До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 32.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 32.

М И  Р А З О М

Другий рік був набагато веселішим. Я підготував зарання велику кімнату, в якій побудував варильну плиту і пічку, зробив гардеробну, зробив стіл, полички на посуд і книжки. Купив за безцінь у кадрового офіцера трофейне німецьке фортепіано (дітям лікарі заборонили грати). Тут був теплий туалет.

Ми почали отримувати пайок. Восени нам дали свіжу капусту й квашені огірки з неприємним запахом бочки. Щоб зберегти капусту, ми її пошаткували й заквасили, переклавши тими квашеними огірками. Результат був неочікуваним – огірки втратили неприємний запах і стали «як конфетки». І капуста також мала якийсь особливий, приємний присмак. Стару гов’ядину чи оленятину Ліда починала тушити зранку і до вечора вона ставала такою, що наші гості не вірили, що це м’ясо з пайка. До м’яса товкли часник, додавали сметани і солі, варили з кукурудзяної муки кулешу і дивували цим усіх наших гостей, яких ставало все більше й більше. Приваблювала Лідина гостинність і фортепіано, яке було тільки у нас. А коли до нас заходив замкомполка зі стройової підготовки підполковник Зимін, у нас відбувалися справжні вечори фортепіанної музики.

З Лідою в них були особливі стосунки. В Забайкаллі морози сягали до 50 градусів, тому Ліда, коли йшла в магазин чи на пошту, одягала мій кожушок з погонами. А коли вона зустрічала підполковника Зиміна (та й інших знайомих офіцерів), грайливо прикладала ліву руку до голови й нарочито голосно, по-солдатськи, мішаною мовою віталася: «Здравія желаю товариш підполковник». А він їй відповідав: «Привет, хохлушечка!» іщо «До пустой головы руку не прикладывают». Щоп’ятниці на офіцерських зібраннях офіцерам робили зауваження за те, що вони дозволяли своїм дружинам одягати їхні кожушки, що цим «позорят честь мундира», але Ліду не згадували ні разу.

Були в нашій компанії вихідці зі Львівщини, Тернопільщини і Франківщини, грек Юрко Авраменко (тепер у Греції), росіянин Славко Губарєв з дружиною Тамарою, молдованин Семен Чіреш, історик, який писав свою дипломну роботу з історії села Каушани, відомого своєю наполовину підземною церквою з фресковими розписами (про неї ми вже згадували). З Семеном Чірешем ми організували у нас вечір історії Молдовії. Сєня доводив, що Буковина – молдовська територія. Ми сперечалися, але аргументів мені не вистачало. Довелося купити двотомник «Історія Молдавської РСР». Були й інші у нас цікаві зустрічі й вечори. Нерідко й ми ходили в гості.

Наші друзі Губарєві і наші «кнопочки»

Бував у нас і Богдан Фік. Він закінчив Харківський університет, і його залишили працювати на кафедрі, але, оскільки воєнної підготовки в університеті він не проходив, то повинен був відслужити солдатом один рік. Прислали його у мій підрозділ. Незважаючи на те, що він був набагато старшим, його «дембеля» вважали «салагою» і знущалися з нього, як і з інших молодих солдат. Мої звертання до розсудливості солдат, до того, що може він через рік буде їхнім викладачем, якщо вони вступлять до Харківського університету, не мали успіху. Відповідь була одна: «Мы пахали и он пусть пашет». Тоді я хотів поговорити із замполітом полку, але мене зупинив Богдан. Казав, що солдати можуть влаштувати йому «тёмную» (накинути ковдру на голову, щоб не видно, хто б’є) і одіб’ють печінку, тому краще потерпіти. І він мав рацію. Тоді я пішов іншим шляхом. Відкрито, перед строєм відбувався приблизно такий діалог:

— Рядовой Фик!

— Я!

— Выйти из строя!

— Есть!

— Слушай боевую задачу: «Отправляйся ко мне домой и поможешь супруге покупать ребёнка. Задачу понял?»

— Так точно!

— Выполнять!

— Есть!

— І Богдан ішов. А потім приносив солдатам щось смачненького, і вони від нього відстали.

Та на цьому ця історія не закінчилось. Незабаром мене викликав замполіт полку і завів розмову про те, що необачно залишати молодого солдата з дружиною наодинці, і що такі мої вчинки є порушенням внутрішнього статуту армії. Тоді я розказав про ситуацію, яка склалася, і констатував той факт, що ні він, ні я іншим способом захистити Фіка не зможемо. На цьому все й закінчилось. Заради об’єктивності тут треба сказати, що такі вольності міг собі дозволити тільки такий, як я, дворічник, який не збирався дальше служити і якому не треба були чергові зірочки. Кадровий офіцер такого собі дозволити не зміг би.

А взагалі, ми, дворічники, внесли свіжий струмінь в армію. На офіцерських зібраннях (та й не тільки) ми не боялися говорити правду, відкрито сміялися з тупої «солдафонщини», яка залишилася ще з часів війни. Ми всі мали вищу освіту й дуже швидко заставили себе поважати. Вважаю, що рішення призвати в армію дворічників для покращання загального клімату в армії було правильним.

Шерлова являла собою селище, яке заселили робітники Харанорських вуглевидобувних підприємств (видобувають відкритим способом, працюють ще й нині), переселенці й колишні ув’язнені, які тут осіли, а також місцеві буряти. Будинки маленькі, незавидні. Вікна й віконні рами часто обмазані глиною (щоб не продувало) і не відкриваються. Дивно, але в краю, в якому ніде немає ні деревини, на станції лежить будівельний ліс по ціні дров. Вони його так і називають – дрова. Ніхто їх, ті «дрова», не охороняє і ніхто їх не бере. Нікому вони не потрібні: топлять вугіллям. Щоб придбати ті «дрова», достатньо зайти у ЖЕК і заплатити «копійки» — разів у десять менше, ніж у нас, у багатих на ліс Карпатах. І сам собі забираєш його, ніхто тобі його не видає.

Ліс у Карпати я не возив, а от контейнер шиферу додому з Борзі я таки відправив. Він обійшовся значно дешевше від тієї ціни, яку треба було заплатити в нас дома, переплативши посередникам.

Живуть люди бідно. Їв кілька разів їхні щі – сіренька водичка, в якій плаває капуста. Запропонували мені пригоститись і, як вони кажуть, домашнім пивом (за два роки пива там не привозили ні разу), чому я дуже зрадів. Та виявилось, що це звичайна бражка (самогонку вони гнати не вміють). Щоб не образити господиню, я насилу трохи випив, а більше відмовився, пославшись, що хворий на печінку. Немало жінок веде себе вільно. Якийсь час Ліда працювала бухгалтером у воєнній частині тилового забезпечення. Одного разу на роботу прийшла прибиральниця, другий чоловік якої був від неї на десять років молодший, і скаржилася на свою дочку, яка прийшла додому дуже п’яна і лягла в постіль до свого вітчима, який теж був під градусом. Вона почала стягувати дочку з ліжка свого чоловіка, але вона впиралася і казала: «Вистачить і тобі». Закінчилось це тим, що дочка її побила, і вона втекла з дому.

Наш дворічник, Володимир Грабар, одружився з місцевою дівчиною. Звали її Таня. Вона нікуди ще не виїжджала, ніколи не бачила навіть, як на деревах ростуть фрукти, не бачила лісу, гір, річок. Після весілля, під час відпустки, Володимир збирався повезти дружину в Україну, познайомити її зі своєю родиною, показати величні міста і їхні архітектурні пам’ятки, показати Карпати і море. Я із захопленням розказував про це Тані, готуючи її до поїздки. І він таки показав їй це все. А коли вони повернулися, Таня мені сказала: «Я туда с ним не поеду. Там люди какие-то чопорные…» Це були всі її враження. Я знову почав говорити їй про незрівнянні красоти України, на що вона мені відповіла: «Каждый кулик своё болото хвалит». Яке болото збиралася вона хвалити, я вже й не питав. Що бідний Володимр зробив, не знаємо, бо він повинен був демобілізуватись після нас. Та повернемось до нашої сім’ї.

До нас пристала сусідська собачка Мушка. Ліда підібрала на вулиці котика, якому пожежники викололи око. Вона його вилікувала, і Нельсон залишився жити в нас разом з Мушкою в одній картонній коробці. Жили вони в одній коробці навіть тоді, коли Мушка привела маленьких собачат.

Мушка, собачата і Нельсон в одній коробці

Через деякий час на полігоні солдати знайшли пташеня – степового орла і віддали його мені. Я зробив велику клітку, прибив її біля входу до стіни будинку і тримали пташеня там до того часу, доки воно не виросло і не окріпло. Мишами, рибою і м’ясом годували його всі.

Пізніше солдати принесли нам кошеня диких степових печерних котів мангурів. Воно було темно-коричневого кольору, короткошерсте, з круглими великими очима, з великими круглими чорними зіницями, з маленькими, поставленими вперед, як локатори, вушками. Було дуже хиже. Щоб комусь кошеня показати, ми прив’язували на шпагат сире м’ясо, воно чіплялося за м’ясо, і аж тоді ми його витягували з-під ліжка. Так ми кошеня, висячим на куску м’яса, переносили і до сусідів, коли хотіли його їм показати. В сусідів кошеня м’ясо з’їдало, а щоб перенести його назад, треба було мати ще один кусок сирого м’яса. Жили в нас ще й пара диких голубів, яких нам принесли ті ж солдати з парку машин, де вони в гнізді пищали від холоду (була вже осінь). Вони знали, куди нести: Ліда приручала все.

Все було б добре, якби не хвороба Лідиної мами. Наприкінці листопада Ліді довелось летіти додому. А через місяць, 24 грудня, мами не стало. Царство їй небесне. Ліда побула вдома ще до поминального обіду через 40 днів, а на початку лютого, будучи вже на сьомому місяці вагітності, ризикнула поїхати в Забайкалля. Ми знову були разом, тепер уже назавжди.

Коли приїхала Ліда, стало знову веселіше. Почали готуватись до огляду художньої самодіяльності. Ми з Василем, начальником будинку культури, і ще одним офіцером підготували тріо «Гуцулка Ксеня» та інші пісні, які виконували без супроводу. Шерлова такого співу, мабуть, ще не чула. На огляд приїхав представник Забайкальського військового округу. Я виконував на сопілці «Гуцульські мелодії», і мене відібрали на підсумковий концерт огляду художньої самодіяльності в Читі.

Після повернення з огляду почали готуватися до святкування Дня Перемоги. Я диригував хором і розучував із солдатами хорові пісні. На сцені зробили могилу і обеліск, підсвітили їх темно-синім світлом. До нього повільно йшла жінка в чорній сукні і несла квіти, а хор за лаштунками співав нашу, українську — «Степом, степом…» Сцена була вражаюча. Роль жінки виконувала прибиральниця будинку офіцерів. Після виконання своєї ролі вона впала мені на груди і від зворушення ридала, як мала дитина.

17 квітня мене нагородили медаллю «За воїнську доблесть», а 30 квітня мене нагородила Ліда – синочком Васильком. З‘явились нові турботи, нові радості, нові переживання. Ми вчилися бути батьками. Старших нікого біля нас не було, і це ускладнювало ситуацію.

Щовечора ми ходили на прогулянки. Виглядало це дуже мило. Попереду бігла Мушка. Ми з Лідою і Васильком у візочку йшли за нею, а за нами канавками крався Нельсон. Мушка час від часу кидалася на нього і з вдаваною злістю хапала його за холку, перекидала вверх ніжками. Ми проганяли її, а через кілька хвилин все повторювалось спочатку. Такого чуда, щоб котик ходив за господарями, як собачка, мабуть, ще ніхто не бачив.

З часом ми почали ходити в кіно. Ставили возика біля дверей, сідали поближче, щоб було чути, коли дитина буде плакати, і дивилися кінокартину. Мушка при цьому лежала під возиком і час від часу ставала передніми лапками на возика та «перевіряла», чи все в порядку». Коли одного разу контролер хотіла вигнати її, Мушка підняла такий лемент, що ми вискочили із зали, як ошпарені. Контролерові пояснили, що це наша собачка і що вона стереже дитину.

Все обійшлось би добре, якби не було тривожних вістей. Відбулися бої на Даманському. Преса, як завжди, майже нічого не повідомляла, але ми знали, що бої були серйозні і привели до людських втрат. Знали ми і про подібні події в Середній Азії у Женанашколі. Всі розуміли, що це були тільки зачіпки. Якщо китайці вирішать піти на нас, вони підуть по Манчжурській залізничній вітці. І якщо це станеться, то китайці перші ешелони оборони просто «з’їдять». Нас часто піднімають по бойовій тривозі, часом заставляють ночувати в казармах. Тривога, невпевненість…

Т Р И В О Г А

Одного разу перед ранком оголосили тривогу. Побігли в парк, завели машини і поїхали. Танковий батальйон попереду, за ним – мотострілецькі. До сходу сонця зайняли позиції, замаскувалися. Ходити, курити категорично заборонено. Тільки після обіду за виглядом облич старших командирів зрозуміли, що тривога навчальна. На душі трохи полегшало.

Десь через півгодини надійшов тривожний сигнал від наших сусідів мотострільців: відкрив стрільбу по людях командир радіостанції сержант такий-то. А сталося це так. Коли стало відомо, що тривога навчальна, начальник штабу мотострільців наказав усім радистам по черзі (щоб не переривати бойове чергування) з’явитися в штаб. Всі з’явилися, окрім сержанта. Начальник послав за ним посильного, але станція була закрита (кузовна) і на стук ніхто не відповідав. Солдат натякнув начальнику штабу на те, що сержант п’яний. Тоді начальник штабу послав офіцера, начальника зв’язку батальйону, щоб він привів свого підлеглого. Лейтенант почав стукати і вимагати, щоб сержант відчинив двері. У відповідь почувся мат, «я зараз вам покажу», клацання приєднаного до автомату ріжка – і автоматна черга по дверях. Лейтенант встиг нирнути під машину (машина була в капонірі). Сержант вийшов з машини й почав посилати черги в усіх, кого тільки бачив, навіть у пастухів. Доповіли про надзвичайну подію (НП) командирові УР-а. Він розпорядився обеззброїти його, зв’язати й доставити на гауптвахту. Пропонували йому здатися, але на це він відповідав автоматними чергами. Тоді мотострільці попросили танк, щоб під його прикриттям ближче підібратися до сержанта. Комбат послав навчально-бойовий. Та він дійшов тільки половину дороги і заглох: закінчилось пальне.

Виявилось, що навчально-бойовий танк перед тривогою тягав кабелеукладчик. Після роботи водій повинен був би заправити його (техніка завжди повинна бути готова до бою), але полінувався й відклав це на завтра. А «завтра» приїхали всі по тривозі, в тому числі й комбат, і він знову не заправив танк, щоб не видати себе. А коли посилали до мотострільців, знову промовчав, надіючись, що пального вистачить.

Тим часом капітан Бушуев (тихий і спокійний начальник стройової частини, мав груди всі в орденах і медалях), який пройшов усю війну, сказав: «Та щоб такий сопляк відстрілювався і ми не могли нічого зробити? Та не може цього бути!» Він взяв автомат, пістолет і поповз. Доповз до бруствера. Смеркалося. Бушуєв побачив сержанта з автоматом наперевіс і запасними ріжками за халявами.

Капітан вибрав момент, коли сержант відвернувся, і кинувся на нього. Але солдат підставив ногу, відкинув капітана на бруствер і прошив його автоматною чергою. Тоді лейтенант з-під машини зробив кілька пострілів, а сержант і туди чергу. І тут він подумав, що оточений, поставив дуло під підборіддя й натиснув на курок… Капітану пощастило: кулі пройшли в долоню і під одною й другою пахвою, злегка поранивши. Лейтенанту рикошетом поранило голову.

Нам дали відбій: другого танка посилати не треба було. Комбат сказав: «Дурак він, що застрелився». Я йому заперечив: «У сержанта не було вибору. Він поранив двох офіцерів в час бойової тривоги. Його все одно воєнний трибунал засудив би до розстрілу. Та цього негідника треба було просто розстріляти, а не лізти під дуло його автомата. Навіть коли хтось поб’є іншого – і то дають 3-5 років». На це комбат сказав, що дали б йому 10 діб, потім ще 10 і випустили б. Нікому не треба надзвичайні події. Всі хочуть дістати чергову зірочку.

Було вже за північ. Всі розійшлися на відпочинок. Тривожний, напружений вечір закінчився. Я пішов у літучку й заснув чутливим, тривожним сном. Через якийсь час крізь сон чую обережне шарудіння: хтось щось шукає. Спитав: « Хто там?» У відповідь почув: «Це я, Коля. Китайці кордон перейшли…»

Протягом однієї секунди в моїй уяві, як в кіно, промайнуло все моє життя. Останнє, що я подумав: «Хоч би Ліда з Васильком встигли втекти».

В цей час увімкнулося світло. Побачивши мою потойбічну фізіономію, лейтенант Шапкін сказав: «Ги-ги-ги. Ну, як я тебе?» Я сказав йому тільки одне слово. Ви, напевне, догадаєтесь, яке. Тіло моє стало ватним – і я кудись провалився…

З А Б А Й К А Л Ь С Ь К И Й  Е П І Л О Г

Через пару днів ми повернулися на базу й почали збиратися додому. Збиралися завчасу, щоб потім не було гарячки. 10 жовтня 1970 року мене звільнили в запас. Нас проводжали друзі і без сліз не обійшлося. Нам було шкода всього, що для нас стало дорогим. Шкода було прощатися з нашими милими друзями, з якими, напевне, вже ніколи не зустрінемось, шкода було Мушки і Нельсона, яких ми не могли взяти з собою в літак, шкода квартирки, в якій пройшов медовий рік нашого життя. Треба було радіти, що їдемо додому, а з очей текли сльози…

Ми надіялись, що Мушка повернеться до своїх господарів, які жили через коридор напроти нас. Просили їх доглянути і Нельсона. Нам потім писали, що Нельсон кілька днів поплакав, а потім десь пропав. А Мушка довго бігала від нашої квартири до квартири наших друзів Данилишиних, озлобилася, нікого до себе не підпускала, нічого не хотіла їсти, а через деякий час також десь пропала. Жаль за ними не полишає нас і нині. Правдою є те, що «ми відповідальні за тих, кого приручили» (Сент Екзюпері). 

Схожі Дописи:
+3
81
RSS
18:33
+3
Такий цікавий допис вийшов у тебе, друже Миколо. Пишеш про людей, а не забув і про тварин. Молодець. У нас у Красному кажуть: цуценята, а в Рожнові — собачата?
Якщо почитати "Час великих очікувань" Костянтина Паустовського, то можна сміливо стверджувати, що цуциків називали «цуциками» навіть в зросійщеній Одесі в 1920 році:

– Служи дяде! – говорил матрос нарочито грозным голосом. – Служи дяде, черт мохнатый, цуцик-пуцик! Служи дяде!
00:27 (відредаговано)
+3
Цікаво. Однак тваринок шкода. Можна було б їх потягом привезти.
16:45
+3
Був колись у нас в Обухові сірий кіт Джой. А за Обуховом на Лукавиці була ділянка 10 соток, де ми будували будинок. Відстань до 2 км. Так от той Джой ходив з нами на повідку, як собака — на Лукавицю. А в Обухів біг за нами ззаду, встигаючи разом лазити по соснах.
01:07 (відредаговано)
+3
У нас також був кіт, який виріс в квартирі, й інших котів не бачив. На вихідних ми їздили на дачу, за місто, звичайно ж, разом з котом. І він завжди ходив з нами на прогулянку. Пізніше у нас з'явилася собачка, тоді ми вже прогулювалися в компанії кота та собачки. І що цікаве — кіт завжди йшов першим, тобто попереду.
Альфа-лідер тому що! _сміюсь
01:25
+2
Так, лідер. Кидався на собак, незалежно від їхнього розміру. Чатував територію.
10:56
+3
Оленко, а як ви звали того кота?
01:31 (відредаговано)
+2
Його звали Салют, прожив 13 років.
А зараз у нас живе кішка, яку звати Капот. Знайшла її крихітним кошеням, під капотом автівки. Думала, що то кіт, а виявилося, кішка. Чоловік називає її «компот» _сміюсь

Випадкові Дописи