До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 34.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 34.

Х О Ч Е М О  М А Ш И Н У

Коли Василькові виповнився рік, Ліда влаштувалася на роботу до нас в СКБ економістом, але через півроку знову пішла в дородову відпустку, а 7 грудня 1971 року народила другого синочка – Богданчика. В тому ж 1971 році я вступив до Київської народної консерваторії на факультет хорового диригування (заняття проводилось у вихідні дні та ввечері), яку успішно й закінчив у 1974 році. Здійснилася мрія мого дитинства і всього життя – отримати музичну освіту.

Ліда, на час післяродової відпустки, їде в Березняки на Черкащину і з бабусею вирощують полуниці. Я беру відпустку на червень – і ми з Лідою возимо їх продавати аж у Москву (вдома заготівельники скуповують за безцінь). Часто їздимо в Березняки (в Карпати тільки на Різдво і Великдень). З двома маленькими дітками дуже важко. Одного разу пізньої осені єдиний автобус на нашій зупинці навіть не зупинився: був переповнений. Дощ, вітер, холод. Зупиняємо попутні машини в обидві сторони, взявши по дитині: може, хтось змилується. Та дарма. Нарешті зупинився «Запорожець» в сторону Черкас – все-одно, тільки б добратися до тепла, бо ризикуємо здоров’ям дітей.

Всілися. В машині тепло, грає музика, діти зразу ж заснули. Питаюся в господаря, скільки коштує машина? Відповідає – 3, 5 тисячі карбованців. У нас ще з армії було 1,5 тисячі. Я тут же Ліді кажу: «Та невже ми не зможемо зібрати ще дві тисячі карбованців, щоб купити машину і не мучити дітей?» Погоджуємось на тому, що збираємо гроші на машину. Активізуємо свою діяльність з продажу полуниць, займаємося виробництвом сувенірів ( про це далі), економимо на одежі і навіть на їді. Я не дозволяю собі пити навіть пиво – обходжуся водою.

А коли зібрали гроші на «Запорожця» почались розмови про те, що «Запорожець» – не машина, і ми вирішили збирати гроші на «Жигулі». Весною 1975 року після 11-річного стояння в черзі ми отримали двокімнатну квартиру. Потрібні були гроші на меблі, тому «Жигулі» п’ятирічного віку ми змогли купити тільки в 1977 році.

А тим часом продукти з магазинів зникли. За всім треба стояти довжелезні черги. Ковбаса буває зрідка, і то тільки варена, масла немає взагалі. Молоко можна купити тільки з автоцистерни, яка приїжджає з навколишніх колгоспів, але до 7 години ранку молоко розбирають. Дають в одні руки не більше трьох літрів, щоб всім вистачило. Ми з Лідою залишаємо двох маленьких діток сплячих самих у квартирі і о 4-й годині ранку вдвох стаємо в чергу: в нас двоє діток, що в селі звикли до молока. Стоїмо до 7-ї години і якраз перед нами молоко закінчується.

Біжимо додому, одягаємо діток, сяк-так годуємо, й відвозимо в садочок. Звідти – на роботу. Запізнення на п’ять хвилин карається зменшенням премії не тільки винуватцю, а й всьому підрозділу (соціалістичне змагання відділів). То нічого, що половину або цілий день ти можеш сидіти, не «вдаривши палець об палець». Головне, щоб ти не запізнився і був на роботі. Того дня ми з Лідою не встигли поснідати й прибігли на роботу «в милі», як загнана пара коней. І я сказав Ліді ті слова, що колись почув від тата: «Най шляк трафить таку державу, в якій не можна нагодувати навіть дітей!»

І тепер, коли часом чую, як комуністи і їхні однодумці вихваляють минулий державний устрій і закликають повернутися назад, я кажу: «Най шляк трафить тих людей, які «плачуть» за тою державою».

Тільки у 1976 році, після 8-ми років сімейного життя, ми з Лідою і дітками вперше поїхали в Крим у Міжводне, на нашу заводську базу відпочинку. До цього відпустки використовувались для того, щоб заробляти гроші.

В 1977 році – Василько, а через рік і Богданчик пішли в перший клас. У цьому ж 1977 році ми нарешті купили машину. Появились нові турботи. Машина була п’ятирічного віку, вимагала ремонту. Платить було нічим, тому доводилось все робити самому. Стояла під мостом на стоянці, там і ремонтувалась. Місце під гараж виділили тільки через два роки.

Тепер ми кожної відпустки з дітьми їхали машиною в Рожнів, там збиралась компанія, в яку входили сім’ї рідних братів Михайла, Володимира, сестри Олі і нашого товариша Юрка Строїча, і п’ятьма машинами «диким способом» їхали десь відпочивати на Чорне або Азовське море. З дому набирали продуктів, влаштовували свій табір з п’яти наметів, влаштовували там собі кухню, їдальню, мали з собою переносний телевізор, який працював від автомобільного акумулятора і щовечора варили кулешу (чим дуже дивували сусідів) та щось до кулеші, смачно вечеряли й до півночі співали. А співати було кому… Спогади про ті наші поїздки найсвітліші. Ні в одному будинку відпочинку ми не змогли б так приємно й гарно відпочити.

Часом до нас в Карпати, у Рожнів, приїжджали і наші друзі. Гостювала у нас Тамара Шкляр із Києва, Мірдза Ландратова з дітками із Риги, Ада Білозір із Москви та багато інших.

Тамара Шкляр з Васильком і Богданчиком у Тюдові

Г А Р А Ж

З будівництвом гаража також не обійшлося без пригод.Місце для гаража мені виділили під залізобетонним парканом воєнної частини, на який ми чіпляли металеві конструкції наших майбутніх гаражів. А під гаражем я викопав яму під погріб. Яма була глибока, і її піщана стінка, під тиском залізобетонного паркану, рухнула. Появилася загроза того, що може рухнути паркан, а з ним і всі гаражні конструкції. Було це 6-го листопада, у переддень жовтневих свят.

Я телефоную до Володимира й прошу його, щоб він з кимось терміново приїхав і допомогли поставити зі сторони паркану цегляну стінку, якщо я зможу ще до свят купити цеглу, цемент і пісок. Володя каже, що зможуть приїхати тільки після демонстрації, бо всі на відповідальних роботах і на демонстрації мусять бути. Я тимчасом заледве знаходжу й купую з розібраних старих приватних будинків цеглу (нової ніде не купиш). Залишається проблема цементу й піску, чим я ділюся з водієм, який везе мені цеглу. Він пропонує привезти мені гарцовку – сухий пісок, перемішаний з цементом. Я радо погоджуюсь, Він мені привозить і вивантажує перед гаражем машину гарцовки. Я телефоную Володимирові, що матеріал є і що можуть приїжджати.

На другий день ранком, 7-го листопада, я на демонстрацію не йду, а біжу в гараж. Торкнувся гарцовки, а вона стала коржем. Виявляється, роботяги, щоб при перемішуванні їм не порошило, заливають кілька відер води. Катастрофа. Знову телефоную Володимрові, що їхати немає чого: немає цементу. Його і в робочі дні ніде не купиш. Можна купити тільки в робітників чи у виконроба на будівництві крадений. А як його купити під час свят? Володя каже, щоб я не журився, що вони щось придумають і таки приїдуть. Пізно ввечері «Жигулями» приїхали Володя, його близький товариш Юрко Строїч, зять Левко і племінник Василь (Михайлів син) з повним багажником цементу, який перевезли через усю Україну. Радості та вдячності моїй не було меж, особливо Юркові Строїчу, який привіз всіх своєю машиною.

За другий день, 8-го листопада, ми побудували міцну стінку з контрфорсами, закидали за неї землю, яка була обвалилась, і спокійно пішли відпочивати. Вареники з сиром на обід Ліда нам носила в гараж. А на другий день перед обідом вони всі вже були на роботі: трохи запізнилися, але таке після «радянських» свят прощалося.

Гараж вийшов на славу, з теплим погребом і майстернею внизу, з гаражем і кімнатою відпочинку та каміном наверху, з підлогою, викладеною керамічною плиткою. А зверху ще й горище. Але будував я його цілих два роки «з гаком».

З Н О В У  П Р О  Р О Б О Т У

В цей час, у 1978 році, сталися дивні події й на роботі. Директор запропонував мені посаду начальника лабораторії. Я зразу ж спитав, а як до цього поставляться «там»? Він мені відповів, що пройшло вже більше 10-ти років і «там» не проти. Виявляється, термін у них був 10 років – або в тюрмі, або під наглядом. За 10 років людина, на їхню думку, повинна була «осознать». Це вже було щось нове. А через два роки, в 1980 році, мене призначили начальником відділу розробок, впровадження й супроводу серійного випуску товарів культурно-побутового призначення.

Найвищим нашим досягненням був випуск разом з Фрязіно (Підмосков’я, Мекка нашої вітчизняної електроніки) магнітофона вищого класу «Електроніка ТА – 001». Мене нагороджують медалями, я стаю учасником і дипломантом виставки досягнень народного господарства України. А в суспільно-політичному житті в цей час почало відчуватися наближення невідворотних змін.

ДАЧА

1980 року в нас, у об’єднанні, почали роздавати дачні ділянки. Роздавали, як і все, в основному робітникам. Це стосувалося також і автомобілів, гуртожитків, санаторних путівок і всіх інших благ. Ділянки давали на болотах, на колишніх торфорозробках, тому дуже скоро багато людей від цих ділянок відмовились. Така ділянка, від якої відмовились, у 1982 році дісталася і нам (вважай – найгірша).

Я взяв на підприємстві на три роки позику розміром 3 тисячі карбованців і почав будувати дачу. Щоб обійшлося дешевше, купив у приватному секторі хату і дві прибудови до хати, які зносилися під забудову висоток, розібрали їх (розбирали, в основному, Василь і Богдан, які тоді закінчили п’ятий і четвертий клас), і перевезли все на дачну ділянку. Ліда була проти дачі. Часом казала: «Або я, або дача». Я казав: «І ти, і дача», хоча наш близький товариш, професор Степан Іщук, каже, що я говорив – дача.

Будувати спочатку ми почали літню кухню. Кожного тижня на вихідні восени і зимою я їздив на дачу, а на весну вже був готовий «Білий дім» — так його назвали сусіди тому, що стара вагонка всередині була помальована в білий колір. До кінця 1984 року ми з хлопцями зробили підвал, фундаменти й закінчили нульовий цикл дачного будинку. До кінця 1986 року ми вивели стіни та зробили монолітне залізобетонне перекриття стелі. Поки я викладав «вугли», хлопці закладали стіни. Повільно, але впевнено й добротно ми з хлопцями робили все самі, без допомоги місцевих майстрів, робота яких не подобалась навіть малолітнім хлопцям.

Наприкінці 1986 року Василь Чорнокниш з Володимром і племінником Василем побудували верх, але вкривали цинковим залізом ми вже самі у 1987 році. В цьому ж році Лідина сестра Оленка з однорічною донею Танею ночувала вже в новому будинку, але оздоблювальні роботи в середині і зовні будинку тягнулися ще дуже довго. Тепер, позбувшись з подвір’я будівельних матеріалів, ми змогли посадити сад. Цілу зиму я утеплював другий поверх, проводив освітлення, робив підлоги.

Ціле літо ми штукатурили і оздоблювали будинок зовні. Так довго вийшло тому, що зневажив досвід наших покутських майстрів. Я завжди дивувався з того, що в нашому краї, такому багатому на геометричні орнаменти, на будівлях використовують для оздоблення фасаду будинку, в основному, рослинний орнамент. Я вирішив оздобити дачу геометричним орнаментом. І тільки коли я почав робити і зробив першу стінку, побачив, що трудомісткість виготовлення геометричного орнаменту в багато разів вища за трудомісткість рослинного орнаменту. Тут треба було виготовляти кожен елемент орнаменту дуже скрупульозно й точно. Найменші неточності видно. А в рослинному орнаменті все набагато простіше. Ну хто кому докаже, що листочок чи виноградне гроно має бути іншим, а не таким, як є?

Після того, як закінчили роботу, ми не могли налюбуватись дачею. Вмонтовані в штукатурку дзеркала (101 кусочок) заграли сріблястими переливами, особливо у передвечірній час і при місячному освітленні. Сусіди назвали нашу дачу «Діамант у болоті».

«Діамант у болоті» у надвечірній час

Наш виноград

«Діамант у болоті» днем

Після цього до мене підходило багато людей, щоб і їм зробити таке оздоблення, але я, звичайно, відмовлявся. Такого оздоблення немає навіть у Карпатах. І, думаю, що й не буде. Нехай це залишиться пам’ятником не тільки людській зарозумілості, а й нашій з синами наполегливості та працелюбності.

Згодом виникла проблема з будівництвом каміну, який нам хотілося побудувати. Місцеві майстри не вміли цього робити. Довелося самому опановувати цю справу. За зиму я опрацював багато літератури з пічної справи, сам спроектував конструкцію каміну, зробив детальний розрахунок «аж до цеглиночки» і сам його вимурував. А заодно – в кухні варильну плиту, а в спальні – лежанку.

Такий комплект опалювальних приладів виявився оптимальним. Коли в холодну пору року приїжджаємо на дачу, спочатку розтоплюємо камін, потім варильну плиту. Поки щось варимо, димами, які проходять через лежанку, гріється лежанка. І навіть якщо всі кімнати не встигли достатньо прогрітися, лежанка нагрівається, і її теплом ми вдвох насолоджуємось до ранку.

Далі треба було копати криницю. Бетонні кільця на криницю тоді купити було ніде, тому я позичив у сусідів форму й виготовив їх сам. А на копання криниці вирішив вже покликати майстра. Але перед самим від’їздом на дачу він зателефонував і сказав, що приїхати не зможе. Тоді я взявся копати її сам. І викопав. На сім кілець викопав. Помічники були тільки на верху. І такої глибокої криниці ні в кого в сусідів немає.

Наша красуня — криниця

Після цього зробив водопостачання з автоматичним відключенням від переливу та каналізацію з очисним септиком. Надалі залишились роботи легші. З металевих труб зварив каркас над в’їздом на подвір’я під виноград, зварив металеві конструкції огорожі, зробив бетонні доріжки навколо будинку і господарських будівель, а також майданчик під автомобіль.

А на закінчення залишилось будівництво сауни, кімнати відпочинку біля неї і ванної кімнати, в якій ванна з холодною водою виконує ще й роль басейну при сауні. Установив бойлер для підігріву води, а також зробив душ. Останньою була зроблена дроворубня. Будівництво тривало з 1982 по 2008 рік, тобто 26 років.

Таким чином ні на карбованця найманої праці на дачі немає. Все ми зробили своїми руками і з повним правом можемо сказати, що дачу побудували МИ.

+5
60
RSS
12:05
+4
Твоє життя, друже Миколо, є прикладом мурашиної наполегливості і терпеливості українців. То ви з Лідою торгували клубнікою аж у Москві?
18:43
+3
Збирали гроші на машину — змушені були їх заробляти. Адже в радянські часи працювати по сумісництву не дозволялося. А заробіток цей був не легкий. Зранку 5-7 жінок збирали ягоди. Десь біля 12-ї треба було домовитись, щоб хтось вивіз у Черкаси. А там, не зважаючи на квиток, з величезними корзинами (на Черкащині кажуть не кошики чи кошелі, а корзини) треба було «упросити» провідника дозволити сісти з багажем у вагон. Платити додатково провідникові треба було за кожну корзину. Тому корзини плели з лози дуже великі, як кораблі, і не глибокі — щоб не давилась ягода. Занести їх у вагон і висадити на другу чи третю полицю вагона було вкрай важко. Як справлялася з цим тендітна Ліда, коли я не міг поїхати, навіть не уявляю. Спали сидячи, бо полиці були зайняті ягодами. У Москву прибували по обіді, і там все повторювалось. Благо таксистів було валом, бо дерли з нас за переїзд на ринок страшні гроші, як і за місце на ринку. Десь о 16-ій ми були готові торгувати. У моїх сусідів була ягода велика, і вони тримали ціну. А у мене був сорт «Калина» — невелика, але міцна, солодка і запашна ягода. Тому я мав право перед сусідами продавати дешевше. До того ж розпускав язика, яка ягода хороша для консевування, що вона ближча до дикої і тому смачніша, дозволяв усім куштувати, дозволяв стареньким бабусям без плати забирати пошкоджені ягоди, ще й додавав пару жмень кондиційної. Тому до мене стояла черга, і я за годину — дві розпродував усі ягоди і вечірнім поїздом вертався додому. А в сусідів, які тримали ціну було по різному. З ягодами, які залишились, вони спали на базарі і доторговували на другий день. Але, якщо була жара, ягода «зварювалась», темніла, текла — і приходилось викидати її у смітник. Дуже не легкий це був труд, але людина може все витримати, якщо є певна ціль.
11:02
+3
Ох! Як мені це знайомо. Бо ми з чоловіком також самотужки будували будинок. Я — проектувальник, дизайнер, підсобник, а чоловік, хоч і не професіонал, однак і мурувальник, і дахар, і столяр, і сантехник, і пічник, і електрик, і зварювальник, і плиточник. Лише з стяжкою по периметру, та з дахом нам допомагали сусіди. Ви, пане Миколо, мабуть такий самий, як мій Олександр, на всі руки гаразд.

Однак, криницю, нам копали копачі, бо мій чоловік по габаритам завеликий, в кільці не може поворухнутися, бо вузько. Щоб викопати криницю, треба бути маленьким на зріст, та худеньким.

Пригадую, як покійний чоловік тітки моєї дружини ходив до сусідів у Великій Мотовилівці «копати криницю». Коли тітка навідувалася до матері на суботу-неділю, то її чоловік одразу ж йшов у гості до тих сусідів. Всю решту суботи, а потім і в неділю до обіду він у тих сусідів пиячив, а потім тітка забирала його в якості «вантажу» назад до Києва. Криницю копали багато-багато років. Так і не викопали…
_пиячимо

Випадкові Дописи