УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Не такий вже й страшний, той страх

Не такий вже й страшний, той страх

Допис Тимура Литовченка “Зрозуміти сенс синхронізмів”, де йшлося про сімох чорних котів, мені нагадав випадок, який стався майже 20 років тому.

2000 рік, центр столиці України, на вулиці Предславинській стоїть будиночок який ще не встигли знести нові упорядники міста. Будинок дуже милий, післявоєнного забудовування, перший поверх здається в оренду курсам іноземних мов. Школа молода, але перспективна, має в штаті викладачів усіх європейських та східних мов. І звичайно, гордість школи — це викладачі-носії мов, тобто іноземці.

Одного дня до закладу зателефонувала дівчина, з метою вдосконалення французької мови, виявила бажання відвідувати уроки які веде француз. Для знайомства з викладачем, вона повинна була прийти на презентаційний урок. Домовилися про час заняття, і от, тендітна білявка зі шкірою молочного кольору прибула на призначену годину. Адміністраторка її зустріла, провела до класу, та познайомила з викладачем, однак помітила, що дівчина, трохи зблідла, та тремтить. Вважаючи що це тремтіння від нервування, вона запропонувала клієнтці каву, порадила заспокоїтися та сконцентруватись на уроці.

За тридцять хвилин, білявка вискочила з кабінету наче з пекла, та до адміністраторки бігом:

— Я не буду тут вчитися.

— Вам не сподобався урок? — Питає адміністраторка.

— Ні, урок цікавий, але мені не подобається викладач. В мене панічний страх, через нього

мені важко сконцентруватися на завданні, “відкритись” та показати свої знання мови.

— То, зачекайте, давайте поговоримо з мес’є Алер, він підбере для Вас меньш складну програму. Це ж індивідуальний урок. Ставте свої умови, і він мусить підібрати для Вас матеріал.

— Ні, програма мене влаштовує. Мені треба іншого вчителя.

— Але ж Ви хотіли брати уроки саме у носія. На жаль він у нас один, немає іншого француза, лише цей.

— Тоді я хочу записатися до групи, бо мені важко знаходитися з мес’є в кімнаті.

— У нас група лише початківців. Та й викладача жіночої статі, у нас нема.

— Не те що стать… Розумієте — він такий незвичайний. Я відчуваю панічний страх і не можу нічого з цим вдіяти.

— Вас лякає його зовнішність?

— Так. Я не можу пояснити чому, однак, вибачте, але мені огидно на нього дивитися. Мені треба буде слідкувати за промовлянням кожного слова, за губами, а ті губи… ну...

— Он воно що! То ж він пречудова людина. Учні дуже задоволені його професіоналізмом, та манерою подавати предмет. З часом, Ви звикнете до його незвичної зовнішності, і почуватиметеся спокійно та невимушено.

— Ні. Беззаперечне ні.

— Прикро. Мені шкода, що нічим не змогли Вам допомогти.

Дівчина залишила навчальний заклад, так і не надавши згоди навчатися в ньому. Адміністраторка була засмучена, тому що через таку дивну причину, як зовнішності вчителя, школа втратила клієнтку. Однак, наступного дня, адміністраторка телефонує на номер Мішель (так звали білявку):

— Доброго дня! Маю хорошу новину, щойно телефонував один юнак, який також бажає вчитися у носія, і він також має достатньо високий рівень знання мови. Можемо, за вашої згоди, утворити міні групу. Тобто ви будете навчатися не сама, а з юнаком. І більш того, навчання вам обійдеться набагато дешевше, бо витрати за курс зменшуються, бо це вже не індивідуальний урок, а група… Після тривалого вмовляння, дівчина нарешті погодилась:

— Ну що ж, спробую вдруге. Думаю, коли хтось ще, буде поряд, я подолаю свій страх.

— Отож, з радістю, чекаємо на Вас завтра.

Адміністраторка поклала слухавку та з полегшенням зітхнула, міркуючи: “От добре, що якраз вчасно зателефонував цей юнак. Вдалося вмовити дівчину, а то б, ми втратили б клієнтку”.

Наступного вечора, Мішель знову сиділа за столом в навчальному класі, намагаючись не дивитися на “страшного” викладача, який малював на дошці таблицю, та перегортала сторінки наданого їй підручника. Поруч на столі лежав ще один такий самісінький примірник, в очікуванні на свого нового власника. І коли до школи зайшов товариш по групі, “тремтіти” почала адміністраторка, бо новий учень був також… негром.

Дівчина таки переступила через себе, та вчилася у темношкірого викладача, в компанії такого ж самого товариша. І стало диво! Вона подолала свій дитячий страх спілкування з темношкірими людьми. І звичайно, була безмежно вдячна зусиллям адміністраторки, яка перші декілька уроків була присутня в класі, мотивуючи це тим, що наче б то “контролює” хід навчального процесу. А мес’є Алер та темношкірий учень, так і не дізналися чому адміністраторка “контролювала” навчальний процес саме в тій групі.

Коли я розповідала цю бувальщину друзям, або знайомим, то вони реготали. Чомусь, всі сприймали це як анекдот.

Страхи Мішель подвоїлися. Ото ж, мій особистий висновок, якщо ми дуже боїмося чогось, то пан Всесвіт буде створювати ситуації, можливо навіть і кумедні, щоб тикати нас носом у ті наші страхи, до поки ми їх не подолаємо. 

+3
110
RSS
07:42
+3
Цікава і повчальна історія. Дякую, Оленко!
17:04
+4
Мій чоловік, мав 7 років, коли вперше побачив темношкіру людину, яка йшла через їхній город. Він неймовірно злякався, бо думав що то мавпа. Кинувся чимдуж тікати до хати, дитина ніколи не була в місті або в зоопарку, і тому ніколи не бачила ні темношкірого, ні мавпу. _посмішка
А коли той темношкірий, почав стукати до хати, бо мав справу до його батька. То для наляканої дитини взагалі було «ай-ай-ай».
21:49
+3
А що ж це робив негр у селі 30 років тому?
22:47
+2
Це сталося 53 роки тому. В сільській школі, щороку під час літніх канікул відкривали дитячий табір, в який приїздили на відпочинок діти з Карелії. І негр був піонервожатим у тому таборі. А от як він потрапив до Карелії, то вже загадка.

До речі, школа там дуже гарна, в минулому маєток адмірала Чихачова, розташована серед старовинного парку, де кедрові дерева висаджені так, що з літака читається ім'я СОФІЯ. Така собі міні Софіївка.
Та ЦРУшник..., Анатолію, вивчав агропромисловий комплекс УРСР… _сильно_сміюсь
23:12
+1
— Не те що стать… Розумієте — він такий незвичайний. Я відчуваю панічний страх і не можу нічого з цим вдіяти.
— Вас лякає його зовнішність?
Так. Я не можу пояснити чому, однак, вибачте, але мені огидно на нього дивитися. Мені треба буде слідкувати за промовлянням кожного слова, за губами, а ті губи… ну...

А що такого жахливого було у зовнішності викладача???
Він що, був схожий на Фредді Крюгера?..



Чи на Пеннівайза?..



І коли до школи зайшов товариш по групі, “тремтіти” почала адміністраторка, бо новий учень був також… негром.

_здивований А хто ще був негром?! _здивований

Дівчина таки переступила через себе, та вчилася у темношкірого викладача, в компанії такого ж самого товариша.

Ух ти!!! Оригінальний хід: повідомляти, що викладач, виявляється, був темношкірим, за 3 абзаци до закінчення тексту!
_сміюсь
23:56 (відредаговано)
+1
А якщо серйозно, то кінострічку «Цирк» я завжди вважав пропагандистською, причому до такої міри, що пропаганда з неї аж пре, немовби залишене без нагляду дріжджове тісто з каструлі. Я навіть дозволяв собі сперечатися через це з інститутською викладачкою філософії, яка навпаки вважала, що пропаганда радянського способу життя подається в цій комедії дуже ненав'язливо й непомітно.
_божевільний
Тим не менш, я знав те, що знав: хоча у нас із кожної праски звучала пропаганда пролетарського (а в пізньорадянський період — соціалістичного) інтернаціоналізму, тим не менш, у нас повно радянських расистів, які терпіти не можуть чорношкірих! А тому к/ф «Цирк» — це брехлива дешева агітка:


Не дуже-то вірив я і к/ф "Максимко" — хоча це екранізація ще дореволюційного оповідання Костянтина Станюковича:


І чим далі живу, тим більше переконуюсь, що у наших краях расистів повно!
00:29
+1
Сумно, але це так.

Випадкові Дописи