До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Право на приватність в рамках сім'ї

Право на приватність в рамках сім'ї

Прочитання дописів «Капкан стосунків» і «Що таке контрзалежність?» пана Тимура Литовченка, та «Я боюся відторгнення» пана Іллі Латипова, навело мене на думку торкнутися питання права на збереження приватності в сім’ї. Тобто, чи має член сім’ї – чоловік, дружина, донька, син, онуки – право на приватність!?

Ми постійно читаємо в Інеті скарги на порушення приватності з боку Windows, смартфонів, операторів мобільного зв’язку, соціальних мереж і т.д. і т.п.

А як у нас з приватністю життя всередині сім’ї?

Чи мають право на приватність чоловік, дружина, донька, син, онуки?

Спогад з дитинства:

Повертаючись з роботи, мама завжди купувала і привозила мені щось смачненьке – яблуко чи грушу, пиріжок, булочку, цукерку або маленьку шоколадку. По приходу додому мама цікавилася у бабусі, як я себе поводив і в залежності від відповіді вручала мені смакоту. Одного разу, хоча я поводився добре і бабуся це підтвердила, мама надовго відволіклася на телефонну розмову… Я не втерпів, заліз у мамину сумку, витягнув шоколадку і почав їсти. Мама закінчила розмову по телефону і провела зі мною виховну бесіду!

  • Ти вже великий хлопчик, – сказала вона, – і давай домовимося, що ти ніколи не будеш заглядати в мої сумки, кишені, читати мої листи і записи. Я буду так само вести себе по відношенню до тебе.

Це стало моральним імперативом на все життя!

Мої кишені, портфель, ящики письмового столу отримали довічний імунітет. Аналогічно по відношенню до членів сім’ї в подальшому поступав і я.

***

Коли я вирішив вступити в шлюб, то на цю тему поговорив з нареченою. Ми домовилися, що у кожного з нас є право на приватність – подруги і товариші, листування, записники, яку порушувати не можна! Можу сказати, що за 45 років подружнього життя жодного порушення цього правила не було! Мій записник лежав біля телефону і я знав, що дружина його не відкриє. Аналогічно я поступав і щодо записника дружини. Листи чекали адресата.

Проблема була з батьками дружини (ми довго жили разом). Одного разу дружина поїхала на тиждень у службове відрядження. Десь через день, приїхавши ввечері з роботи, я побачив на столі у нашій кімнаті відкритий лист на ім’я дружини. На моє запитання теща сказала, що це вона відкрила лист і прочитала! Мотивація була проста: дружина приїде тільки через тиждень… Я довго пояснював тещі, що вона не має ніякого права читати листи моєї дружини і т.п. У відповідь я почув, що вона звикла робити так з дитинства. Правда не уточнила: з свого дитинства чи з дитинства доньки (моєї дружини). Оскільки виховна бесіда не вплинула (наступного разу я побачив в руках у тещі записник дружини), то я пішов на демонстрацію – повісив на двері нашої кімнати великий замок. Оскільки я їхав на роботу трохи пізніше дружини, то спеціально замикав замок з голосним клацанням. Через пару тижнів теща попросила зняти замок, бо «перед подругами соромно», і пообіцяла більше не втручатися в наше життя.

З нашою донькою, коли вона підросла, ми теж встановили такі ж правила, які діяли до її заміжжя і переїзду до чоловіка.

***

Коли в наше життя увійшов мобільний зв’язок, то і на телефони автоматично розповсюдилося правило збереження приватності. Ніхто з нас не відповідає по телефону іншого! Якщо я або дружина у ванні і дзвонить телефон, то слухавка відноситься власнику.

***

З розмов з приятелями і приятельками знаю, що в багатьох сім’ях дружини безцеремонно перевіряють кишені і сумки/портфелі/дипломати чоловіків, передивляються контакти в телефонах, читають листи і записники. Аналогічно поступають і чоловіки. Ну, а контроль за дітьми, як кажуть, то «свята справа».

А як ви вважаєте, чи має член сім’ї право на приватність!?

***

З правом на приватність тісно пов’язана і межа відкритості перед членами сім'ї.

Колись прочитав у одного психолога, що найвищим ступенем довіри між чоловіком і жінкою є розповіді про дитинство.

Дійсно, наскільки ми відкриваємо душу коханій чи коханому, коли зустрічаємося перед вступом у шлюб?

І де межа цієї відкритості, особливо якщо йдеться про неприємні чи ганебні речі з історії своєї родини, наприклад, про алкоголізм чи психічну хворобу батьків чи когось з родичів; участь їх у злочині чи в зраді, чи з власної історії, наприклад, попередні зустрічі (і інтим) з жінками чи чоловіками; невдалий попередній шлюб тощо?

Чи все потрібно розповідати? І де проходить межа відкритості?


+2
78
RSS
22:30
+3
Перепрошую! Автори матеріалу "Що таке контрзалежність?"Баррі та Джейн Уайнхолд. Це моя помилка: я забув їх вказати, оскільки в оригінальній публікації імена авторів винесені на самий початок, тоді як переважно вони вказуються наприкінці… Ще раз перепрошую за забудькуватість! Вже виправив.
_шкодую
Що ж до матеріалу "Капкан стосунків", то там авторка вказана: це Олександра Алексєєва.
_соромлюсь
Я всі три матеріали лише переклав українською та оприлюднив переклади. Звісно, буває так, що в оригіналі статті автор не вказується. Але тоді рекомендую звірятися з класифікатором:
— Я — автор;
— Перепублікації;
— Переклади.

Якщо навіть автор невідомий, все одно матеріал буде класифікований як перекладний.
23:30
+3
Прочитав. Дякую, Володимире, за відвертість.
Гаррна стаття, гарні роздуми і поведінка теж гарна — не зазирати в чужі сумки, кишені, записники. От тільки ще надто мало людей так поводиться.
23:32
+3
Тепер по суті. Я колись публікував на цю тему матеріал "8 батьківських помилок в постановці меж". В матеріалі це:

  1. Дорослі не можуть визначитися з поняттями
  2. Дорослі не встигли розібратися зі своїми страхами
  3. Дорослі чекають від дитини того, чого вона не може
  4. Дорослі не розуміють, що дитина ще маленька
  5. Дорослі не звертають уваги на свою поведінку в сім'ї
  6. Дорослі занадто тиснуть на дитину
  7. Дорослі постійно лютяться
  8. Дорослим важко встати на місце дитини

Справді, все починається з помилок дорослих у постановці меж — бо дорослі не вчать цьому своїх дітей…
Від себе в коментарі я додав ще один пункт:

  • Дорослі взагалі не розуміють необхідності встановлення меж між собою та дітьми…

В сім'ї моїх батьків буяла тотальна відсутність меж. Ні-ні, відколи помер дід Гриша, батьки жили в одній кімнаті, я — в іншій. А напередодні походу в школу мені придбали навіть особистий письмовий стіл… От тільки в його шухлядах все повинно було розкладатися так, щоб там і батьки орієнтувалися також.
_шкодую
З іншого боку, коли мама приходила з роботи, з магазину чи з базару, то я був повинен, не питаючи дозволу (!) розвантажувати її сумку. На моє заперечення, що це її сумка, мама лише дивувалася: «Ну то й що?! Я — твоя мама, ти — мій син, ти можеш порпатися в моїх речах, скільки хочеш».
_шкодую
У нас вдома був переносний магнітофон «Комета», яким опікувався переважно я. Якось мені дали послухати бабіну блатних пісень, де були знамениті антисемітські частівки «Евреи, евреи, кругом одни евреи». Коли мене не було вдома, до нас прийшли гості. Тоді мама полізла у відповідну шухдяду, але побачила відкладену бабіну в іншій і зі словами: «А вот у Тимы какая-то новая музыка», — поставила той блатняк… Ясна річ, вийшов конфуз, потім був скандал на тему «як я смію слухати таку гидоту». Хоча як письменник, я просто повинен вивчати будь-які джерела, що можуть згодитися при написанні текстів… Втім, ясна річ, в ті роки батьки мене не сприймали як майбутнього письменника.
_шкодую
Щодо ділового листування, то мама й досі дивується, чому я не можу вскрити і прочитати листи на її ім'я, що прийшли з виконкому, ЖЕКу, пенсійного фонду тощо. Я ледь-ледь (та й то останніми роками!) привчив її, що не стану вскривати і читати навіть листи з інстанцій без її прямого прохання. Так само я ледь-ледь привчив її, що не полізу без її дозволу в її сумку…
_шкодую
Коли я в школі листувався з однією школяркою з Волгоградської області (була така фішка — листуватися між собою), то цих листів мама не читала. Однак я мусив доповідати їй, про що ця дівчинка мені писала і що я їй відповідав…

*****
Натомість у нашій з дружиною сім'ї приватність чітко дотримується — принаймні в плані листів та сумок. От що собі можуть дозволити дружина і дочка — то це відповісти замість мене по моїй мобілці! За що завжди отримують скандал. Що ж, нема в світі досконалості!
_не_знаю
І ще дочка може собі дозволити залізти в мій ФБ-акаунт і взяти участь в різноманітних конкурсах або розкидати від мого імені френдам прохання проголосувати замість неї. За це вона теж отримує скандал. Але наша Люся — знатна «призоловка», я ж ставлюся до такої витрати часу доволі скептично. Тому час від часу вона отаким чином експлуатує мій Фейсбук… Одне добре: в мою пошту дочка при цьому на предмет прочитання не лізе.
_шкодую
От коли було кепсько — то це під час Євромайдану!!! Я одразу ж встав на бік Революції Гідності, тоді як моя дружина зайняла позицію «напіввати», а дочка була такою кондовою «ватницею», що й не висловити!!! Отож вони пильнували, щоб я, не дай Боже, не запостив якогось оголошення чи картинки, яка, на їхню думку, могла зашкодити нашій сім'ї. Завдяки їхньому контролю я купу матеріалів зі свого ФБ познімав. А найважливіше листування з «диванною» групою, в яку входив, вів через мобілку СМСками.

*****
Особлива парафія — це стосунки в офісі. Мені довелося працювати з людьми ще сталінської закалки, отож де починаючи з ДКТБ ІЕЗ ім.Є.О.Патона, діяло правило: на робочому місці ніякого «привату» бути не може, отож що в стіл, що в книжкову шафу можуть заглядати всі, кому не ліньки! Єдине, куди не зазирали — це до сумок.
23:34
+3
І так — вітаю пана Володимира з першою публікацією на Світочі!!!

00:21 (відредаговано)
+3
P.S. Ну і, зрозуміло, невміння/небажання встановлювати межі коріниться від часів радянських комуналок:



В одній комунальній квартирі жили по 2-5 сімей, в залежності від розміру. Сім'ї шпигували одна за одною.
В одну 8-метрову кімнату могло набиватися по 3-5 осіб різних поколінь однієї сім'ї. Природно, ні про яку «приватність життя» при цьому не йшлося.
_шкодую
Додатково дорослі контролювали дітей на предмет вміння тримати язика за зубами — аби не бовкнули чогось «зайвого». А діти, натхненні прикладом Павліка Морозова (в тому вигляді, як це подавалося в радянській школі), потроху шпигували за дорослими.
_шкодую
Перший крок до будь-якої приватності був зроблений завдяки знаменитим «хрущовкам»: там одна кімната була прохідною, зате друга — тупиковою, глухою… Той член сім'ї, хто жив у тупиковій кімнаті, міг сподіватися, що без стуку до нього принаймні не зазирнуть.

UPD. Ця «Коммунальная квартира» від групи «Дюна» — це найкраща модель нав'язуваного нам «всокодуховного руссского міра» з усіма його принадами + майбутнього українських «губерній» в «комунальній країні».
Яку країну втратили!.. ©
08:48
+4
Перш за все хочу подякувати пану Тимуру за відвертість! Відкрито і шляхетно пан Тимур ділиться цікавими і повчальними історіями з власного життя!
09:05 (відредаговано)
+4
Окремою темою є питання збереження в таємниці від батьків і дружини/чоловіка інформації, пов’язаної з роботою. Це стосується роботи на режимних об’єктах, в спецслужбах, на військовій службі тощо.
Один мій приятель 20 років (1973 – 1993) прослужив в КГБ/СБУ в службі зовнішнього спостереження (наружное наблюдение – рос.). Для дружини і оточуючих була легенда, що він працює інженером в науково-дослідному інституті. Відповідно до легенди він мав і документи.
І от одного разу, коли він вже вийшов на пенсію, збираючись у місто приятель поклав на столі гаманець з документами, телефон, ключі, а сам пішов голитися і приймати душ. Дружина полізла в гаманець і побачила пенсійне посвідчення СБУ (!). Був влаштований «допит з пристрастю»!
В результаті дружина приятеля довго ображалася, що він приховував від неї де працює. І ніякі аргументи про те, що він давав підписку про нерозголошення таємниць, пов’язаних з роботою, на неї не діяли.
14:16 (відредаговано)
+3
_сміюсь На цю тему є класний американський комічний бойовик «Правдива брехня» («True lies») 1994 року з Арнольдом Шварценеггером та Джемі-Лі Кьортіс. _сміюсь
22:44
+1
Уявляю в якій напрузі, протягом 20-ти років, жив Ваш приятель! Зі страхом «бовкнути» щось заборонене, навіть в рідних стінах своєї домівки.
09:10
+4
В мене теж був цікавий епізод, пов’язаний з комерційними таємницями. Моя дружина працювала в ГК «Фокстрот». Якось я її запитав, яка в неї зарплата. Вона мені відповіла, що не може сказати, оскільки давала зобов’язання не розголошувати цю інформацію. Як людина військова, я з розумінням поставився до цього.
09:20
+4
В одній комунальній квартирі жили по 2-5 сімей, в залежності від розміру. Сім'ї шпигували одна за одною.


Мої спогади про «комуналку»:

Я народився в сім’ї українських інтелігентів: мати – вчителька мови і літератури, батько – інженер. Мої батьки були з того покоління, яке пережило Колективізацію, Голодомор і Німецько-радянську війну.
Ми мешкали у величезній комунальній квартирі в центрі Києва, на Мало-Житомирській. Будинок ще царських часів: в квартирі великі вікна; стеля дуже високо, чотири чи чотири з половиною метри від підлоги; вісім кімнат різного розміру, з яких наша сім’я займала дві; величезна кухня; ванна; туалет; з кухні «чорний хід» вів униз, на вулицю (в царські часи ним користувалася прислуга). В коридорі і в кімнатах дубовий паркет ще царських часів.
В квартирі проживало 7 сімей!
На стіні, біля вхідних дверей, висіло 8 лічильників електроенергії – один загально-квартирний і 7 індивідуальних. В коридорі, на кухні, у туалеті, у ванні – по 7 лампочок і по 7 вимикачів. Дуже важливо було не переплутати і не увімкнути чуже світло. Бувало так: вийдеш з ванної чи туалету, а біля дверей тебе вже чекає пара сусідок, щоб перевірити, чи не використав ти їх лампочку. Забігають і мацають свої лампочки. Мені, малій дитині, запам’ятати де наші вимикачі було складно, і неодноразово із-за моєї плутанини піднімався скандал. Тоді я пішов на хитрість – поставив біля наших вимикачів на стіні умовний значок.
На великій кухні постійно гуділи більше семи примусів та керогазів, і мешканці, що готували їжу, постійно сварилися між собою за місце на кухонних столах (їх було два) та біля раковини умивальника, яка була одна на всіх.
Як тепер я розумію, деякі сусіди були секретними співробітниками («сексотами») НКВС, оскільки одна сусідка, Ольга Олександрівна, під час окупації залишалася в Києві і працювала у «Гастрономі», на розі Володимирської і Великої Житомирської, касиром. Пам'ятаю, як одного разу у сварці інша сусідка обізвала її «вівчаркою». В той час мама була викладачем мови і літератури в школі (закінчила педінститут), а я навчився читати у чотири з половиною роки і був розвиненим хлопцем. Ну, я і запитав, чому сусідка обізвала іншу сусідку «вівчаркою», що не вказує на стать, а не «сукою», що було б точніше. Вся сім’я довго реготала над моїм запитанням, але мама так нічого мені і не пояснила.
Так от, сусідка Зінаїда часто підслуховувала під дверима у сусідів і підглядала в замкову щілину (що я неодноразово помічав), або ставила в коридорі драбину і заглядала через засклену верхню частину дверей в кімнату. А у нас стояв трельяж (це така штука з трьома дзеркалами, щоб одночасно можна було себе бачити в трьох проекціях) і в ньому відображалися двері. Вечеряємо і раптом бачимо обличчя сусідки Зінаїди, що заглядає з коридору до нас в кімнату.
[Вже повернувшись з армії, я якось в розмові з сестрою матері згадав про наших сусідів по комуналці (половини вже не було, померли) і вона підтвердила, що Зінаїда працювала на НКВС (хтось із сусідів побачив, що до неї пізно ввечері заходив місцевий оперативний уповноважений)].

15:26 (відредаговано)
+2
Оцей коментар, Володимире, заслуговує на окремий допис. В кінці 50-х років мин. Ст. по селах появилися перші примуси й керогази. Це було таке благо для нашої матері й баби. Раніше мусили топити піч, коли тільки треба було, наприклад, спекти млинців на сковороді.
15:37 (відредаговано)
+2
По темі. Приватність життя можна було зберігати, коли в нашій родині була окрема квартира, а в дочок окремі письмові столи із шухлядами. Ми туди не зазирали й не шукали їхні «секретики». А коли ще ми з братами були дітьми, то я помічав, що старші оберігали якісь таємниці про війну, німців, голодовку і партєйних. Тоді люди, щоб вижити, крали в колгоспі. Особливо взимку солому із скирти, до якої кілометри засніженого поля. Тут ми були солідарні з батьками, бо й самі крали, горох у стручках, яблука в саду та кавуни з баштану. І ніяких павліків морозових.
22:57 (відредаговано)
+1
«Я буду так само вести себе по відношенню до тебе» — золоті слова Вашої мами, пане Володимире. Адже найкраще виховання — це власний приклад. Хочеш, щоб дитина стукала в твою кімнату, перед тим як зайти, то стукай в кімнату дитини. І вона робитиме так само. Не заглядай в записники, або телефон дитини, і вона не заглядатиме в твій. Все просто.
А от щодо чоловіка та дружини, то про приватність треба домовлятися, бо невідомо, які звички мав раніше ваш обранець.
Ну-у-у… _стежу Якщо виходити з принципу контрзалежної поведінки, то дитина, подорослішавши, може вибудовувати стосунки в своїй сім'ї «методом від противного» — буквально «не так, як було у батьків».
_не_знаю
Наприклад, батьки зазирали в особисті речі одне одного і своїх дітей?! То у нас в сім'ї цього з гарантією не буде!
Батьки ніколи не висовували носа далі приміської «фазенди»?! Ну, то ми з дружиною й дітьми навпаки подорожуватимемо ближнім і далеким світом!
Батьки «розважалися», напиваючись ввечері після роботи й у вихідні?! То ми вестимемо тверезий спосіб життя, а ще й вегетаріанцями станемо!..
І таке інше…
Теж можливий варіант.

Випадкові Дописи