УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Погляд у минуле… Частина_V

Погляд у минуле… Частина_V

Коли я погодився на пропозицію друга Анатолія розповісти про те, як я став національно-свідомим українцем, то думав обмежитися тезисною побудовою розповіді, що і зробив у перших чотирьох частинах.

Поїхавши на відпочинок у Жукін, де я десять діб прожив відірваний від цивілізації, вимкнувши смартфон і телефон, без інтернету, телевізора і радіо, тільки щоденно спілкуючись з своїм давнім приятелем, з яким я знайомий 45 років, а наші дружини майже 50, бо разом вчилися в інституті; згадуючи минуле… то вирішив більш детально дослідити своє життя.

Перш за все, я хочу наголосити, що у своїх розповідях і твердженнях я не претендую на якісь глобальні висновки, узагальнення, істину в останній інстанції чи на методичні вказівки, «як треба жити»! Моє життя, то моє життя! Мої погляди є моїми особистими поглядами. Мої висновки є моїми висновками. Їх можна сприймати, можна критикувати, можна уточнювати, а можна і відкидати.

***

Сьогодні, вдивляючись у минуле, я можу впевнено сказати, що основний етап формування моєї особистості завершився десь у період з 12 до 14 років. Далі вже йшов період осмислення себе в оточуючій мене реальності, набуття життєвого досвіду, пошуку свого шляху в житті.

На формування моєї особистості мали вплив різні чинники, які можна виставити по хронології впливу:

  • Моя сім’я;
  • Близьке оточення (родичі і сусіди, з якими сім’я підтримувала дружні стосунки);
  • Побутові умови;
  • Культурний розвиток: художня література і мистецтво (музика, кіно, живопис і графіка, театр);
  • Ігри та розваги;
  • Школа;
  • Армія;
  • Професійний розвиток;
  • Релігія;
  • Вступ в шлюб і побудова шлюбного життя.


А тепер запрошую у подорож по хвилям моєї пам’яті. Розповідаю, як пам’ятаю, не намагаючись щось прикрасити чи прибрехати, а також показати себе у кращому світлі.

Жіноча комуна…

Особливістю нашої сім’ї і мого близького оточення дошкільного і шкільного періодів була повна відсутність дорослих чоловіків!

Як я вже говорив, то мама розійшлася з батьком, коли мені було два тижні. Причин розлучення я не знаю, і коли я вперше зустрівся з ним у 1973 році, то ми цього питання не торкалися.

В дитинстві щодо відсутності батька для мене було пояснення, що «він полярник і працює на далекій Півночі». Щомісяця від батька приходили грошові перекази з короткими текстами на звороті. Мама мені ці перекази показувала і читала вітання. Як я потім дізнався від тьоті, то при розлученні батьки домовилися, що вони не будуть оформляти сплату аліментів через суд; я залишаюся на прізвищі батька – Федько, а мама повертається на своє дівоче прізвище – Костенко.

Пам’ятаю цікавий епізод з першого класу, коли наш класний керівник знайомилася з учнями. Коли вона називала прізвище, то названий вставав і говорив про своїх батьків. Коли пролунало моє прізвище, то я встав і, назвав маму по імені та по батькові, сказав ким вона працює, а щодо батька, то назвав його по імені та по батькові і сказав, що він живе і працює на Півночі. Вчителька якось дивно подивилася на мене і більше нічого не запитувала. Тепер я розумію, що очевидно вона подумала, що мій батько репресований і відбуває покарання в таборах на Колимі. Це не було рідкістю в ті часи.

Таким чином наша сім’я складалася з бабусі, двох її дочок – мами і її сестри (моєї тьоті), мене і доньки тьоті – моєї двоюрідної сестри Лідії. Дядя постійно хворів і лежав у лікарнях. Декілька разів тьотя брала мене з собою у лікарню. Але я дядю не запам’ятав. А у 1953 році він помер. Здається це було взимку і на похорони мене не взяли.

Щодо дідуся була тотальна таємниця. Його нібито не існувало взагалі! Розглядаючи сімейні фотоальбоми, я постійно натикався на сліди фотографій, які були колись наклеєні в альбом, а потім безжально видрані. Мої запитання про ці фотографії просто ігнорувалися, або мені говорили: підростеш, тоді дізнаєшся.

Якось у дворі між хлопцями зайшла розмова про батьків і дідусів. Мені щодо дідуся сказати було нічого, і коли я прийшов додому, то запитав прямо: Де мій дідусь!? Хто мій дідусь!? Першою відповіддю була: А у тебе не було дідуся! Я посміхнувся і відповів, що без дідуся у бабусі не могли народитися мама і її сестра, моя тьотя Олександра! Таємницю дітонародження я вже знав від дворових старших хлопців!

Тоді мама і тьотя сказали, щоб я цю тему більше не піднімав, а коли я підросту, то мені все розкажуть. На цьому була поставлена крапка. На жаль, назавжди.

Моя двоюрідна сестра Лідія була старшою за мене на 10 років (народилася у 1937 році). Крім неї у тьоті був ще старший син – Віталій. Але він після школи закінчив топографічний технікум, поступив у військове училище і по закінченню училища поїхав служити у Чернівці. Вперше я побачив його у 1956 році, коли він приїхав у відпустку і подарував мені фотоапарат.

***

В нашій комуналці була справжня жіноча комуна – крім чотирьох жінок нашої сім проживали ще шість дорослих жінок і донька Ольги Михайлівни, яка була на декілька років молодша за Лідію, тобто аж одинадцять осіб жіночої статі. І на весь цей жіночий колектив був тільки один представник чоловічої статі – Я. Жінки завжди підкреслювали, що я – чоловік! І, крім того, я був єдиною малою дитиною в цій жіночій комуні, тому ставлення до мене було дуже дружнім.

***

Наша сім’я дружила з сім’єю М., що проживали на одному поверху з нами. Ми жили у 30-й квартирі, а сім’я М. — у 35-й. М. займав якусь високу посаду в системі юриспруденції, за ним приїжджав великий і красивий чорний автомобіль «ЗИМ» з водієм. Одного разу, у вихідний день, М. покатав на цьому авто по Києву мене і свою онучку – Іринку, яка була молодша за мене на рік.

Сім’я М. мешкала у п’ятикімнатній квартирі. Батьки Іринки були лікарями. Працюючи в Монголії, мати Іринки захворіла на тиф і померла. А батько одружився вдруге і жив окремо, іноді зустрічаючись з донькою. Як я розумів, то М. і його дружина вважали його винним у смерті доньки і не підтримували з ним стосунків. В сім’ї також жила хатня робітниця, яка фактично була на правах члена сім’ї.

Балкони наших квартир виходили в один двір і були на відстані не більше 10 метрів. Тому досить часто Іринка запрошувала мене в гості просто крикнувши з балкона. А взимку вона дзвонила мені по телефону. У них був персональний телефон, а у нас – комунальний, який стояв у коридорі, і яким користувалися усі мешканці.

У гостинній кімнаті квартири М. стояв великий німецький радіокомбайн – телевізор і радіоприймач в одному корпусі. Коли нам дозволяли, то ми дивилися телевізор або слухали музику.

Але поки я був маленьким, то впливу з боку М. на мене не було ніякого, оскільки він цілий день пропадав на роботі. А Іринкою опікувалися бабуся і хатня робітниця. Таким чином до нашої «жіночої комуни» додавалися ще три жінки. Пізніше, коли Іринка пішла до школи, я досить часто допомагав їй робити уроки – вона була на клас менша і її уроки для мене складності не представляли. Я також навчив Іринку цілуватися, що їй подобалося.

Серйозний вплив на мій світогляд з боку М. відбувся десь у 1964-65 роках, але про це я розкажу пізніше.

Побут…

Побутові умови мають великий вплив і величезне значення. Одна справа коли ти виростаєш у просторих кімнатах з великими вікнами і високими стелями, і зовсім інша справа, коли ти виростаєш у підвалі чи напівпідвалі, з маленькими віконцями, що ледве пропускають денне світло, і низько нависаючою стелею; коли ти фізично відчуваєш, що стеля тисне на тебе і хочеться зігнутися, сховати голову у плечі!

Змалечку мене привчили вмиватися холодною водою. Спеціально гріти воду для вмивання на примусі, а потім і на газі, вважалося нераціональним. Раз на тиждень мене купали і тоді вже підігрівали цілу виварку води. Всі жінки нашої комуналки щотижня ходили митися в баню, благо Центральна баня Києва була у сусідньому будинку, Мало-Житомирська, 3. Але мене в баню водити було нікому. В жіноче відділення мене не пускали – вже великий, а в чоловіче відділення мене водити було нікому. А одного мене туди пускати боялися, бо в бані за одинокими маленькими хлопчиками полювали пєдєрасти.

Вмивання холодною водою, а потім і обтирання мокрим рушником до половини тулуба, миття ніг перед сном холодною водою, чудово загартували мене і підготували до військової служби.

Культурний розвиток…

У нас не було телевізора, у нас не було радіоприймача. Це були предмети розкоші, які на той час для нашої сім’ї були недоступні!

На стіні висіла чорна тарілка-радіоточка, яка бубніла цілий день. Гучність була виставлена по мінімуму і я до неї не прислухався, оскільки крім політики по ній майже нічого іншого не транслювалося. А вимкнути її мені було категорично заборонено!

В той же час, у нас був патефон і три коробки з платівками Апрєлєвського заводу. А дві великі шафи та етажерка були набиті книжками.

Ми часто, особливо ввечері, слухали музику. Пісні, арії з опер і оперет, фрагменти з балетів...

Запам’яталися:

  • Іван Козловський («Ніч яка місячна», «Чорнії брови, карії очі», арії з опер);
  • Лємешев;
  • Петро Лещенко;
  • Русланова (народні пісні, особливо «Валенки» /рос./);
  • Марк Бернес (особливо пісня «Темная ночь» /рос./);
  • Леонід Утьосов («Раскинулось море широко», «Мишка» /рос./);
  • Музика з балетів, особливо з „Лебединого озера“;
  • Вальси «Амурские волны» і «Дунайские волны»;
  • Військові пісні: «Священная война», «Катюша», «Синий платочек».

Бібліотека у нас була гарна!

Мене з дитинства привчили ставитися до книжок поважно і обережно. Перш ніж взяти книжку, я йшов у ванну і мив з милом руки! Ніколи не загинав сторінку на місці, де зупинився на прочитаному – вставляв закладку. Не робив написів на полях сторінки.

Як я вже говорив, читати мене навчила бабуся. Першими моїми книжками були казки. Казки Андерсена, казки братів Грімм, українські народні казки. З цих трьох книжок у мене і досі збереглася книжка казок Андерсена!

У канву казкових історій органічно впліталися історії з книги «Что рассказывают древние греки о своих богах и героях» та історія життя і пригод Дон-Кіхота з двотомника, який мені подарували на день народження. Бабусі подобалися казки Шехерезади, історичні книги («Степан Разін», «Спартак»…), поезія Пушкіна і Лєрмонтова і, таким чином, читаючи для неї, я також долучився до дорослої літератури.

1954-й… Школа.

10 січня мені виповнилося 7 років! Останнє вільне літо і безтурботне дитинство закінчилося – в серпні мене почали збирати в школу. Пам’ятаю, що першою покупкою була шкільна форма. Гімнастерка і штани сірого кольору, кашкет з кокардою, дві сорочки – біла і темно-сіра, чорні черевики, коричневий ремінь з абревіатурою «СШ» (середня школа) на пряжці.

[Єдина радянська шкільна форма була введена в епоху Сталіна. Шкільна форма СРСР для хлопчиків була сірого кольору і складалася з штанів і сорочки, типу солдатської гімнастерки. Доповнювалося це широким ременем, з масивною пряжкою і кашкетом з кокардою.]

В наступному поході в універмаг, на «Шкільний базар», купили дермантиновий портфель, Буквар, зошити в «клітинку» і в «дві косих», щоденники, альбоми для малювання, альбоми для запису нот (на уроках співів), чорнильницю-невиливайку (яку ми носили в школу в окремій торбинці), ручки, пера («піонерські» – коричневого кольору з зірочкою), кольорові олівці для малювання, гумку для стирання, порошок для приготування фіолетових чорнил.

(У дівчат шкільна форма складалася з вовняної сукні коричневого кольору і чорного фартуха (по святах білого). Волосся обов'язково запліталося в коси з чорними або білими стрічками (під колір фартуха), які зав’язувалися в банти.)


У мене не збереглося фотографій з 1 вересня та перших класів навчання у школі, тому для розуміння. як виглядали школярі першого класу, подаю фотографії, розшукані в Інтернеті. Вигляд, окрім облич, абсолютно точний!

Хоча повсякденний фартух у дівчат був чорного кольору! Білий — це святковий!


Як я вже згадував, то оскільки мама була вчителькою мови і літератури, то на цей час я вже був навіть занадто підготовлений для школи! Вільно читав на двох мовах – російській і українській, добре переказував прочитане, знав напам’ять декілька десятків віршів і виразно їх декламував, умів каліграфічно писати, вільно рахував до ста, знав напам’ять таблицю множення.

***

На той час школи були двох типів: «семирічка», яка давала неповну середню освіту, і «десятирічка», яка давала середню освіту. Після семирічки можна було продовжувати освіту у середній школі, професійно-технічному училищі (ПТУ) і технікумі. Після десятирічки можна було продовжувати освіту у технікумі, військовому училищі, інституті або університеті.

Мої рідні вважали, що я повинен отримати середню освіту, щоб потім продовжити навчання в інституті або університеті. Щодо майбутньої професії не загадувалося – вважали, що з часом визначаться мої схильності і здібності.

Ми проживали на вулиці Мало-Житомирській, у будинку № 5, а школа моя (СШ № 6) була зовсім поруч – на Михайлівській площі, у приміщенні колишньої гімназії (зараз там Дипломатична академія). Це була красива будівля. Просторі класні кімнати з великими вікнами, високі стелі, довгі і широкі коридори, великий актовий зал, у якому проходили різні урочистості. В класах свіжопофарбовані парти темно-коричневого кольору; стільниця – чорного кольору. Дві дошки. Одна чорного кольору, одна – коричневого, розлініяна в «дві косих» для уроків каліграфії. На дошках писали білою крейдою. Стирали написане – вологою ганчіркою.

Характерною особливістю школи була обов’язкова наявність бюстів Лєніна і Сталіна у вестибюлі та живих квітів біля них, їх же портретів у кожному класі, і їх же портретів у Букварі.

Дорога до школи займала хвилин десять спокійної ходи і мені всього двічі потрібно було переходити дорогу. І обидва рази біля будівлі міського управління міліції, де водії проїжджали перехід дуже тихо. Тому моя рідня колективно відвела мене в школу один раз — 1 вересня, а з наступного дня я вже ходив у школу самостійно.

Фотографій з того урочистого дня у мене, на жаль, не збереглося!

Пам’ятаю, що десь за тиждень до школи мене підстригли. Тоді в моді були чоловічі зачіски «бокс» і «полубокс» (рос. транскрипція), які в побуті іменувалися «під фріца».

І от я гордовито іду в школу! Я – в центрі, по бокам від мене – мама, її старша сестра (моя тьотя), бабуся і моя старша двоюрідна сестра. В одній руці у мене портфель і торбинка з чорнильницею, а в другій великий букет квітів.

Урочиста лінійка, перший дзвінок, нас розводять по класам і розсаджують попарно за парти: хлопчик – дівчинка. Хлопчиків було більше, тому декому дівчинка не дісталася. Мені повезло! Надійка П., симпатична дівчинка з розумними очима і гарно заплетеними косами, стала моєю першою шкільною подружкою.

Вчителька знайомиться з нами. Називає себе, потім починає викликати учнів по прізвищам у журналі. Названий встає і голосно говорить «Я», повідомляє про своїх батьків.

В цей же день формуються органи управління: складається список чергових по класу, з дівчаток призначаються сандружинниці, завданням яких є щоденна перевірка перед початком занять чистоти рук, шиї і вух, підстрижки.

***

В класі було 35 хлопчиків і дівчаток, з яких тільки нас троє вміли читати, писати і рахувати до 100. Всі інші були повністю неписьменні. Це виявилося за тиждень після початку занять. Оскільки нам було нудотно на уроках, коли всі інші вчаться читати по складах і писати спочатку окремі елементи літер… «нажим» – «волосинка»…, а потім цілі літери, то нашу трійцю посадили разом у дальній куток і дозволили читати будь-які книжки, які ми приносили з дому. Таким чином у нас утворився своєрідний читацький клуб. Ми читали свої книжки, а на перервах і після уроків обмінювалися думками про прочитане. Наша трійця складалася з двох хлопчиків і одної дівчинки, тому майже одразу у нас виникло суперництво за увагу дівчинки!

З дитинства сімейне виховання прищепило мені повагу до дівчат! Рідні підкреслювали, що з дівчатами треба бути ввічливим і ні в якому разі не ображати їх, пропускати першими в дверях, поступатися місцем, брати на себе більш важку роботу при прибиранні в класі. Важливим елементом статевого виховання була настанова, що дівчатам можна говорити компліменти і дарувати квіти, дівчат можна обіймати і цілувати, що категорично забороняється відносно хлопців!

За перший тиждень я вже звик до своєї подружки по парті, вона мені подобалася і, як мені стало зрозуміло, я теж їй сподобався. Але вона була неписьменна і нас розлучили. Наша трійця сиділа на двох партах у дальньому кутку класу. Вчителька була досвідченим педагогом. Тому вона розпорядилася, щоб наша партнерка по письменності один день сиділа зі мною, а другий – з письменним хлопцем нашої трійки.

О, перші романтичні стосунки! Перші шкільні романи!

Моє серце розривалося між трьома дівчатами. Двома однокласницями і сусідською дівчинкою, Іринкою М., про яку я розказував вище.

***

В першому ж класі, чи то 22 вересня, чи то 22 жовтня (точно не пам’ятаю), був створений «гурт жовтенят». Нам всім видали нагрудний значок – п’ятикутну червону зірку з портретом малолітнього Леніна, яку потрібно було носити на шкільній формі з лівого боку, і розбили на п’ятірки – символ п’ятикутної зірки. Як правило в «зірочці» кожне жовтеня посідало одну з посад – командир, квітникар, санітар, бібліотекар і фізкультурник.

Нашу «письменну трійцю» спеціально розкидали по трьох «зірочках», призначивши кожного бібліотекарем. А моя перша подружка по парті потрапила в мою «зірочку» і отримала посаду квітникаря. Ми обоє були цим дуже задоволені.

Покарання і заохочення…

Вся радянська система побудована на системі покарань і заохочень. І школа не була виключенням з цього правила! Процес навчання в радянській школі також супроводжувався системою покарань і заохочень!

Покарання були індивідуальні і колективні.

Ієрархія індивідуальних покарань була досить різноманітною:

  • Запис у щоденник зауважень вчителя. Наприклад, «Крутився на уроці»; «Неуважно слухає пояснення вчителя»; «Переписується записочками з іншими учнями»; «Зробив голуба і запустив в класі під час уроку»; «Смикав дівчину за коси», «Спізнився з перерви на (??) хвилин» тощо…
  • Встань за партою на (5 – 10 – 15 ) хвилин.
  • Встань за партою до кінця уроку. (Безумовно, що писати стоячи було незручно і, крім того, почерк різко погіршувався, що автоматично знижувало оцінку за написане).
  • Поклади щоденник на стіл і стань у куток.
  • Поклади щоденник на стіл і стань у куток носом до стіни.
  • Поклади щоденник на стіл і вийди за двері.
  • Поклади щоденник на стіл, іди до завуча/директора і розкажи про свою погану поведінку.
  • Щоб завтра твої батьки прийшли до школи.
  • Виклик на педраду з батьками.
  • Виключення з школи на (1 або 3 дні, на тиждень).

Всі накладені покарання записувалися у щоденник! (А коли заводився новий щоденник, то у ньому в обов’язковому порядку нумерувалися всі сторінки, щоб не можна було вирвати аркуш!) Батьки повинні були зробити відмітку, що вони ознайомилися із заувагою вчителя. В кінці тижня виставлялася оцінка за поведінку по п’ятибальній системі. Батьки повинні були розписатися у щоденнику і в понеділок класний керівник перевіряла усі щоденники на наявність підпису батьків.

В табелі успішності, який видавався після закінчення кожної чверті, також виставлялася оцінка за поведінку. Для тих, кому виповнилося 12 років, наявність виключень зі школи на декілька днів чи тиждень, та оцінка за поведінку «4» або «3», могло потягнути за собою постановку на облік у дитячій кімнаті міліції або навіть відправку у спеціальну школу-інтернат. До речі, ставили на облік і відправляли у спецшколу також за вчинення крадіжок та злісне хуліганство.

Колективне покарання – весь клас залишався після уроків на 1-2 години, під час яких класний керівник читала нам нудну мораль! А ми, тишком-нишком, хто як умів, за цей час примудрялися зробити частину уроків, наприклад, вирішити завдання з математики.

***

Система заохочень була набагато менш масштабною:

  • Оцінка за поведінку «5».
  • «Похвальний лист»після закінчення навчального року.

***

Покарання в школі тягнули за собою відповідну реакцію батьків – покарання вдома!

У нашій сім’ї фізичні покарання не практикувалися! За різні домашні і шкільні провинності мене могли позбавити солодкого чи морозива, на крайній випадок поставити на годинку носом у куток.

А від шкільних товаришів мене часто доводилося чути про покарання ременем по голим сідницям та стояння на колінах у кутку. Деяких ставили на коліна на розсипану гречку чи горох. Це було і з хлопчиками, і з дівчатами.

***

Оскільки вже зайшла розмова про покарання, то розкажу одну із власних історій…

Джульєтта (Галинка Л.)…

Якось за якусь провину мене виставили за двері. В коридорі вже вешталися чоловік п’ять таких же, як і я, вигнанців з інших класів. А біля вікна стояла дівчинка з паралельного класу і плакала. Я підійшов до неї і запитав, чого вона плаче, хто її образив. Крізь сльози вона розповіла, що вчителька вигнала її з класу за те, що вона не виказала подругу, яка надіслала їй записочку. Тепер вчителька зробить запис про покарання у щоденник, а тато за найменшу провину шмагає її ременем, а потім ще ставить на коліна у куток.

Мені стало жаль дівчинку і я, не знаючи, як її втішити, поцілував її в мокрі і солоні від сліз губи. Очевидно дівчинці це сподобалося… Вона одразу перестала плакати, витерла обличчя піонерським галстуком і сказала: «Давай поцілуємося ще раз!»

Мене не потрібно було вмовляти! Ми поцілувалися ще раз, причому вона була досить емоційна!

В цей час до нас підбіг один з вигнанців і почав голосно репетувати:

«Тили-тили тесто,

Жених и невеста!

Тесто засохло,

А невеста сдохла!» (рос.)

Подібного нахабства я, звісно, стерпіти не міг. Спіймав пацана за піджак, вліпив йому декілька смачних потиличників і закінчив екзекуцію потужним пєндєлем під зад!

Він, рюмсаючи, побіг… Я отримав ще один поцілунок в нагороду! І тут пролунав грізних голос моєї класної керівниці: «Це що таке!!!!!!!!!!!??? А!?».

Виявляється, що пацан побіг в учительську і розповів про все моїй класній керівниці… та прийшла розібратися… і застукала нас «на гарячому».

Ми отримали записи в щоденниках, що повинні з’явитися у п’ятницю, після уроків, з батьками на педраду, де будуть розбиратися з нашою поведінкою.

Пікантність ситуації полягала в тому, що за пару тижнів до цього інциденту маму перевели в мою школу на посаду завуча. Оскільки після розлучення мама залишила мене на прізвищі батька – Федько, а сама повернулася на своє дівоче – Костенко, то ми домовилися, що в школі ніхто не буде знати про нашу спорідненість. Якраз напередодні мама поїхала на тиждень на якусь конференцію в інше місто. Тому я чесно сказав класній керівниці, що мама у відрядженні і замість неї на педраду прийде бабуся.

Дожили до п’ятниці і ось ми на педагогічній раді! Директор, декілька вчителів, обидві класні керівниці, Галинка з батьком, я з бабусею, мати побитого мною хлопчика.

Моя класна дама з пафосом і обуренням розповідає про наші гріхи…Вірніше, про мої гріхи… Бещкетував на уроці, був виставлений за двері, цілувався з дівчинкою, побив хлопця з молодшого класу… Пара вчителів доповнили звинувачення розповідями про мої минулі вихватки. Правда всі зауважували, що я один з найуспішніших учнів – ніколи не мав «трійок», і ніколи не прогулював уроків.

Нарешті дали слово мені… Оскільки мені нічого не загрожувало (як я вже говорив, в нашій сім’ї фізичні покарання не практикувалися), то я взяв всю вину на себе. Сказав, що поцілував Галинку силою, що вона опиралася…

Хтось з учителів насмішкувато промовив «Теж мені Ромео і Джульєтта… Підрости ще треба!»

І тут зовсім несподівано Галинка сказала, що Джульєтті теж було дванадцять років! На пару хвилин наступила тиша…

Обуренню вчителів не було меж!.. Вони одностайно засудили наш романтизм і постановили поставити нам обом «трійку» по поведінці за тиждень!

Педрада закінчилася, ми вийшли в коридор. Несподівано батько Галинки сказав, що йому сподобалася моя поведінка на педраді – я поводився, як справжній чоловік! Тому він дозволяє мені приходити до них додому і готувати уроки разом з Галинкою… Але… Тут він грізно зиркнув і голосом, в якому дзвенів метал, сказав, що якщо він спіймає нас за поцілунками, то відшмагає ременем по голих сідницях обох до посиніння сідниць! І на підтвердження своїх слів потряс перед нами кінчиком ременя своїх штанів!

Чесно кажучи, нас це розсмішило, оскільки уроки звичайно готувалися вдень, а він приходив з роботи десь о восьмій годині вечора. Крім того, сам вираз «якщо він спіймає нас за поцілунками» не означав категоричної заборони цілуватися.

***

Якщо була гарна погода, то ми йшли гуляти на Володимирську гірку і гуляли години до шостої вечора. Потім ішли до Галинки готувати уроки. А якщо погода була погана, то ми одразу після школи йшли до неї. Уроки – уроками, а поцілунки — обов’язково! Хочу зізнатися, що на той час обнімашки і поцілунки нас вже хвилювали!

Якось я запитав Галинку, чому вона на педраді сказала, що Джульєтті було дванадцять років? Відповідь виявилася прозаїчною. Під час літніх канікул Галинка була у піонерському таборі. І її навчив цілуватися піонервожатий, якому було років п’ятнадцять. Він розповідав їй романтичну історію про Ромео і Джульєтту, якій було 12 років; говорив, що вона дуже схожа на Джульєтту і… навчив цілуватися. Галинці історія сподобалася, а ще більше сподобалося цілуватися. Вона була дуже чуттєвою дівчиною.

Далі буде…


+2
95
RSS
20:09
+3
Прочитав із задоволенням. Гарну маєш пам'ять, друже.
20:12 (відредаговано)
+3
А нас на уроках вчительки ще й лупили лінійкою по пальцях. Ох, це писання чорнилом! Перо скрипить і бризкає чорнилом. Якось мій брат молодший писав каліграфію і поставив кляксу. Проплакав цілий вечір. Це було для нього реальне горе. Тимур і не знає, що це таке писати чорнилом!
З наших вчителів (1-5 класів) ніхто не бив учнів.
Тимур і не знає, що це таке писати чорнилом!

_здивований Шо-о-о-о??? _здивований
Пан Тимур, мабуть, писав вже авторучкою…
Та я всім писав: і пером, і авторучкою, і стрижнем… і навіть хімічним олівцем!
20:27 (відредаговано)
+3
Калька з російської:"… по голиМ сідницям". Треба: «по голиХ сілницяХ». І ще є по тексту кілька таких помилок. Не «грамотний», а письменний.
І ще є по тексту кілька таких помилок.


Друже Анатолію, я почекаю поки ти назбираєш моїх помилок, а потім одним ударом їх виправлю… _соромлюсь
Анатолію, вказані тобою помилки виправив!
06:01
+2
Це небо і земля: життя у місті і в селі. Змалечку я мусив копати город, полоти бур'яни, рвати траву для кози, а згодом і корови. Ви, друзі, мабуть і не знаєте, що це таке жати серпом жито, а потім молотити його ціпом. А ціле літо пасти козу або корову у дощ і в спеку? От знаю, що Тимур малим ходив у магазин, а які були твої, Володимире, обов'язки дома?
Ага, ага… Так-так…
_стежу
От ти пишеш, що: «Це небо і земля: життя у місті і в селі», — в тому сенсі, що сільська дитина тісно інтегрована в домашнє господарство. Що сільська дитина має купу обов'язків, яких не має міська дитина. Що все це важка й занудна праця… І все підтверджуєш на власному досвіді.
Висновок: у міської дитини можливостей для розвитку, «як на небі», у сільської — «як на землі».
Я, часом, не помилився?..
_стежу
З іншого боку, ти неодноразово стверджував, що великі міста не мають майбутнього. І що в майбутньому населення Землі, переважно, розосередиться по власних маєтках. Отже, майбутнє — за селом, а не за містом! Так?..
_стежу
Але як сумістити перше з другим?! Адже з суміщення обох тез виходить, що в майбутньому більшість населення Землі витрачатиме свої сили, ресурси й час не на розвиток, «як на небі» — а на важку й занудну працю на землі з дитинства… Чи не так?!
_стежу
А якщо все ж не так — тоді як?..
22:21
+3
Не так, друже. Бо життя в колгоспній родині на 50 сотках землі з податками і елементарним виживанням непорівнянне з життям у родовому маєтку, де тебе слухається кожен листочок і кожна зернина!
06:05 (відредаговано)
+3
Володимире, а в твоєму жіночому оточенні якою мовою спілкувалися?
Володимире, а в твоєму жіночому оточенні якою мовою спілкувалися?


Сусіди — російською.

Випадкові Дописи