До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Погляд у минуле… Ч. I

Погляд у минуле… Ч. I

Анатолій Висота написав:

«А тебе я хочу запитати про інше: Як ти, Володимире, став національно-свідомим українцем?.. Це може бути цілим дописом. Може й інші світочани стануть відвертішими».

Я подумав-подумав і вирішив, що мені майже нічого не треба приховувати, я відкритий на 98%, і погодився на пропозицію Анатолія трохи розказати про своє життя. Можливо це сумбурний експромт, але я не збираюся прикрашати свій життєпис, щоб комусь сподобатися. Сприймайте мене таким, яким я є.

***

Я народився в сім’ї українських інтелігентів: мати – вчителька мови і літератури, батько – інженер. Мої батьки були з того покоління, яке пережило Колективізацію, Голодомор і Німецько-радянську війну (батько 1906 р. народження, мати – 1919-го).

Ми мешкали у величезній комунальній квартирі в центрі Києва, на Мало-Житомирській. Будинок ще царських часів: в квартирі великі вікна; стеля дуже високо, чотири чи чотири з половиною метри від підлоги; вісім кімнат різного розміру, з яких наша сім’я займала дві; величезна кухня; ванна; туалет; з кухні «чорний хід» вів униз, на вулицю (в царські часи ним користувалася прислуга). В коридорі і в кімнатах дубовий паркет ще царських часів.

В квартирі проживало 7 сімей!

На стіні, біля вхідних дверей, висіло 8 лічильників електроенергії – один загально-квартирний і 7 індивідуальних. В коридорі, на кухні, у туалеті, у ванні – по 7 лампочок і по 7 вимикачів. Дуже важливо було не переплутати і не увімкнути чуже світло. Бувало так: вийдеш з ванної чи туалету, а біля дверей тебе вже чекає пара сусідок, щоб перевірити, чи не використав ти їх лампочку. Забігають і мацають свої лампочки. Мені, малій дитині, запам’ятати де наші вимикачі було складно, і неодноразово із-за моєї плутанини піднімався скандал. Тоді я пішов на хитрість – поставив біля наших вимикачів на стіні умовний значок.

На великій кухні постійно гуділи більше семи примусів та керогазів, і мешканці, що готували їжу, постійно сварилися між собою за місце на кухонних столах (їх було два) та біля раковини умивальника, яка була одна на всіх.

Як тепер я розумію, деякі сусіди були секретними співробітниками («сексотами») НКВС, оскільки одна сусідка, Ольга Михайлівна, під час окупації залишалася в Києві і працювала у «Гастрономі», на розі Володимирської і Великої Житомирської, касиром. Пам'ятаю, як одного разу у сварці інша сусідка обізвала її «вівчаркою». В той час мама була викладачем мови і літератури в школі (закінчила педінститут), а я навчився читати у чотири з половиною роки і був розвиненим хлопцем. Ну, я і запитав, чому сусідка обізвала іншу сусідку «вівчаркою», що не вказує на стать, а не «сукою», що було б точніше. Вся сім’я довго реготала над моїм запитанням, але мама так нічого мені і не пояснила.

Так от, сусідка Зінаїда часто підслуховувала під дверима у сусідів і підглядала в замкову щілину (що я неодноразово помічав), або ставила в коридорі драбину і заглядала через засклену верхню частину дверей в кімнату. А у нас стояв трельяж (це така штука з трьома дзеркалами, щоб одночасно можна було себе бачити в трьох проекціях) і в ньому відображалися двері. Вечеряємо і раптом бачимо обличчя Зінаїди, що заглядає з коридору до нас в кімнату.

[Вже повернувшись з армії, я якось в розмові з сестрою матері згадав про наших сусідів по комуналці (половини вже не було, померли) і вона підтвердила, що Зінаїда працювала на НКВС (хтось із сусідів побачив, що до неї пізно ввечері заходив місцевий оперативний уповноважений)].

***

Пам’ятаю, що сусіди брали мене з собою в чергу за продуктами – з дитиною можна було взяти на двох осіб. Номери в черзі писалися крейдою на одязі. А відносно продуктів точний перелік згадати не можу. Мене ж за співпрацю пригощали цукерками, печивом, бубликами.

Щодо харчування тих часів майже єдиний спогад – щоденне вживання зранку столової ложки риб’ячого жиру із закускою солоним огірком і питні дріжджі, «для того, щоб зрости вищим». За дріжджами їздив із старшою двоюрідною сестрою на пивний завод, на Поділ. Там ми купували 5-літровий бідон дріжджів і дві кружки по 0,5 л, які випивали на місці.

***

З часів коли я себе пам'ятаю, у нашій сім'ї була традиція: ялинку ставили і прикрашали іграшками ввечері 24 грудня. Але про Різдво Христове ніхто нічого не говорив!

Ялинка у нас була натуральна, завжди під три-чотири метри висотою, приємно пахла хвоєю, і приносила в квартиру запах дикого лісу. Іграшки були радянські і китайські. Німецьких іграшок не було. Очевидно це пов’язано з тим, що наша сім’я була в евакуації і до трофейного мародерства ніхто не долучився. Пам’ятаю, що були великі кулі (приблизно 10-12 см в діаметрі) зі східними пагодами і фантастичними рибами та драконами, які світилися в темряві. Також був папір (його називали «фосфорний»), який світився в темряві після того як побуває під світлом. З нього ми вирізали сніжинки.

На защіпках до гілок чіплялися маленькі свічники, у які ставилися мініатюрні свічки. Їх запалювали і ялинку не залишали без нагляду, щоб не трапилося пожежі.

Верхівка на ялинці була у вигляді шпилю, без зірки. Під ялинкою стояли Дід Мороз і Снігуронька. А через усю кімнату по діагоналям протягувалися нитки, на яких були нанизані різнокольорові прапорці.

Прикрашати ялинку довіряли мені і двоюрідній сестрі, яка була старша за мене на 10 років.

***

За Різдвом західним (як казали католицьким) наступав Новий Рік, потім знову Різдво (хоча їжа була святковою, але про Бога ніхто нічого не говорив і вголос молитов не читалося), потім мій день народження (10 січня) і Старий Новий Рік. А 15-го січня, вранці, ялинку розбирали від іграшок і виносили у двір.

Свята закінчилися! Весь святковий цикл продовжувався 21 день!

***

1953-й рік запам’ятався мені трьома смертями. Померли: чоловік рідної сестри мами, Й.В. Сталін і був арештований і розстріляний (за офіційною версією) «ворог народу» Л.П. Берія

Як і у всіх сусідів по комунальній квартирі, у нас на стіні висіла чорна тарілка-радіоточка. Вона бубніла цілий день і щоб відключити її треба було висмикнути штепсель з розетки. Рідні мене суворо попередили, щоб я не торкався штепселя і не висмикував його.

[Зараз я розумію, що відключення радіо могло викликати донос з боку сусідів – деякі постійно знаходили привід, щоб в різний час дня заходити до нас у кімнати.]

Тільки закінчилася зима, але ще холодно. Цілий день по радіо звучить траурна музика, яка змінюється загробним голосом Левітана, який російською мовою віщає: «…от кровоизлияния в мозг скончался Иосиф Виссарионович Сталин…». Повідомлення диктора змінює траурна музика.І так цілий день! У всіх сусідок похмурі обличчя.

Наступного дня мама приходить з роботи перелякана (на той час вона була завучем педучилища!) Про щось шепочеться з родичами. Вони теж перелякані! З підслуханих розмов я дізнаюся, що в педучилищі шили траурні пов’язки і переплутали кольори: замість червоних пов’язок з чорною окантовкою, пошили чорні з червоною окантовкою. В розмові звучать незрозумілі для мене слова: «враги народа», «диверсия», «НКВД», «лагерь»...

Але ніяких наслідків для мами ця плутанина не принесла.

***

Влітку знову бубнить радіо, повідомляючи про арешт «врага народа Берия»… Можливо я б і не запам’ятав цієї події, але через декілька днів, пізно ввечері, довгі дзвінки в двері сполохали всю квартиру. Бабуся пішла відкривати і повернулася з маминою подругою, здається її звали Оленою. Вони разом вчилися у педінституті, але працювала Олена в школі.

Тьотя Олена була дуже збуджена і, сівши за стіл, нервово сказала мамі: «Женя, я розкрила державну змову! Кругом шпигуни і вороги народу!» Вона відкрила сумочку, витягла з неї пачку вирізаних з газети і наклеєних на картон портретів членів Політбюро, почала розкладати їх на столі, коментуючи: «Це англійський шпигун!», «Це американський шпигун!», «Це…». Мама перервала її монолог і відправила мене спати в іншу кімнату. Вони довго про щось шепотілися, а коли вранці мене мама розбудила, то тьоті Олени вже не було. Мама сказала мені: «Нікому не розповідай про те, що говорила тьотя Олена і що вона у нас була! Бо нам всім буде погано!»

Ці слова я згадав пізніше, коли по радіо транслювали повідомлення про розстріл «врага народа Берия».

[Через 22 роки, у 1975-му я познайомлюся з сином Лаврентія Павловича — Серго Олексійовичем Гегечкорі (Серго Лаврентійовичем Берія) і ми будемо дружити майже до самої його смерті.]

А тьотя Олена, як виявилося пізніше, на хвилі шпигуноманії захворіла на шизофренію і її помістили у психіатричну лікарню.

***

Як я вже згадував, читати я навчився у чотири з половиною роки. Ініціатором цього була бабуся. Справа в тому, що я постійно їй набридав з читанням казок. Особливо ввечері, перед сном. На той час відключення електрики було звичайним явищем. І кімнати освітлювалися керосиновими лампами. Світло було тьмяним, і бабусі, яка до того ще й носила окуляри з товстими лінзами, в таких умовах читати було важко. Я не знаю які методики вона використала, але швидко навчила мене читати. І тоді ми з нею помінялися ролями – вона просила мене щось їй почитати, а сама в цей час лежала на дивані і слухала. Таким чином я долучився і до читання дорослих книжок. Для бабусі, як я пам’ятаю, читав «Степан Разин», «Госпожа Бовари» вірші чи Пушкіна, чи Лєрмонтова (вже не пам’ятаю точно)…

На мій день народження, 5 років, мені хтось з маминих колег подарував шикарний на той час подарунок – двотомне видання «Дон-Кіхот» з величезною кількістю дуже красивих ілюстрацій. При цьому дарувальниця сказала щось на кшталт: «Вова, це дуже цікава книга. Підростеш, підеш в школу, навчишся читати і прочитаєш!» І дарувальниця, і всі гості були шоковані, коли я тут же відкрив книгу і вголос виразно почав читати!

Крім казок, на яких я навчився читати, моєю першою (і улюбленою) книгою була «Что рассказывают древние греки о своих богах и героях».

***

В 1954 році мені виповнилося 7 років і мене віддали в українську школу. Школа №6 була недалеко від нашого будинку, на нинішній Михайлівській площі (зараз там Дипломатична академія). В школу мама відвела мене тільки 1 вересня, наступного дня я в школу йшов вже сам. Також самостійно я повертався зі школи.

В класі було 35 хлопчиків і дівчаток, з яких тільки нас троє вміли читати, писати і рахувати до 100. Всі інші були повністю безграмотні. Оскільки нам було нудотно на уроках, коли всі інші вчаться читати по складах і писати закарлючки, то нашу трійцю посадили разом у дальній куток і дозволити читати будь-які книжки, які ми приносили з дому. Таким чином у нас утворився своєрідний читацький клуб. Ми читали свої книжки, а на перервах і після уроків обмінювалися думками про прочитане. Наша трійця складалася з двох хлопчиків і одної дівчинки, тому майже одразу у нас виникло суперництво за увагу дівчинки!

Варто згадати і про статеве виховання. З дитинства мене виховували у повазі до дівчат. І мама і бабуся говорили, що дівчатам треба допомагати, пропускати першими в дверях, поступатися місцем, брати на себе більш важку роботу при прибиранні в класі, бути ввічливим, ні в якому разі не кричати на дівчат і не ображати їх. Також казали, що дівчат можна обіймати і цілувати, що категорично забороняється відносно хлопців!

Щодо поцілунків я швидко зрозумів, що це приємне заняття і досить часто цілувався з дівчатами. І це в першому класі! O tempora! O mores!(з лат. — «О часи! О звичаї!») — сказав би Цицерон.

***

Сьогодні я можу категорично стверджувати, що книги прочитані в дитинстві сильно впливають на духовний розвиток і дають поштовх для самореалізації в майбутньому дорослому житті!

До речі, однією з найулюбленіших пісень Висоцького для мене завжди була і є «Балада про боротьбу»!


Баллада о борьбе

Сpедь оплывших свечей
И вечеpних молитв,
Сpедь военных тpофеев
И миpных костpов
Жили книжные дети,
Не знавшие битв,
Изнывая от мелких
Своих катастpоф.

Детям вечно досаден
Их возpаст и быт, -
И дpались мы до ссадин,
До смеpтных обид.
Hо одежды латали
Hам матеpи в сpок,
Мы же книги глотали,
Пьянея от стpок.

Липли волосы нам
На вспотевшие лбы,
И сосало под ложечкой
Сладко от фpаз,
И кpужил наши головы
Запах боpьбы,
Со стpаниц пожелтевших
Слетая на нас.

И пытались постичь
Мы, не знавшие войн,
За воинственный клич
Пpинимавшие вой,
Тайну слова «пpиказ»,
Hазначенье гpаниц,
Смысл атаки и лязг
Боевых колесниц.

А в кипящих котлах
Пpежних боен и смут
Столько пищи для маленьких
Наших мозгов!
Мы на pоли пpедателей,
Тpусов, иуд
В детских игpах своих
Назначали вpагов.

И злодея следам
Hе давали остыть,
И пpекpаснейших дам
Обещали любить,
И, дpузей успокоив
И ближних любя,
Мы на pоли геpоев
Вводили себя.

Только в гpёзы нельзя
Насовсем убежать:
Кpаткий век у забав -
Столько боли вокpуг!
Постаpайся ладони
У мёpтвых pазжать
И оpужье пpинять
Из натpуженных pук.

Испытай, завладев
Ещё тёплым мечом
И доспехи надев,
Что почём, что почём!
Разбеpись, кто ты — тpус
Иль избpанник судьбы,
И попpобуй на вкус
Hастоящей боpьбы.

И когда pядом pухнет
Изpаненный дpуг,
И над пеpвой потеpей
Ты взвоешь, скоpбя,
И когда ты без кожи
Останешься вдpуг
Оттого, что убили его -
Не тебя, -

Ты поймёшь, что узнал,
Отличил, отыскал
По оскалу забpал:
Это — смеpти оскал!
Ложь и зло — погляди,
Как их лица гpубы!
И всегда позади -
Воpоньё и гpобы.

Если, путь пpоpубая
Отцовским мечом,
Ты солёные слёзы
На ус намотал,
Если в жаpком бою
Испытал, что почём, -
Значит, нужные книги
Ты в детстве читал!

Если мяса с ножа
Ты не ел ни куска,
Если pуки сложа
Наблюдал свысока,
И в боpьбу не вступил
С подлецом, с палачом, -
Значит, в жизни ты был
Ни пpи чём, ни пpи чём!

(Далі буде)


Погляд у минуле… Ч_II: https://svitoch.in.ua/1671-pohlyad-u-mynule-ch-ii.html

Погляд у минуле… Ч_III: https://svitoch.in.ua/1672-pohlyad-u-mynule-ch-iii.html

Погляд у минуле… Ч_IV: https://svitoch.in.ua/1673-pohlyad-u-mynule-ch-iv....


+3
103
RSS
12:26
+3
Прочитав, дякую Володимире за початок оповіді про своє становлення. Мама твоя викладала мову й літературу, родина в Києві (!) була україномовною, а читав і запам'ятав ти книги російською. Отже життя тебе поволі русифікувало. Ти пишеш відверто. Це відчутно з перших рядків. Схоже так пише й друг Тимур — його щирість і відвертість в описанні родинного життя є для мене зразком.
13:44 (відредаговано)
+3
Прочитав, дякую Володимире за початок оповіді про своє становлення. Мама твоя викладала мову й літературу, родина в Києві (!) була україномовною, а читав і запам'ятав ти книги російською. Отже життя тебе поволі русифікувало. Ти пишеш відверто. Це відчутно з перших рядків. Схоже так пише й друг Тимур — його щирість і відвертість в описанні родинного життя є для мене зразком.


Тут справа в тому, Анатолію, що вища освіта в СРСР та УРСР була повністю русифікова! І щоб поступити у вищий навчальний заклад — інститут чи університет — потрібно було досконало володіти російською мовою! Пізніше, в спогадах, я розкажу, як мама мене вчила: думай на тій мові на якій говориш! Говориш російською — думай російською; говориш українською — думай українською. Тоді не буде суржика!
12:30
+3
Ти, Володимире, народився 10 січня 1947 року. Отже ви з Тимуром обидва Козероги…
Угу!
_чудово Агаааа!.. _чудово
Довелося мені якось брати інтерв'ю для журналу «РоботодавецЬ» у генерал-майора СБУ Володимира Шеремети. День народження у нього 4 січня 1948 року — теж Козеріг…
_ангел Несподівано! Оце так сюрприз! _ангел
15:19 (відредаговано)
+3
Іграшки були радянські і китайські.

Якщо вже згадали Висоцького, то:

У тети Зины кофточка
С драконами и змеями —
То у Попова Вовчика
Отец пришел с трофеями.


Якщо у вас вдома були китайські іграшки, то в евакуації ваша сім'я була, очевидно, десь неподалік Китаю чи Монголії?..
17:34
+3
Якщо у вас вдома були китайські іграшки, то в евакуації ваша сім'я була, очевидно, десь неподалік Китаю чи Монголії?..


Чого не знаю, того не знаю!
Тема війни ніколи не піднімалася! Сьогодні я розумію, що теми війни, окупації, релігії були табуйовані в умовах життя в комунальній квартирі і наявності агентури НКВД серед сусідів.
00:22
+3
Прочитала з задоволенням. Цікаво. Особливо про комуналку. У мене, пане Володимире, також зберігся спогад про риб'ячий жир. Як він смердів! Через це, я й досі, на дух не переношу запах риби.
А у мене в дитинстві ніяких негативів щодо риб'ячого жиру не було. До цього часу рибу їх із задоволенням! _посмішка
20:11
+3
А хто знає, де він подівся тепер той рибний жир? Там же багато вітаміну А!
20:28 (відредаговано)
+3
Нікуди не подівся. Тільки раніше риб'ячий жир продавався просто в пляшечках. І пили його столовою ложкою + шматок солоного огірка на закусь. _підморгування У нього нормальний смак, майже нічим не відрізняється від печінки тріски.
А тепер його фасують в капсули. 50 капсул = 80 грн.
Крім вітаміну А, в ньому ще важливий вітамін Д.
23:03 (відредаговано)
+2
Моя дружина Олена навпаки ходила в дитсадок, аби пити риб'ячий жир! Вона навіть замість інших дітей його пила. _сміюсь І мені він до смаку… _вибачаюсь

А риб'ячий жир в червоненьких таких пігулках ми бачили в аптеках ще у 1980-ті роки. Тоді ці пігулки виробляла Болгарія. Що і як тепер?.. Поняття не маю, чесно! Ось буквально перше, що відшукав в мережі
Риб'ячий жир в капсулах
09:29 (відредаговано)
+2
Одна моя знайома по життю з дитинства не любила не тільки риб'ячий жир, але і рибу взагалі. Крім того вона не вживала і морепродукти. Потім ще й вегетаріанством років 20 захоплювалася. А декілька років тому назад у неї проявився остеопороз. Катастрофічна нестача кальцію і вітаміну D. Пройшла сканування — 1900 грн. Купує ліки… 3 таблетки = більше 1500 грн. + кальцій якийсь спеціальний, котрий треба пити щоденно. Через 3 місяці знову треба проходити сканування (знову 1900 грн.)… А не будеш лікуватися, то кістки розваляться _плачу
Пройшла сканування — 1900 грн.

Ця процедура носить назву «денситометрія» (англ. density означає «щільність»). Її ще не всюди роблять.



Мені денситометрію робили, коли намагалися збагнути, що у мене з ногами коїться. Слава Богу, ніякого остеопорозу не знайшли, хоча не всі зони кістяка однаково міцні (судячи за розподілом кальцію в організмі) — але останнє є варіантом норми.

Одна моя знайома по життю з дитинства не любила не тільки риб'ячий жир, але і рибу взагалі. Крім того вона не вживала і морепродукти. Потім ще й вегетаріанством років 20 захоплювалася.

Не втомлююся повторювати, що захоплення вегетаріанством/веганством може вилізти людині боком. Особливо якщо це починається з дитинства…

3 таблетки = більше 1500 грн. + кальцій якийсь спеціальний, котрий треба пити щоденно.

Найшвидше, йдеться про кальцемін:

Кальцемін

У моєї мами остеопороз великого пальця правої руки: колись через неправильне лікування в нашій Подільській райлікарні його мало не відрізали, потім надягнули апарат Єлізарова і витягували кістку — отож вона витончилася… Але кальцемін мама не п'є, натомість їсть м'який сир щодня. Але правою рукою нічого не може робити — бо не може нічого натискати великим пальцем…
_шкодую
05:50
+2
От не розумію, чому пишуть Риб'ячий жир. А простіше було б: Рибний жир!
Бо закінчення "-ин" означає «той, що перебуває у власності такого-то». Наприклад: «Миколин костюм» — це «костюм, який перебуває у власності Миколи», так? Або «Вірчине щастя» — це «щастя, яке Вірка відчуває»… але ж може і не відчувати! Й від цього Вірка не зміниться.
_соромлюсь
Тоді як «риб'ячий жир» є органічною частиною тіла риби, «свиняче сало» — органічною частиною тіла свині, «курячі ніжки» — органічною частиною тіла курки. Органічні частини можна лише виділити з тіла (відділити від тіла) — але тоді такому тілу настане кірдик…
_вибачаюсь
Ось тобі й різниця!
17:48 (відредаговано)
+1
Є й Бабин Яр. Є й тваринний жир
18:12 (відредаговано)
+1
«Бабин Яр» — це те саме, що і «Миколин костюм» та «Вірчине щастя». Як і костюм у власності Миколи та щастя у Вірки, той самий яр може перебувати у власності «Баби»… чи, наприклад, «Реп'яха» — тоді вийде «Реп'яхів Яр», розташований колись по сусідству з «Бабиним Яром». Тут та сама логіка словотворення: один і той самий яр може переходити у власність (у розпорядження) іншої персони.
_вибачаюсь
А от «тваринний», «рослинний», «родинний», «глибинний», «прикордонний» — тут вже інший суфікс: просто «Н»! Хіба не бачиш різниці? Ти ж чомусь пишеш «рибин жир», а не «рибинний жир»
_вибачаюсь
UPD. У мене під рукою нема підручника, а копатися в розділі суфіксів… Ой, нудотне й невдячне те заняття, друже мій!

Випадкові Дописи