До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Піо, мій Піо (чотирнадцята частина)

Піо, мій Піо (чотирнадцята частина)

Тринадцята частина https://svitoch.in.ua/1729-pio-miy-pio-trynadtsyata-chastyna.html

14

Патрульна машина поліції, направляється за місто. Спереду сидить Монтепіні, дає вказівки асистенту Росселлі, в якому напрямку їхати та де повертати. Детектив Баффі та сеньйор Гатті — позаду. Дієго пригнічений, бо зі смертю Еліди розчавлені всі його сподівання на безтурботне життя, нахилив голову та відчужено втупився очима на свої коліна. З кожним рухом автівки його нахилена голова хитається наче п’яна. Піо вирішує відволікти Дієго від його відчуженості, та й питає:

— Сеньйор Дієго, знаю, що сестри Граппа, були самотніми, бо не мали дітей, та інших родичів окрім них. То чому вони жили окремо? Вони могли б підтримувати одна одну, мешкаючи під одним дахом. Ви ж були куратором сеньйори Мартіни. Які у них були стосунки?

Сеньйор Гатті піднімає голову та відчуженими очима дивиться в нікуди, важко зітхає, заплющує очі. Тиша. Проходить хвилина, друга… Детектив терпляче очікує на відповідь. Нарешті Дієго розплющує очі та починає говорити.

— Теплі сестринські стосунки. Вони бачилися доволі часто, я особисто супроводжував мою підопічну Мартіну до її молодшої сестри. Саме за цих обставин, ми з Елідою і познайомились. Одного разу Еліда запропонувала сестрі переїхати до неї, щоб жити удвох. Однак, після невдалої спроби сумісного проживання, сеньйора Мартіна благала мене відвезти її назад у місто, в її тихеньку квартиру. Жалілася що не може почуватися спокійно на віллі. Бо вечорами їй докучали комарі; ночами — заважав кіт, що вештався нічними коридорами, полюючи на мишей; вранці — дратував садівник, який торохкав та шарудів садовим інструментом; вдень — пес, якого вона не переносила на дух, бо він трусив шерстю, і як вона казала, смердів. Для Мартіни була нестерпною гучна музика, яку любила Еліда, та заморські дієти яких притримувалася балерина.

А насправді, причина не у садівникові, або у дієтах. Вони хоч і сестри але вони полярно різні. У них погляди на життя відрізнялися, ба більш того, їхні погляди на життя були абсолютно протилежні. Мартіна ненавиділа тварин, а Еліда не уявляла своє життя без них. Мартіні було байдуже до квітів, а Еліда проходячи повз квітки, милуючись легенько з любов’ю, торкалась їх. Мартіна стогнала та жалілася на старість, а Еліда завжди була яскраво вдягнена, усміхнена, з помадою на вустах, пурхала метеликом по будинку в черевиках з підборами. Я навіть не уявляв, що у Еліди були такі негаразди з серцем, жодної пігулки в її помешканні, я не бачив. Їй добре вдавалося приховувати від мене свій недуг, а пігулки, які я вперше побачив в день мого арешту, як виявилось, вона ховала у сумочці. Еліда хотіла жити на повну, ходити по б’юті салонам, на розваги, здійснювати мандрівки, а Мартіна сиділа на дивані перед телевізором, та майже щогодинно вимірювала тиск, і більше їй нічого не потрібно було, бо все інше їй заважало. У Еліди було стільки енергії, що навіть я спокусився на легкий флірт з нею, а потім… Потім, це святкове життя, ми хотіли прожити разом.

Поховавши старшу сестру, вона навіть не плакала, принаймні, в моїй присутності. Еліда лише на кілька днів, якось змінилася, стала стриманішою. Мабуть зрозуміла, що залишилася зовсім сама на цьому світі. Однак ці зміни тривали не довго, бо в неї був я. Я її намагався підтримувати, регулярно відвідуючи. Ми кілька днів на тиждень проводили вечірні години разом. Останній рік, її буття не мало правил, вона робила все що їй заманеться, тобто насолоджувалася кожною миттю, не рахувалася з думкою оточуючих і не рахувала грошей. В голові не вкладається, що її вже нема...

— Співчуваю. Проте, сеньйор Гатті, сподіваюсь Ви відчуваєте провину в тому, що стосунки з нею для Вас були, як Ви сказали “легким фліртом”, а от навпаки, для сеньйори — глибоким почуттям, яке згубило її. І саме це почуття штовхнуло її на злочин, на брехню, а згодом і на той світ.

— Так — відповідає Дієго.

— А зараз ліворуч. — Наказує лейтенант своєму асистенту.

Авто повертає ліворуч, та їде по вузькій дорозі обабіч з густо насадженими кипарисам та прибуває до округлої клумби, десяток кроків від якої — ковані ворота. За ворітьми гавкає пес. Величезний сенбернар. Четверо чоловіків виходять з автівки та направляються до воріт. Сеньйор Дієго відчиняє хвіртку та заходить першим. Дож метляє хвостом, радіючи що зараз його почухають за вухом та погодують. Дієго нахиляється та обіймає собаку за шию.

— Дож, добряк Дож, що тепер з тобою буде? Я такий дурень, втратив геть усе, я безхатько, й не маю можливості піклуватися про тебе.

— Так, сеньйор Гатті — зауважив Піо Баффі. — Маєте рацію. Ви дійсно дурень. Мої слова Вам здаватимуться жорстокими, але вже ж потерпіть, та вислухайте мене, бо слова будуть правдивими. Ви зрадили дружині, яку по красі можна порівняти з богинею, Вам захотілося легкого життя, повелися на обіцянки старої жінки, розум якої був затьмарений коханням до Вас. Через це, вона почала чинити безглузді вчинки, почала красти, аби задовольнити Ваші забаганки. А ви використовували її почуття, з підлою метою — гроші, багатство, розкіш, святкове життя. За все в цьому житті треба платити. Вам зараз тяжко, гірко, але Ви заслуговуєте на це. Помучтесь! Подумайте! Покайтеся!

— Каюсь. Мені не треба було фліртувати з літньою жінкою. Так все обернулося, що через любов до мене вона втратила життя, а, я втратив своє майбутнє! Втратив дружину, яка кохала мене, з часом, могла б народити мені дитину. Так, я зрозумів, що накоїв дурниць. Ніколи не прощу собі цього. Однак Лучана мене кохає. В неї добре серце, вона змилується і мені пробачить.

— О тільки не це, сеньйоре! Мушу Вас розчарувати. Лучана вже щаслива і без Вас. Для Лучани, доля приготувала дещо набагато, набагато краще від Вас, повірте мені.

— Санта Марія!

— О! Санта Марія вчинила справедливо, дуже справедливо, бо створила можливість захистити Лучану від такого покидька як Ви. Тому раджу… Та ні, не раджу, а наполягаю, навіть не турбувати її з приводу пробачень та каяття. Ви вскочили в халепу, то ж так Вам і треба!

— Треба нагодувати Дожа. Він не їв нічого більше доби. — Каже Дієго, змінюючи вкрай неприємну тему розмови.

— То нагодуйте! — каже Баффі. Підходить до собаки та обережно торкається правою рукою волохатого лоба. Перебирає пальцями шерсть, почухуючи та пестячи собачу голову, промовляючи: — Дож, Дож, хороший собака, розумник. Дож вперся лобом в коліна Піо, покірно опустивши морду. Піо зрозумів що, собака йому довіряє та сміливо продовжив пестити собаці носа, вуха, потім спину. І пес відповів йому на пестощі, лизнувши ліву долоню.

— Сеньйор Гатті! — Поглядаючи на годинник наказав Монтепіні, — прошу швиденько переодягніться та винесіть речі, якими Вас обдаровувала сеньйора. Приготуйте також ваші особисті речі. Та не баріться, вже темніє. Я повинен опломбувати двері. Мій помічник зателефонував нотаріусу, і той повідомив, що сеньйора Еліда Граппа не залишила заповіту, отже, вілла тепер належатиме місцевій владі, Ви не маєте права тут мешкати. Можете пошукати вільну кімнату в готелі.

— І знайдіть будь ласка повідку та намордник Дожа. — додає Піо Баффі. — Я бачу, що Дож може їхати з нами. Мій онук Леонардо буде щасливий.

— А Клаудія? — питає Монтепіні.

— Клаудія, все зрозуміє. — Вона в мене розумниця.

За пів години починає сутеніти. Поліцейська машина об’їжджає кругом клумбу, ті ж самі троє та ще один хвостатий пасажир, прямують в місто, залишаючи позаду ковані ворота та стару віллу в повній самотності. Позаду поліцейської машини слідує сіра автівка, за кермом якої Діего Гатті.

Детектив Баффі вийшов на розі вулиці Кастеллі, за 300 метрів знаходиться його будинок. В правій руці він тримає повідок, який зачеплений за ошийник нового члена сім’ї Баффі.

— Ну, Дож, пішли пройдемось до нашого будинку, тут зовсім недалеко. А поки ми йтимемо, я тобі розповім про твоє майбутнє життя. Тепер ти житимеш отут, у місті. Може тобі і не дуже до вподоби, кругом каміння, асфальт, трохи шумно, бо трафік насичений. Але не переймайся! Недалеко є чудова набережна, по якій ми з тобою будемо прогулюватись щоранку та щовечора. А щосуботи до нас приїздитимуть два шибеники. Вони тобі сподобаються, і ми будемо їздити в парк, або за місто, щоб малювати пейзажі. На уроки малювання нас супроводжуватимуть дві красуні, одну звати Клаудія, а другу — Лучана. Ось, ми прийшли! Оце твій дім. Познайомся, понюхай, бо це запах твоєї домівки. Ти зможеш день проводити отут у дворику, якщо захочеш. Звичайно це не вілла, трішки затісно для тебе, але я тобі обіцяю двічі на день, хорошу прогулянку.

Сеньйор Баффі відчиняє двері та гукає з порогу до дружини:

— Люба, я не сам! Вийди познайомся з кимось!

Клавдія виглядає з дверей кухні та дивиться на собаку. Від здивування її гарні очі стали вдвічі ширші, а брови піднялися, утворивши милу зморшку на лобі.

— Що це таке?

— Кохана, це Дож. Мрія нашого онука Леонардо. Пам’ятаєш той малюнок-візуалізація мрій, який він намалював? Я його чомусь сфотографував. Зараз пошукаю.

Піо витягає телефон та шукає в електронній галереї світлину малюнка собаки, й демонструє Клаудії. На малюнку зображений хлопчик, а поряд білий, з чорними вухами та плямами навкруги очей, величезний собака.

— Ось вона візуалізація! Вона таки діє! Тут зображений “брат-близнюк Дожа”.

— Дійсно схожі. — Підтверджує Клаудія.

— Ну, що скажеш?

Сеньйора Клаудія Баффі уважно роздивляється собаку, та зауважує:

— Він мабуть линяє. Є потреба придбати сучасний пилосмок. Для тебе. Чуєш, Піо? Для тебе!

— Слухаюсь, моя королева! Саме для мене.

— Завтра, сподіваюсь ти не ідеш до офісу? Бо треба приладнати засув на хвіртку, щоб Дож не міг виходити з дворику самостійно. І горщики з квітами, необхідно буде перенести з двору на балкон, щоб не потоптав. Занадто він великий.

— Слухаюсь, моя дорога! Все зроблю як ти скажеш. Як же я тебе кохаю! Дож, ти також полюбиш Клаудію. Її не можна не любити.

— Он як? Ти готовий виконати будь яке моє бажання! То може, за те що я годуватиму цього “слонопотама”, я заслуговую на мандрівку в гори?

— В гори? Ну-у-у…

— Бо Дож — це альпійський собака. І я, і він, будемо задоволені.

— Вмовила, Клавдіє. Альпи, так Альпи — погоджується Піо.

— А післязавтра Феррагосто, чекаємо на Терезу та хлопців. Ото буде щастя для Леонардо та Луки, коли вони побачать Дожа.

— Уявляю! — сміється Піо. 

Кінець.

+2
62
RSS
23:49
+2
_чудово Красно дякую, що врятували пса! _чудово
Але…

ночами — заважав кіт, що вештався нічними коридорами, полюючи на мишей...

_здивований А куди подівся котик?! _здивований

вранці — дратував садівник, який торохкав та шарудів садовим інструментом

_здивований Оппача!!! А що сталося із садівником?! _здивований

Я повинен опломбувати двері. Заповіту нема, вілла тепер належатиме місцевій владі...

_здивований Звідки детектив узяв, що заповіту нема?! _здивований
00:33 (відредаговано)
+2
Котик.
Був ще за життя Мартіни, тобто рік тому. За цей час з ним могло щось трапитися.
Садівник.
Про нього писалося в 11-й частині. Коли Дієго, на вечірці вдавав, начебто слухає оркестрову музику, а насправді, обмірковував всі витрати та заощадження Еліди:

"Однак, на початку весни, вона звільнила садівника, мотивуючи це тим, що є чудова агенція, яка двічі на місяць надає послуги по догляду за рослинами та газоном, і платня за послуги агенції в рази менша, аніж щоденна платня садівнику. Отже висновок, що заощаджує. Продала автівку, як непотрібність, бо той самий садівник, в неї був і водієм. "

Заповіт.
Мабуть, Монтепіні вже поспілкувався з нотаріусом.
Мабуть, Монтепіні вже поспілкувався з нотаріусом.

Ага! НМД, варто додати одну фразочку буквально:

— Сеньйор Гатті! — Поглядаючи на годинник наказав Монтепіні, — прошу швиденько переодягніться та винесіть речі, якими Вас обдаровувала сеньйора. Приготуйте також ваші особисті речі. Та не баріться, вже темніє. Я повинен опломбувати двері. Мій помічник телефонував нотаріусу, і той повідомив, що сеньйора Еліда Граппа не залишила заповіту. Таким чином, вілла тепер належатиме місцевій владі, Ви не маєте права тут мешкати. Можете пошукати вільну кімнату в готелі.

Повірте, так не виникатиме зайвих запитань.

P.S. Якщо матиму натхнення + Вашу згоду — потім зроблю розбір тексту повісті в цілому. Бо зараз вже 3:48 ночі, а у мене йде спілквання з однією читачкою, паралельно хліб в духовці допікається і чергова глава епопеї пишеться. Коротше, дурдом «Ромашка» в розпалі!
20:21
+2
Дякую, пане Тимуре. Як завжди, Ваші зауваження влучні. Додала запропоноване Вами речення до тексту. Я, як читачка, мабуть не звернула б увагу на такі деталі, бо вони для мене не суттєві. Але виявляється є читачі, прискіпливі, принципові. Якщо йдеться про заповіт, то треба вказати де і звідки взялися факти про його відсутність. Виправлено. Дякую.

Щодо розбірки мого аматорського твору, я б, по правді кажучи, і не наважилася б просити Вас. Але якщо тільки в разі Вашого НАТХНЕННЯ, аж ніяк не примусово, то згодна.
06:04
+2
Оленко, ти молодець! Від частини до частини я спостерігаю зростання твоєї майстерності. Розмова в машині Піо і Дієго є психологічно достовірною. І за тварин написала гарно.
20:26
+2
Дякую, пане Анатолію, що читали, допомагали, радили. Що вийшло те вийшло, однак, я особисто собою задоволена. Бо це щось нове в моєму житті, нова сходинка. Принаймні, моя самооцінка піднялась. Дуже Вам за це вдячна.
21:20
+2
Оленко, чекаємо на наступний твій допис. Можливо про те, де і як ти навчилася італійської мови. Та ще й так, щоб учити інших! Та так, щоб написати детектив італійською!
21:40
+1
Авжеж, що буду щось писати. Може не так часто, бо почалися навчання. Однак, я з СВІТОЧем, надовго, бо тут — мені цікаво.
_чудово _браво Супер!!! _браво _чудово

Випадкові Дописи