До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Піо, мій Піо (дев'ята частина)

Піо, мій Піо (дев'ята частина)

Восьма частина https://svitoch.in.ua/1683-pio-miy-pio-vosma-chastyna.html

9

Сеньйор Баффі прогулюється перед вечерею вздовж морського узбережжя, крокуючи босими ногами по мокрому піску, і залишаючи відбитки 44 розміру. Леонардо та Лука намагаються йти точно по дідових слідах, залишаючи в середині сліду відбитки стопи вдвічі менші, але час від часу забігаючи в хвилі, щоб змочити ноги.

Піо насолоджується тишою, легким хлюпанням хвиль. В той самий час на околиці його міста, на старовинній віллі, в стилі бароко, що розташована посеред доглянутого саду з ідеально скошеним газоном та кущами підстриженими в вигляді півкола, звучить жива оркестрова музика, яку виконує малий симфонічний оркестр театру та прогулюються туди-сюди запрошені гості в елегантних вечірніх нарядах. Серед запрошених діячі театру, балету, музики та телебачення. Загалом відомі люди в сфері шоу. Це закрита приватна вечірка з нагоди восьмидесятої річниці з дня народження засновника та керівника міського театру — Марко Норі. Сеньйор Марко — актор, меценат, який вклав чимало зусиль та коштів в розвиток театральної культури в рідному місті. Становлення місцевого театру відбувалося на його очах, завдяки його сприянню, та його ентузіазму. Марко Норі запросив своїх друзів, акторів, музикантів та знайомих відсвяткувати разом з ним ювілей.

По саду походжають дві літні стрункі жінки. Одна з них — дружина ювіляра, сеньйора Софі Норі, друга — її подруга, в минулому славетна балерина, сеньйора Еліда Граппа. Жінки не бачились досить тривалий час, тому обидві дуже раді нагоді потеревенити. Подруги розмовляють про різне: про капелюшки, про нову дієту, про театр, згадують як багато років тому їздили разом на гастролі і таке інше. Підходять до клумби, сеньйора Еліда нахиляється до трояндового куща, щоб відчути аромат квітки, від нахилу тіла, пір’їна на її капелюшку колишеться.

— Обожнюю троянди. Знаєш, Софі, я закохана, — говорить Еліда.

— Ти закохана? — Софі дивиться з цікавістю на Еліду та бере давню подругу під руку, — бачу, що очі світяться щастям, мабуть це таки правда. Вітаю!

— Так, я щаслива. Доля благословила мене, дожити до таких років та зустріти кохання.

— Як мені приємно це чути! В нашому віці не так просто зустріти коханця. Хто ж він? Сподіваюсь це не секрет?

— Сьогодні він тут, зі мною. Бачиш того юнака в окулярах з темним волоссям, що розмовляє з Томассо, першою скрипкою оркестру?

Софі дивиться в напрямку юнаків широко розкритими очима, й від здивування у неї поволі розкривається рот. Вона вмить забула про світські манери, і не маючи змоги, від шокуючої звістки, щось сказати, лише направляє вказівного пальця в сторону молодих чоловіків, та дивиться на подругу, а в очах питання: — «Він?”. Еліда розуміє подругу та мовчки киває сивою головою — “так”. Саме в цю мить пролунали останні ноти серенади Шуберта і музика стихла. Стоїть тиша. Оркестр робить паузу а Софі стоїть мовчки кілька хвилин, сторопівши.

— Що, язика проковтнула? Заздриш? — питає Еліда.

— Давно ви разом? — Запитує Софі, отямившись.

— Зустрічаємось рік, а тиждень тому сеньйор Дієго Гатті переїхав до мене.

— Цілий рік зустрічались і тільки тиждень тому ти його пустила в ліжко? Яка цнотливість!

— Він був одружений, ми зустрічалися потайки. Але тиждень тому залишив дружину заради мене.

— Але ж ви такі різні!

— До чого тут різниця? Ми кохаємо один одного.

— Я маю на увазі, різницю в віці. Скільки йому років?

— 38.

— Для тебе він дитина. Як ти могла закохатися в дитину?

— Кохання не можна спрогнозувати, воно прийшло от і все.

— Чим він займається?

— Менеджер. Продає електротовари.

— Електротовари! Як цікаво! Ти втратила глузд. Він міг би бути твоїм сином!

— Ми не помічаємо вікової різниці, бо закохані.

— Краще бути самотньою, аніж посміховищем.

— Краще бути самотньою? А ти знаєш, як це бути самотньою? Щоб радити щось, треба спочатку самому пережити те відчуття… Тобі не зрозуміти, бо у тебе є чоловік, діти, онуки. Твій Марко керує театром, його поважають, у вас щовечора гості, друзі. В твоєму будинку вирує життя, сміх, ростуть діти пахне пиріжками та родиною. А про мене забули геть усі. До поки була жива моя сестра, я ще так-сяк трималася, бо ми підтримували одна одну. А потім… Тобі не зрозуміти що таке бути самотньою, коли чуєш улюблену музику та танцюєш сама з собою, коли п’єш вино і промовляєш тост сама собі, коли дивишся в дзеркало і ненавидиш мішки під очима, зморшки, та висохшу шкіру на шиї. Коли проклинаєш роки, бо ненавидиш ту сиву стару, що дивиться на тебе з дзеркала. Буває така туга находить. Щоб не роздирало з середини, треба з кимось поговорити, бо розмова сама з собою не допомагає. А поговорити немає з ким.

Сеньйора Софі намагається обійняти за плечі Еліду, щоб вона відчула що в неї є принаймні подруга, яка їй співчуває. Еліда відповідає на обійми, й також обіймає Софі. За хвилину продовжує:

— Коли зі мною Дієго, я про все забуваю, я відчуваю себе жінкою, коханою, жаданою, красунею. Він мене слухає, розуміє, підтримує. Я живу! Я радію! Я не дивлюся в дзеркало, а дивлюся в його очі. Він мене заколихує компліментами, я засинаю щаслива поруч з ним, я кохаю й буду кохати!

— Еліда, мила моя подруга, так, згодна. Кохання то чудове почуття, я так волію щоб воно було в твоєму житті. Я хочу щоб ти була щаслива, в парі. Вибач, може ображу, але правда в тому, що він тебе обрав через гроші.

— Припини! Йому байдуже до моїх грошей. Він мене кохає тому, що я його слухаю, тому, що я досвідчена, мудра, добра.

— Не вірю!

— А він такий романтик! Він влаштовує мені такі божевільні сюрпризи.

— Це ти божевільна! Схаменися!

— Ні, не схаменуся! Я знаю, що я не вічна, але поки я тут, на цьому світі, поки Дієго поруч, я не буду витрачати час на хвилювання з приводу того, що зараз думають про мене, та що трапиться потім. Я живу, ти розумієш! Насолоджуюсь миттю кохання, і мені начхати, що моя найкраща подруга, вважає мене божевільною.

— Послухай, Елідо! Пройде час і ти залишишся знову сама, та ще й без грошей. Бо він тебе кине й твоє серце не витримає цього. Або, вибач за таке дурнувате припущення, нагодує тебе отруйними грибами та втіче з твоїми грошима.

— Я не боюся смерті. Краще померти, ніж вити собакою, від самотності. Признаюсь лише тобі, в мене немає грошей. Я їх програла на кінських перегонах. Все що в мене є, це моє кохання, це моє славетне ім’я балерини, вірний пес, та вілла, яку я ледь утримую, й маю намір продати.

— Що ти накоїла Елідо?! Схаменися! Не роби цього! Здай в аренду частину будинку, але не продавай! Ти ж залишишся на вулиці.

— Будинок завеликий для нас двох.

— Не роби цього, благаю! Краще іди в монастир!

— Монастир? Іди ти, під три чорти! — відрізала з люттю Еліда, — Піду щось вип’ю прохолодного.

— Пробач за «монастир»!  Бездумно, вискочило з рота.

Софі ледь стримувалася, так кортіло дати ляпаса подрузі щоб струсонути її голову та повернути в ту голову здоровий глузд.

— Не ображайся! Давай не будемо сваритися! Я обіцяю навідувати тебе якомога частіше. Тільки я хочу тебе навідувати в твоїй старій віллі. Не продавай! — Гукає Софі до Еліди, яка вже повернулася спиною та віддаляється не обертаючись на заклик подруги.

Софі іде в протилежному напрямку, в середині все тремтить. Вона розуміє, що це кохання згубне для її подруги, але не може нічого вдіяти. Еліда не чує порад, бо любов засліпила очі та полонила розум. У неї в очах божевілля, вона ж пропаде. У неї хворе серце, вона не витримає, бо він молодий здоровий. Святі небеса! Що ж він робитиме з нею в ліжку? Він буде її зраджувати. Бідна моя Еліда.

Софі піднімає руки та стискає долонями скроні. В голові рій думок: “Що ж робити, як допомогти? Вона вже розтринькала гроші, вже нема здоров’я, нема близьких та рідних. Як вмовити не продавати будинок, бо вона залишиться без будинку і сама. Трясця його! Де він взявся той коханець, що він від неї хоче? Не вірю в кохання з різницею в 38 років. Хто б мені що не казав, не вірю. Господи, ну чому ти їй не дав гідного, зрілого друга? Ну, чому? Як діяти? Звернутися до психолога, а може вже й до психотерапевта? А чи захоче цього Еліда?" 

Софі проходить повз гостей, механічно киває головою в напрямку запрошених, які її вітають, але не бачить їхніх облич. Єдине обличчя, яке вона шукає — це обличчя її чоловіка Марко Норі.

Марко бачить здалеку свою дружину, яка вся тремтить, кидається до неї, та хапає за плечі.

— Що сталося? Тобі зле? 

— З Елідою трапилося нещастя, — тремтячим голосом відповідає Софі.

— Втратила собаку?

— Гірше.

— Серцевий напад?

— Гірше. Треба рятувати, і не знаю як.

— То кажи ж уже! Вона захворіла на рак?

— Так, вона захворіла на невиліковну болячку. Вона захворіла коханням.

— Дивина! Я розумію, що закохатися у 75 років — це щось таке дуже раритетне. Та в житті всяке буває. Чому ти тремтиш?

— Дивина? Це нещастя!

— Дорога моя Софі, чому тебе це так бентежить? Треба радіти. Нарешті небо послало твоїй подрузі другу половинку. І вона не буде самотньою — це ж чудово!

— Влучно, “небо послало половинку”. Їй 75, а йому 38!

— Так, дійсно “половинка”. Це ж треба!

Сеньйор Норі, сказати що був трохи ошелешений, почутим, це значить не сказати нічого. Він був щокований. Однак стримав язика, щоб не висловитися нецензурно. Потім щоб заспокоїти дружину, взяв її руку, та зауважив:

— Ну, в наші часи, іноді таке трапляється. Є приклади пар, з великою різницею у віці, які живуть досить таки щасливо. Не переймайся! Не звертай увагу на поведінку Еліди! Це її шлях, її життя, нехай проживає його як хоче.

— Марко, невже ти не розумієш, що для неї це небезпечно, це ризик для її життя. Після інсульту, який вона вже перенесла, її серце не витримає нервування, або збудження.

— Однак, люба, мені здається, що це кохання має тонкий фінансовий аромат.

— Я ще не закінчила.

— Слухаю уважно.

— Вона програла всі заощадження на кінських перегонах і хоче продавати будинок, бо грошей катма. Проте, подивися як вдягнений її залицяльник. Чи може звичайний менеджер дозволити собі такий одяг? Я впевнена, що це вбрання придбане за гроші Еліди. Уяви! Як він на неї впливає, коли вона витрачає на нього свої кровні, які вона заробляла стираючи в кров ноги на сцені. І зараз, готова продати віллу.

— Оце так! Як його звати?

— Дієго Гатті, він серед запрошених. Он там, праворуч, розмовляє з Томассо, першою скрипкою оркестру.

— Справжній красунчик! Я гадав, що Еліда до нас завітала зі своїм талановитим учнем. А то, виявляється, залицяльник. Наряджений з ніг до голови. Піду з ним познайомлюсь ближче.

Продовження. svitoch.in.ua/1697-pio-miy-pio-desyata-chastyna.html

+2
74
RSS
12:29
+2
Кохання зле.
17:00
+2
Відмічаю твою, Оленко, зростаючу майстерність. Опис руху так оживляє текст! Онуки йдуть по дідовиХ слідаХ, забігаючи у хвилі змочити ноги. Тонкий фінансовий аромат — гарне порівняння!
17:50
+2
Я ж прислухаюся до Ваших порад, то й зростаю в майстерності.
21:12 (відредаговано)
+1
В той самий час на околиці його міста, на античній віллі, в стилі бароко...

Дуже перепрошую, це як раптом «антична вілла» може бути виконана «в стилі бароко», коли античність — це:

… період історії від 800 року до н.е. до 600 року н.е. у регіоні Середземного моря.

Тоді як бароко — це:

… стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку XVI століттякінця XVIII століття.

Таким чином, античність та бароко розділяють десь так дев'ять століть!!! А між мистецтвом античним та барочним стоять, як мінімум, мистецтво середньовічне й епоха Відродження...
_здивований _здивований _здивований
ІМХО, було б коректно написати щось на кшталт: "… на античній віллі, ПЕРЕБУДОВАНІЙ попереднім господарем в стилі бароко..." — чи «одним з попередніх господарів». Якось так — бо інакше «антична вілла» ну ніяк не суміщається із «стилем бароко»!!!
23:02
+1
Малося на увазі «старовинна». Я перекладала з італійської «антіка», так і записала, навіть не задумуючись. Перепрошую.

Випадкові Дописи