До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: ІГРИ в Красному колись (2, 09.19)

Анатолій ВИСОТА: ІГРИ в Красному колись (2, 09.19)


       Що таке гра?
Притомні люди розуміють різницю між грою і справжнім життям. Я розумію, що всяка гра є імітацією якоїсь сторони життя людей, до прикладу, гра в шахи є імітацією війни двох ворожих армій, навіть держав. Звичайно, можна назвати людину гравцем, але тоді в уяві вона постає людиною, яка займається грою професійно, тобто заробляє цим собі на життя. Як от спортсмени, ті ж шахісти, футболісти, більярдисти або окремо картяні шулери. Організатори ігор заробляють набагато більше від гравців. Отже гра – це своєрідний обман, замінник конфліктного реального життя і вона викликає радість і гнів, як у гравців, так і в спостерігачів ігор – уболівальників.
Всі ігри чомусь навчають і навіть вдосконалюють людей, хто б сперечався. А дитячі ігри навчають особливо, бо дитина схожа на чисті аркуші і у грі набуває певний досвід, проходить певну соціалізацію, спілкуючись і взаємодіючи з ровесниками у якійсь веселій грі.
На сайті Микола Гушул нам розповів у дописах із його книги РОЖНІВ… про багато ігор, зокрема про таку екзотичну, як ДВА ВОГНІ, в яку ми не грали. Володимир Федько теж розповів про свої дитячі ігри, а потім попросив і мене розказати, в які ігри ми гралися. Отож читайте і уявляйте, як колись гралися діти у Красному.

       Приклади ігор

«Гуси і вовк»
Це така простенька гра, в яку грають всі діти, особливо малолітні, починаючи з двох років. Гуси – це діти і їх мати (старша дівчина) виганяє лозиною з двору пастися на вулицю. Та й приказує: пасіться та оглядайтеся, далеко не відходьте від двору, бо вовк може когось ухопити і з’їсти! Гуси ходять по травичці і нагинаються до трави ніби пасуться і їм не страшно, бо де там у селі може бути вовк? Аж тут мати гукає: Гуси, гуси! Додому! Вовк за горою! І діти зо всіх сил зриваються й біжать до матері, бо з рівчака вискакує і гарчить вовк (старший хлопець). Діти добігають до матері і обіймають її зо всіх боків. А маленьке гусенятко доганяє вовк і ось-ось ухопить! Тоді мати лозиною відганяє вовка, який скавчить і тікає за гору. Діти-збуджені і розповідають одне-одному, як хто тікав і таки втік від вовка. Ця простесенька гра така збуджуюча, що її просять повторити ще раз, і ще раз. І мати знову лозиною виганяє гусей на пашу, а вовк десь ховається у рівчаку…

«Гра в ЦУРКУ»

Цурка для в'язання снопа жита перевеслом — це справжній інструмент. Це відрізок із гілки довжиною до 40 см і товщиною до 4 см, очищений від шкіри. Один кінець цієї деревинки загострений і весь той загострений конус має насічки, схожі на поверхню соснової шишки. А дитяча цурка — це відрізок десь 15 см з вербової або ліщинової гілки діаметром до 3 см. І загострений з обох кінців, але тупо. Кожен хлопець-пастух мав ЦІПКА і ножа. На полянці у дерені вирізали ножами конічні канавки глибиною до 10 см, щоб вони утворили квадрат із стороною до 1 метра. В середині квадрата вирізали у дерені заглиблення, схоже на… конічний рівчачок довжиною до 15 см і глибиною до 7 см. Цурку кладуть у той рівчачок так, щоб вона з нього виглядала загостреним кінцем. Це нам щось вже нагадувало і ми заливалися сміхом. Грають всі, хто бажає. Перший б'є ціпком по цурці і вона підлітає вгору, несамовито обертаючись. Треба було приловчитися і вдарити ще раз по цурці в повітрі, щоб вибити її подалі від квадрата. Інший гравець біжить за цуркою, а потім кидає її в квадрат. Але той квадрат охороняє той хлопець, що бив. Він намагається в повітрі влучити у цурку і відбити її подалі.
Якщо гравець, який кидає цурку, не попадає в квадрат, то гравець з ціпком на місці падіння знову б'є по цурці, але на рівному підбити її вгору вже важче. Були умільці, які заганяли гравця десь аж в город. А хто попав цуркою у квадрат, береться за свій ціпок і б'є цурку, щоб поганяти іншого по вулиці. Інші спостерігають за грою і підбадьорують гравців.

«Штандер»
У цю гру грали не тільки діти, а й дівчата та парубки. В п’ятидесяті роки минулого століття в селі були маленькі резинові м’ячики, які називалися ОПУКАМИ. У штандера грали всі охочі. Грали ми на Вигоні – перехресті п’яти вулиць. Розігруючий розмахувався і високо вгору кидав опуку. Поки опука летіла, він викрикував ім’я того, хто мав ту опуку зловити, наприклад: — Галько, тобі! Поки Галька ловила ту вистрибуючу опуку, всі розбігалися, хто куди. Ось нарешті та опука в її руках і вона кричить: — Штандер! Це означало стій і замри в тій позі, коли почув цю команду. Всі намагалися стати боком до Гальки, щоб вона не влучила опукою. Коли влучає, то той стає розігруючим і підкидає опуку. Коли ж не влучає, то сама підкидає опуку ще раз. Ця весела гра могла тривати годинами.
Я думав-гадав, що може означати цей ШТАНДЕР. І додумався, що це слово складається із двох слів: штанд+ер. З німецькоє stehen (штеген) означає «стояти», а STAND означає «стій!»; ER означає «він». Отже штандер означає «він зупипинився, завмер».

Гра «В ножика»
У нас, хлопців-пастухів майже в кожного був складаний ножик. З одним, або двома лезами. Були й ножики з товстою колодочкою, в якій поміщалися крім довгого й короткого леза, ще й штопор, ключ для зняття кришечок із пляшок і зовсім екзотична пилочка. Ножиком ми зрізали гілку з дерева і вирізали собі новий замашний ціпок. А замашним він був тоді, коли був важчим на одному кінці і таким ціпком було легше попадати в корову, яка пішла у шкоду. Норовили попадати її не по спині, а по ногах, що боліло і щоб вона знала, що не можна заходити у весняний посів жита. Були умільці, які попадали ціпком по вуху, щоб воно пристало до рога. На ціпках ми вирізали свої імена. Якось було сміху, коли пастушок із Хутора на ціпку вирізав «Шука» замість Шура.
Коли ножик взяти за лезо й кинути на землю так, щоб він застряв у землю, то, приноровившись, так і виходило: обертаючись, лезо поблискавши в повітрі, застрявало у землю. Ми сідали кружком навколо витоптаної полянки. В кожного свій ножик. Перша вправа була така: на долоню клався ніж і підкидався вгору так, щоб обернувшись у повітрі, він застряв у землю. Якщо не застрявав, то підкидав свого ножика вже інший, за чергою. Друга вправа: ножик клався на тильній стороні долоні і знову підкидався, щоб застряв у землю. Третя вправа: кидання з кулака. Четверта вправа: із зведених великого і вказівного пальця. Потім кидання з ліктя, з плеча. І найважче – це кидання ножика з лоба. Завершальна вправа: треба було устати і стоячи поцілити ножем у полянку. Пригадую, як після чийогось кидання я помітив, що ніж, пробивши штани, стримить у моєму коліні. Нічого. Ножа витягнув і віддав. Крові нема, не болить – можна далі грати.
Після того, коли всі виконали свої вправи, залишався один невдаха, якому ніяк не вдавалася, до прикладу, остання вправа. Йому готувалася таке випробування. Із гілячки вирізався і загострювався «зуб» довжиною 5-6 см. Посеред полянки той «зуб» стромляли трохи в землю, а потім кожен гравець раз ударяв по ньому колодочкою свого ножа. Ще тільки п’ятеро вдарили, а той «зуб» вже в землі. Кожний далі намагався вдарити так, щоб було поглибше. Той невдаха мав витягти того «зуба» своїми зубами. Але як до нього добратися? То дозволялося ножиком вирізати в землі заглибини для носа і бороди. Ото було сміху, коли хлопець спочатку обгризав траву, щоб побачити, де ж той «зуб», а потім викушував його з полянки разом із землею.
Із ножиками була пов’язана миттєва гра «шусть нє глядя». Це обмін ножиками, які двоє тримають за своїми спинами або в кишенях, а потім на раз-два-три викидають руки із ножиками. Щоб не було, а ти мусив віддати свій ніж, а забрати чужий. Пригадую, що в одного хлопця був гарний ножик на багато лез і з важкою перламутровою колодочкою. А в мене був теж гарний ножик на двоє лез. І от мене вмовили зіграти з ним у «шусть нє глядя». Ось проказують хлопці хором: раз-два-три і я простягаю свій ніж, а мені той обманщик дає якийсь поганенький ножик на одне лезо. І в мене сльози на очах, а хлопці сміються, що обдурили малого.

«Крем’яхи»
Це гра, в яку грали переважно дівчата. Крем’яхи – це відшліфовані красиві камінці різних розмірів, які ми знаходили у пісочку по берегах нашої річки Красни. Грають двоє по черзі. Кожна дівчина має по десять камінців у жмені. На пісочку, або й серед дороги сідає або стає на колінах, а потім підкидає всі камінці разом і поки вони падають, встигає підставити тильну сторону долоні. Більшість камінців падають на землю, а частина вже зловлена на долоні. Потім ті зловлені ще підкидаються аж поки на долоні не залишиться один крем’ях. Ті камінці, які на землі – це овечки, а той розігруючий камінець – це баран. І от треба загнати всіх овечок у ворота. Воротами служать розведені великий і вказівний палець. Ліва рука на землі утворила ворота, а правою дівчина підкидає барана і поки він летить, намагається пальцями підштовхнути овечку до воріт. Посуває овечку до воріт і потім ловить барана в руку. Якщо баран упав на землю, то у гру вступає інша дівчина. Хто загнав усіх своїх овечок у ворота, а інша не змогла цього зробити першою – забирає крем’яхи у програвшої – яке багатство!

        Були й інші ігри
На перервах між уроками ми грали «у латки». Догнавши товариша й доторкнувшись рукою до нього, хтось ставив латку. І тоді вже той з латкою гнався, а всі втікали від нього, як від пожежі, і намагався віддати свою латку. Лиш дзвінок на урок заганяв нас, розпашілих і збуджених, за парти.
Була й гра на гроші. Це на перерві старші хлопці цокали монетами об цоколь школи, а потім міряли розведеними пальцями від своєї монети до найближчої і потім забирали її собі. Коли не вдалося забрати, гра переходила до іншого.
А в кінці серпня, коли достигали ліщинові горіхи, хлопці наривали їх в кишені, а потім грали «в горішки». Хлопці всідалися в коло, а в центрі його в землі видовбували п’ятою ямку. Кожен укладав у ту ямку свого горіха, якого не жаль, а найбільшого приберігав собі – це буде биток. Граючий намагався своїм битком вибити з ямки якомога більше чужих горіхів, які забирав собі.
Грали ми і у вибивного. Це між двома лініями, між якими було метрів із п’ять, бігало кілька дітей, ухиляючись від опуки, якою двоє вибиваючих намагалися вибити бігаючи сюди-туди. В кого попадала опука, той виходив із гри.

 Ще недавно

Я намагався грати в деякі ігри із нашими дітьми й онуками. Коли були вони маленькими, то ми грали в «гусей і вовка». Грали у вибивного і штандера. А от у крем’яхів мені, на жаль, так і не вдалося навчити наших дочок, а вони своїх дітей не навчили.
Згадайте ж і ви, як ви гралися малими. І напишіть про це. Не лінуйтеся!

Хай же буде! 

   

+6
153
RSS
18:07
+5
Друже Володимире, дякую, що попросив написати про дитячі ігри в селі. Ось, читайте. Може хтось щось і напише. Наперед спасибі!
23:32
+4
Анатолію! ДуЖЖе дякую, що ти написав про свої ігри! Надзвичайно цікаво. І нагадав мені про гру, в яку грав і я — «шусть нє глядя»! У нас, правда, вона називвалася «Мах нє глядя».
07:00
+5
Мабуть, Володимире, ота гра "… нє глядя" прийшла до нас в село із злодійського Києва.
З якого такого «злодійського Києва»?! _здивований Ти про що, друже?!
«Шусть не глядя»/«Мах не глядя» — це відгомін фронтового життя!



Розумієш?! Сьогодні у тебе є прекрасні хромові чоботи, зняті з вбитого німецького офіцера, а не якісь там «кірзачі-говнодави». Є трофейний німецький «вальтер». Є зайва банка американської тушонки — «другого фронту». Але завтра твій взвод потрапить у «м'ясорубку», тебе скосить кулеметна черга — після чого твої прекрасні хромові чоботи, твій «вальтер» і твоя тушонка перейдуть у спадок твоїм товаришам… Тоді навіщо прив'язуватися до матеріальних речей?!
_здивований
Оця фронтова гра «Махнем не глядя» (так-так, яка прийшла з фронтів ІІ Світової, а зовсім не зі «злодійського Києва») — це спосіб відв'язатися від будь-яких матеріальних речей навіть найвищої якості! Той-таки Маестро з к/ф «У бій йдуть лише СТАРИКИ» протягом сюжету «махнул не глядя» радянський винищувач на німецький «мессер», а потім цей же «мессер» — на жалюгідну конячку. Але обидва рази діставався до рідного авіаполку і продовжував воювати…
_вибачаюсь
Заразом, тут були два бонуси:
1. Граючи на фронті в «махнем не глядя», радянські бійці відв'язувалися від матеріального — але водночас були змушені прив'язуватися до духовного!
(Це працювало на радянський агітпроп: «Ми — рятівники Європи від коричневої чуми фашизму», «Ми за ціною не постоїмо» та інші «духовні» гасла.)
2. Перенесена в мирне життя, фронтова гра «махнем не глядя» привчала радянських людей миритися з думкою, що вони живуть по вуха в гівні — зате всі є високодуховними!
(Це можна спостерігати й зараз в сучасній Росії, яка є «скрєпно-високодуховною» порівняно з прогнилою «Гейропою» та морально вбогим «Піндостаном».)
_не_знаю
Ось бачиш, звідки ця гра?! А ти кажеш: "...із злодійського Києва..."
Ех, друже, друже!..
ШО-ооооооооооооооооооо… Анатолію, це не із «злодійського» Києва, а як вірно нагадав друг Тимур, прийшло з фронту.
11:20 (відредаговано)
+4
Друже Тимуре, Ви цілу енциклопедію наваяли!
Я просто намагався дати якомога більш ґрунтовну відповідь, бо не люблю бути голослівним… _соромлюсь
12:39 (відредаговано)
+4
Я просто намагався дати якомога більш ґрунтовну відповідь, бо не люблю бути голослівним…


Гарна і корисна якість!
00:39 (відредаговано)
+5
Ми також грали і в квача, і в вибивного, і в ножика, і «махнись не глядя». Однак, я згадала, як у дитинстві, нас вчила малювати старенька художниця з квартири №46. Її звали Елеонора. Посеред двору був дерев’яний стіл, за яким ввечері чоловіки грали в “козла”, а вдень, діти з бабцею Елеонорою малювали. Робили з паперу маленький ляльковий театр, розмальовували його фарбами. Тобто художниця вчила малювати місцеву дітлашню.
А через 50 років все повторюється! Є такий собі Віталій, який вчить малювати місцеву дітлашню.
І не вір тепер в реінкарнацію. Таке враження що бабця-художниця (згадую її з неймовірним теплом), перемістилася в квартиру поверхом нижче.

Фото з сторінки фейсбук моєї дочки. Сам художник, а навпроти діти. Та дитячі картини олійною фарбою, які просушуються просто на лавці в дворі.
07:05
+5
Такий гарний, Оленко, в тебе вийшов коментар. Та ще й із світлинами! Раз добром зігріте серце — вік не прохолоне. Москвини кажуть на олію масло, а в нас кажуть олійні фарби.
23:11 (відредаговано)
+2
Виправила. Змінила на олійні фарби. Дякую!
10:20
+5
В «штандера» ми грали будь-яким м'ячем — від маленького гумового чи тенісного до футбольного". Який м'яч був — таким і грали.

Була й гра на гроші. Це на перерві старші хлопці цокали монетами об цоколь школи, а потім міряли розведеними пальцями від своєї монети до найближчої і потім забирали її собі. Коли не вдалося забрати, гра переходила до іншого.

Російською ця гра називається «пристінок». Вона добре описана в повісті Валентина Распутіна «Уроки французької», екранізованої в 1978 році. Я читав цю повість в журналі «Юность», а також дивився екранізацію. Що ж до гри в «пристінок» — ось цитата з Вікіпедії:

У повоєнні роки десятирічного Володю мати відправляє з рідного села в райцентр на навчання. Хлопчик поселяється у жінки, яка втратила в минулу війну чоловіка і виховує своїх трьох дітей. Молода вчителька французької мови Лідія Михайлівна допомагає Володі. Під приводом додаткових занять вчителька намагається нагодувати хлопчика. Гордий Володя відмовляється від їжі. І тоді вчителька вдається до хитрощів: вона пропонує йому грати в «пристінок» на гроші і підіграє учневі. За цим заняттям їх застає директор школи, в результаті Лідію Михайлівну звільняють зі школи, і вона їде до себе на батьківщину на Кубань.

Також ця гра згадується в "Баладі про дитинство" Володимира Висоцького:


Сперва играли в «фантики»,
В «пристенок» с крохоборами —
И вот ушли романтики
Из подворотен вОрами!..
11:49 (відредаговано)
+6
Може так воно і є, друже Тимуре, із грою в "… нє глядя", та ми в селі вважали хлопців із Києва босяками і злодіями. Та й вони проявляли свою зневагу до нас чтоканьям і каканьям. Намагалися принизити ще й обманом або болісним натягуванням картуза малому на очі або аж на носа. І несподівано Висоцький допоміг мені своїм спостереженням: спочатку грали в прістєнок, а потім станавілісь ворамі. А оце "… нє глядя" на фронт прийшло, на мою думку, із тюремного побуту ув'язнених босяків і злодіїв, яких ми, краснянські хлопці", вважали київськими.
12:37 (відредаговано)
+4
Де в чому Анатолій і правий… Щоб грати «в пристінок» потрібні були гроші. І деякі старші хлопці ставали на шлях злочину — відбирали у першо- і другокласників гроші, крали гроші з кишень шкільної форми, коли ми переодягалися у труси-майки на уроках фізкультури, а наша одежа залишалася в роздягальні.

Для того, щоб грати «в ножика» треба було мати ножика. Тому випадки відбирання ножиків чи крадіжок ножиків у менших не були поодинокими. А далі, щоб заплутати сліди, відібраний чи вкрадений ножик обмінювався «нє глядя» вже поза межами школи, у дворових та вуличних компаніях та бандах.
Я знаю про «конфлікт міста й села». Сам стикався з такими речами. _шкодую
Але я не думаю, що гра в «махнем не глядя» — це спадок від «тюремного побуту ув'язнених босяків і злодіїв». Кримінально-уркаганською була сама радянська система як така. Пригадай, скільки кримінальних авторитетів, на кшталт Котовського, воювали в РСЧА у 1917-1922 роках, а потім обійняли ключові посади в Країні Рад?! Та й сам товариш Сталін — це кримінальний авторитет на прізвисько «Коба»:

… брав участь у розбоях, викраденні та вимаганні на користь партії, за що його неодноразово арештовували та відправляли в заслання.

Отож річ у тім, що вся країна була кримінальною, а не лише городяни і не лише кияни — як їх сприймали красняни…
_шкодую
Точніше, весь СРСР був люмпенізованим — оскільки йдеться про відв'язування від приватної власності у будь-якій формі. А вже яким шляхом люмпенізація приходила в село — то справа десята…
Я знаю про «конфлікт міста й села». Сам стикався з такими речами.


З «конфліктом міста і села» я теж зіткнувся навчаючись у технікумі (в 1963-1964 роках). Вихідців з села іменували «жлобами».
14:22 (відредаговано)
+5
Босяки і злодії — це переважно прикмета міста, а не села. А те, що тюремною психологією був переповнений весь серсер, то це тільки підкреслює, що фронтовикам було що сприймати із мирно-тюремного життя, в т.ч. й оце биковське колоритне: прінімай апарат — махнул, нєглядя. Молодь сільська сприймає всю чорноту міста за золотий блиск. І стає зрозумілим, чому оця обманна гра опинилася у нашому Красному.
14:52 (відредаговано)
+4
Читаю твій коментар, друже Анатолію, і відчуваю той же самий дух «конфлікту міста і села», який був раніше і не зник до сьогодні.

На селі теж були босяки і злодії — це ті, хто творив «Комітети бідноти», хто провадив «розкуркулення» і «колективізацію»! Це ті, хто був головами колгоспів, міліціонерами і взагалі радянським активом на селі. Реально творив голодомор на місцях!
15:59 (відредаговано)
+5
Володимире, я не ідеалізую село. В ньому завжди була своя погань. Але ж тверезий дослідник історії знає, що не оті комбєди і голови колгоспів творили колективізацію і голодомор. Та й у Красному вся червона мітла вся виздихала теж від голоду у 1933 р… Та й, до речі, український суд визнав злочинцями саме Москву, якій допомагало упокорювати Україну київське дно -босяцтво!
23:26
+6
Згідний з паном Тимуром в тому що явище «махнем не глядя» — породження воєнних часів. Воно вмотивовується навіть психологічно. Солдат не знав що його чекає завтра і йому не шкода було навіть вартісних речей. Та і тримати їх не було де — все повинно було поміщатися у речовому мішку, який часто перевіряли командири, і в якому не повинно було бути нічого зайвого. Пересилати додому забране у німців дозволялося тільки офіцерам. А згода помінятися в темну свідчили про певну приязнь одне до одного. Випадків подібних до того, який мав місце з ножиком друга Анатолія бути не могло — бо в кожного був автомат з набоями, і під час атаки з кривдником могло статися все що завгодно.
Вихідців з села іменували «жлобами» — згадує пан Володимир. Це явище я би пояснив тим, що жителі міст і їхні діти живуть місячним циклом «від зарплати до зарплати», а жителі сіл змушені думати наперед, як їм прожити до наступного врожаю. Вихідці із села виявлялися більш ощадливими, а жителі міст бачили в цьому жлобство. Не рідко навіть у сім'ї деякі жінки ощадливих чоловіків називають «жлобами», коли вони не тратить на них стільки грошей, скільки їм би хотілось…
09:57 (відредаговано)
+4
Вихідців з села іменували «жлобами» — згадує пан Володимир. Це явище я би пояснив тим, що жителі міст і їхні діти живуть місячним циклом «від зарплати до зарплати», а жителі сіл змушені думати наперед, як їм прожити до наступного врожаю. Вихідці із села виявлялися більш ощадливими, а жителі міст бачили в цьому жлобство. Не рідко навіть у сім'ї деякі жінки ощадливих чоловіків називають «жлобами», коли вони не тратить на них стільки грошей, скільки їм би хотілось…


Цілком згідний з Вашою думкою, пане Микола _посмішка

Можливо, навіть, що «жлоби» в 1960-х — 1970-х замінили «куркулі» 1930-х.
07:59
+5
Дякую за цікавий допис.
До речі щось є схоже в дит.іграх думаю по всьому світу. Ось в Лівані гра в горіхи грається скляними кульками "ґИллі" (якщо пам'ятаєте казку «Пітер Пен» там є хлопчик, який загубив на Землі мішечок з саме такими кульками, потім в кінці казки йому їх повернули).
Також в гру з камінчиками як «Крем'яхи» грали як в Лівані так і в Ефіопії(до сих пір грають).

Погоджуюсь з першою частиною допису, що гра- це своєрідний досвід і навчання, але життя грою не назву.
Коли був малим (у 1970-ті), то побачив у маминої знайомої цілий розсип скляних кульок з чудернацькими прожилками всередині. Щось схоже на отаке:



— але прожилки були однотонні всередині кожної кульки. Блакитні. Червоні. Салатові. Бузкові… Знайома сказала, що це з Куби привезли. Подарувала мені одну кульку з салатовими прожилками. Але куди вона поділася, не знаю: забагато часу відтоді минуло…
_шкодую
Але я так гадаю, це були кульки для якоїсь гри.
Коли був на Кубі (1967-1969), то бачив такі кульки. Але їхнє призначення не знаю.
13:38
+4
Ох, Тимуре, якби ж ти ту кульку-красуню беріг і не загубив, то життя у тебе склалося б по-іншому. Життя наше обставляється маркерами, призначення яких стає зрозумілим після значної події.
У мене були ще дві скляні кульки — іншого розміру й вигляду. Одна з них (найбільша й дуже пошарпана) дісталася мені від мами. В свою чергу, я подарував усі три кульки Люсі. Може, десь у неї усі вони й лежать?..
_не_знаю
23:47
+3
Такі скляні кульки використовували раніше і зараз, в декорі інтер’єру. Можна їх насипати у високу вазу, налити туди води і поставити квіти, так квіти з коротенькими корінцями не провалюються, і виглядає дуже естетично.




Я також мала схожі кульки повні кишені. Біля нашого будинку була фабрика по виготовленню скляних та фаянсових фігурок, статуеток, ваз і на смітнику можна було напарпати безліч таких кульок. Я думаю, що їх плавили при високій температурі, а потім виготовляли з них різноманітні декоративні прикраси. Однак пізніше, коли я стала дорослою, то вже дізналася що на тій маленькій фабриці виготовляли статуетки з “жучками”для готелів, з метою прослуховування.
00:07
+2
Ой, Оленко, аж не віриться, що в Києві була ціла фабрика для виробництва кольорових скляних кульок. І не треба було б їхати другу Володимиру, щоб побачити їх, аж на Кубу! Але світ такий дивний, що згадали про них на нашому СВІТОЧІ у вересні 2019 року…
00:27 (відредаговано)
+2
Так. І на ті кульки, можна було «махнуть» дещо цікавеньке.
Однак пізніше, коли я стала дорослою, то вже дізналася що на тій маленькій фабриці виготовляли статуетки з “жучками”для готелів, з метою прослуховування.


В які це роки було? Щодо статуеток для «прослуховування», то це спецтехніка з грифом «цілком таємно».
12:12 (відредаговано)
+3
Дізналася про це десь у 82-83 роках. Фабрику тоді закрили, перенесли в інше місце, а натомість в будинку була якась установа (мабуть також секретна) без вивіски, так само як і фабрика не мала ні назви, ні вивіски.
Вже років з 10, як в цьому приміщенні осіла «Американська школа». Вул. Чевоноармійська (зараз Велика Васильківська) 131, у дворі, двоповерхова будівля.
13:45 (відредаговано)
+2
Судячи за мапою, там знаходиться якийсь сиротинець чи якась організація цього профілю, бо її назва — Orphan's Promise Україна, що можна перекласти з англійської як «Сирітська надія — Україна» або ж «Надія сиріт — Україна».



Не виключаю, що хтось серйозний працює під благовидним прикриттям, так…
14:16
+2
Схоже, друже Тимуре, що так воно і є: ПРИКРИТТЯ секретної діяльності. Про це свідчить спадкоємність. Ну й молодець наша Оленка: помітила, що фабрика кольорових кульок не мала вивіски! Отже є над чим попрацювати нашому другу Володимиру — досліднику-історику спецслужб.
16:55 (відредаговано)
+2
Може десь поряд є «Сирітська надія», не знаю. може, колись було там щось пов'язане з сиротами. Однак, на сьогодні, в приміщенні де була фабрика, то стовідсотково школа, бо там вчиться моя онука. Відео з випускного свята
17:12
+2
Та ні, пане Анатолію. Прикриватися дітьми — то вже занадто. Скоріш за все продали приміщення.
17:56
+2
Ой, Оленко, прекрасне відео! Але ж це не українська школа! Це десь у Данії, чи в Італії?
Яка така Данія?! Яка Італія?! Ти хіба не побачив напис на чорній дошці білою крейдою: KYIV, UKRAINE?!



Та ще й квіти, загорнути в тривіальний целофан, я бачив тільки у нас:



_здивований _здивований _здивований
18:51 (відредаговано)
+2
Це в Києві, в першій половині дня викладається программа англійською мовою, а в другій половині дня — українською мовою. Цей випускний фільмували в парку ім. Гонгадзе, що поруч, та в Палаці Україна, бо в школі нема великої актової зали.
19:56
+2
Пане Тимуре, як вам вдається з відеороликів «витягати» кадри у вигляді фотографій? В цьому ролику тричі «проскочила» моя онука, однак так швидко, та щоб роздивитися необхідно було зупиняти стрічку. Хотіла б зберегти кадри, однак не знаю як.
Та ще, дякуючи Вашим коментаріям я вже освоїла фотошоп. За що дуже вдячна.
_божевільний Я дуже давно працюю з комп'ютерами, отож знаю про кнопку, про наявність якої переважна більшість сучасних юзерів навіть не здогадується:
PrntScr
Колись на «клаві» (себто, на комп'ютерній клавіатурі) клавіш було менше, отож тоді назву цієї кнопки писали повністю:
Print Screen
В перекладі з англійської це означає:
Роздрукуй [зображення з] Екран[у]
Дуже корисна кнопка! Після її натискання в буфері обміну комп'ютера залишається миттєвий відбиток робочого столу (простіше кажучи — екрану) комп'ютера. На цей відбиток потрапляє все, окрім відмітки курсору мишки. Ось, для прикладу — миттєве зображення мого робочого столу на даний момент, зафіксоване кнопкою PrntScr:



Кнопка PrntScr працює майже в будь-якій програмі. А на відео з Ютуба — й поготів! Отож я роблю повноекранний режим, запускаю відео й чекаю, коли дійде до потрібного мені кадра. В потрібний момент тисну кнопку PrntScr, потім відкриваю Фотошоп, там створюю нове зображення. Створюється зображення з параметрами 1366х768 пікселів з роздільною здатністю 72 dpi (droops per inch — точок на дюйм) і з прозорим тлом. Далі, в меню «Правка» треба тиснути «Вставити» — тоді зображення (миттєвий знімок екрану) з буферу обміну вставляється шаром №2 в утворене вікно. Лишається злити шари, обрізати зображення (зазвичай обрізаються кнопки внизу й закладки тек згори, а також бігунок праворуч) і, насамкінець, зберегти зображення — наприклад, картинкою в простенькому форматі JPG.
_соромлюсь
Якось так…
Те, що Ви опановуєте Фотошоп — можна лише привітати!
_чудово _чудово _чудово
Дуже корисна навичка!
Звісно, «королем Фотошопу» я себе зазвати не можу…
Тим не менш, дещо в цій програмі тямлю.
І це в багатьох випадках неабияк допомагало мені.
_соромлюсь
Я загалом володію комп'ютером значно краще, ніж це потрібно «писучому» журналісту й письменникові… Але ніколи не жалкував про подібні нібито «зайві» знання.
_сміюсь
Отож запитуйте: якщо знатиму відповідь — проконсультую.
І так — для «чистоти» кадру або курсор треба на край прибрати, або мишку не чіпати. Інакше залишиться часова шкала та інші спеціальні позначки Ютуба:

14:01 (відредаговано)
+4
Друзі, пане Тимуре і пане Анатолію, а слони у вашому дитинстві були?
У нас, та й у сусідів, на етажерці стояли сім слонів різного розміру. Було тоді повір'я, що вони приносять щастя! З чого вони були зроблені не знаю, але досить важкенькі. Я раз на тиждень витирав з них пилюку.

Слони залишилися десь у далекому житті і що з ними сталося я не знаю. А дореволюційна поштівка з слонами, яка теж висіла на стіні в одній з наших кімнат, збереглася у мене до цього часу і висить, як і тоді, на стіні моєї кімнати.
Слони були… але не фарфурові!
_не_знаю
1. Колись мама повела мене (десь у 3-річному віці) в цирк, де виступали дресовані слони. То разом з дорослими там, на арені було маленьке слоненятко — причому зі свіжою подряпиною, здається, на вусі, густо змащеною зеленкою. Ми сиділи на першому ряду. Під час вистави мама дала мені яблуко в надії, що я його з'їм (досі не люблю яблук), але я не їв, а просто тримав яблуко в руках. Як раптом це слоненятко відволіклося від того, що відбувалося на арені, обернулося до мене, взяло хоботом яблуко з моїх рук і вмить відправило до рота! В результаті ми обидва були вкрай щасливі: слоненятко — тим, що несподівано розжилося яблуком, я — тим, що «нагодував» маленьке слоненятко.
_сміюсь
2. Раз на тиждень тато навідував свою матір — бабусю Галю, яка жила на Куренівці. Отож там — по ходу вул.Фрунзе була встановлена дитяча гірка у вигляді слоника. Іноді вона виринає на історичних фотках Києва… То на зворотному шляху мене водили на ту гірку кататися.
_сміюсь
3. Фарфурових слоників я бачив у деяких сусідів, але мені завжди більше подобалися сандалові слоники: вони так чудово пахли!.. Отож коли ми з Оленою вже побралися, то наекономили трошки грошенят і купили їй сандалові буси зі слониками. Олена ж народилася і зростала в Ташкенті, тому полюбляє все східне… Десь у неї ті буси й досі лежать.
15:49 (відредаговано)
+4
Раз на тиждень тато навідував свою матір — бабусю Галю, яка жила на Куренівці. Отож там — по ходу вул.Фрунзе була встановлена дитяча гірка у вигляді слоника.


Я цю гірку чудово пам'ятаю! На початку 1980-х у будинку, навпроти цього слоника-гірки, жила моя добра знайома балерина Наталі М. (учениця хореографічного училища). Її батько був колекціонером записів пісень Висоцького. Я часто бував у них в гостях. Після закінчення КГХУ, Наталі танцювала у театрі, а потім виїхала у Німеччину, де створила власну хореографічну студію.

А я жив на площі Шевченка, то щодня проїжджав тролейбусом повз цього слоника _посмішка
14:13
+4
Слоників не було, як і матрьошок. Були ікони з рушниками. За іконами ховали всякі квитанції про сплачені податки. А першу етажерку в нашій родині, а може і в роду, я зробив у 9-му класі, влітку у 1962 р. В інтернаті нас учили столярної справи. Того ж року ми мали екскурсію в Моринці. Там нам показали рівно розчищену ділянку із старими шулами в землі — із старої Шевченкової хати. Я взяв кусочок з тої шули, а потім довго зберігав цю реліквію в газеті на етажерці у Красному…
00:26
+3
Пане Анатолію, що це таке «шула»?
08:29
+3
Оленко, дякую тобі за запитання. ШУЛА — одна з чорирьох опор дерев'яної української хати. Українці не будували хати на кам'яному фундаменті. Але треба було, щоб хата під соломою вистояла хочби 100 років. Тому глибоко в землю (більше 1 м) по чотирьох кутах хати закопували і дуже затрамбовували тесані стовпи з перерізом до 30см×30см, а в землі і більше 50см×50см. Іноді на довших сторонах хати додавали ще по одній опорі-шулі. Ці шість шул були опорою для прямокутного ОЩІПУ, На якому трималася стеля і дах хати. Коли Шевченківську хату знесли і зачистили ділянку, то із землі проглядалися зтрухлявілі шули. Шули робили із дуба або акаціїї (біблейське дерево сіттім.).
12:03
+3
Дякую. Зрозуміло. То Ви зберігали шматочок від справжньої Шевченкової хати. Отже музей у Моринцях — це відбудована в наші часи хата. А я наївно думала, що то відреставрований оригінал.
06:16 (відредаговано)
+2
Так, Оленко, я зберігав шматочок справжньої шевченкової хати. Та, на жаль, не зберіг.
06:25 (відредаговано)
+1
Друзі, почитайте негайно коментарі до допису Володимира Федька:
svitoch.in.ua/miniposts/191-vshanuvannya-pam-yati-zhertv-ukrayinskoho-narodu.html
Вони нахабно русифіковані!
Крім цього: при моїй спробі додати + коментарям знімалися набрані плюси! Це вірус на сайті!
А цьому моєму дописі коментарі, на радість (!) не русифікуються!

Випадкові Дописи