніх текстів.
_вибачаюсь
Ти починаєш всіляко вдосконалювати техніку… Але ж при цьому не можна втрачати легкості письма!.. Здавалося б, завдання суперечливі, а тому недосяжні. Але тільки на їхньому стику й народжується майстерність!..
_чудово
От з цього я й виходжу.
А від Вас чекаю наступних частин твору!!!
01:44
+3
Але ж до чого шляхетний цей 35-річний юнак — Фердінандо Лучі!.. Не хоче, щоб посадили волоцюгу, який поцупив його барсетку… Чи там складніший мотив?! Інтрига, інтрига, інтрига!..
_чудово _браво _чудово
01:46
+3
_чудово І нарешті почала хоч трохи проявлятися Клаудія!!! _чудово
10:31
+3
Чекаю на частину 4. За Вашим графіком, то має бути середа — я вірно вирахував?..
10:44
+2
— Ви також їдете на 23-му, сеньйор Лучі?
— Ні, я приїхав сюди на 4-му. Чекатиму з нетерпінням на Вашого дзвінка, детективе. Успіхів!

Спробував погуглити на "Італійський/Итальянский трамвай", щоб з'ясувати, в якому італійському місті на даний момент (на що вказують валюта євро й мобілка з вібратором) функціонують мінімум 23 трамвайні маршрути. Скажу відверто — це знайшов! Максимальний номер трамваю, знайдений мною — це №4. Але трамвай №23?! Такого відшукати не вдалося.
_стежу
Заінтригували…
11:08 (відредаговано)
+3
Пані Олена пише:

Це не суттєво.

Справді, якщо перечитати мої коментарі, може скластися враження, нібито я прискіпуюся до незначущих дрібничок, а на суть увагу не звертаю…
_стежу
Але у тім-то й річ, що безпомилковий маркер, який дозволяє визначити рівень письменника — це ставлення автора до деталей! Прошу зрозуміти, що для майстра слова не існує «неважливих» речей — бо в тексті важливо все!!! Найменша дрібничка!!!
Майстер пера це чудово розуміє, тому намагається не обтяжувати текст зайвими описами й несуттєвими деталями. Особливо в детективі, де, як вірно зазначив друг Анатолій:

слідство стикається із труднощами, є кілька версій, фальшивий слід і читач разом із розслідувачем думає і хвилюється.

Все так! Тому я навіть припускаю, що босий літній чоловік в сірому костюмі й абсолютно гола (за виключенням солом'яного капелюшка і стрічки) літня пані — це ідеальний засіб відволікти увагу Фердінандо (і заразом читачів) від злочину, що коїться поруч!!! Я таке можу припустити, бо бачив відео, як десь на цивілізованому Заході влаштували спеціальний перформанс: з десяток голих акторів обох статей ходять по невеличкій площі коло музею… Отож я припускаю, що описана авторкою літня парочка відволікала увагу героя (і читачів). Інакше навіщо було її описувати?!
_стежу

Так само я вже очікую, як в 4-й частині шановна авторка пов'яже ту обставину, що шляхетний сеньйор Фердінандо Лучі — це:

винороб, продовжувач сімейної справи по вирощуванню винограду та виробництву найкращого вина в Італії.

— і любов детектива Піо Баффі до вина:

Поперед тарілок ставить дві склянки — для води та для вина. Біля кожної тарілки на серветку кладе булочки, в центрі столу — не допиту звід учора пляшку “К’янті”.

В детективі такі дрібні збіги не можуть бути випадковими! _чудово Отож чекаю на продовження з нетерпінням… _чудово
13:28 (відредаговано)
+3
І я вже прочитав. Дякую, Оленко. Читається легко, як і задумувалося. Щодо зауважень Тимурових, то вони в більшості доречні. Відчувається, що ти бачила обідній стіл в італійців. І, головне, стала відчуватися дія: печиво розмокає в гарячому молоці, а тут телефон стукає по столу. Дорогою до нього в Піо могла промайнути думка: «Нічого, поговорю і молоко остигне, ось додам ще шоколаду... — і в чоловіка традиційний сніданок стає смачнішим. Щодо одягу: опис можна теж подати в дії. „Як же жарко, а він сидить на лавці в костюмі. Добре хоч білий і з бавовни. Але війнув вітерець і в жінки поруч ворухнулася біла стрічка на солом'яному брилику“.
14:14 (відредаговано)
+3
Щодо одягу: опис можна теж подати в дії.

_чудово _чудово _чудово
Точно!!! Це стосується не тільки одягу, але й рис зовнішності. Ще для прози ХІХ (і навіть початку ХХ століття) були характерні «концентровані» описи людей та пейзажів. Згадайте пенталогію Джеймса Фенімора Купера про Натаніеля Бампо чи романи Жуля Верна: йде дія — але раптом вона переривається… і починається опис на кілька сторінок прерій, пампасів, саванни… їхньої флори-фауни… або місцевих аборигенів і їхніх звичаїв. Мабуть, вершиною тут є «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго, де ціла глава (!!!) присвячена архітектурі Парижу.
Недолік: це неймовірно гальмує сюжет!
Отож із настанням ХХ століття подібні описи письменники почали розсувати по тексту, а самі описи — подрібнювати на окремі деталі, також подані окремо. Герой для початку характеризується певною яскравою деталлю (борода, вуса… або «щербата посмішка» Давидова з «Піднятої цілини»… або «лиловий колір очей» у Олексія Толстого в «Гіперболоїді інженера Гаріна»...), тоді як інші його характеристики теж «розмазані» по тексту. Отже, портрет героя збирається з окремих детальок, немов мозаїка.
А можна піти ще далі і сказати, наприклад, що герой «одягнутий по сезону» або «одягнутий у відповідності з етикетом».
Такий «розмазаний» опис не гальмує сюжет, а навпаки динамізує.
Приклад отакого дуже яскравого опису подав Булгаков у «Майстрі і Маргариті»:

Поет змарнував свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її годі. Варто лише підвести голову від лампи вгору до неба, щоб зрозуміти, що ніч пропала без вороття. Офіціанти поспіхом зривали скатертини зі столів. У котів, що шмигали побіля веранди, був ранковий вигляд. На поета нестримно навалювався день.

«Ранковий вигляд» котів, які при цьому «шмигають» — як вам опис?!
_чудово
23:12
+3
І Вам дякую, пане Анатолію, що читаєте мою примітивну писанину. Відчуваю себе серед таких досвідчених професіоналів ученицею, але я й тому рада, бо вдосконалююсь.
09:12
+2
От і молодець, Оленко! Всі ми потроху чогось навчаємося… Таке зараз життя.
14:20
+3
І ще як позитив відзначу гіперпосилання на попередні частини тексту, зроблені авторкою на початку. Наскільки я побачив, у попередніх частинах деякі гіперпосилання теж з'явилися. Дякую, так читати справді легше!
_чудово
Отак потроху, потроху — але можна навчитися всьому!!!
_троянда _троянда _троянда
15:25 (відредаговано)
+3
Ну, і з точки зору кулінарії…

… зверху ставить тарілки з шматком запеченого лосося, та купою зеленого салату, заправленого оливковою олією… Поперед тарілок ставить дві склянки — для води та для вина. Біля кожної тарілки на серветку кладе булочки, в центрі столу — не допиту звід учора пляшку “К’янті”.

1. «К'янті» — це, переважно, червоні вина, хоча білі сорти «К'янті» також зустрічаються. Але без додаткових уточнень, за замовчуванням я розумію, що на столі стояло саме червоне «К'янті».
2. Запечений лосось — страва з річкової риби. Наскільки я розуміюся на кулінарії, до риби подають біле вино. Але це загальне правило, з якого є виключення…



Хоча запечений лосось, наскільки я знаю, виключенням не є. Але тоді це точно було червоне «К'янті», а не біле?! От саме тут варто уточнити… Бо щось-таки виходить не по фен-шую…
_не_знаю
3. Бокали для води Клаудія розставила, однак з опису вечері я не бачу, яку воду вони пили. Тоді навіщо ставити на стіл бокали для води?!
_стежу
Отже, це добре, що шановна авторка розкриває Клаудію як господиню… Однак певні недоліки тут все ж таки проглядаються.

P.S. До речі, ось приклад того, як італійці ставляться до вибору вина:


Ілія, герой «Приборкання перекірливого» — винороб. І Ваш герой Фердінандо, клієнт Піо Баффі — теж винороб! Ну так, Піо — детектив, а Клаудія — дружина детектива… Проте вони в тексті вже зведені разом, отож я чекаю від Клаудії певного вміння, зокрема, щодо вибору вин до відповідних страв…
19:06
+3
Тимуре, ну ти й гурман! Знати, що до запеченого лосося подається біле вино? Звідки і як? У Красному, Трипіллі й Козіївці зрідка їли річкову рибу: краснопірку, карася, щуку чи судака. До риби — хрін. До всього цього самогон. А запивали узваром. Не думаю, що на Подолі їли лосося. Оселедці точно! А пили казьонку.
21:18 (відредаговано)
+3
Ну-у-у, друже мій!.. Ти мене трохи недооцінюєш.
_соромлюсь
От, наприклад, взяв я інтерв'ю у пані Посла Канади — мене запросило посольство Канади на урочистий прийом:


(Пані Посол праворуч, посередині — сержантка Королівської кінної поліції)

Або взяв я інтерв'ю у Посла Мексики — а Його Високоповажність пан Посол Мексики запросив мене до себе на службову квартиру на персональний діловий сніданок:



Так сталося, що під час інтерв'ю мова зайшла, зокрема, про хмільні напої. Пан Посол спитав, як мені мексиканська текіла? Я завжди відвертий, тому вибачився і сказав, що текіла текілою, але я віддаю перевагу лікерам… Пан Посол аж підскочив і сказав, що Мексика виробляє прекрасні оригінальні лікери з агави, яким бракує реклами в світі загалом… Отак у Пана Посла і народилася ідея про спільний діловий сніданок.


(Дві пляшки, аналогічні тим, що праворуч, пан Посол вручив мені на винос...)

Або взяв я інтерв'ю у Посла ПАР — а по тому Посол ПАР з дружиною запросив мене на урочистий прийом з нагоди Дня Незалежності ПАР. І згідно з етикетом, я мав прийти не один, а неодмінно з дружиною (або з коханкою, або з дочкою… з будь-якою жінкою!):


А прийом не абиде, а в Софії Київській…

І це лише три приклади, коли я потрапляв на застілля в посольствах різних країн. Ясна річ, я не дипломат, а всього лише якийсь журналіст. Я міг би сказати в будь-який момент, що є простим хлопцем з київського Подолу, якого навчали в радянському дитячому садочку їсти ложкою, при цьому «допомагаючи» хлібом. Причому ложку треба було тримати в правій руці (а не в лівій), а кавалок хлібу, що використовувався замість столового ножа — в лівій (а не в правій). Мене б зрозуміли…
_вибачаюсь
Але якось незручно виставляти себе другосортним індивідуєм третьосортної країни! Отож довелося пригадати, що десь класі в сьомому під час відвідин районної бібліотеки я випадково натрапив на книжку «Основи етикету», яка мирно пилилася на полиці, нікому не потрібна… Тоді я взяв книжечку з бібліотеки додому і якогось дідька проштудіював. Звісно, відтоді майже все забув — але головне, що перш ніж ходити за запрошеннями до посольств, я вже знав, в якому напрямі копати. Таким чином, при наявності Інтернету, вдалося швидко освіжити бодай якісь поняття про етикет.
_вибачаюсь

Зокрема, я знав те, чого не знає досі багато хто з запрошених: якщо на прийом запрошує «Його Високоповажність пан Посол з дружиною» (а якщо посол — жінка, то з чоловіком) — згідно з етикетом (!) потрібно теж йти «парою». Хоча в запрошенні це не вказується, але таке залізне правило етикету: один запрошує одного, пара — пару! Завдяки цьому, на багатьох прийомах побували і моя Олена, і наша Люся. Навпаки, якщо тебе запросив Посол з дружиною, а ти прийшов один — можуть виникнути питання, а де твоя супутниця?..

Отже, етикет знати буває дуже корисно.
_сміюсь

Випадкові Дописи