УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 33.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 33.

М И П О В Е Р Н У Л И С Ь

Р О Б О Т А

Повертались до Києва ми літаком. Хвилювалися, бо не знали, як перенесе 12-годинний переліт чотиримісячна дитина. Але все обійшлося. Василько нічого не зрозумів і почував себе, як дома. Контейнер з майном (головне – німецьке фортепіано) ми відправили зарання, але у Києві чекали його ще кілька місяців. Відпустку за другий рік служби мені дали після звільнення. Ми мали цілий місяць і провели його в Карпатах, гостюючи в родичів і знайомих, яких давно не бачили. Та й треба було показати всім нашого синочка!

На роботу я з’явився через місяць. Перед звільненням у запас нам видали довідки, в яких повідомлялося, що у відповідності з законом «Про загальну військову повинність» нас мали забезпечити посадою не нижчою тої, яку ми займали до призиву. В армію я йшов з посади начальника лабораторії, але тепер на моєму місці працював головний інженер СКБ, якого понизили в посаді. Мені запропонували посаду старшого інженера, знаючи, що я нікуди не подінуся: стояв в черзі на одержання квартири.

Направили мене в лабораторію Віктора Петровича Афоніна, яка займалася розробкою ламп оберненої хвилі. Віктор Петрович був головним конструктором приладу «Мєтєль-2», до розробки якого він залучив і мене. «Мєтєль-1 вів Зварич Андрій Васильович. Віктор Петрович виявився високопрофесійним фахівцем, талановитим організатором, людиною високої культури й моральних якостей. Він став ініціатором виставок репродукцій видатних художників зі своєї колекції, яку ми з ним оновлювали щомісяця. Наші стосунки скоро стали дружніми й щирими, і я залишився задоволеним. Апелювати до вимог закону й конфліктувати я не хотів ще й тому, що я повинен був вступати в партію.

Т А К И Х  У  П А Р Т І Ю  Н Е  П Р И Й М А Ю Т Ь

Нагадаю, що в ті часи вільно вступити в партію могли тільки робітники й селяни. Вступ у партію інженерно-технічних працівників і науковців був дуже обмеженим. А в армії – навпаки: всі офіцери повинні були бути партійними. З самого початку служби мене почали агітувати вступати в партію. Я відмовлявся мотивуючи тим, що мене тут ніхто не знає і не зможе дати рекомендацію в партію (обов’язкова вимога). А просити когось із колег по роботі в Києві – велика морока, і що я вступлю через рік. Звичайно, я міг би вступити в партію в армії, але мені важливо було знати, яка про мене думка на моєму підприємстві, в Києві, де мені потім доведеться працювати. Тому я в кандидати членів партії вступив тільки в липні 1969 року з тим, щоб вступ у партію відбувався в липні 1970 року, коли я вже буду на роботі.

Напередодні вступу, десь за місяців два-три, мене викликав до себе в кабінет заступник директора з режиму і кадрів. Коли я прийшов, виявилось, що він не один. Свого гостя відрекомендував як співробітника КДБ, який хоче зі мною поговорити і залишив нас наодинці. Розмову співробітник почав з того, що їм відомо про моє бажання вступити в партію, що вони вітають таке моє рішення, що вони знають мене як людину з твердою громадською позицією, що вони надіються на мою ще активнішу участь у громадському й культурному житті Києва і на нашу співпрацю. Казав: «Ви ж розумієте, що ми повинні бути впевнені в людині, яка вступає в партію на 100%. Тим більше, що ви працюєте на оборонному заводі з документами з грифом «таємно» і «цілком таємно». І, зрозуміла річ, про наші розмови ви нікому не повинні розповідати, навіть дружині».

Потім попросив розказати про мою участь в роботі Історико-мистецького клубу і хору «Жайворонок». Я розказав. А в кінці сказав, що за час моєї служби в армії клуб припинив своє існування, а хор «Жайворонок» отримав офіційний статус і має свого штатного оплачуваного диригента. На прощання співробітник запитав, чи я не проти зустрітися з ним ще раз (ніби я міг відмовитись). Наша нова зустріч відбулася через кілька днів. Він хотів знати мою думку про різних людей, навіть мені незнайомих, але про яких знав ввесь «активний» Київ, і не тільки Київ. Коли я про когось «забував», він ефектно виймав фотографію, на якій я був з кимось сфотографований (наприклад, під час поїздки в Канів на могилу Т. Шевченка) і казав: «А про це, ви думаєте, ми не знаємо?» На такі питання я реагував спокійно й казав, що бачив, як ваші співробітники мене фотографували, і навіть позував їм, граючи на сопілці. Але що це доказує? Ви мені скажіть, де й коли я не те що зробив, а сказав щось, що могло би бути розцінене, як агітація проти радянської влади?

Наступні зустрічі мали ще конкретніший характер. Кадебіст запитував мене, чи не міг би я піти на такий-то захід, а потім розказати про свої враження від нього, про те, хто там був, що говорив. Я категорично відмовлявся від пропозиції, мотивуючи тим, що у нас маленька дитина, що треба допомагати дружині, що живемо ми без батьків, і що допомогти глядіти дитину нікому, і що нам не вистачає часу навіть поспати.

Під час наступної зустрічі співробітник мені повідомив, що зі мною хоче зустрітися його шеф. Це вже виглядало загрозливо. Звичайно, Ліді я розказав, незважаючи на заборону, про всі наші зустрічі та про тиск на мене. Ми усвідомлювали, що мене могли не тільки не прийняти в партію, а й ліквідувати допуск до таємних документів, а тоді мені на цьому підприємстві робити було нічого. А звільнення з підприємства веде за собою виселення з відомчої «гостинки» і виключення з черги на квартиру. Інакше кажучи, виселення із Києва. На все це Ліда сказала: «Микольцю! Пішли вони до біса. Живуть же люди і в Березняках, і в Рожнові. Жили ж і ми в Забайкаллі. Чого нам боятися? Проживемо й без Києва. А в тюрму не посадять, бо ти ніколи нікому нічого зайвого не говорив і нічого забороненого не робив. І тут я ще раз подякував Господові за те, що моя дружина народилася не москвичкою, навіть не киянкою, а простою сільською дівчинкою, з якою можна жити навіть у Забайкаллі.

Зустріч з шефом була призначена в обідню пору в готелі «Театральний», що біля оперного. Мене запросили у «вільний» номер. Розмову вів співробітник. Шеф ввесь час мовчав. Розмова являла собою повторення в стислому вигляді всіх тих розмов, які велися раніше. Мої відповіді також повторювались. В кінці шеф задав мені тільки одне запитання: «Невже ви не змогли б часом піти на якийсь вечір без дружини або піти з нею, але нічого їй не говорити про те, чому вам треба піти на цей вечір?» Я відповів, що дорожу сім’єю і не зможу йти всупереч бажанню дружини. Тоді він, уточнивши, що я з Косівського району, сказав: «Не такі там чоловіки…» — повернувся і вийшов. Ця розмова у нас була останньою.

Коли наближався кінець кандидатського стажу, я без проблем зібрав три рекомендації й написав заяву на прийняття мене із кандидатів у члени партії. На збори нашої партійної організації чомусь неждано появився секретар парткому об’єднання Подольський І. М., чим немало здивував партійців. Я ж побачив у цьому візиті не випадковість. Питання мого вступу в партію розглядалося спокійно, зачитали похвальні рекомендації, ті, хто виступав, також говорили про мене позитивно. В кінці взяв слово секретар парткому. Він сказав, що партійна організація знає мене тільки з одного боку, виробничого, але не знає, напевне, що я брав участь в роботі Історико-мистецького клубу, який займався націоналістичною діяльністю, і що треба створити партійну комісію, щоб дослідити це питання, і тільки потім приймати відповідне рішення. На цьому й зійшлися – комісія створена була негайно.

Наступного дня я пішов у партком і спитав секретаря парткому, на яких підставах він зробив таку заяву. Він мені відповів, що на підставі кулуарних розмов з його друзями – секретарями парткомів. На мій сумнів у відношенні того, що цього, мабуть, не достатньо для таких відповідальних заяв про клуб, плани роботи якого затверджував перший секретар РК ЛКСМУ, тим більше – секретареві парткому на партійних зборах він відповів, що комісія в усьому розбереться.

Але комісія цим питанням не займалася. На мої неодноразові вимоги голова комісії врешті сказав, коли ми залишились одні: «Коля! Відстань від мене. Мені сказали цим питанням не займатися». Тоді я написав об’ємну, на 7-ми сторінках, заяву першому секретареві райкому партії, але даремно чекав відповіді.

Тим часом один із партійців, які давали мені рекомендацію, відкликав свою рекомендацію. Давили й на інших, у тому числі й на головного інженера СКБ, але вони їх відшили. Розраховували на те, що після таких заяв ніхто не дасть мені рекомендації. Але помилились. Старший інженер Володимир Писаний сам запропонував мені свою рекомендацію. Тоді партійна комісія «розкопала», що я не заплатив внески зі 40 карбованців, які я одержував за роботу по сумісництву на шкірзаводі, де я керував хором. І хоч я апелював тим, що цього не знав, а секретар первинної організації також не підказав, хоч він знав про мою роботу за сумісництвом, і що я «каюсь» і згідний доплатити ті копійки, які недоплатив, та нічого не допомогло. Більшістю голосів було визнано цей факт грубим порушенням статуту, і партійці проголосували проти мого вступу в партію. 

На демонстрації. В орденах — головний інженер Мартиненко М. Г., який не погодився відкликати свою рекомендацію 

Залишалась ще одна надія – на бюро райкому партії, яке мало затвердити або ж відхилити рішення первинної організації. На бюро райкому партії, на якому сидів і перший секретар райкому комсомолу, я повторив все, що виклав у заяві першому секретареві райкому партії, яку я написав йому ще місяць тому, й закінчив тим, що я не розумію, як можна роботу клубу, плани якого щомісячно затверджував перший секретар райкому комсомолу, вважати націоналістичною. Мене попросили сісти. Члени бюро райкому партії сиділи, втупивши голови в якісь папери перед собою. Запитали бажаючих виступити, але таких не виявилося. Пропозиції? Пропозиція була одна – підтримати рішення первинної партійної організації: їм на місці видніше.

От коли я в котрий раз переконався в тому, як багато залежить від нас, простих маленьких людей, тих, які завжди жаліються, що від нас нічого не залежить, що все вирішується на «верхах», що вони, що захочуть, те й зроблять. На жаль, так багато думає і до цього часу.

Тепер я був переконаний, що в кращому випадку мене чекає посада старшого інженера до «старших літ», а в гіршому – прощання з Києвом.

Коли я розповів все Ліді, вона сказала, що, може, це й на краще, бо не треба буде кривити душею і голосувати на партійних зборах наперекір совісті, і розказала мені такий анекдот: «Прийшов Абрам додому і каже Сарі, що він вступив в партію, на що Сара відповіла: «Ой Абрам! Ти вічно в щось вступиш – як не в г…, то в партію». Ми посміялися і відсвяткували закінчення періоду шантажу й тиску, який ми з честю витримали, пляшечкою домашнього вина. Кажу ми, тому що якби Ліда не підтримувала, а навпаки, «гризла» мене за те, що через мене доведеться втратити роботу, квартиру, Київ, я, напевне, не витримав би. І тут ми з Лідою сказали: Далі най діється воля Божа.

+5
85
RSS
21:26
+3
_чудово Так, взаємна згода і підтримка всередині подружжя в таких випадках — і справді найважливіша. _чудово
21:59
+4
Дякую за розуміння. Ситуація була справді не проста. Уже коли Україна стала незалежною мені розказали, як за п'янкою двоє працівників з суміжних підрозділів похвалилися, що вони мали завдання слідкувати за мною.
Та просто у мене була своя ситуація із вступом до лав КПРС… Мій покійний тато все життя прожив під гнітом страху, що колись-то «органи» розкопають правду про його батька — ворога народу, а тоді всіх нас (його з дружиною — моєю мамою і мене) «заберуть і розстріляють». Отож він все життя був зразковим партійцем, завжди «низовим» парторгом. І мені постійно «мозкомийки» влаштовував, щоб я вступив у партію — бо інакше не зроблю кар'єру…
_стежу
Ну, отож на V курсі інституту він мене нарешті доконав, і я спробував подати вступну заяву. Але під час навчання в групі мене насилу терпіли.
(Це зараз, через багато років я став загальним центром уваги, координатором всіх зустрічей що однокласників, що співучнів по КПІ. А під час навчання все було навпаки.)
_стежу
Отож після цього тато влаштував вдома натуральну істерику: мовляв, життя твоє, синку, не склалося — пастимеш весь час задніх… Мама йому тільки підтакувала, як зазвичай. Натомість моя дружина завжди скоса дивилася на мою комсомольську активність в інституті. А коли мене «прокотили» із вступом в партію — тільки й мовила: «Воно тобі треба?! А як не треба — то не звертай уваги на те, що кажуть твої батьки». Тоді я й заспокоївся.
_цілуємося
10:12
+2
Друже Миколо, ось сьогодні копав вранці картоплю і роздумував про те, що ти написав. І поигадав, що секретарем Подільського райкому комсомолу був тоді Воронін.
18:37
+3
Дякую
11:51
+3
Гадаю, що до кожного випускника ВИШУ тоді приглядалося КДБ. Кожний з вищою освітою мав співробітничати з ними, стати агентом. У 1969 р. взимку мене викликали в ректорат, де зі мною говорив лейтенант КДБ. Казав, що я такий-сякий, погано вчуся, був коло Шевченка, підписав лист і що не маю поваги однокурсників. На це я йому відповів, що в нього неправдива інформація: заборгованостей не маю, 5-й рік я є старостою нашої 2-ї групи. Він став погрожувати, що виключать з універу. А я питав його, а за що? Якби злякався його, то було б мені горе. Після захисту диплому я міг би остатися в Києві: були запрошення в НДІ АН УРСР. Але я вже був одружений. Де жити? Краще поїхати в Шостку Сумської області на добровільне заслання.
20:58
+3
Зустріч з шефом була призначена в обідню пору в готелі «Театральний», що біля оперного. Мене запросили у «вільний» номер. Розмову вів співробітник. Шеф ввесь час мовчав. Розмова являла собою повторення в стислому вигляді всіх тих розмов, які велися раніше. Мої відповіді також повторювались. В кінці шеф задав мені тільки одне запитання: «Невже ви не змогли б часом піти на якийсь вечір без дружини або піти з нею, але нічого їй не говорити про те, чому вам треба піти на цей вечір?»


Істинно! Готель «Театральний» використовувався для зустрічей оперативних працівників КДБ з кандидатами на агентурну вербовку.
22:21
+3
Дякую за підтвердження цього факту. Бо дехто міг би вважати це придуманим.
00:16
+1
Із задоволенням перечитав Ваш допис, пане Миколо! _підморгування

Випадкові Дописи