До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Піо, мій Піо (п'ята частина)

Піо, мій Піо (п'ята частина)

Четверта частина svitoch.in.ua/1643-pio-miy-pio-chetverta-chastyna.html

5

В той самий час Фердінандо, безпорадно, бігає в пошуках зупинок транспорту загального користування. Зовсім не орієнтуючись в автобусних маршрутах, намагається доїхати до набережної, на зустріч з детективом. Піднімає руку, сподіваючись зупинити таксі, але всі пролітають повз, та не зупиняються. В місті ажіотаж, бо більшість мешканців поспішають на театрально-концертне дійство: світлове шоу, що от-от почнеться. Серед цієї метушні, без власної автівки, сеньйор Лучі почувається семирічною розгубленою дитиною, бо ніколи раніше не користувався міським транспортом. Розбещений автомобілями юнак, після втрати посвідчення водія, почувається вкрай пригнічено.

Сім’я Лучі дуже заможна, батьки розбещували дорогими подарунками та забавками єдиного продовжувача їхньої справи, але натомість суворо вимагали старанно  освоювати всі тонкощі та всі етапи виноробства — від лози до корку в пляшці.

Фердінандо єдиний син в сім’ї, спадкоємець у третьому поколінні, величезних площ засаджених відбірними сортами винограду. Ці землі спочатку засаджував його дід, потім його батько, а тепер і він займається вирощуванням винограду та виробництвом вина. Виноробство — це не професія для Фердінандо, це сенс його життя. Він виріс на природі, на винограднику, серед лози, на просторі. В місто приїжджає лише по справах, та намагається як найшвидше залишити тісні кам’яні тенета, де він себе відчуває чужинцем. 

Пробігаючи повз старовинну церкву Фердінандо кинув оком на кам’яну скульптуру Діви Марії, та прошепотів: “Матір Божа, де ж той автобус? Я вже запізнююсь!”. Сеньйор Лучі нервувався, бо чітко пам’ятав, всі правила етикету, яким його вчив батько. Адже він, завжди був пунктуальним, бо усвідомлював, що запізнюватися — це прояв неповаги до особи, що чекає. Фердінандо вкотре піднімає руку, щоб зупинити таксі, і ось воно, його спасіння! Під благодатним поглядом кам’яної Діви Марії, зупиняється біле таксі-рятівник.

Фердінандо вмощується на заднє сидіння, й благає водія їхати якомога швидше. На що водій ввічливо відповідає:

— Сеньйоре, я розумію, що Ви поспішаєте, але я не можу перевищувати швидкість.

— Зрозумійте, що за п’ять хвилин я повинен бути на набережній, в ресторані ...

— Нічого не вдієш. Ви ж бачите який рух, яке скупчення машин. До того ж я не хочу втратити ліцензію, на придбання якої заощаджував кошти декілька років.

— Я Вас благаю, швидше!

— Будемо на місці за двадцять хвилин, не раніше. Ну от бачите, а ось і червоне світло! Як на зло! Що вдієш? Чекатимемо.

Машина стоїть на перехресті в очікуванні зеленого світла, а Сеньйор Лучі нервуючи набирає номер телефону детектива Баффі, щоб попередити про свою затримку.

Нарешті таксі зупиняється біля ресторану на набережній. Фердінандо ще з вікна автівки, бачить детектива, в оточенні трьох жінок. Розраховується з водієм, та прямує до столика де сеньйор Баффі та жінки теревенять між собою, смакуючи морозивом.

— Доброго вечора, сеньйорі! Прошу вибачення, що змусив чекати майже пів години. Не можу знайти слів щоб виправдати запізнення. Причина дуже проста, навіть соромно розповідати. Я розгубився в пошуках громадського транспорту, бо ніколи ним не користувався раніше. Сподіваюсь ви мене пробачите? Ще й в центрі міста таке скупчення транспорту та людей!

— Так, сеньйор Лучі, пробачаємо! — заспокоює його детектив. — Ось Ваші документи, тримайте! Моя робота виконана. От якби ж Ви знали якими зусиллями!

— Я Вам безмежно вдячний, детективе! — подякував Фердінандо, та поклав на стіл конверт з готівкою.

— Не перераховую, я Вам довіряю. Сподіваюсь, сеньйор Лучі, Ваше життя знов повернеться в звичне русло.

— Так, звичайно. Але я зробив висновок, що хоча б інколи, було б непогано прогулюватися містом пішки, щоб не почуватися в ньому інопланетянином.

— Ото вірне рішення! Бо наше місто напрочуд красиве. Бувайте, сеньйор Лучі! Успіхів Вам!

Хлопець кидає погляди на молоду жінку, що сидить поруч з детективом. А Лучана дивиться на нього великими блакитними очима. Очі, які очі! Неймовірні, лише трохи сумні. Він би хотів запитати, хто ж ця красива жінка, та не знав як. Бо чомусь розгубився. Вдруге за добу він почувався розгублено. Хотів би залишитися ще, та не може знайти причину. Адже мета зустрічі досягнута, документи вже в кишені. Подякував, та треба й честь мати, тобто залишити в спокої детектива з його дівчатами та морозивом. Фердінандо вже робить жест рукою, щоб попрощатися та піти геть, та враз, його зупиняє Клавдія, яка помічає, що хлопець дивиться на Лучану, немов кіт на сметану.

— Сеньйор Лучі, зачекайте! Сподіваюсь Ви не поспішаєте?

— Ні.

— Якщо Ви не поспішаєте, то може нас розважите, й розкажете дещо про вино, яке виробляє Ваше підприємство? Піо казав, що воно відоме не тільки в нашій країні, а й за межами. Ми з чоловіком поціновувачі хорошого вина.

Почувши це, у хлопця тьохкає у грудях й він видихає з полегшенням.

— З задоволенням, сеньйоро! Я вас чотирьох запрошую на свято молодого вина, яке ми влаштовуємо на початку жовтня в нашому містечку.

— Як цікаво! Сідайте! Але спочатку, познайомлю Вас з цими чарівними жінками.

Через хвилину, Фердінандо розповідає про складнощі збирання винограду в разі дощової погоди, про норми вмісту цукру та умови ферментації.

Потім естафету бере Піо, та розповідає які вина він куштував, та які смакові враження отримав. Розмова між людьми мало знайомими, та різного віку, проходить невимушено та весело, здається, наче б то ці люди є давніми друзями.

Фердінандо кидає погляди на Лучану, та й міркує: “Якби не були вкрадені документи, я б не познайомився з чудовим створінням — Лучаною.” Згадує слова матері, яка йому казала: “В житті немає випадковостей, що стається з нами — стається на краще”.

Опівночі Піо притуляється до подушки, закриває очі, та перед тим як заснути згадує діалог Лучани з подругою. Подумки розмовляє сам з собою: “Звідки та краватка? За два тижні що я слідкував за волонтером, він не зустрічався ні з ким окрім колег по роботі та двох своїх підопічних — літніх жінок. Невже я щось прогавив? Адже я, можу згадати погодинно де він був. Куди ходив за покупками для стареньких, куди їх супроводжував. Чи не заходив часом Дієго до магазину краваток?

Лучана, в п’ятницю вдень, робила прибирання, і краватки ще не було. А вже в понеділок після нашої зустрічі, жінка виявила схований подарунок. Отже краватка, чи то була подарованою, чи то придбаною, в період з п’ятниці по неділю, коли я вів спостереження за Дієго. Мабуть треба передивитися знімки, зроблені саме в ці дні. Може були деталі, яким я не надав особливого значення. Коштовна краватка… Хмм! Чи не збіг? Адже, в списку речей викрадених за останній тиждень з магазинів, що зачитував мені лейтенант Монтепіні, була й коштовна краватка. Цікаво!”.

Продовження. https://svitoch.in.ua/1663-pio-miy-pio-shosta-chastyna.html

+2
71
RSS
21:52
+3
В житті немає випадковостей...

Ну до чого ж це суголосно з моїм свіжим матеріалом!..
"Нелінійна логіка пізнання"
_наляканий _наляканий _наляканий
07:14
+3
Читається легко. За подробицями і навіть дрібничками пахне Італією. Надалі, Оленко, намагайся передати рух. До прикладу, падає гребінець і Піо його ловить різким рухом руки, але пострілом пронизує біль у плечі: «Де моя юність?» — Крекчучи, підіймає з підлоги гребінець детектив.
22:54
+3
Спробую.
07:19 (відредаговано)
+3
Є помилка, за якою розпінають російськомовних. Українці кажуть: вибачте менІ, а москвини кажуть: простітє мєнЯ. У нас у давальному відмінку, а в них у родовому. Так часто помиляється й Порошенко.
23:02
+3
Ну, якщо навіть, сам Порошенко так помиляється, то пробачте мені помилку! Вже поправила. Всі Ваші зауваження слушні, приймаю їх з вдячністю.
10:43
+2
От і добре, Оленко.

Випадкові Дописи