Вміти почекати - головний секрет щастя

Вміти почекати - головний секрет щастя
Джерело матеріалу:

Коли тобі виповнюється тридцять п'ять з плюсом, всі друзі і знайомі починають так собі делікатно заспокоювати, мовляв, з роками витримка збільшується, і, як доброму міцному напою, це значно додає якості й вартості. Так, чорт забирай, вони мають рацію: чим більше років, тим більшає витримка.

Скільки проблем виникає в житті через те, що не можеш зачекати! Не потерпіти — з цим у наших жінок, як правило, перебір (їхнє всепрощення часом і зменшити не завадило б), а от саме — почекати. Не розлютити одразу ж, коли начальник несправедливо висварив. Не відповісти тієї ж секунди, коли нагрубіянили в магазині або в транспорті. Не телефонувати чоловікові, який не виявляє до тебе інтересу. Не поїхати за годину після сварки мириться до коханого, який сам завинив. Не накричати у відповідь, коли чоловік без попередження на підвищені тони перейшов. І ще багато чого «не», тому що, коли ти молода, емоцій і гормонів — через край, а любові до себе мало.

Коли ти стаєш зрілою особистістю, навіть ті, кому раніше незмінно вдавалося вивести тебе з рівноваги, відзначають: «Ну, у тебе і витримка!». А ти вже не знаєш, радіти цьому чи засмучуватися. Тому що, з одного боку, витримка — однозначно не ознака молодості, а, з іншого боку, іноді дістаєш неможливий кайф від того, що вмієш керувати собою, що самодисципліна — не порожнє слово, і ти таки можеш це.

У вашому житті, напевно, бувало або буває щось подібне… Написала одну гнівну СМС, хочеться ще вісім навздогін настрочити і все пояснити. Посварилася по телефону з кимсь близьким, розпирає негайно ж перетелефонувати і висловитися до кінця, і телефонувати доти, допоки твій номер не заблокують. Не відкрив молодий чоловік двері, дзвонитимеш в дверний дзвінок доти, допоки міліцію не викличуть. Відправила останній прощальний електронний лист, а потім ще три найбільш прощальних, а через два дні — один примирний. Мамі все висловила, пішла з дому, завтра ввечері повернулася, бо квартиру зняти — зовсім не казка. Вирішила з чоловіком розлучитися, заявою в запалі пригрозила, а через день прийшла гроші на чоботи просити. Грюкнула дверима в кабінеті начальника, за півгодини принесла заяву на звільнення, ніч проплакала і вранці погодилася на понаднормову роботу не за своєю посадою. Тим самим вбила все досягнення від першого кроку, втратила самоповагу і показала себе вкрай неврівноваженою особою. Зупинитися б тоді...

Припинити потік свідомості, коли вирують урагани в душі, дуже важко. Це високий клас — таке управління собою. Той, хто може в потрібний момент просто сказати собі: «Стій!», — однозначно здатен виграти будь-яку війну і будь-яку партію. Вам вибирати, що вам допоможе: рахувати до десяти або до ста, множити триста шістдесят п'ять на двісті сорок сім подумки, рахувати всі довколишні червоні предмети. Або розбити до біса свій мобільник, якщо рука так і тягнеться набрати номер. Або піти порюмсати у ванній. Або вийти на вулицю і обійти свій район разів п'ятнадцять. Або віджатися від підлоги п'ятдесят разів. Або ще купа способів, щоб привести себе до тями — в почуття власної гідності.

Одного разу в житті настає час, коли ти розумієш, що твоє твоїм буде, і разом з цим приходить спокій. Ти починаєш ясно усвідомлювати, що кращий вибір може бути далеко не тим, який доля тобі підкидає зараз. Що якщо з якогось приводу хочеться плакати, то це варто робити одразу ж, але всі листи і СМС відправляти вранці (якщо на світанку на вулиці не настане світанок в душі). Що за твоїми тридцятьма п'ятьма роками, будуть і тридцять шість, і тридцять сім років… І життя не зупиниться: і чоловік гідний зустрінеться, і діти народяться, і робота буде до серця. Що вже про двадцять п'ять говорити, чого вже там коней гнати?

Схоже, вміти почекати — чи не головний секрет щастя. Не хапати перший-ліпший варіант, а взяти саме той, про який мріяла, не ляпнути перше, що спало на думку і про що пошкодуєш, а сказати влучно, тонко і точно — і дістаати справжнє задоволення від того, що змогла витримати і вразити ціль. Бо вірне рішення — таке блюдо, яке найкраще подавати холодним.

Ви можете заперечити: «А як же емоційний інтелект, якщо свої емоції пригнічувати?». Не пригнічувати, а усвідомлювати їх і управляти ними, відповідно, допомагати мисленню. Рідко які рішення, ухвалені зопалу, бувають ефективними. Емоційний інтелект — це точно не істерика.
І, найголовніше, твоя витримка народжує повагу до тебе. Це те, чому напевно варто в житті вчитися.

Лілія Ахремчик

+1
485
RSS
Матеріал написаний жінкою, містить деякі зауваження з категорії «суто для жінок». Тим не менш, за винятком цих особливостей, для чоловіків він також згодиться. Бо витримка — це ну дуууже важливо! Тому й розмістив матеріал тут.

Ага. Головне не чекати надто довго. Бо після сорокап'яти уже ніхто не з'явиться, і діти не народяться, і на нову роботу не дуже хочуть уже брати…
Після 45-ти вже власний бізнес треба мати, а не на роботу до когось влаштовуватися
А загалом, ці навички непогано мати в будь-якому віці.
Наприклад, коли мій керівник диплому (він же завкафедрою, він же декан факультету) захотів мене завалити й поміняв мені тему диплому за 1,5 місяців до захисту (знаючи, що я ще й дружині допомагаю диплом писати + у нас вдома кількамісячне немовля), й мені довелось йому відповідати асиметрично, мені було далеко не 35 і не 45 років, а всього лише 22.
І то вже не перший випадок був, коли я входив у контри з сильнішим супротивником — і якось так не діяв зопалу, а вигравав.
До речі, пані Сопілкарко, про витримку…
"… я втомилася правити гуглівський переклад, тому деколи халтурила", — зізнались Ви самі в коментарі до однієї з опублікованих Вами статей. Звідси висновок: Вам ще немає 35-ти років!!!
Як і кожній жінці, мені завжди 18 з хвостиком.
08:14
+1
Добра й корисна стаття. Почекати. Не бігти зопалу з Красного до Обухова, а дочекатися автобуса, який запізнюється. Дружина каже, що згодна на 120%. Ану ж, Тимуре, розкажи докладніше про форсмажор у свої 22 роки!
Тааа…
Я колись хотів по закінченні навчання у виші лишитися працювати там на кафедрі. Але попрацювавши на 5-му курсі під час навчання, типу, помічником-лаборантом, побачив, що там тааакий гадюшник!.. І взяв задній хід: вирішив проситися в ІЕЗ ім.Патона.
За це на мене образився наш завкафедрою (він же — декан факультету). Я — людина пряма, тож висловив йому в очі все, що думав про атмосферу на кафедрі. Тоді він взявся керувати моїм дипломом. Що природно: того року я був єдиним кандидатом на «червоний» диплом на всій нашій спеціальності — отже, шефство над таким «особливим» студентом взяв завкафедрою. 15 жовтня Олена народила нашу дочку — а їй теж захищатися! Природно, я їй допомагав. Бо диплом «технаря» — це не просто стос паперу, а ще 15-18 креслень на ватмані формату А1.
Отже, нам обом треба здати дипломи до 31 січня. Як раптом 15 грудня завкафедрою (він же декан, він же керівник моєї практики) бере та й змінює мені тему диплому!!! Я до нього: як так?! Я ж не встигну!.. Він мені: маю повне право змінити тему диплому, коли хочу. Почав його благати — завкафедрою відповів буквально наступне: «Ти до мене на колінах приповзеш! Ти мені чоботи цілуватимеш!!! А я ще подумаю, піти тобі назустріч чи ні». Це мене вмить розлютило. А коли я розлючуюсь — то вмить заспокоююсь. Тож я відповів спокійно: «Не дочекаєтесь, щоб я до вас на колінах приповз», — і на тому вийшов.
Звісно, на мене всі дивились, як на приреченого. Бо розуміли, що студент не може переграти завкафедрою й декана у грі, затіяній останнім. В родині була суцільна жалоба і сльози. Але я звик, що мене все життя недооцінюють. І знав, що завкафедрою мене теж недооцінив.Просто треба було придумати таку асиметричну відповідь, яка б вибила його з колії.
Відповідь я придумав. І зіграв із завкафедрою в запропоновану ним гру. Переддипломна практика у мене проходила в ІЕЗ. Як програміст-обчислювач за шкільною освітою, який вже тоді був на «ти» з ЕОМ і однією лівою програмував на ФОРТРАНі, я легко зійшовся з математичним відділом Інституту електрозварювання ім.Патона. Був у відділі, де я практикувався, дуже душевний чоловік — Дмитро Андрійович Козлітін (царство йому небесне!), програміст від Бога. А у математичному відділі його дружина працювала. Я йому розповів свою ситуацію: як завкафедрою ладен завалити єдиного «червонодипломника», аби лишити його «на свою милість» на кафедрі. І попросив підказати мені якусь не надто складну теплофізичну задачку… Дмитро Андрійович все зрозумів і сказав: «Піди в бібліотеку, знайди журнал ВОПРОСЫ СПЕЦЭЛЕКТРОМЕТАЛЛУРГИИ номер такий-то за такий-то рік. Там є моя стаття про матмодель тепловідведення від тривимірного злитку. А тепер підказую: якщо злиток плаский (себто, його горизонтальна площа в 4 рази перевищує сумарну площу бічного периметру), то тепловідведенням через бічний периметр можна знехтувати. Про це написано у такій-то книзі. Сподіваюсь, ти все зрозумів».
Я все зрозумів: для плаского злитку задачка з надскладної тривимірної перетворюється на лінійну! Бо тепловідведенням по периметру нехтуємо, тож злиток охолоджується знизу — тепловідведенням у піддон, зверху — випромінюванням у вакуум. А це два рівняння, які легко запрограмувати… Отже, взявши за основу матмодель Д.А.Козлітіна, я написав відповідну «теплофізичну» програму на ФОРТРАНі, взяв 3-годинний процес і прослідкував з інтервалом у 5 хвилин, як поводитиметься плаский сталевий злиток під час електронно-променевого виплавлення, де температура сягне нижче температури кристалізації, де вона буде максимальною, де — перехідною. Забезпечив виведення в наочній — графічній формі (цифри від «0» до «9» позначали зони з різною температурою. 3 години = 180 хвилин. Інтервал 5 хвилин. У підсумку — 180/5+1= 37 графіків різної висоти. Кожен графік — нібито плаский зріз злитку. З усіма зонами — твердою, рідкою, перехідною… У динаміці.
Це була зима 1985-1986 років. Обчислювальну техніку ввели в КПІ як предмет у 1985 році. Наші студенти програмувати не вміли — бо ще не були відомі методики, як їх тому навчати… Звісно, ніхто і припустити не міг, що я самотужки, без підказки керівника переддипломною практикою сам (!!!) візьмуся за таке. А я все це зробив!!! А моєму завкафедрою навіть на думку не спало, що я таке здатен утнути.
Єдине, що мені лишалось — це не показувати всього того завкафедрою (щоб він мені раптом знов не змінив тему). Отже, я собі потайки накатав ще одну главу в диплом, яку йому не показував. Себто, показав йому «липу», в якій він нічого не втямив. Просто спитав: «А що це за глава така?» — я ж приспав його пильність беззв'язним белькотанням, що зараз, мовляв, широко впроваджуються ЕОМ, тож це веління часу, «партии и правителства». Завкафедрою лише рукою махнув.

Плюс я весь час демонстрував, що не встигаю з дипломом… Ну, ледь встигаю! Працював справді вдень і вночі… Але то таке.
Коли вже треба було зшивати диплом, я змінив гру з його («Ти до мене на колінах приповзеш») на свою: «Пан — або пропав». Пішов ва-банк. Замінив «математичну» главу з «липової» на справжню. Вшив і всі графіки. Приніс диплом на кафедру буквально в останній день — 31 січня. Звісно, диплом спочатку треба було зареєструвати в кафедральному журналі… Дав дипломну записку викладачеві, який займався реєстрацією. У того очі на лоба полізли: «Литовченко, що у вас за диплом такий чудернацький?! Чого він так розпух?! Всі пишуть удвічі тонший… Що ви там понаписували?!» Я просто запропонував подивитися, що там понаписував. Завірив лише, що в дипломі моєму немає жодного зайвого папірця. Все тільки потрібне!..
Викладач відкрив пояснювальну записку. Побачив серед додатків 37 графіків, виведених на ЕОМ. Ошизів, коли розібрався, що й до чого. Скликав усіх, хто був присутній: «Ні, ви тільки гляньте на цей диплом!!!» Коли всі викладачі второпали — теж ошизіли. Й усім натовпом вони ринулися в кабінет завкафедрою…

Я в ту мить у високому начальницькому кабінеті не був. Але подумки бачив, як ошизів завкафедрою, побачивши мою справжню «математичну» главу в усій красі. Й цьому небораці нічого іншого не лишалося, як гордовито сказати: «Так, я поставив перед Литовченком завдання підвищеної складності — але він таки впорався! Литовченко — це таки голова!..» Ну, не міг він завалити такий унікальний диплом — його би просто не зрозумів колектив… Тим паче, я все підлаштував таким чином, щоб завкафедрою був заскочений зненацька. Тому мою дипломну записку тупо забрали в музей кафедри. Одразу! Більше я її не бачив. Захист диплому звівся до формальності: «Добридень, студенте Литовченко! У кого є запитання до цього студента? Немає?! Гаразд. Вітаємо вас, студенте, з успішним захистом».
Отак я переграв завкафедрою+декана, не маючи, здавалось би, жодних шансів отримати свій законний «червоний» диплом.

А все завдяки витримці й холоднокровності.
08:16
+2
Почекати, дочекатися, коли на сайті буде 10 авторів і 20 коментаторів — це вже буде вище рівня НО.

Випадкові Дописи