До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Погляд у минуле… Частина_VI

Погляд у минуле… Частина_VI

До шестирічного віку я виходив на вулицю тільки у супроводі дорослих. Це були члени нашої сім’ї або сусіди по комуналці, які брали мене в магазинну чергу, щоб купити продукти на двох осіб – «я з дитиною». З членами сім’ї походи в місто були господарськими і на прогулянку.

Одразу зауважу, що в нашій сім’ї кожен мав свої постійні обов’язки. І я теж. В мої обов’язки входило прибрати за собою постіль, ранковий і вечірній туалет – умитися і почистити зуби; умитися, почистити зуби і помити ноги. В простих радянських сім’ях про існування зубної пасти не чули і не здогадувались. Зуби чистили зубним порошком, який здається, іменувався «м’ятним». До речі, цим же зубним порошком, густо розведеним у воді, фарбували і полотняні тапочки, в яких ми ходили влітку. У сестри були ще кеди, які вона теж постійно фарбувала.

Також в мої обов’язки входило щоденно підмітати в кімнатах, витирати пилюку, слідкувати, щоб у Нельки була свіжа водичка в мисочці. Нелька – величезна пухнаста сибірська кішка, — була ще одним повноправним жильцем нашої «жіночої комуни», і теж жіночої статі. Вдень вона ходила по кімнатам, голосно нявкаючи під дверима, щоб її запустили, і де хотіла, там і спала. А на ніч вона поверталася в кухню, де у неї був свій куточок з подушкою. Підгодовували Нельку всі. Кішка була великою чистюлею, і в туалет вона ходила, встрибуючи на унітаз! Хто і як її цьому навчив я не знаю. Але такого феномену я в житті більше ніколи не зустрічав.

Кицюлі Нельці я завдячую тим, що на все життя полюбив кішок. А до собак був і залишився байдужим.

В магазини ми ходили майже кожен день, бо продукти відпускалися за певними нормами. Номери в черзі писалися крейдою на одязі. Також ходив із сестрою Лідією на Поділ, до пивного заводу, де у кіоску купували пивні дріжджі. Вважалося, що пивні дріжджі допомагають зростати високими і стрункими. Ми набирали дріжджі у трилітровий алюмінієвий бідон і випивали по півлітровому кухлю на місці.

Крім всього того, про що я розповів вище, у мене була ще одна домашня робота – допомагати тьоті, яка постійно щось шила чи перешивала. У нас була чудова німецька швейна машинка «Zinger» з ножним приводом. Тьотя і шила, і перелицьовувала штани, спідниці, плаття, пальто і куртки. Для цього потрібно було стару річ спочатку розпороти по швах, випрати, а вже потім знову зшити. В мої обов’язки входило лезом для гоління відрізати ґудзики, розпороти річ по деталям і висмикнути залишки старих ниток.

***

Прогулянкові походи мали на меті не тільки прогулянку на свіжому повітрі, а й ознайомлення з районом проживання. Мене вчили, де потрібно переходити вулицю і як правильно переходити вулицю, як правильно обходити тролейбус, трамвай і автобус, що стоять на зупинці.

Влітку, у вихідні дні, ми їздили на пляж, на Труханів острів. Мости через Дніпро ще не були збудовані і на другий берег перевозив дебаркадер. Пам’ятаю, що з Дніпра ще стирчали залишки биків від мосту імені Євгенії Бош, який був підірваний при відступі радянських військ з Києва у вересні 1941-го.

Але основним місцем прогулянок була Володимирська гірка, Піонерський і Первомайський парки.

Взимку ми ходили на Володимирську гірку і там я катався на санках. У деяких дворах на нашій, Мало-Житомирській, та на паралельних – Софіївській та Михайлівській – двірники заливали льодові ковзанки для дітей, хоча на них каталися і дорослі. Перейшовши шестирічний рубіж я теж ходив туди кататися на ковзанах.

Ковзани «Снігурки», «Снігуроньки» («Снегурки», «Снегурочки» /рос./) були масово поширені у 1950-х і бували двох видів: леза, які прикручуються до черевиків, і леза, які прив'язуються мотузкою до звичайного взуття (найчастіше до валянків).

«Снігурки» з черевиками – це була мрія і недоступна розкіш. Дитяча нога швидко росте, а міняти черевики для ковзанів кожної зими по тим часам було занадто дорого. Взимку 1952 року, як новорічний подарунок, я отримав «Снігурки», які прив’язувалися мотузкою на мої валянки. Задоволенню і щастю не було меж.



Минули новорічні свята. Як я вже згадував, у нашій сім'ї була традиція ставити і прикрашати ялинку іграшками ввечері 24 грудня. Хоча про Різдво Христове ніхто нічого не говорив, дата встановлення ялинки красномовно свідчить, що віра в Бога в сім’ї була, але з огляду на тотальну атмосферу боротьби з релігією, насадження атеїзму, та на умови проживання (під пильним наглядом сусідів по комуналці, серед яких були «сексоти») вона не афішувалася. Ще одним аргументом, що підтверджує справедливість моїх суджень, було прикрашання ялинки верхівкою у формі шпиля, але без червоної зірки.

Як завжди, відзначили мій день народження і Старий Новий рік. Вранці 15-го січня я розібрав ялинку від іграшок і сестра винесла її у двір.

Свята закінчилися! Весь святковий цикл продовжувався 21 день!

***

Мама і тьотя влаштували мені екзамен з правил дорожнього руху, перевірили як я засвоїв, де і як переходити через дорогу в нашому районі і оголосили, що тепер я можу самостійно гуляти і ходити на ковзанки кататися на ковзанах.

Це було визнанням, що я став дорослішим і накладало на мене відповідальність за свою поведінку і вчинки.

До цього періоду слід віднести і серйозну розмову про приватність особистого життя, яку зі мною провела мама.

Повертаючись з роботи, мама завжди привозила мені щось смачненьке – яблуко чи грушу, пиріжок, булочку, цукерку або маленьку шоколадку. По приходу додому мама цікавилася у бабусі і тьоті, як я себе поводив і, в залежності від відповіді, вручала мені смакоту. Одного разу, хоча я поводився добре і бабуся це підтвердила, маму покликали до телефону, який стояв у коридорі на тумбочці, і вона надовго відволіклася на розмову… Я не втерпів, заліз у мамину сумку, витягнув шоколадку і з’їв її. Мама закінчила розмову, зайшла до кімнати, полізла у сумку, щоб дістати шоколадку… Тут я признався, що шоколадку я вже знайшов і вже з’їв!

Мама провела зі мною виховну бесіду!

  • Ти вже великий хлопчик, – сказала вона, – і давай домовимося, що ти ніколи не будеш заглядати в мої сумки, кишені, читати мої листи і записи. Я буду так само вести себе по відношенню до тебе.

Це стало для мене моральним імперативом на все життя! І з цього моменту мої кишені, портфель, ящики письмового столу, де лежали мої речі, отримали довічний імунітет. Аналогічно по відношенню до членів сім’ї в подальшому поступав і я.

***

В тому ж січні місяці Іринка М. запросила мене, як завжди, в гості. У неї була своя кімната, вхід до якої був одразу біля вхідних дверей в квартиру. Коли я приходив, то Іринка відкривала мені двері і ми одразу йшли до неї в кімнату. Тому досить часто, перебуваючи навіть півдня в гостях, я не бачився ні з ким з її родичів. В розмові я похвалився, що мені подарували ковзани і я тепер можу самостійно ходити гуляти і кататися на ковзанах.

Наступного дня Іринка зателефонувала і знову запросила в гості. Я прийшов, а вона одразу повела мене на кухню, де сиділи і пили чай її дідусь, бабуся і хатня робітниця. Нас теж посадили за стіл, поставили перед нами варення і бублики, налили чай у тонкі стакани з підстаканниками.

Дідусь розпитав мене про життя-буття… Я похвалився, що мені подарували ковзани і тепер я можу самостійно ходити кататися на дворові ковзанки, і взагалі самостійно гуляти.

Тут Іринка встала і вийшла з кухні. Через пару хвилин вона повернулася, несучи в руках новенькі черевики з прикрученими до них «Снігурками». Її обличчя сяяло від задоволення!

Виявляється, що і їй на Новий рік зробили подарунок!

А дідусь Іринки звернувся до мене. Він сказав, що давно знає нашу сім’ю, що я гарний і здібний хлопець, якому світить чудове майбутнє, і що він довіряє мені брати з собою на ковзанку Іринку. Пропозиція була несподіваною, такого повороту я не чекав.

Справа в тому, що до цього часу я був пасивним спостерігачем вуличного життя. На прогулянках я ні з ким з хлопців і дівчат, що гуляли, не спілкувався, оскільки вони теж гуляли з дорослими. А тепер мені потрібно було не тільки самостійно гуляти, але й налагоджувати знайомства і стосунки з дворовими і вуличними хлопцями і дівчатами.

Іринка було молодшою за мене майже на рік. Вона народилася в грудні 1947-го (тому і пішла в школу у 1955-му, на рік пізніше за мене). До цього часу вона теж ходила на прогулянки тільки з дорослими.

В душі моїй боролися два почуття: легкий острах перед невідомим життям, яке вже починалося; і гордість, що я дорослішаю і стаю більш самостійним, що мені довіряють гуляти з Іринкою на вулиці. На вулиці, з життям якої ми не знайомі, яку нам потрібно пізнати і навчитися бути своїм в її нетрях.

Вдивляючись у минуле, можу стверджувати, що загальною тенденцією тих часів була набагато більша ніж зараз самостійність дітей, і навіть більша самодостатність.

Щоб уникнути дражнилок «женіх і нєвєста», ми домовилися, що для оточуючих — ми рідні брат і сестра.

Хочу одразу сказати, що я зростав нормально розвиненим хлопцем, але не гераклом. Крім того, до цього часу у мене не було можливостей реально перевірити свою силу і спритність у бійках. Тому я реально не знав своїх можливостей, але сподівався, що бойовий досвід прийде з часом! І я не помилявся.

***

Вранці я вирушив на розвідку. Обійшов усі двори на своїй і паралельних вулицях, обдивився залиті ковзанки.

Тьотя терміново вкоротила моє старе пальто, перетворивши його в зручну куртку. Іринка теж побажала мати куртку. У неї знайшлося довге старе пальто, яке протягом дня теж було майстерно перешито в куртку.

Ще день, і ми, поснідавши і вислухавши настанови родичів, вирушаємо у перший самостійний похід.  Подивились на одну, другу, третю ковзанки… Нашою метою було обрати ковзанку, де було б побільше новачків, які тільки вчаться кататися. Таким чином можна було уникнути насмішок досвідчених ковзанярів.

За тиждень ми вже пристойно каталися. Єдиною незручністю було те, що Іринці треба було перевдягати валянки на черевики з ковзанами перед катанням і навпаки після катання. Я ж просто відв’язував ковзани.

Ми перейшли на іншу ковзанку, де і трапилося лихо. Кататися, тягаючи за собою торбинку з валянками, було незручно. Тому ми залишали її на краю льодового поля. Торбинка спеціально виглядала обшарпаною, тому ми і не боялися її полишати. Та, очевидно, були злодії, які спеціально спостерігали за тими, хто приходив кататися на ковзанах з черевиками і переодягав взуття, залишаючи його в торбинках. Одного разу ми так захопилися катанням, що довгий час не під’їжджали до нашої торбинки. А коли під’їхали, то торбинки не було. Вкрали!

Довелося Іринці іти додому на ковзанах. Але вдома до інциденту поставилися спокійно. Нас не лаяли, а посадили пити чай з варенням і бубликами-сушкою. Іринці купили нові валянки, а тьотя зшила зменшену копію армійського речового мішка. Переодягнувши валянки, Іринка ховала їх у мішок, зав’язувала горловину і одягала мішок на спину. При катанні мішок абсолютно не заважав рухатися. Мені такий мішок сподобався, і тьотя пошила мені такий самий. В ньому я носив свої «снігурки» і запасні вірьовки та палички.

До кінця зими ми вже чудово каталися на ковзанах і познайомилися з багатьма хлопчиками і дівчатками з нашої та паралельних вулиць.

***

Наприкінці зими помер мій дядя. Було дуже холодно і тому на цвинтар мене не взяли.

У березні помер Сталін. Тільки-но закінчилася зима, але ще холодно. Цілий день по радіо звучить траурна музика, яка змінюється загробним голосом Левітана, який російською мовою віщає: «…от кровоизлияния в мозг скончался Иосиф Виссарионович Сталин…». Повідомлення диктора змінює траурна музика. І так цілий день! У всіх сусідок похмурі обличчя.

На початку літа дідусь Іринки провів з нами виховну бесіду. Він розповів, що після смерті Сталіна оголошена амністія, з тюрем і таборів випущено багато злочинців! Тому нам потрібно бути обережними на прогулянках, нічого з їстівного і питного у чужих людей не брати, як би вони не намагалися нас пригостити, нічого про свої квартири не розповідати, і нікуди ні під яким приводом з незнайомими людьми не йти. Якщо ж нас будуть кудись тягнути, то голосно кричати: «Міліція» і «Допоможіть!»

***

Все літо і осінь, з ранку і до вечора, ми гуляли на Володимирській гірці та у парках – Піонерському та Первомайському, брали участь в різних дитячих іграх. А коли прийшла зима, то знову ходили на ковзанки. А вдома грали з рідними в різні ігри

Ігри дитинства і перших шкільних років

Вдома ми грали в «лото», в доміно, в шашки (і шашками «в чапаєва»), в карти: «в дурня» і «підкидного дурня», в «хрестики-нолики» та «морський бій». Я також полюбляв гратися в «15».

Вуличні ігри поділялися на чисто хлоп’ячі, чисто дівчачі та спільні. Почну із спільних…

Дуже популярною грою була «козаки-розбійники». Тут було дві команди: «козаки» і «розбійники». У певному місці, окреслювалося коло, яке служило «в’язницею» Команда «козаків» рахувала до 100 або більше, а «розбійники» тим часом тікали, залишаючи крейдою стрілки, що вказують напрямок втечі. Стрілки ставилися всюди, — на деревах, асфальті, лавках, стінах будинків. Щоб заплутати переслідувачів стрілки роздвоювалися, потроювалися, показували помилковий напрямок.

Для цієї гри потрібна була досить численна компанія (чим більше, тим краще). Закінчувалася гра, коли всі розбійники спіймані і доставлені у «в'язницю».

Грали, звичайно, і в класичні хованки.

Одним з різновидів гри в хованки були «12 паличок». З цегли і дощечки робилася подоба гойдалок. На нижній край клалися 12 паличок або сірників, а по верхньому, сильно ударялося ногою, щоб палички розлетілися якнайдалі в різні боки. Той, хто водив повинен був зібрати всі палички, до єдиної, і укласти назад, а решта гравців за цей час повинні були сховатися. Ну, а далі як в класичному варіанті, тільки «застукати» потрібно було, наступивши на цю цеглу. Тут була ще одна хитрість — поки той, що водить, шукав, то хто-небудь із тих хто сховався, непомітно прокрадався до цих «гойдалок» і знову бив ногою, розкидаючи палички по сторонам. Тоді ведучому доводилося знову їх усі збирати і починати спочатку.

***

Чисто дівчачі ігри, це, звичайно, скакалки і класики. У моєму дитинстві, двори, тротуар, та й проїжджа частина, були покриті квадратами намальованими крейдою, за якими стрибали дівчата то на одній нозі, то двома. Іноді клали круглий, плоский камінь і, стрибаючи, штовхали його, щоб він перелетів на наступний квадрат. Це і були класики.

Ігор зі скакалками теж багато було. Дівчата стрибали і по-двоє і по-троє і поодинці. Були свої чемпіонки, які могли дуже довго стрибати, виробляючи різні піруети.

Також суто дівчача «Гра в камінчики».

Вибирають п’ять невеликих, круглих камінчиків із гальки. Кладуть чотири камінці у форму квадрата. Один був у руках.

Перша дія: Підкидається камінчик угору. Поки він летить угору й опускається, треба захватити рукою один із камінців, і цей, що летить, зловити разом. Така процедура повторюється чотири рази, бо є чотири камінчики.

Друга дія: Розкладаються камінці. Той, що в руках, підкидається вгору, захвачується другий камінець і ловиться падаючий. Знову один підкидається, а той, що залишився в руках, треба обміняти на інший. І так мають помінятися всі камінці.

Третя дія: Розкладають по два камінці у дві купочки. П’ятий підкидається вгору. Треба забрати два камінці і водночас зловити той, що в повітрі. Потім других два.

Четверта дія: В одну купочку кладуть три камінці, а в другу один. Знову треба це все прибрати. Всі ці дії треба виконати, щоб зловити кожний раз той камінець, що летить угору. Хто не зловив, втрачає хід.

***

А коли сутеніло, і темрява не дозволяла грати в рухливі ігри, ми збиралися на якій-небудь лавці і починалися вечірні посиденьки. Розповідали один одному страшні історії, типу «Чорна рука» або «Червона пляма». Для більшого страху розповідалися ці страшилки замогильним голосом.

Були й ігри на лавці, наприклад «Глухий телефон». Ну, суть цієї гри відома, напевно, кожному. Всі сідають рядком і перший дуже тихим шепотом говорить на вухо гравцеві, що сидить поруч, слово або цілу фразу, а той теж дуже тихо передає іншому гравцеві і так по ланцюжку. Останній говорить вголос те, що він почув, і порівнюють з оригіналом. Найчастіше виходило дуже несподівано і смішно.

В школі ж асортимент ігор став більш широким…

У молодших класах на перервах грали в «Струмочок», не гра навіть, а типу хоровод. Ставали парами, один за одним, чим більше народу, тим краще, і взявшись за руки і високо їх піднявши створювали такий живий тунель. А один учасник залишався без пари, число учасників тому мало бути непарним. Він йшов через цей тунель і по дорозі забирав кого-небудь за собою, залишаючи його напарника без пари, і той в свою чергу той же йшов тим самим шляхом і так само розбивав якусь пару. І так далі. Це могло тривати нескінченно, сенсу ніякого в цій грі не було, єдине — потримати якийсь час за руку дівчинку, яка тобі подобається.

***

Хлопці ж грали в досить жорстку гру «коні – лицарі». У дворі школи у нас була велика яма з піском, для стрибків в довжину і ось там влаштовувалися лицарські турніри. Розбивалися на дві команди, всередині команди, в свою чергу розбивалися за допомогою жереба, на коней і наїзників. Наїзники сідали верхи на своїх «коней» — менш удачливих партнерів — і починався бій. Завдання — збити наїзника з коня. Перемагала команда, в якій залишався хоча б один не скинутий вершник.

***

В школах також були широко розповсюджені три гри на гроші: «зіграти в стінку» (інша назва «коц»), «чіко» і «трясучка».

Після уроків і навіть на великій перерві хлопчики збиралися, щоб «зіграти в стінку». Як тільки дзвонив дзвінок з уроку — бігли до затишного місця, де гравців не було видно з вікон учительської. Там був «кон» — одна з цеглин стіни, що знаходилася на зручній висоті від поверхні землі. «Кон» був позначений — подряпаний по периметру. Перед «коном» була рівна площадка, частково заасфальтована або гарно утоптана ногами. Кожен гравець діставав з кишені металеву монету однакового номіналу.

Гравці по черзі кидали свої монети таким чином, щоб ті, відскочивши від «кону», падали на землю. Запам'ятовували, де чия монета впала. У виграші опинявся той, хто міг охопити відстань між своєю і чужою монетою пальцями однієї руки. Це називалося «натягнути». Найкращі результати давало натягування великим і середнім пальцями.

Суперечок про черговість кидання монети зазвичай не бувало, адже кожен номер мав ті чи інші переваги і недоліки. Найбільші любителі посперечатися кидали жереб: орел — я перший, решка — ти.

Перший гравець намагався кинути свою монету якнайдалі, щоб монети подальшого не приземлилися біля його монети. Другий гравець проте намагався зробити так, щоб монету першого можна було натягнути. Якщо це у нього виходило, то він вигравав, але не у всіх, а тільки у того, монету якого натягнув. Якщо ж не виходило, то третій гравець мав вибір: цілитися в монету першого або ж другого.

Число гравців не обмежувалося. Чим більше їх, тим більше вірогідності, що хтось зуміє потрапити між двома або трьома монетами і натягнути відразу кілька монет. Якщо одна монета покривала іншу (це називалося «буц»), то виграш переможця та програш невдахи подвоювалася. Той, хто виграв і програв, тимчасово виходили з гри, до тих пір поки кине свою монету останній гравець. Потім знову в гру вступав перший, і так далі до нескінченності.

З одного боку певну перевагу мали власники великих долонь і довгих пальців. Але не це було головним, а тверда рука, точний окомір і вміння домогтися падіння монети плазом. Тому тренуванням приділялося багато часу.

Судді як такого не було, в ролі суддів виступали всі гравці. Іноді чиясь монета опинялася настільки близько від іншої, що не могло бути й сумніву, що виграш у наявності. Тоді володар знову кинутої монети безперечно ставав першим, хто натягував чужу монету. Але іноді переможцю треба було нагнутися до землі і довести, що він дійсно натягує.

«В стінку» грали не тільки в школі, а і у дворах багатьох житлових будинків.

(Пишу матеріал, розмовляю з дружиною… А вона мені і каже: «А ми теж грали в школі «в стінку»!»)

***

Ще однією грою на гроші була «чіко». Всі гравці складали свої монети в загальний стовпчик орлом вниз. Потім на певній відстані в цей стовпчик металася бітка – металевий диск. Завданням було розвалити стовпчик, щоб якомога більше монет перевернулися орлом вгору. Це одразу був виграш! А потім по монетах, що лежали орлом вниз, метали бітку, щоб монета перевернулася орлам вгору.

***

Правила «трясучки» були дуже прості: сідали всі в коло на землі або на підлозі, кожен робив ставки з затиснутими в кулаці дрібними монетами, у кого була сума більше, той і починав, тобто, забирав у всіх їхні гроші, затискав в долонях, тряс і кидав на землю або на підлогу… Всі орли відразу забирав собі, а решки треба було ударом будь-якої монети, зазвичай найважчою, перевернути на орла. Якщо удар не виходив, то хід переходив до наступного гравця…

Грали ще «в ножика» — це дуже складна гра, я якій треба було добре володіти ножиком. Було два варіанта гри.

Перший: на землі малювали коло, яке від центра кола ділили на сектори по числу гравців. За лічилкою визначали того, хто починав гру, і черговість інших гравців. Він кидав ніж у сектор найближчого суперника. Ніж мав зробити один або кілька обертів і застрягнути в землі. У межах сектора за розміщенням леза проводили лінію, яка включала проекцію леза і поділяла сектор на дві частини. Одна з них, менша, відходила до гравця, який кидав ніж. Якщо гравець вдало кидав ніж і приєднував до себе нові ділянки сектора, то це продовжувалося доти, доки у «володаря» сектора залишався клаптик землі, на якому він міг стояти, навіть на одній нозі. Інакше сектор переходив до того, хто починав гру. Якщо гравець схибив і ніж не застрягав у землі, або застрягав за межами ігрового поля, то гру починав наступний за чергою. Гра продовжувалася доти, доки хтось один не «привласнював» усе коло.

Другий: перший раз беруть ножик на кулак і перекидають так, щоб він застрягнув вістрям у землю. Потім до кожного пальця прикладають вістря, за кінець колодки другою рукою перекидають ніж так, щоб знову ж таки ножик застрягнув вістрям у землю. Потім перекидають з ліктя, плеча, голови і насамкінець, кінець вістря береться в зуби і треба так перевернути ножик, щоб вістря застрягнуло в землю. Якщо в цих діях ножик не застрягнув вістрям у землю, то гравець втрачає гру, аж поки знову до нього не дійде черга. Хто виконає всі ці процедури, той виграв і виходить з гри переможцем.

(Пишу матеріал, розмовляю з дружиною… А вона мені і каже: «А ми теж грали в школі «в ножика»!»)

Також була гра «в гудзик».

Оскільки я перейшов до шкільного життя, то не можу не торкнутися і такої проблеми, як

Погані звички

До поганих звичок, які багато з моїх однолітків підчепили в дитинстві і зберегли на все життя, я відношу куріння, вживання матюків, азартні ігри на гроші (в карти — «очко»), холуйство, доносительство (ябедничество, стукачество), вживання і пристрасть до спиртних напоїв. Про наркоманію я поняття не мав до армії. А споглядання (підглядання) дівчаток в роздягалці я до шкідливих звичок не відношу. По-перше, це не звичка, а звичайнісінька дитяча цікавість – а як влаштована дівчинка!? Чим вона відрізняється від мене, хлопчика!? А по-друге, споглядання і милування жіночим тілом не є шкідливим. Це нормальний процес ідентифікації себе як представника чоловічої статі і, відповідно, правильне статеве виховання. Хлопчик, що з дитинства замиловується жіночим тілом, ніколи не стане пєдєрастом/гомосексуалістом, хоча зараз це стало модним і має назву «гей» або «голубий». (Тьфу!) Я ж, як людина, що дотримується традиційних цінностей, називаю речі своїми історичними іменами!

До куріння і матюкання нас, малих школярів, долучали старші. В школі завжди є група хлопців, які верховодять. В будь-якій компанії вони задають тон, використовують малечу для прислуговування та для різних хуліганських вихваток, але й, одночасно, вони захищають свою банду від посягань інших банд.

В нашому класі було декілька банд (компаній), якими верховодили старші школярі. До однієї такої компанії (банди) прибився і я – не можна ж було бути одиноким вовком. Хоча інтелектуальна прірва реально існувала між мною та багатьма однокласниками, але я старався її не демонструвати.

Одного разу, здається це було в третьому класі, після уроків наш ватажок повів нашу компанію (банду) на Володимирську гірку, на схили Дніпра. Там він запалив цигарку «Біломорканал», пару-трійку раз затягнувся, випускаючи дим через ніс і показуючи нам, як треба курити, а потім пустив цигарку по колу. Кожен з нас потягнув один раз… Хто закашлявся, у когось з очей потекли сльози… А ватажок нашої банди смачно обматюкав нас за слабкість і почав учити матюкатися. Треба відзначити, що матюкався він здібно, тобто матюки органічно впліталися в його промову до нас. По кожному матюку він говорив, що цей матюк означає і де треба ставити наголос. А ми хором за ним ці матюки повторяли. Заняття закінчилося тим же, з чого і починалося – цигаркою по колу. А потім ватажок сказав, що наступного разу, через тиждень, ми повинні принести дрібні гроші, на які він купить цигарки на всю компанію.

Мені куріння не сподобалося – було противно у роті. Крім того, довелося брехати вдома чому від мене тхне димом! Я придумав, що ми на схилах Дніпра розводили вогнище і від нього одяг пропах димом.

Щодо матюків, то мені теж не сподобалося їх значення, особливо тих, що стосувалися матері і жінок взагалі!

Цю відразу до матюків я зберіг на все життя. Хоча іноді, коли сучасний гуманоїд не розуміє іншої мови, доводиться використовувати певні вирази, які для нього є звичними і зрозумілими!

***

Я багато читав, а також вчив читати Іринку. Вона виявилася здібною ученицею і дуже скоро стала вільно читати. Часто ми сиділи на дивані обнявшись і читали одну книгу. Читання романтичних, історичних і пригодницьких книг, про що я детально розкажу у наступній частині, сформувало світогляд і створило потужний захисний бар’єр у наших молодих незасмічених мізках, який надійно захистив нас від радянської пропаганди, яка обрушилася на нас в піонерсько-комсомольський період і пізніше!

Далі буде…



+3
72
RSS
03:15
+3
Великий плюс тобі, друже Володимире, за цю шосту розповідь!
Великий плюс тобі, друже Володимире, за цю шосту розповідь!


Далі буде… _сміюсь
10:51
+3
Наша вулиця Новоселиця закінчувалася горою. А в 50-ті роки минулого століття зими були дуже сніжними. Отож каталися ми в неділю з гори на санчатах зранку й до вечора, аж дух захоплювало. А особливою розкішшю було збити санки з дівчатами і разом опинитися в снігу.
11:26 (відредаговано)
+3
А особливою розкішшю було збити санки з дівчатами і разом опинитися в снігу.


Точно! Дякую, друже, що нагадав! У нас теж була така форма загравання до дівчат _соромлюсь
10:53 (відредаговано)
+3
Я теж з дитинства маю відразу до куріння і ДО матюків. Мабуть саме такі українці опиняються на нашому СВІТОЧІ. (Друг Микола теж не палить і має відразу до лихих слів).
19:49
+3
Трохи підредагував опис ігор.
12:19
+3
Друже Анатолію, а в які ігри ти грав у дитинстві і школі?
15:27
+3
Ох, ті дитячі ігри! Вони такі захоплюючі!
Ось гра в цурки. Цурка для в'зання снопа — це справжній інструмент. А дитяча цурка — це відрізок десь 15 см з вербової гілки діаметром до 3 см. І загострений з обох кінців. Кожен хлопець-пастух мав ЦІПКА і ножа. На полянці у дерені вирізали ножами конічні канавки глибиною до 10 см, щоб вони утворили квадрат із стороною до 1 метра. В середині квадрата вирізали у дерені заглиблення, схоже на… конічний рівчачок довжиною до 15 см і глибиною до 7 см. Цурку кладуть у той рівчачок так, щоб вона з нього виглядала загостреним кінцем. Це нам щось вже нагадувало і ми заливалися сміхом. Грають всі, хто бажає. Перший б'є ціпком по цурці і вона підлітає вгору, несамовито обертаючись. Треба було приловчитися і вдарити ще раз по цурці в повітрі, щоб вибити її подалі від квадрата. Інший гравець біжить за цуркою, а потім кидає її в квадрат. Як не попадає, то гравець з ціпком на місці падіння знову б'є по цурці, але на рівному підбити її вгору вже важче. Були умільці, які заганяли гравця десь аж в город. А хто попав цуркою у квадрат, береться за свій ціпок і б'є цурку, щоб поганяти іншого по вулиці. Інші спостерігають за грою і підбадьорують гравців.
Цікава гра! Ми в таку не грали.

Кожен хлопець-пастух мав ЦІПКА і ножа.


«В ножика» ти повинен був грати!

А якісь ігри на гроші у вас були?
16:35
+3
Друже Анатолію, ти б написав блог про ваші дитячі і шкільні ігри. Цікаво порівняти, в які ігри грали хлопчики і дівчатка у місті і в селі.
19:08
+3
Так, Володимире, грали ми і в «ножика». А ще була така цікава гра, як «в штандер». Чув щось про таке? А мабуть таки треба написати допис про дитячі ігри в селі…
20:11 (відредаговано)
+2
Так, Анатолію, грали ми «в штандер». А дійсно, опиши ваші сільські ігри і розваги! І взимку, і влітку.
І навіть ми грали в «штандера»! _не_знаю
19:17 (відредаговано)
+3
О, прочитав, що ти написав про гру «в ножика». У нас теж ми грали в цю гру по другому варіанту, але з іншим фіналом.
Я хотів про гру «в ножика» описати пізніше… Разом з описом своїх дуже класних ножиків, яких у мене було аж три! Та якраз коли закінчував Частину_6, то зателефонував мій давній приятель. Він на рік старший за мене. Ну ми і обговорили гру «в ножика», гру «в гудзика»… Я трішки і додав. Але гра «в ножика» мала ще варіації… Тому мені і цікаво, а як ви грали. Може по твоїй розповіді і пригадаю.

Випадкові Дописи