До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 31.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 31.

Н А  К И Т А Й С Ь К О М У  К О Р Д О Н І

Ч У Ж І  К Р А Ї — Ч У Ж І  З В И Ч А Ї

На місце служби в Забайкальський воєнний округ я міг безплатно летіти літаком і побув би ще тиждень дома, але я хотів хоча б з вікна поїзда побачити Сибір, тайгу, глиб Росії, і тому вирішив їхати поїздом. До того я був у Новосибірську, та й то літаком.

Я розчарувався. Села й житла людей були вкрай непривабливі. Чорно-сіра, вкрай розбита ґрунтова дорога, по обидва боки якої виднілися сірі від часу будинки з малими вікнами, з прихожою та малесеньким, десь 30х50см віконцем-шибкою і чомусь завжди оббитою обрізками дошок. Пізніше мені пояснили, що віконце мале тому, що у прихожій повинно бути темно, щоб туди не залітали комарі. І ще одне – чомусь завжди серед подвір’я купа гною. І в селі, і біля хати ні деревини. Я вже не кажу про фруктові дерева чи кущі. Немає навіть берізки, ялинки чи кедра, яких поруч у тайзі незлічена кількість. Людей не видно. Де-не-де пройде людина у сірих кирзових чоботях і сірій куфайці. Таке враження, що по селу прокотилася чума або холера.

І як це було не похоже на наші милі українські пейзажі! Романтичні мої уявлення про тайгу, виховані нашою літературою, кіно й піснями зникли в моїй уяві раз і назавжди. Ми їхали назустріч сонцю, часові пояси мінялися, дні і ночі були коротшими й це важко переносилося. На станціях підсідали місцеві люди. Пригощали олениною і ведмежатиною. Вони були твердими і зі специфічним запахом. Наше «сальце і ковбасце» було набагато кращим, що і визнавали сибіряки, яких я пригощав.

Доїхали до Забайкальська. Прямо на станції стоїть стелла–пам’ятник декабристам, які відбували тут каторгу. Я з сумом подумав, що мене засилають ще на 1000 км дальше. Здивувала мене ще одна деталь. На станції штурмували один вагон нашого поїзда. Купа людей – цивільні, воєнні, старі, молоді. Я запитав у провідника, в чому справа. Він відповів, що це штурмують вагон-ресторан, хочуть купити спиртне, якого тут не буває місяцями. Картина була жахлива.

Доїхали до Чити. Нас розкидали по різних частинах. Мене – на самий край Маньчжурії в Перший УР на станцію Шерлова. Ми вирішили на прощання зайти в ресторан і повечеряти. Замовили вечерю, пляшку коньяку, пиво й мінеральну воду. Офіціантка чмихнула і, нічого не сказавши, пішла. Через якийсь час принесла вечерю – і ніякої випивки. Ми їй нагадали про неї. Офіціантка роздратовано сказала: «Ви що, знущаєтесь? У нас всього цього немає вже другий місяць». «Куди ми потрапили?» — сказали ми всі разом.

На місце служби я їхав також поїздом. Безкраї маньчжурські степи з сопками на видноколі і, скільки сягає око, – ні деревини. Випалена сонцем суха жовта трава, жовтий пісок і вітер. Вітер такий, що несе пісок і дрібні камінці. Люди ходять, тримаючи перед обличчям дощечку чи фанерку. Через маньчжурські степи проходить єдина залізнична вітка, яка з’єднує Китай з Росією. У 1967-68 роках стосунки між Китаєм і СРСР погіршились. У Китаї друкували карти минулих років, де територія Китаю позначена аж по Уральські гори. Мао-Дзедун довів країну до того, що китайці поїли всіх горобців, ворон, мишей і щурів. Цивільним у Китаї на рік видавали один бавовняний костюм. В армію брали тільки вибраних, і туди записатися намагались усіма силами, бо там хоч якось годували. А звідси і дисципліна – сувора і беззастережна. Китайський солдат ніс на собі тижневий запас провізії – мішечок рису. В бік нашого кордону на китайській стороні був установлений плакат з гаслом: «Радянський солдат! Переходь границю і ми тобі дамо стакан рису і півбуханки хліба в день!» Треба було розуміти, що це був пільговий пайок і що китайські солдати отримували ще менше. І хоч цей плакат був розгорнутий до нас, діяти він мав на свідомість китайських солдат.

Дисципліна була беззастережною не тільки в армії, але й серед цивільного населення. І якщо би китайці надумались нападати на Радянський Союз, то, звичайно, вони наступали би в першу чергу по залізничній лінії сполучення. Наше військове і державне керівництво це розуміло і терміново почало перекидати війська до китайського кордону вздовж маньчжурської залізничної вітки. Наша частина, Перший УР (укріплений район), була першим опорним і оборонним пунктом на цьому напрямі. Терміново почали відновлювати ДОС-и (довгострокові оборонні споруди), які будував ще генерал Карбишев, будували нові, прокладали підземні кабельні лінії зв’язку, копали капоніри для танків і самохідних артилерійських установок (САУ).

Наша частина базувалася на станції Шерлова. Ще Карбишевим тут були побудовані двоповерхові дос-и (доми офіцерського складу). Як тільки я приїхав, мені запропонували піти влаштуватись в офіцерський гуртожиток або вибрати будь-яку вільну квартиру будь-якого розміру і в будь-якому домі – хоч і ввесь поверх. Але у всіх необхідно було після довголітнього запустіння робити ремонт своїми силами. Треба було тільки після здійснення вибору піти в ЖЕК і сказати, яку ти квартиру зайняв – ну як при комунізмі. Я поселився в гуртожитку, а через кілька днів перетягнув своє ліжко в кухню цього гуртожитку, на якій ніхто ніколи нічого не готував. Всі одинокі харчувалися в офіцерській їдальні, в яку переводили свої пільгові пайки офіцерського складу (пільговий район). Сімейні забирали пайки і харчувалися вдома. На цій кухні була варильна плита, якою можна було швидко натопити мале приміщення кухні. Я зробив маленький столик, поставив на двері замок і таким чином приготувався до можливого приїзду, після зимової сесії, Ліди.

Т А Н К О В И Й  Б А Т А Л Ь Й О Н

Командир УР-1, полковник Ісаєв, призначив мене начальником зв’язку окремого танкового батальйону. Командир танкового батальйону підполковник Приходько зустрів мене привітно. В кількох словах звернув мою увагу на те, як важливо мати надійний зв’язок, зважаючи на реальну загрозу від китайців, і на те, що ми недалеко десь у тилу, а на першій лінії оборони, що китайці не мають що їсти, а голодна людина може піти на будь-які дії, аби нагодувати сім’ю і своїх дітей, і запропонував, не гаючи часу, прийняти техніку зв’язку. Коли я запитав, хто буде мені її передавати, він сказав, що мій попередник переведений у іншу частину, що він – кадровий офіцер, служив начальником зв’язку п’ять років і що там повинно бути все в порядку.

Я прийняв взвод і наступного дня зі всіма своїми зв’язківцями пішов у парк бойових машин. Якраз був четвер – парковий день. Перше, що я зробив, спробував установити зв’язок з усіма танками і САУ-шками – відізвалася лише половина.

Друге, що я зробив, заставив усіх за описом перевірити наявність комплектності і запасних частин. Картина виявилась сумною. Не було навіть капронових фалів-розтяжок, якими укріплюють телескопічну антену радіостанції Р-118, яка тримала зв’язок з полком і округом (очевидно, жінкам офіцерів не було на чому вішати нижню білизну). Я все підсумував і доповів комбату.

Комбат поблажливо посміхнувся і сказав, що я напевне, не маючи досвіду, помилився. Сів у свій командирський танк, надів шлемофон і циркулярним (на який всі повинні відгукнутися) позивним почав: «Коробочки, я Батя, як чуєте? Прийом!» Почулися відзиви: «Батя! Я коробочка третя. Чую добре. Прийом!» І знову «коробочок» відізвалося менше половини.

Комбат збісився. Наказав усім вишикуватись. Завжди спокійний і врівноважений, тепер кричав на всіх, усіх звинувачував у тому, що не розуміють відповідальності моменту, що без зв’язку нас перестріляють, як куріпок. Наказав усе відремонтувати негайно. До вечора, до ночі, до ранку. І не появлятися в казарми, доки все не буде відремонтовано. Розвернувся і пішов.

Запала мовчанка: всі чекали, що скаже новий начальник зв’язку: це його парафія. Я розпорядився зробити наступне:

всім танкістам вийняти із гнізд всі шлемофони, скрупульозно провірити відсутність обривів і закорочення проводів, які ідуть до ларингофонів;

всі шлемофони перевірити на придатність, зв’язуючись із сусіднім танком попарно 1-2, 3-4 і т. д.;

всі браковані шлемофони віддати у ремонтну майстерню;

у непрацюючих радіостанціях поміняти лампи на нові, які є у запасі;

зробити опис усього, чого не вистачає в машині чи танку;

звертатися до мене з будь-якого питання і у будь-який час;

виконувати все скрупульозно, не поспішаючи;

доповідати мені тільки після виконання всіх пунктів наказу;

вечеряти – за розпорядком, спати – також.

політзаняття та інші заняття завтра і надалі відміняються – кожного ранку йдемо в парк до того часу, поки не виконаємо наказ комбата.

Наступного дня замполіт доповів комбату, що я зірвав політзаняття. Комбат на це відповів, що я виконую його наказ.

Десь через тиждень у наступний парковий день я доповів комбату, що з усіма «коробочками» зв’язок установлений. Він перевірив і сказав: «Молодець! У відпустку ти підеш перший»

Начальник з'вязку танкового батальйону

Х О Ч Е М О  Б У Т И  Р А З О М

Я привикав до служби, до військових порядків, Познайомився і подружив із земляком із Вигоди Долинського району, начальником медсанбату Олесем Сем’янишиним, з начальником будинку офіцерів, також земляком Василем Данилишиним. Але це все блідло перед тим, що після зимової сесії повинна була приїхати Ліда. Вона дала телеграму, що взяла квиток на літак на таке-то число, але проходили дні, а її не було. Одного ранку, виходячи зі свого під’їзду, я помітив, що в сусідній під’їзд шмигнула жінка. Це мене здивувало: ранком жінка могла вискакувати з офіцерського гуртожитку, а не заходити. Через хвилину вона вийшла – і ми кинулися назустріч одне одному. Ліда була в новому пальті, і я її спочатку не впізнав. Запізнилася вона із-за погодних умов: їхній рейс з Борисполя не випускали три доби, і вона всі три доби провела в аеропорту, бо рейс відкладали на 2-4 години, і їхати додому вона не могла. Були і в інших місцях затримки.

Я позвав Олеся, познайомив його з Лідою, і ми випили вина за довгоочікуваний Лідин приїзд. Ми веселилися. Через якийсь час Ліда посмутнішала і сказала, що багато часу втратила в дорозі і післязавтра їй треба повертатися назад. Тут піднявся Олесь, уважно подивився їй в очі і сказав: «Дитино! Та ти ж хвора!»

— Ні! Не хвора! Не хвора!» — сказала Ліда.

— Хвора! По очах бачу, що хвора. Сьогодні ж випишу лікарняний – і на місяць постільний режим. Строгий постільний режим!

Ліда, зрозумівши суть жарту, зашарілася. А Олесь серйозно сказав, що завтра випише лікарняний.

Та до кінця місяця Ліді «хворіти» не дали. Одного разу з караулу прийшов додому в сусідню кімнату п’яний офіцер, почав дебоширити, кричати, що вони там удвох розкошують і він їх полякає, після чого вистрелив два рази у стінку. Офіцери скрутили його, відібрали пістолет і уклали спати. На ранок п’яного розбудили, і він пішов «нести службу» дальше. А Ліда сказала, що поїде додому, щоб не «будити звіра». Та і в Києві на неї чекала робота і необхідно було закінчувати навчання. Тепер треба було ждати моєї відпустки і її захисту диплому, після чого Ліда повинна була поїхати зі мною. А з відпустками були проблеми. При постійній підвищеній бойовій готовності відпусток не давали. Надій не було ніяких.

Одного разу прибіг у парк посильний і сказав, що мене терміново викликає комбат. Комбат чекав на мене при вході в штаб. Він сказав мені, що о 9-й годині дозволили надавати відпустки і що дванадцятигодинним поїздом я повинен відбути у відпустку. О 12-й годині я вже сидів у вагоні, а о 13-й, як мені стало відомо пізніше, відпустки заборонили. Ліді нічого не повідомляв, бо не знав, коли зможу взяти квиток на літак. Тільки на другий день мені вдалося взяти квиток. Наступного дня ранком я був у Борисполі, а через годину-півтори – біля аеровокзалу. Я вийшов з автобуса і десь із півгодини стояв на розі вулиць і дивився на людей, на транспорт, на дівчат, дослухався до розмов – усе виглядало дивним і незвичним. Я сказав собі: «Пройшов всього рік, а як я здичавів. А що твориться з людьми, які сидять у тюрмі десятки років?»

Нарешті я «розморозився» і поїхав додому. Ліди вдома не було. Зателефонував на роботу. Сказали, що вона в дипломній відпустці. Поїхав її шукати. Об’їхав усіх її подруг і вияснив, що дипломи будуть вручати завтра. Значить завтра побачимось. Додому повернувся перед вечором, вирішив лягти відпочити, а коли поправляв подушку, під нею побачив свою маленьку фотографію. На душі стало тепло й приємно, і я заснув.

Проснувся ранком від Лідиних поцілунків. Вона їздила додому. Того ж дня ми одержали диплом, а через кілька днів поїхали в Ригу на весілля моєї давньої знайомої Мірдзи Ландратової. Одержали масу нових вражень, завели нових друзів, ознайомилися з Ригою, побували в Домському соборі, побували в Юрмалі.

Наші латишські друзі Мірдза і Норберт

З Риги ми поїхали до Естонії. Після ознайомлення з Талліном виникла проблема з ночівлею. І тільки коли ми заговорили українською мовою, нас відвели до школи, і ми переночували в спортзалі на спортивних матрацах. З Талліна ми поїхали у Вільнюс до Володимирового друга поляка Вінцека, де я Ліду здивував знаннями польської мови. Після ознайомлення з Вільнюсом, Каунасом і Тракайською фортецею ми поїхали в Карпати і гостювали там майже до кінця відпустки.

У Києві Ліда розрахувалася з роботи, ми залишили господинею квартири Лідину рідну сестру Оленку, зібрали пожитки й полетіли на Забайкалля дослужувати ще один рік. 

+3
71
RSS
23:03
+2
О!!! А я думаю-гадаю, де це Ви, добродію, цілих 2 тижні пропадаєте, нічого з історії Рожнова і Вашої власної не публікуєте?..
_браво _браво _браво
І ось нарешті!!!
22:40
+3
Приємно, пане Тимуре, що помітили. Дякую. Не було нас в Києві. Подорожували по Європі (Краків, Прага, Відень, Будапешт, Мішкольц), потім Карпатами. Море приємних вражень. Особливо здивувала Польща. Якщо колись казали:«Горобець — не птиця, а Польща — не заграниця», то це не про теперішню Польщу. Польща дивує і показує як може піднятися країна, коли до влади не допускають ворюг. Колись може я підготую на цю тему невелику публікацію.
_чудово Про Відень також напишіть принагідно. _чудово
09:44
+2
Вражає, що в 1969 р. отака була боєготовність в радянській армії: відсутність зв'язку з половиною танків. Написав докладно і колоритно. Молодець!
00:14
+1
До служби, друже Анатолію, про армію я був набагато кращої думки. Щосуботи у нашому УР-1 проводились офіцерські зібрання. От там я наслухався всякого. Найбільше мене дивувало те, що кадрові офіцери мовчали і не спростовували звинувачення навіть тоді, коли вони були безпідставними. І все заради чергової зірочки, яку вони чекали. Таку розкіш могли собі дозволити тільки дворічники, яким зірочки були «до лампочки». Тільки вони могли адекватно реагувати на самодурство деяких старших офіцерів, які до цього звикли ще під час війни. Проілюструю таким випадком. Четвер — парковий день, день догляду і обслуговування бойової техніки. Шофер моєї командирської машини доповів мені що треба долити в бачок 200-250 мл гальмівної рідини. Знайшли півлітрову пляшку і я послав його до зампотеха (зам. ком. по техн. частині) щоб виписав вимогу і пішов на склад ГСМ її одержати. Коли він прийшов на склад начальник спитав з чим він прийшов. Той показує пляшку. А він питає:«А 20 кг змазки для танків ти у що візьмеш?» Водій каже що йому змазка не потрібна. а він на то — вимога виписана на рідину і змазку і він може видати одне і друге разом — або нічого. Коли водій мені про це доповів, я послав його до зампотеха щоб він виписав вимогу тільки на рідину. Реакція зампотеха була неочікуваною: він при всіх з матюками почав мене відчитувати який я нікудишній командир, що не можу організувати отримання якихось 20 кг змазки. Спроби щось пояснити чи привести аргументи були марними. Тоді я перейшов на ти, послав його на тир букви, повернувся і пішов. І теж при всіх.
Я чекав арешту і гаупвахти. Але комбат, який достойно оцінив налагодження зв'язку з усіма танками батальйону, захистив мене, сказавши: «Перегнув ти палку, майор Абросімов. Без причини він тебе би не послав».
Відтоді на дворічників безпричинно не «налазили».
Загалом призив дворічників був виправданим і вдалим. Вони всі мали вищу освіту, певний досвід роботи «на гражданці», не вислужувались щоб отримати чергову зірочку і суттєво знизили рівень солдафонщини в армії.
16:48
+2
голодна людина може піти на будь-які дії, аби нагодувати сім’ю і своїх дітей

Колись у моєї дружини в Табошарі (тепер Істіклол) жила рідна тітка. Це саме там мою дружину викрадали гірські таджики й намагалися примусити підмітати подвір'я — що для них погано скінчилося…
_сміюсь
То Олена розповідала, що в 1960-1970-ті роки китайці регулярно порушували радянський кордон, щоб насмикати у лісі… папороть! Якось вони корені папороті варили, зоб отримати з них якісь там солодощі… Також Олена казала, що коли порушників кордону виловлювали, то папороть відбирали — але в «полоні» ці китайці хоча б від'їдалися досхочу!

Того ж дня ми одержали диплом

_закоханий "Ми одержали диплом"!!! _закоханий
Так, це "ми" багато про що говорить і багато чого вартує.
Дай Боже кожному зустріти таке кохання в житті!..

Після ознайомлення з Талліном виникла проблема з ночівлею. І тільки коли ми заговорили українською мовою, нас відвели до школи, і ми переночували в спортзалі на спортивних матрацах.

Коли ми на зимові канікули 1983-1984 років їздили у Вільнюс на запрошення місцевих дівчат-студенток, то ще в потязі домовилися: всі спілкуємося на публіці виключно українською! Але серед нас був такий собі Андрій Сабуров, який приїхав навчатися в КПІ х Сибіру. Отож Андрія ми попросили тримати рота на замку і спілкуватися через нас. Але він не слухався — особливо коли випивав… Через це в барах його регулярно відмовлялися обслуговувати, а в готелі одна з покоївок раптом накинулася на всю нашу групу через нібито подерту нами білизну (хоча білизна була подерта ще до того, як її накрохмалили — це ж очевидні речі!).
Вже потім, працюючи в ІЕЗ ім.Патона, я десь в 1989-1990 роках я їздив у відрядження в Івангород, там перейшов кам'яний міст — і опинився в естонській Нарві… То я регулярно ходив «мостом до Естонії» або в кіно, або просто містом прогулятися.



Отож підтверджую: в країнах Балтії таки краще спілкуватися українською.
00:29
+2
І не тільки в країнах Балтії. Мій син з невісткою відпочивали в Хорватії. І поки вони в готелі і ресторані з обслугою спілкувалися російською мовою, відношення до них було прохолодним, часом зневажливим. Але коли обслуга почула що вони між собою розмовляють українською — відношення суттєво змінилось.
А за «ми» щиро вдячний, пане Тимуре. Таке може помітити тільки справжній психолог.
18:59 (відредаговано)
+2
Так, друже Миколо, і я пригадую, як ми Клубом творчої молоді були в Литві. Приємні згадки про ті ж Вільнюс, Каунас і Тракай. Здається, це було на початку травня 1967 року і твоєї Ліди з нами не було.
00:35
+2
Маєш рацію, друже. Тоді з Лідою ми ще не були знайомі. Познайомились ми з нею восени, перед пам'ятною поїздкою у Кишенів, Бендери і Каушани.
00:20
+2
Пане Миколо, ви пишите: «Я розчарувався. Села й житла людей були вкрай непривабливі. Чорно-сіра, вкрай розбита ґрунтова дорога, по обидва боки якої виднілися сірі від часу будинки з малими вікнами, з прихожою та малесеньким, десь 30х50см віконцем-шибкою і чомусь завжди оббитою обрізками дошок. Пізніше мені пояснили, що віконце мале тому, що у прихожій повинно бути темно, щоб туди не залітали комарі. І ще одне – чомусь завжди серед подвір’я купа гною. І в селі, і біля хати ні деревини. Я вже не кажу про фруктові дерева чи кущі. Немає навіть берізки, ялинки чи кедра, яких поруч у тайзі незлічена кількість. Людей не видно. Де-не-де пройде людина у сірих кирзових чоботях і сірій куфайці. Таке враження, що по селу прокотилася чума або холера.

І як це було не похоже на наші милі українські пейзажі! „


Таке саме, я чула від мами. Вона розповідала, як Їздила з батьками на Алтай. Переночували лише ніч, та й швиденько назад — до милих українських пейзажів.
11:07
+2
Оленко, оце лише зараз ти згадала, що твої рідні козіяни їздили на Алтай. А я весь час думав, що в Сибір.
12:06
+2
Так, пане Анатолію, згадала лише зараз, хоча в розповіді про маму, писала Сибір. І ще згадала, про Аргентину (завдяки прочитаному в Вашій книзі). Бо Ви писали про двох чоловіків, що тікали після страйку від тюрми в Аргентину. Один з них — мій прадід.
00:39
+2
Дякую за підтримку, пані Олено. Хоч раз в житті це варто побачити, щоб достойно оцінити те що маємо.
08:25
+1
Друже, Миколо, то їздили ви по БЕЗВІЗУ? Це була перша така подорож? Про таке варто написати!
10:50
+1
Варто. Вражень багато. Треба тільки знайти трохи часу.

Випадкові Дописи