До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 35.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 35.

Уривки з книги Миколи Гушула «Рожнів і рожнівчани» (ч.35)

С У С П І Л Ь Н О – Е К О Н О М І Ч Н І З М І Н И

К О О П Е Р А Т И В И

У березні 1985 Генеральним секретарем ЦК КПРС став М.С.Горбачов. Почалася Горбачовська епоха – перебудова. Всі надіялись, як завжди, на краще. Всі жили надіями. З самого початку Горбачов старається оздоровити суспільство. Широко й активно проводиться антиалкогольна кампанія. Святкування днів народження, випивки з приводу свят і без всякого приводу в службових і виробничих приміщеннях категорично забороняються. Багатьох за вживання спиртного звільняють з роботи. Випивки у парках і громадських місцях припиняються. Багато жінок зітхнули з полегкістю: чоловіки перестали «затримуватися на роботі». Вводиться вікове обмеження на право придбання спиртного, обмежується торгівля спиртним в часі протягом доби: спиртне продають тільки після 11-ї години (кумедна бувальщина: рівно в 11-й зі станції Заболотів відправлявся варшавський поїзд. Чоловіки тоді казали, коли хотіли випити: «Та варшавський вже пішов…»). Всі ці заходи були позитивними. Та появились і негативи. Зменшується реалізація спиртних напоїв – зменшуються прибутки. Це відчувають не тільки торгуючі організації, а й економіка держави. Закривається або зменшується виробництво соків, вирубуються сади, у Криму та Закарпатті знищуються виноградники, зазнають збитків виробники вино-горілчаної продукції. Виявилось, що все не так просто. Тому з часом все почало поволі повертатися назад.

Проводяться й економічні зміни. Вводиться господарський розрахунок і самофінансування. Появляється нова форма господарювання – кооперативна. В пресі, по радіо й телебаченню час від часу можна прочитати й почути про перші успіхи кооперативних об’єднань, про виплату дивідендів у розмірі 10% в рік від суми вкладеного капіталу – це дивовижні відсотки в порівнянні з тими, які пропонує ощадбанк.

У травні 1987 року створилося Всесоюзне кооперативне творче об’єднання (ВКТО) «Ясна Поляна». На Андріївському узвозі, 26, реалізовуються акції. Обіцяють дивіденди – 10% річних. Я пропоную Ліді вкласти 6 тисяч карбованців, які у нас є на ощадкнижці, у ВКТО «Ясна Поляна». Вона категорично проти. Я не відступаю, і ми вирішуємо умовно розділитися по 3 тисячі. Я на свою половину купую акції.

Прийшов з акціями і продовжую вмовляти Ліду. Мої аргументи були такі: квартира, меблі, машина, гараж, дача – все в нас є і нагальної потреби в грошах у нас немає. Доцільно, щоб гроші «робили гроші», бо ростуть діти. Ліда здається. Я купую ще на 3 тисячі акцій і чекаємо дивіденди. Це було 1-2-го лютого 1990 року. Через рік надійшло нам повідомлення про те, що дивіденди будуть виплачувати в Переяслав-Хмельницькому (чомусь) за такою-то адресою. Ми з Лідою їдемо машиною в Переяслав-Хмельницький, знайомимося з директором ВКТО Карповим В.Д. Він мені дарує книжку – своє дослідження «Слово о полку Ігоря…», але дивіденди виплатити поки що не можуть: ще не прийшли гроші. Обмінялись телефонами та домовились зв’язатись через кілька днів. Спочатку відповідали, що грошей ще нема. Потім слухавку ніхто не брав. Пізніше відповіли, що «Ясна Поляна» з цього приміщення виїхала, а куди, невідомо. А через місяць я отримав листа від прокурора з повідомленням про те, що директор «Ясної Поляни» під слідством за зловживання службовим становищем і з пропозицією зустрітись, щоб написати заяву про суму внеску.

Судова справа тяглася два роки. Тільки в березні 1993 року чомусь із Сімферопольського банку мені переслали 3900 карбованців, а решта пропала. Та це були вже не ті гроші. На той час інфляція складала 200%. Але ми цим не дуже переймались, бо на ощадкнижці вони також пропали б.

У 1991 році Нацбанк України вводить в обіг купоно-карбованці. Але інфляція галопує такими темпами, що гроші втрачають вартість у кілька разів навіть протягом місяця. Як вихід – процвітає бартер – обмін товарами. Таким чином збільшується надійність операцій, але страждає оперативність. На підприємствах і установах зарплату платять також товарами – хто, якими може, хто, які виміняв на бартер (не знаю чи правда, але розказували що на зарплату одній жінці було нараховано половину бюстгалтера).

Купоно-карбованці

Ми з хлопцями кидаємось на підробітки в усякі кооперативи, хлопці пробують «човниковий бізнес» — їдуть у Польщу, Туреччину, Прибалтику, Москву, пробують зайнятися різним підприємництвом у Києві. Успіхи є, але не суттєві. Наприкінці 1992 року я відкриваю мале приватне підприємство «Гуцул», а в наступному році закінчую курси за програмою «Керівник підприємства». Діяльність не відкриваю тому, що стою на квартирному обліку на розширення житлової площі. Боюся, що коли відкрию діяльність, квартири не дадуть, а скажуть, щоб купував за свої гроші.

Д А Ч А — В И Р У Ч А Л О Ч К А

Щоб підтримати сімейний бюджет, ми з Лідою на дачі вирішили зайнятися сільським господарством. Я зробив вольєр, завели курей і кролів. Зробив автоматичні годівниці, щоб живності було що їсти протягом тижня, поки будемо на роботі. А щоб було чим годувати, обробляємо 26 соток городу. Вирощуємо, в основному, кукурудзу й картоплю, а також усяку городину. Урожаї нас не задовольняють, тому ми з Лідою зимою ідемо на курси садівників-городників. Успіхи після цього в нас помітні – одна картоплина, яку ми виростили, важила 1 кілограм і 25 грам.

Їздимо електричкою – економимо гроші. Машиною їздимо тільки тоді, коли треба щось перевезти. Для поїздок електричкою купив аж у Дніпропетровську чудо-тачку, центр ваги вантажу на якій був на її осі, як у індійського рікші. З вантажем її можна було тягнути одним пальцем, до того ж вона ще й складалася. На це треба було подивитися, як ми штовхали перед собою тачку з сумками, на яких була прив’язана клітка з собачкою Ласкою і кицькою Мурочкою, які мирно спали одне на одному, та ніколи не проявляли незадоволення. А з дачі додому ми везли 12 літрів молока, збирали сметану і робили домашній сир, і це також був наш додатковий прибуток.

Тут треба сказати, що літом було цілком терпимо. А от зимою кожних вихідних, особливо в заметілі й морози, їздити до нашої живності було дуже важко. Тому скоро ми від неї відмовились, а пізніше й від городу також. Під город залишили одну сотку, а подвір’я засіяли травою й засадили квітами.

В 1993-94 роках масово почали появлятися трасти. Щомісяця дають 10% дивідендів. Я знову вкладаю гроші, але на цей раз тільки по 100 американських доларів і в різні трасти. Ліда знову проти, але на дивіденди я купую бензин, їдемо на дачу машиною, як «білі люди», і Ліда заспокоюється. З часом вони рухнули, але я до цього готувався і завжди забирав дивіденди вчасно й до копієчки. В підсумку все одно трошки програв. А для багатьох інших це було катастрофою. Багато продали квартири, машини, гроші вклали в трасти – і все пропало. І ніхто ніколи нікого не притягнув за ці афери до відповідальності. Навпаки, ці люди нині круті бізнесмени, їх вибирають депутатами, дають нагороди. Те саме твориться й тепер. У людей збирають гроші на будівництво квартир і зникають. І ніхто їх не шукає. За час незалежності не було ні одного гучного процесу, на якому засудили б хоч одного крупного махінатора. Мабуть правильно люди кажуть: «Не ту країну назвали Гондурасом».

Н А Р Е Ш Т І М И П О В І Н Ч А Л И С Ь

Квартиру ми одержали тільки у серпні 1994 року, але для цього нам з Лідою перед тим довелося розлучитися. Ліда плакала й нарікала на радянські закони, але на тій підставі, що я розлучений, що є дві сім’ї, я на себе і Богдана отримав ще одну двокімнатну квартиру. Після цього ми з Лідою знову зареєстрували шлюб, а заодно в день святкування мого 60-річчя ми повінчалися в греко-католицькій церкві св. Миколая на Аскольдовій могилі (слава Богу, тепер уже можна було). Вінчав нас отець Богдан Чурило, а співав нам церковний хор «Вервиця» (ми з Лідою також у ньому співали) під керівництвом Мирослави Герцик. Було багато друзів, колег по роботі, родичів і приятелів з Карпат. 

Нарешті ми повінчались

Свідками були Галя й Степан Іщуки. Це наші дуже близькі друзі, без яких у нас не обходилось ні одне свято, ні одна урочистість. Ніколи не забудуться ті зустрічі Нових років і тих свят, які ми провели разом, коли Степан брав гітару і ми співали, співали й співали, забуваючи про напитки й наїдки та про час. Тоді молодий викладач університету, кандидат географічних наук, потім доктор, потім професор, потім академік, автор багатьох монографій, ставав юним Степанком, який натхненно виливав свою душу у пісні. А про його милу голосисту дружину Галюню, теж кандидата, але економічних наук, викладача багатьох вищих навчальних закладів, ми з Лідою згадуємо як автора такої бувальщини. Коли Степанові присвоїли звання академіка, на другий день ранком Галя йому сказала: «Степанку! Чи ти мріяв колись про те, що спатимеш з дружиною академіка?»

Щоб прийняти гостей, ми орендували простору кав’ярню. Гостина вийшла на славу. Було багато сказано гарних слів, ще більше проспівано пісень. Відомий диктор Українського радіо Василь Марусик зняв чудовий відеофільм, — і ми тепер можемо побачити себе і наших друзів та згадати ті чудові часи, «коли були ще молодими».

В И З Н А Ч А Є М О С Ь З П І Д П Р И Є М Н И Ц Т В О М

Якось восени 1993 року наша приятелька Мирослава Герцик каже мені, що один багатий українець з Америки купив трикімнатну квартиру і чи я з хлопцями не погодився б зробити там ремонт. Я, маючи позаду досвід будівництва дачі, погоджуюсь. Домовились на зустріч з господинею. Виявилось, що це трикімнатна «хрущовка» в досить занедбаному стані: в ній жила пенсіонерка, яка ніколи не робила ремонт. Господиня просить назвати суму вартості робіт. Я мнуся, кажу, що треба підрахувати, а тим часом думаю що сказати – 400 чи 500 доларів. Вона знову повертається до питання вартості ремонту й каже: «Ну хоч у дві тисячі ми вкладемось?» Якби я не сидів, впав би. Дві тисячі доларів, коли я в своєму житті не заробив ще і одного долара! Після короткої паузи я сказав що вкладемось, може, навіть ще щось і зекономимо.

Прихожу додому. Василь питає мене, як справи. Кажу, що домовились. Питає, на яку суму. Кажу, щоб вгадав. Він називає суму 500, кажу, що ні. Він називає суму 400, теж кажу, що ні. Тоді Василь вигукнув: «А-а! Нема дурних за ремонт платити такі гроші?» Коли ж я йому назвав суму 2000 доларів, він був вражений, як раніше і я. «Та за дві тисячі доларів ми її зубами гризти будемо, ми її вилижемо», — сказав він.

Наступного дня ми зустрілися з американцем (не буду називати його прізвище, бо багато киян, навіть у владних структурах, знають його). Він мені сказав, що треба арками з’єднати кухню з вітальнею й спальнею. Прохід на кухню розділити на три частини. З однієї, з боку прихожої – зробити шафу, гардеробну. З другого боку, від кухні, зробити нішу для холодильника. А в середній частині розмістити пральну машину, зробивши для неї нішу з боку ванної кімнати, а над нею – нішу для підвісної шафи. І над усім цим – антресолі з дверцятами з боку кухні, і з боку прихожої. Крім того треба було ще закрити балкон віконними рамами та обшити його вагонкою. А вкінці американець сказав: «Пане, Миколо! Але то все: двері, вікна, стіни повинні бути такими гладенькими, як шкірка на попі у дитини».

І тут мені вдруге стало погано. Я надіявся, що будемо робити так, як у нас – щось трохи пошліфували, щось трохи зашпаклювали, потім замалювали – і все. А тут треба було ще і придумати, як це все зробити. Наступного дня він привів свого дизайнера і архітектора. Після їхніх пропозицій я думав, що, мабуть, посивію, і щиро признався, що ми, напевне, не зможемо їхні пропозиції виконати так, як треба. Тут я зрозумів, чим відрізняється наша педагогіка від американської. Наш архітектор сказав би: «То чого ви беретесь робити, якщо не вмієте?» І обов’язково додав би при цьому кілька гарячих слів. А архітектор американський відповів: «Пане, Миколо! Та у вас золоті руки. Та ви все це зробите краще, ніж ми пропонуємо, бо коли щось робиш, то завжди видніше, як краще це зробити».

Вони пішли, а я ще довго думав над усім, що мені наговорили, дивився на свої руки і щось «золота» на них я не бачив. Але ми зробили ту квартиру так, як хотіли американці. Правда, робили на два чи три місяці довше, але зробили. І тоді ми відчули себе спеціалістами.

Десь посередині ремонту господиня сама запропонувала нам аванс – 1000 доларів. Ми «по-братськи» розділились по 333 долари і наступного дня, прихопивши з собою Ліду, пішли на центральний стадіон, який Юфа перетворив на «барахолку», купувати пуховики. Знайшов підходящий, питаю, скільки коштує. Кажуть: 37 доларів. Мені здалося, що дуже дешево і плачу, не торгуючись. А через кілька хвилин я подумав: «Як швидко гроші міняють людину. Та ще вчора зранку сума 37 доларів була для мене недосяжно високою».

Після цього ремонту хлопці ще не раз пробували інший бізнес, але знайти щось оптимальніше не вдалося. 

+4
47
RSS
23:04 (відредаговано)
+3
Друже Миколо, це чудесна розповідь про часи майже 30-річної давності. Щира розповідь. Вітаю!
20:11
+3
Дуже дякую, друже Анатолію, за схвальну оцінку цієї частини. А чи читав ти у моїх коментарях до частини 34 про наші з Лідою комерційні поїздки у Москву? Прочитай, надіюсь, буде цікаво.
08:21
+2
Аякже, читаю ВСІ твої дописи. Це ще в радянські часи ви з Лідою возили в Москву клубніку! Наважилися і зробили.
Ліда була тобі послана для добра і радості!
09:36
+2
Дякую, друже Анатолію. Кажуть що перша жінка від Бога, друга від людей, а третя — від чорта.

Випадкові Дописи