До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Погляд у минуле… Частина_VII

Погляд у минуле… Частина_VII

Книги, книги, і ще раз книги…

Мій мозок і моя психіка дошкільного періоду були повністю захищені від зовнішніх інформаційних і ідеологічних впливів радянського суспільства. Я був домашньою дитиною, яка не знала, що таке «дитячий садок» і не відчула на собі усі «прєлєсті» радянського дошкільного виховання, яке практикувалося там. Мені не довелося зубрити безглузді віршики про Леніна на зразок:

«Я маленькая девочка,

Я в школу не хожу,

Я Ленина не видела,

Но я его люблю!»,

і брати участь у театралізованих постановках, присвячених радянським святам: 23 лютого, 8 березня, 1 травня і 7 листопада, що були обов’язковим атрибутом в дитячих садках.



Як я вже говорив, телевізора і радіоприймача у нас не було, до бурчання тарілки-репродуктора на стіні я не прислуховувався, а газет до третього класу я взагалі не читав.



(Тільки обов’язкове виписування «Піонерської правди» з обговоренням статей на зборах загону, долучили мене до читання газет. Щодо ж дорослих газет, то мені доручалося рвати старі газети на прямокутники для туалету з попередженням – портрети партійних керівників вилучати, щоб вони не потрапили на гвіздок в туалеті! Таким чином, «туалетний папір» радянського зразка я складав в одну стопку, а шматки газет з портретами – в іншу. Обидві стопки я залишав на кухонному столі. Одного разу я випадково застав сусідку за знищенням портретів: сусідка рвала їх на дрібнесенькі клаптики у відро для сміття і кухонних відходів, яке було спільним і щоденно виносилося у сміттєзбірник надворі. Вже будучи дорослим і ознайомлюючись з матеріалами про життя в роки «культу особи» Сталіна, я дізнався, що за портрет партійного діяча на гвіздку в туалеті можна було отримати «путівку в ГУЛАГ» років на десять.)

Хоча мама, як працівник системи шкільної освіти, мабуть і була членом комуністичної партії (без цього її б не допустили до викладання мови і літератури, а тим паче не призначити б завучем середньої школи), але я ніколи не чув від неї якихось дифірамбів чи просто похвал радянській владі. Тьотя і бабуся теж не були адептами радянської влади. Взагалі про комуністичну партію і радянську владу в сім’ї розмов не було.

З періодичної преси мама виписувала «Правду» та «Известия», а також декілька спеціальних журналів по філології. За читанням газет я її жодного разу не бачив, а от журнали вона читала уважно, роблячи помітки олівцем на полях, а також щось виписувала собі у товстий зошит. Тьотя, як домогосподарка, нічого не виписувала. Двоюрідна сестра Лідія виписувала «Комсомольскую правду» і журнал «Юність».

Мій світогляд формували казки і книги, спочатку читані мені мамою і бабусею, а потім вже прочитані особисто.

Сьогодні я чітко розумію, що на додаток до того, що я народився під знаком Козерога та із закладеним у мене соціотипом «Сенсорно-логічний екстраверт (СЛЕ, Генерал), я отримав від Всевишнього ще й першу групу крові, яка впливає на духовний розвиток людини і визначає такі риси характеру, як прагнення лідерства, уміння зосередити сили для досягнення мети, комунікабельність, а також був наділений потужною інтуїцією, яка спиралася на розвинену внутрішню уяву і досить сильний пріоритет в чуттєвій стороні сприйняття будь-якої події..

Життєвий проміжок до 9 років, коли я перейшов у третій клас, це досягнення далеко не того віку, коли я міг повністю диференціювати реальні речі від віртуальних та повністю відокремлювати казку від буття, і тому через казку і прочитані романтичні та героїчні історії я сприймав реальну дійсність, нехай навіть таке сприйняття було і не зовсім вірне.

(Вже в дорослому житті, ознайомившись з працями Еріка Берна – американського психолога і психіатра – я отримав підтвердження, що казка вважається традиційним методом виховання моральних якостей дитини. Зразки поведінки, порядок дій і мотивація вчинків улюблених казкових героїв сильно впливають на розвиток особистості дитини. Сценарії життя людей залежать від сюжету їх улюблених в дитинстві казок!)

Першою книгою казок, яку читали мені і яку я потім перечитував самостійно, був двотомник «Сказки и рассказы» Ганса Христиана Андерсена. Перший том (казки) у мене зберігся до цього дня. Другий том хтось «зачитав».



(В часи мого дитинства і юності «зачитати книжку», тобто не повернути її господарю, не вважалося гріхом. В крайньому разі замість «зачитаної» поверталася інша. Також не вважалося гріхом не повернути книгу в бібліотеку або просто поцупити книгу. Бібліотека вимагала замість втраченої принести рівноцінну або сплатити вартість втраченої у п’ятикратному розмірі.

Чи грішив і я? Так, грішив. Пару-трійку разів брав участь у крадіжках цікавих книг у магазині. Хтось один з нашої банди, частіше за все це були дівчатка, відволікав увагу продавця, а ми вже експропріювали книжку, що нам сподобалася. Вкрадена книжка була спільною власністю і ходила по рукам, поки всі наші її не прочитають. Потім, по домовленості, ця книжка залишалася у когось з наших або вимінювалася на іншу.)

Мої «казки Андерсена» ходили по рукам, періодично повертаючись до мене, майже до 1990-х. Їх читали моя донька, діти подруг дружини, а потім вже і онуки. Перший том втратив обкладинку, а другий зник, залишившись невідомо у кого.

З прочитаних казок Андерсена найбільше запам’яталися: «Принцеса на горошині», «Дюймовочка», «Поганий хлопчик», «Русалочка», «Нове вбрання короля», «Калоші щастя», «Стійкий олов'яний солдатик», «Гидке каченя», «Соловей», «Снігова королева», «Старий будинок»… Цікаво, що я спочатку написав напам'ять назви казок (в перекладі українською), а вже потім звірився з книжкою. Не помилився!



Другою моєю книжкою були «Казки братів Грімм», з яких мені запам’яталися казки: «Вовк і семеро козенят», «Попелюшка», «Червона шапочка», «Бременські вуличні музиканти», «Хлопчик-мізинчик», «Спляча красуня», «Король Дроздобород», «Білосніжка і сім гномів», «Вовк і лисиця», «Розумна Гретель», «Хоробрий кравчик»… На жаль, ця книжка була «зачитана».

Читали мені (і я сам читав) українські народні казки. Цікаво, що сюжети казок в усьому світі часто мають спільні мотиви та схожих героїв. Проте, є персонажі, котрі зустрічаються тільки в українських казках.

Це Дівка-семилітка – дитина, яка, маючи всього лише 7 років, рятує батька від розорення, одну за одною розгадуючи за нього надзвичайно складні загадки пана.

Пан Коцький – старий кіт, якого господар вивів у ліс помирати, але замість того хитрий кіт непогано влаштувався, обдуривши всіх лісових звірів, та ще й узявши лисичку за дружину.

Є в нас і ексклюзивні персонажі-страхіття: Залізноноса Баба, матір чорта, страшна відьма із залізним носом – настільки великим, що аж до підлоги дістає, а також Кобиляча Голова – вона має здатність літати і може нагородити за працьовитість величезним скарбом або ж – з’їсти за лінощі.

Також автентичні українські герої – Івасик-Телесик, хлопчик, що втік від змія на крилах лебедя, та Котигорошко, який розібрався зі змієм по-своєму – одним ударом величезної булави.

А ще цікавий персонаж – Видимо-Невидимо: невидимий чарівний помічник, який допомагає бідному чоловіку провчити жорстокого пана.

Що окремо вирізняє українські казки, так це відсутність стовідсотково негативних персонажів. Дослідники пояснюють цей факт прадавнім походженням більшості сюжетів казок, які виникли ще задовго до приходу християнства з його однозначним поділом на чорне й біле.

У канву казкових історій органічно впліталися історії з книги «Что рассказывали древние греки и римляне о своих богах и героях» та історія життя і пригод Дон-Кіхота з двотомника, який мені подарували на день народження.

Бабусі подобалися казки Шехерезади, історичні книги («Степан Разін», «Спартак»…), поезія Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова і, таким чином, читаючи для неї, я також долучився до дорослої літератури. До речі, у Некрасова я прочитав вірш для дітей «Дед Мазай и зайцы», який мені дуже сподобався.



Дивовижна книга Миколи Альбертовича Куна «Что рассказывали древние греки и римляне о своих богах и героях» побачила світ в 1914 році, більше 100 років тому. Свою працю автор призначав, як він писав в передмові, «головним чином для учениць і учнів старших класів середніх навчальних закладів, а також і для всіх тих, хто цікавиться міфологією греків і римлян», але читацька аудиторія виявилася набагато ширше, і книга відразу стала літературною класикою. По ній наші співвітчизники раптом відкрили для себе світ античних легенд і повір'їв про богів, чудовиськ і героїв, нібито жили за давніх літ у Греції й прилягаючих до неї країнах басейну Егейського моря.

У нас вдома був перший том цієї книги «Что рассказывали древние греки о своих богах и героях», випущений у 1937 році в «Бібліотеці по історії для середньої школи».

ЦІкаво, що Народний комісаріат просвіти РСФСР включило цю книгу нарівні з підручниками в шкільну бібліотеку.


Книга не збереглася, але я розшукав її фотографії в нетрях Інтернету.


Розповіді про Леніна: міфи і реальність

Перші нестиковки радянської офіційної пропаганди з реальним навколишнім життям я побачив вже під час навчання у першому класі. Як я вже згадував, в класі був створений гурт «жовтенят». За пару тижнів до цього класна керівниця почала читати нам розповіді про Леніна. Однією з хрестоматійних історій була розповідь про те, як Ленін сидячи в тюрмі і отримуючи щодня свіже молоко і хліб, придумав спосіб таємно листуватися з товаришами на волі. Майбутній вождь пролетаріату ліпив із свіжого хліба маленьку чорнильницю, наливав туди свіже молоко і писав молоком на сторінках книг, які йому передавали для читання родичі. На волі сторінки книг нагрівали над вогнем свічки і написане проступало коричневими літерами.

Якщо клацала кватирка в двері камери або лунав шурхіт біля вічка для спостереження за в’язнем, Ленін спокійнісінько відправляв в рот і хлібну чорнильницю, і налиті в неї молочні «чорнила». Коли наглядач йшов, майстрував наступну… На одному з побачень він зі сміхом зізнався рідним: «Невдалий день сьогодні: шість чорнильниць довелося з'їсти»

В тому, що це була правда, сумнівів не було – прийшовши додому після уроків, я сам спробував написати молоком декілька слів на шматочку газети, нагрів над свічкою і побачив написане, яке проявилося. Правда, мої спроби зліпити чорнильницю з хліба закінчилися невдачею. Чомусь хліб «не ліпився».

Дисонансом з цією ленінською історією було те, що я досить часто вистоював з рідними чи сусідами від години до двох в черзі, щоб купити молока, і ще з півгодини до години в черзі за хлібом, в той час як ув’язненому державному злочинцю Леніну щодня подавали в камеру свіже молоко і хліб! Це викликало думку, що Леніну не зовсім погано було сидіти в тюрмі!

(Декілька років тому назад, працюючи над серією статей про марксизм і Леніна та мандруючи нетрями Інтернету в пошуках інформації, я наштовхнувся на цікаве свідчення одного з тюремних наглядачів… Микита Григорович Зябін у своїх спогадах, виданих у Парижі, пише:

«Мы-то прекрасно знали о том, что заключенный Ульянов ест чернильницы. И вздругорядь, понарошку, в день раз по сто к нему заглядываем. Ужо-тка забавно было нам смотреть, как он глотает их не жуя. Они уж не лезут ему, а он все глотает. Бедовый был! А ночью мучился, сердечный. Пучило его ночью! Страшно слушать! Зато за 14 месяцев, что он у нас пробыл, он так крепко раздался от постоянного переедания, что штаны лопались» [1].

Не полінувався я і знайти книгу, з якої класна керівниця читала нам розповіді про Леніна.

А.И. Ульянова-Елизарова. О В.И. Ленине и семье Ульяновых. Глава VI. ВЛАДИМИР ИЛЬИЧ В ТЮРЬМЕ:

«Он был занят вопросом программы. И вот он стал пробовать писать в тюрьме и нелегальные вещи. Передавать их шифром было, конечно, невозможно. Надо было применить способ незаметного, проявляемого уже на воле письма. И, вспомнив одну детскую игру, Владимир Ильич стал писать молоком между строк книги, что должно было проявлять нагреванием на лампе. Он изготовил себе для этого крошечные чернильницы из черного хлеба, с тем чтобы можно было проглотить их, если послышится шорох у двери, подглядывание в волчок. И он рассказывал, смеясь, что один день ему так не повезло, что пришлось проглотить целых шесть чернильниц» [2].

Зрозуміло, що «їстівна чорнильниця» з шкільних хрестоматій перекочувала і в фольклорну «біографію» Леніна. Про неї самі гострі і отруйні анекдоти 1970-х:

«Ко дню рождения Ленина музей Петропавловской крепости выставил одну из несъеденных чернильниц Владимира Ильича. Чернильница выполнена из хлебного мякиша, пропитанного сливками, и инкрустирована красной и черной икрой из тюремного рациона».

«Когда Ленин сидел в тюрьме, из хлеба он сделал чернильницу, из молока – чернила, а из соседа по камере – Надежду Константиновну Крупскую».

«Владимир Ильич Ленин постоянно курил конопельку. А когда его пробивало на хавчик – он ЧЕРНИЛЬНИЦУ ЕЛ!!!» [3]

***
Ще одним дисонансом з реальним навколишнім світом були розповіді про перебування Леніна у сибірському селі Шушенське (Шуша) Минусинского повіту Єнісейської губернії на трирічному засланні. Дисонанс викликало харчування Леніна і Крупської!



Як же не позаздрити! За тиждень з’їдати барана! (Це ж скільки ж баранів Ленін з Крупською з’їли за три роки!?) Наступний тиждень щоденно їсти котлети з м’яса (очевидно з телятини). Молока і шаньги стільки, що й собаку Ленін годував цією їжею! Логічний висновок, доступний і дитині: ситно жилося Леніну і Крупській на засланні!

Наша ж сім’я м’ясо, яловичину або свинину, їла раз на тиждень! Яловичину відварювали, потім м’ясо виймали, перекручували на м’ясорубці і наповнювали ним млинці. А на бульйоні варили суп чи борщ. З свинини робили котлети, в пропорції 50:50 – свинина і черства булка, розмочена в молоці.

Сусіди теж не жирували, і їли м’ясне не частіше за нас. Оскільки їжа в комуналці готувалася на спільній кухні, то приховати приготування м’ясної страви було неможливо.

А за м’ясом теж потрібно було відстояти в довгій-довгій черзі!

Сучасна молодь не уявляє собі довгої черги за продуктами харчування. Юнаки і дівчата бачать чергу, максимум в 5-7 осіб, і тільки до касира в супермаркеті в години пік.

З огляду на це я спеціально розшукав в Інтернеті фотографії звичайної радянської черги, в якій я неодноразово стояв, як у дитинстві та юності, так і вже маючи власну сім’ю!



До речі, влітку, коли мене брали в черги за продуктами, я завжди носив з собою книжку, і більш-менш зручно примостившись, читав.

(Працюючи над цією частиною спогадів, я знову ж не полінувався розшукати спогади Н.К. Крупської, товаришки Леніна по антидержавній діяльності та нареченої, яка була вислана в Шушенське по тій же справі.

10 липня 1898 року «рабів Божих Володимира і Надію» повінчали в місцевій церкві. Перед таїнством вінчання, як і належало в таких випадках, наречену і нареченого сповідали і причастили; під час церемонії вони тричі обійшли навколо вівтаря… Для церковного обряду були потрібні кільця, і один з засланців виготовив дві обручки з мідних п'ятаків.

У своїх спогадах Крупська так описує їх побут: «Дешевизна в этом Шушенском была поразительная. Например, Владимир Ильич за свое «жалованье» – восьмирублевое пособие – имел чистую комнату, кормежку, стирку и чинку белья – и то считалось, что дорого платит. Правда, обед и ужин был простоват – одну неделю для Владимира Ильича убивали барана, которым кормили его изо дня в день, пока всего не съест; как съест – покупали на неделю мяса, работница во дворе в корыте, где корм скоту заготовляли, рубила купленное мясо на котлеты для Владимира Ильича, тоже на целую неделю. Но молока и шанег было вдоволь и для Владимира Ильича, и для его собаки… В общем, ссылка прошла неплохо» [4].

Довідка:Шаньги(однина шаньга) – це круглі відкриті пиріжки, назва особливого роду коржиків з дріжджового житнього, житньо-пшеничного і пшеничного тіста, замішаного на баранячому або яловичому жирі. Шаньги добре випікаються як в печі, так і в духовці. Після випічки шаньги змащуються топленим маслом або сметаною. Шаньги їдять гарячими, свіжоспечені з молоком, з кисляком, із солоною рибою, з щами, з чаєм.

Коли на святкування Нового 1899 року з'їхалися засланці з усього округу, то над занадто здоровим видом подружжя Ульянових всі «охали та ахали», а мати Крупської, яка приїхала відвідати свою доньку, не втрималася навіть від вигуку, побачивши свого гладкого зятя: «Ек вас рознесло!».

Згадую, що в 1970-ті, у зв’язку із відзначенням 100-річчя з дня народження В.І. Леніна, відносне благополуччя ленінського заслання відгукнулося таким отруйним анекдотом:

«Зима. Сибирь. Метель, темный вечер, по полю мчатся три тройки с бубенцами. На первой тройке — цыгане, песни поют, веселятся. На второй – женщины, все в песцах, соболях, жизни радуются. Подлетают к постоялому двору, из третьих саней вылезает маленький мужичок в огромной шубе. Ему навстречу выбегает хозяин, с низким поклоном протягивает поднос. На подносе – хрустальный графинчик с водочкой, хрустальный бокальчик. Барин выпивает графин из горла и трактирщику по голове пустым графином – хрясь!

– За что, барин? – стонет трактирщик.

– Чтоб знал, подлец, не барин я, – Ленин, в ссылку еду».)

Але анекдоти, то вже породження брежнєвських часів. До школи, та у перші шкільні роки, я жодного разу не чув від старших анекдотів. Воно й зрозуміло – небезпечно розказувати політичні анекдоти при дітях, які можуть якийсь анекдот, не розуміючи небезпеки, розповісти із зазначенням від кого вони його почули.

***

Ще один негатив відклався в дитячій пам’яті у зв’язку з любов’ю Леніна до полювання!



На читаннях класна керівниця закликала нас до самостійної роботи – читати і переказувати розповіді про Леніна. Літератури про Леніна для дітей було багато. Як мемуарної – спогадів Єлізарової, Крупської та старих більшовиків, так і творів радянських письменників.

Один хлопець, з активістів (були вже такі), приніс в школу книжку спогадів Крупської і на читаннях почав переказувати, як Ленін з товаришами одного разу настріляли цілий човен зайців! Хлопець читає, вчителька схвально дивиться на нього… І раптом одна дівчинка почала гучно плакати. Вчителька почала її заспокоювати і виясняти, що стало причиною її плачу. Крізь сльози дівчинка промовила, що їй дуже шкода зайців, і що дід Мазай зайців рятував [5], а Ленін з товаришами поступив негарно! Вірш про «діда Мазая і зайців» усім нам був відомий, бо це була дитяча класика російської літератури! Вірш був виданий окремою, гарно ілюстрованою, книжкою, яку всі ми добре знали!



Після цього «самостійна робота» миттєво була згорнута!

Ось як Крупська у своїх споминах описує полювання Ілліча:

«Поздней осенью, когда по Енисею шла шуга (мелкий лед), ездили на острова за зайцами. Зайцы уже побелеют. С острова деться некуда, бегают, как овцы, кругом. Целую лодку настреляют, бывало, наши охотники» [6].

Листи Н.К. Крупської дозволяють встановити навіть найбільш вірогідну дату цього полювання – 14 жовтня 1898 року. Якраз у цей день, пише Крупська, вирушили вони «на охоту за зайцами на остров на целый день, он в этом году ни одного зайца не изничтожил еще» [7].

Згадував про це полювання через півтора місяця і сам Володимир Ілліч: «Зайцев здесь я бил осенью порядком, — на островах Енисея их маса, так что нам они быстро надоели… Проминский набил их несколько десятков, собирая шкурки на шубу» [8].

Підводячи підсумок, можна сказати — у м’ясному меню подружжя Ульянових окрім баранини і телятини, була ще й зайчатина!)

Безумовно, що в дев’ятирічному віці я не міг робити якісь світоглядні чи філософські висновки, виробити якусь світоглядну позицію… але в пам’яті все це відкладалося і, як я впевнений, в подальшому додалося до формування негативного ставлення до комуністичної ідеології, радянської влади і керівників СРСР.

Нас гуртом прийняли в жовтенята, видали значки і розбили на «зірочки». Кожне «жовтеня» в «зірочці» посідало одну з посад – командир, квітникар, санітар, бібліотекар і фізкультурник.


На цьому плакаті зображений «санітар»…

Одним із обов’язкових предметів в школі були співи: хоровий і сольний спів, музичні свята врожаю, Новорічної ялинки, проводів букваря, інсценування з піснями, конкурси, музичні ігри тощо.


Нашу «письменну трійцю» спеціально розкидали по трьох «зірочках», призначивши кожного бібліотекарем. Як я вже згадував, з 35 хлопчиків і дівчаток нашого класу тільки троє, разом зі мною, вміли читати, писати і рахувати до 100. Всі інші були повністю неписьменні. Але одразу після призначення мене бібліотекарем я закликав членів нашої «зірочки» до створення «зіркової бібліотеки»! В основі лежало суто прагматичне бажання – розширити коло літератури для власного прочитання за рахунок принесених однокласниками книг в бібліотеку. Мої письменні товариші вловили підтекст моєї ідеї і гаряче її підтримали. Класна керівниця побачила в моїй ініціативі власний інтерес і теж підтримала.

Через декілька днів завгосп разом з учителем фізкультури притягли в клас велику шафу, яку вчителька відвела під класну бібліотеку. Мою ідею створення «зіркової бібліотеки» вона вже піарила, висловлюючись сучасною мовою, як власну.

Слід нагадати, що в ті часи навчання у першому – четвертому класах провадила одна вчителька, яка була і класною керівницею. За нею та учнями закріплювалося класне приміщення, яке ми всі повинні були підтримувати у чистоті і порядку. Класна оранжерея поповнювалася батьками, а призначені квітникарі повинні були слідкувати за квітами…

Клас вчився читати, бібліотека поступово наповнювалася книгами…

А я паралельно читав дві книжки: російською мовою «Спартак» і українською – «Цусіма». «Спартак» був пожертвуваний у бібліотеку одним з моїх однокласників. А «Цусіма» була з маминих книг і благополучно дожила до сьогодення в бібліотеці мого близького приятеля.



Потужна ідеологічна атака на наші дитячі мізки почалася восени 1956 року, коли я вже навчався у третьому класі. Оскільки нам виповнилося 9 років, то настав час приймати нас у піонери.



Павлик Морозов або Культ доносительства

Знову почалися читання розповідей про Леніна і про піонерську організацію, яка носила його ім’я. Але читала нам вже не вчителька, а піонери з IV– VI класів! Ключовою темою читань  були піонери-герої! А культовою фігурою, піонером № 1 – Павлик Морозов!


М.Н. Чебаков[9].Павлик Морозов. 1952 р. Полотно, олія.

Газета «Комсомольская правда» №08500 №20, 24 січня 1953 року. Павлик Морозов – нова картина Чебакова.

А.В. Марков. Павлик Морозов. 1953 р. Полотно, олія.

Портрет Павлика Морозова початку 1960-х. Автор невідомий. Полотно, олія.


У мене ж Павлик Морозов одразу викликав неприйняття через донос на близьких родичів – батька й діда! Розмова з мамою і бабусею, підтвердили мої сумніви в моральності вчинку Павлика. В той же час вони сказали, щоб у школі я ні в якому разі не висловлювався негативно про Павлика Морозова! Моя неприязнь до Павлика базувалася ще й на тому, що в шкільному середовищі доносительство (ябедничество, стукачество) на товаришів вважалося недостойним вчинком! Вчителі ж нам втовкмачували, що піонер повинен завжди говорити правду про себе, про своїх товаришів, про батьків і родичів! Підтвердженням цієї ж тези служили пропагандистські плакати, на яких же був зображений піонер-герой Павлик Морозов.



(Розшукав я і дещо з тих пропагандистських матеріалів, які запам’яталися мені з тих читань.

«…Зачитали обвинительное заключение. Начался допрос свидетелей. Вдруг сгущенную тишину размеренного судебного процесса пронизал звонкий детский голос. «Дяденька, дозволь я скажу! Это я подал в суд заявление на своего отца. Я как пионер отказываюсь от отца. Он творил явную контрреволюцию. Мой отец не защитник Октября. Он всячески помогал кулаку Кулуканову Арсению. Это он помог бежать кулакам. Это он спрятал кулацкое имущество, чтобы оно не досталось колхозникам… Я прошу привлечь моего отца к суровой ответственности, чтобы другим не дать повадку защищать кулаков». 12-летний свидетель пионер Павлик Морозов закончил свои показания. Нет. Не свидетельское показание это было. Это был беспощадный обвинительный акт юного защитника социализма по адресу тех, кто стоял на стороне остервенелых врагов пролетарской революции» [10].)

Символом героїзму тих років був піонер-герой Павлик Морозов. Юний донощик, зрадник власного батька, був зроблений національним героєм!

«Піонерська правда» писала: «Павлик не щадить нікого: попався отець – Павлик видав його, попався дід – Павлик видав його. Павлика виростила і виховала піонерська організація».

Під час тих читань я дізнався, що ідея залучення дітей до доносів при сталінізмі мала потужну державну підтримку. Виховання донощиків стало важливим напрямком ідеологічної діяльності. Донос подавався як нова якість радянських людей: як їх відкритість і чесність, як критика, що сприяє поліпшенню життя, як необхідний засіб для досягнення великої мети, в яку донощики щиро вірили! Тепер до «святої ідеї» доносительства почали долучати і нас! Піонерська організація хотіла виховати з нас не тільки «будівників комунізму», але й донощиків

Цікаво, що джерелом такого світоглядного відкриття (не побоюся так стверджувати) стала книжка «АРТЕК»!


Скан сторінки про піонерів-донощиків…

«Как же и зачем приехали эти ребята в Москву?

12 июня 1934 г. Центральный комитет ВЛКСМ постановил: „Одобрить предложение Центрального бюро юных пионеров о премировании поездкой на полтора месяца на отдых во всесоюзный пионерский лагерь «Артек» 200 лучших пионеров Советского Союза, таких, как Оля Балыкина, разоблачившая своего отца и вместе с ним группу воров колхозного хлеба; Ваня Бачериков, разоблачивший шайку воров колхозного имущества у себя в деревне; Мотя Потупчик, которая, несмотря на угрозы недобитого кулачья, смело продолжает вести работу в пионерском отряде Павлика Морозова; Митя Гордиенко, Коля Леонов, Вася Шмат, Вагар Саркисьян, показавшие образцы сознательности в охране колхозного урожая; Митя Борцов, Петя Иваньковский, Маруся Николаева, являющиеся примером в деле исключительного отношения к воспитанию колхозного молодняка (телята, поросята, жеребята); Саша Катаев, предупредивший крушение поезда, и много других, проявивших образцы исключительной сознательности в охране социалистической собственности, в борьбе с классово враждебными элементами».


В числі кращих з 200 піонерів, які були нагороджені путівкою в «Артек», першою згадується Ольга Баликіна, Що ж героїчне вона вчинила?

16 березня 1934 року «Піонерська правда» опублікувала донос піонерки Олі Баликиной, що проживає з батьком і матір'ю в селі Відрада Спаського району Татарської АРСР:

«У Спаськ, ОГПУ. Від піонерки Отрадненського піонерського загону Баликиной Ольги. Заява.

Доводжу до відома органів ОДПУ, що в селі Відрада діються неподобства. Крали і крадуть колгоспне добро. Наприклад, мій батько Григорій Семенович разом з Кузнєцовим, бригадир першої бригади, і сродником, кулаком Фірсовим В.Ф., під час молотьби і перевезення хліба в місто Спаськ крали колгоспний хліб. Вночі, коли всі засинали, до батька приходили його друзі – бригадир Кузнєцов Кузьма і Фірсов Ст. Всі троє відправлялися красти. Бригадир Кузнєцов весь час призначав мого батька в Спаськ до колгоспних хлібів. Вози всі підвозили до нашого двору. Ці шахраї з возів брали хліб. А воза насипали землею вагою стільки, скільки брали хліба. Хліб ховали в порожній хаті, потім його продавали. Під час крадіжки вони змушували мене тримати мішки. Я тримала. На душу лягав важкий камінь.

Я відчувала, що недобре, але зробити нічого не могла. Я ще не була піонеркою. Вступивши в піонерський загін, я дізналася, яким повинен бути піонер. І ось я більше не хочу на своїй душі носити важкий камінь. Спочатку я вирішила розповісти своєму вчителеві про ті злочини, які відбувалося на моїх очах. І ось, обговоривши справу, я зажадала повідомити куди слід. Приїжджав міліціонер, але він вчинив дуже неправильно. Він покликав мене на допит разом з матір'ю. Під загрозою матері я не наважилася сказати те, що було в моїй душі. Але я більше мовчати не буду. Я повинна виконати свій піонерський обов’язок, інакше ці злодії будуть продовжувати красти і в майбутньому зовсім розвалять наш колгосп. А щоб цього не сталося, я виводжу все на свіжу воду, далі нехай вища влада робить з ними, що хоче. Мій обов'язок виконано. Батько мені загрожує, але я цієї загрози не боюся. Піонерка Баликина Ольга».

«Піонерська правда» з номера в номер публікувала доноси дітей з подробицями, іменами і датами, друкувала портрети юних героїв. Діти доносили на своїх вчителів, вожатих, друзів і батьків.

Піонер Проня Колибин викрив свою матір, яка збирала в полі опале колосся і зерна, щоб нагодувати його самого. Матір посадили, а «сина-героя» відправили відпочивати в Крим, в піонерський табір Артек.

Школяр з-під Ростова-на-Дону Митя Гордієнко доніс на сімейну пару, що збирала в полі опале колосся. В результаті чоловік був засуджений до розстрілу, а дружина – до десяти років позбавлення волі з суворою ізоляцією. Митя отримав за цей донос іменний годинник, піонерський костюм, чоботи та річну передплату на газету «Ленінські онучата».

«Рівняйся на Павлика Морозова!» співали піонери. Його ім’я було записано під номером один до Книги пошани Всесоюзної піонерської організації. Про нього писали книги, поеми і навіть оперу. Йому ставили пам’ятники, Ейзенштейн знімав фільм...

А я сприймав Павлика Морозова, як донощика!


Пам'ятник Павлику Морозову


В квітні 1957 року, напередодні дня народження Леніна, нас усім класом прийняли в піонери.

Хочу звернути увагу на показовий момент! В піонери мене приймали вже у віці 10 років, а роком раніше, в січні 1956-го, на мій день народження двоюрідний брат – офіцер-топограф,- подарував мені фотоапарат «ФЭД». Я одразу ж записався у фотогурток і багато фотографував. Але церемонію прийняття в піонери я підсвідомо проігнорував.


Посилання:

[1]. Н.Г. Зябин. «Мои встречи с Лениным». Париж, 1924, изд. «Суаль», с. 248.

[2]. Цитую по: http://leninism.su/memory/4246-o-v-i-lenine-i-seme...

[3]. Цитую по: https://leninism.su/books/3599-drugoj-lenin.html?s...

[4]. Цитую по: https://leninism.su/books/3599-drugoj-lenin.html?s...

[5] Мається на увазі вірш для дітей М.О. Некрасова «Дід Мазай і зайці», написаний у 1870 році. Як стверджував А.В. Попов в доповіді на IX Всесоюзній Некрасовскій конференції в Новгороді (1959 рік), Мазай – реальна особа. Некрасов зустрічався і розмовляв з ним, полюючи в Костромській губернії. Попов був знайомий з «нащадками Мазая, що носили прізвище Мазаіхіни».

[6]. Воспоминания о Владимире Ильиче Ленине. Т. 1. С. 228.

[7]. Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 55. С. 400.

[8]. Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 55. С. 114.

[9]. Микита Ніканоровіч Чебаков (1916-1968) – радянський живописець. Лауреат Сталінської премії першого ступеня (1951) за картину «Виступ В. І. Леніна на III з’їзді комсомолу» (1950, зі співавторами).

[10]. Газета «Уральский рабочий», 19 листопада 1932 р.


Далі буде…


+3
121
RSS
18:10
+3
Прочитав з охотою. Допис дуже грунтовний.
20:25 (відредаговано)
+3
Оскільки ти мене підбив на спогади, а я почав їх писати _посмішка то почавши, дійсно занурився у власне життя і почав в ньому розбиратися. Оскільки ж практично не маю з до-армійського періоду власного фотоархіву, то вже по своїм спогадам вирішив дещо пошукати і підібрати з Інтернету.

Життя ж в СССР у нас було спільним.
18:10
+3
А матір так ти й не запитав, чи була в партії? Не встиг?
В дитинстві і юності мене це не цікавило. І не встиг.
10:33
+3
Проте, є персонажі, котрі зустрічаються тільки в українських казках.
Це Дівка-семилітка – дитина, яка, маючи всього лише 7 років, рятує батька від розорення, одну за одною розгадуючи за нього надзвичайно складні загадки пана.

Ну, чому ж… Казку про розумну дівчинку, яка відповідає на загадки дорослого можновладця, я зустрічав, наприклад, у збірці французьких народних казок.
_не_знаю
10:50 (відредаговано)
+3
А я паралельно читав дві книжки: російською мовою «Спартак» і українською – «Цусіма». «Спартак» був пожертвуваний у бібліотеку одним з моїх однокласників. А «Цусіма» була з маминих книг і благополучно дожила до сьогодення в бібліотеці мого близького приятеля.

Шановний пане Володимире! Наводжу цитату з нашої з дружиною "Книги Застою. 1965-1976", щойно виданої «Фоліо» (с.321-322):

— Я, Миколо Семеновичу, з п’ятого класу. У нас зараз ваш урок.
— А-а-а… прізвище твоє яке?
— Сивак.
— Ім’я?..
— Спартак.
— Ага… Так. Спартак, значицця… А знаєш, хто це був такий, га?
— Це був лідер повстання рабів у Давньоримській імперії в сімдесят четвертому — сімдесят першому роках до нашої ери.
— Кгм-м-м… Вірно. От тільки ти брешеш, що з п’ятого класу!
— І нічого я не брешу.
— Брешеш, комашко!!! Брех-х-х-ло т-ти!.. Повстання Спартака — це історія Давнього світу. Це ш-шос-стий клас, а четвертий-п’ятий — це «Оповідання з історії СРСР», Отож ти про Спартака ще не можеш знати.
— Чому це раптом не можу? Можу ще й як! Я «Спартака» Рафаелло Джованьйолі ще в другому класі прочитав.
— Ти?!
— Я.
— Цілий роман?! В другому класі?! От-так-кен-ної товв-вшин-ни?.. — вчитель показав двома пальцями, якої саме. — Та в другому класі знаєш що читають?! Казки про Колобка й Козу-дерезу. А «Спартак» — це ж роман!..
— Ага, отакий завтовшки. І що з того?
— Що з того?! А те, що ти точно заливаєш, брех-х-х-ло.
— Нема чого мені більш робити, окрім як вчителю брехати.
— Та що ти таке кажеш, к-ком-маш-шко?! А скажи-но, як звали цього… ну-ну-у-у… от керівника школи гладіаторів, звідки втік Спартак — як?..
— Лентул Батіат.
— Тьху, щоб тобі… Вірно. Але ти все одно брешеш! Мабуть, в кіно «Спартака» подивився. Що на це скажеш, хіба ні?
— Тоді спитайте про героїв, які є в книжці, але яких нема в кіно!
— А чого ж, можна і так… Германець, сподвижник Спартака?
— Еномай.
— Жінка, в яку Еномай втріскався по вуха, але яка любила Спартака?
— Евтібіда.
— А жінку Спартака як звали?
— Ну, це зовсім просто: Валерія. А в кіно — Варінія.

Отже, пане Володимире, якщо наша з Оленою епопея колись-то потрапить до Вас — будь ласка, не вважайте, нібито в частині прочитаних в дитинстві книжок Спартак Сивак списаний з Вас!
_соромлюсь
Текст 7-ї книги нашої епопеї писався в період з 29 серпня 2018 року по 17 січня 2019 року…
11:15 (відредаговано)
+3
Отже, пане Володимире, якщо наша з Оленою епопея колись-то потрапить до Вас — будь ласка, не вважайте, нібито в частині прочитаних в дитинстві книжок Спартак Сивак списаний з Вас!


Класна ідея, пане Тимуре! Я, правда, до такого нахабства не дійду, але…

Сидиш з друзями десь за чаркою… І в розмові кажеш… От, до речі, відомий золотий український письменник, Тимур Литовченко, списав з мене образ школяра Сивака. Ну, самі розумієте, що справжнє моє прізвище — ФЕДЬКО — незручно було згадувати, щоб не було асоціацій з радянським командармом… Прізвище Івана Федька Українським інститутом національної пам'яті було включено до списку осіб, чия діяльність підпадає під дію законів про декомунізацію.

Можна погрітися у відблиску Вашої слави! _гордий
_ура ОК — можете погрітися! _сильно_сміюсь Дозволяю! _ура
11:56 (відредаговано)
+3
Нагадали мені, пане Тимуре, армійську історію…

Усього три тижні пройшло, як я одягнув військову форму. Учбова дивізія в Острі… Перерва між заняттями. Сидимо в «курилці»… Я не курив, але сидів з курцями, щоб не переривати розмову… Проходить повз «курилку» замполіт… Підсів до нас, закурив… І раптом питає: «А скажіть, курсант Федько, командарм Федько не ваш родич»? Я й ляпнув: «Дідусь»!

Справа в тому, що батько мій Федір Костянтинович Федько, 1906 року народження.
Командарм, Іван Федорович Федько.
А я Володимир Федорович Федько.
Коротше, ім’я Федір як ключове пов’язуюче слово.
Але… командарм Федько народився у 1897 році, а мій батько у 1906. Таким чином, командарм аж ніяк не міг бути моїм дідусем!

(Довідка: Івáн Фе́дорович Федькó (24 червня (6 липня) 1897, Хмелів, Російська імперія — 26 лютого 1939, Москва, СРСР) — радянський військовий діяч, командарм 1-го рангу. Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. Член ЦК КП(б)У в 1937—1938 роках. 7 листопада 1938 року був заарештований, звинувачений в участі у «військово-фашистській змові». 26 лютого 1939 засуджений до смертної кари й того ж дня розстріляний. Реабілітований посмертно 1956 року.)

Замполіт більше нічого не запитував. І я забув про цю історію.
Наступного року, перед 9 травня, був урочистий вечір. І замполіт раптом каже: «У мене є сюрприз. В нашому полку служить онук прославленого командарма громадянської війни Івана Федоровича Федько — Володимир Федорович Федько. Зараз він розповість про свого дідуся»!

Я піднімаюся і кажу: «Я щиро вибачаюся, але я тоді невдало пошуткував. Я не маю спорідненості з командармом Федько»!

Замполіт червоніє, потім блідне! І металевим голосом: «Курсант Федько, рівняйсь, струнко! Десять діб арешту за нахабну брехню про спорідненість з прославленим командармом, героєм громадянської війни Іваном Федоровичем Федько»!

Стою, руки по швах, голосно відповідаю: «Є! Десять діб арешту за брехню»!

Після зібрання повертаємось в казарму. Чекаю, коли принесуть записку про арешт і відведуть мене на «губу» (гарнізонну гауптвахту). Старшина веде мене до командира роти. Майор питає мене, як була справа… розповідаю… Записки на арешт не поступило і після відбою лягаю спати з усіма. Наступного дня, в перерві між заняттями, командир роти повідомляє, що арешт на десять діб замінено мені на десять нарядів поза чергою на кухню.
_чудово Класна історія! _чудово
Я відчуваю, що під чуйним і мудрим проводом пана Анатолія і пана Тимура я наваяйю грубезний том спогадів _сміюсь _сильно_сміюсь
13:00 (відредаговано)
+3
І читати, Володимире, ці СПОГАДИ будуть. Найперше це твої діти й онуки. Наша покійна (2001) мати Горпина написала спогади більш як на 1000 сторінок про свій рід і Україну під назвою ХРОНІКА. В рукописі поки що. Але скільки вже людей їх перечитали. В Трипіллі, Красному й Обухові. Публікувалися уривки в газеті. Тепер для правнуків материних це така далека історія…
Наша покійна (2001) мати Горпина написала спогади більш як на 1000 сторінок про свій рід і Україну під назвою ХРОНІКА.


1000 сторінок спогадів! Це ж Історична Хроніка!
16:28
+3
Тут вище Тимур цитує уривок із 7-ї книги ЕПОПЕЇ. Про розумника Сивака Спартака. Гадаю, що письменники вигадують багато, але основою є власний досвід, а також історія родини і роду. Тому, прочитавши перші 4 книги ЕПОПЕЇ,, а також знаючи дещо поза СВІТОЧЕМ, думаю, що у Сивака — був прототипом Тимурів дід Литовченко. А в онукові Сивака проявляється сам письменник. Не міг же він назвати його Тимуром. Але погляньте: Тимур і Спартак є історичними постатями.
_браво Ну що ж… Розкрив ти моє alter ego! _браво Молодець…
От тільки фішка в тому, що в епопеї я зробив… одразу ж три свої alter ego, а не одне! Бо вивертати свою власну історію на сторінки такого твору — не комільфо… А от якщо розкласти все на 2-3 персонажі — то й нормально вийде.
_сміюсь
До того ж, мені вже неодноразово казали: «Того, що ти вже зробив у житті, вистачить не на одного чоловіка, а на трьох» — то як було не вдатися до подібного прийому?!
_вибачаюсь
Але те, що Спартакові доведеться відпрацювати помилки діда — то це так! Адже в передмові до «Книги Спустошення. 1939-1945» Пек забрав душу Федора Леонтійовича Сивака до пекла — не можна є її там навічно лишати, треба звідти якось витягати!.. А щоб витягти — треба відпрацювати, виконавши певну місію…
_вибачаюсь
А в онукові Сивака проявляється сам письменник.


У мене теж така підозра виникла. А «ключиком» стала фраза: «Отже, пане Володимире, якщо наша з Оленою епопея колись-то потрапить до Вас — будь ласка, не вважайте, нібито в частині прочитаних в дитинстві книжок Спартак Сивак списаний з Вас!»

Якби в істоії з читанням «Спартака» не було нічого особистого, то пан Тимур не відреагував би так!

Ну що ж, ми обидва читали в дитинстві «Спартака» і, безсумнівно, ця книга вплинула на формування нашого світогляду.

Для дитячих мізків «Спартак» книга складна. Багато персонажів і подій. В той же час, книга потужно стимулювала інтерес до історії, до читання історичних книг. У мене «Спартак» ліг на благодатний і вже готовий для сприйняття грунт — «Что рассказывали древние греки о своих богах и героях». Трохи пізніше я з задоволенням читав «Життя дванадцяти цезарів».
Я читав «Спартака» без такої підготовки. У нас вдома десь є 5-томник Лева Кассиля:

Мама обожнює «Кондуїт і Швамбранію», багато чого звідти цитує напам'ять. Мені ж, попри всі переваги, ця книга не дуже подобається. Є у мене якась «чуйка» — принаймні я це так називаю…
_шкодую
Через цю «чуйку» я не міг читати ні «Дванадцять стільців», ані «Золоте теля». Всі завжди дивувалися: чому?! Адже це чудові книжки!..
З «Золотим телям» все було зрозуміло: я подивився фільм з Сергієм Юрським до того, як прочитав роман — отож знав, що Остап Бендер закінчить безславно, в бійці з румунськими прикордонниками та при бажанні перекваліфікуватися в управдоми.
Натомість в «Дванадцяти стільцях» я відчував якусь… фальш, чи що?! І от дивина: вже зараз з'явився відновлений початковий варіант роману — і саме його я прочитав із задоволенням!!! А там додані цілих дві глави, до того ж вставлені на місце й перекомпоновані цілі епізоди. І от той текст, що в книзі (багаторазово відцензурований, перекручений) я читати не можу, а відновлений з мережі — скільки завгодно!..
_не_знаю
Десь схожа історія з «Кондуїтом і Швамбранією». За наполяганням мами, я перечитав цю книжку (а це перший — фіолетовий том) пару разів — але це мені «не йшло». Хоча і написано з гумором, і про дітей, і персонажі симпатичні…
Й лише з часом я зрозумів, у чім річ: «Кондуїт і Швамбранія» — це книга про вбивство фантазії та мрії!!! Адже були собі двоє хлопчиків з провінційного містечка Покровська — Льовка й Оська, сини місцевого лікаря. Й нафантазували вони собі казкову країну — Швамбранію. Добре нафантазували чи погано — то інше питання. Але нафантазували докладно — навіть дві докладні карти намалювали (Швамбранія до великого землетрусу й після нього):



Але далі… Відбулася революція, вони подорослішали. Й визнали, що Швамбранія нікому не потрібна, що це пустопорожня фантазія, яку варто закинути. Бо в реальному житті революція зробила те, чого в нафантазованій Швамбранії вони досягнути не змогли. Тому лейтмотив усього твору: «Прощай, прощай, Швамбрания!..»
Однак для мене самого ідея завжди сильніша від реальності. Бо в іншому разі, реальності нема куди розвиватися… Це мав би знати хлопчик Оська — бо з хлопчика Льовки виріс письменник Лев Кассиль, а Оська перетворився на вченого, викладача марксизму Йосипа Кассиля. Але якщо ці двоє братів отак запросто «здали» свою Омріяну Швамбранію… то як у письменника, так і у вченого з фантазією щось негаразд… До того ж, з приміток до книги випливало, що філософа Йосипа Кассиля репресували й розстріляли в 1938 році (як і мого діда), а Лев Кассиль це «проковтнув».
_шкодую
На відміну від мене, мама ставилася до всього цього якось… легковажно. Для неї головне було, що Льовка й Оська виявилися здатними нафантазувати Швамбранію. І все. І край… А те, що вони «здали» свою фантазію + те, що Оську розстріляли — це маму не обходило. Або вона робила вигляд, що не обходило…
_шкодую
В усякому разі, мама іноді перечитувала фіолетовий том — «Кондуїт і Швамбранію». Натомість я читав інші чотири томи. А там були спортивні повісті «Воротар Республіки» (значно більш розвинений сюжет, ніж в к/ф «Воротар», де знялися, до речі, футболісти «Динамо» Київ) і «Хід білої королеви»екранізації якої грав мій улюблений актор — Кирило Лавров, а також знявся спортивний коментатор Микола Озеров). А також купа інших цікавих творів…
Зокрема, в основному дописі обговорюється піонер-герой Павлік Морозов, але значно більшу увагу я звертав на інших піонерів-героїв. Отож в п'ятитомнику Лева Кассиля була «Вулиця молодшого сина» — про Володю Дубініна, який під час війни партизанив, переховувався у катакомбах Керчі й загинув під час розмінування звільненого від німців міста:

Був одним із членів партизанського загону, який воював в каменоломнях Старого Карантіна (Камиш бурун) поблизу Керчі. Разом із дорослими в загоні воювали піонери Володя Дубінін, а також Ваня Гриценко і Толя Ковальов. Вони підносили боєприпаси, воду, харчі, ходили в розвідку. Окупанти вели боротьбу з партизанами каменоломень і замуровували виходи із них. Оскільки Володя був найменшим, йому вдавалося вибиратися на поверхню по дуже вузьким лазам, не помітним для ворогів. Уже після звільнення Керчі внаслідок Керченсько-Феодосійської десантної операції 1941–1942 почав допомагати саперам під час розмінування підходів до каменоломень.
4 січня 1942 року від вибуху міни загинув сапер і Дубінін.
Юний розвідник Володя Дубінін був посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора. Похований у партизанській могилі, біля каменоломень.

Як бачите, Володя Дубінін загинув у мій день народження — 4 січня. А до війни відвідував авіамодельний гурток — як і я, власне… Це все додатково підкупало в його образі. Тому «Вулицю молодшого сина» я перечитував неодноразово. Отож і звернув увагу, що улюбленою книгою Володі Дубініна був саме «Спартак» Рафаелло Джованьйолі! І саме тому взяв у бібліотеці та прочитав «Спартака».
_вибачаюсь
А «Міфологію» Яна Парандовського і тим паче «Життя дванадцяти цезарів» читав навпаки вже в дорослому віці.
10:32 (відредаговано)
+3
«Кондуїт і Швамбранія», як і вся творчість Кассіля, пройшли повз мою увагу. Очевидно, що моя неприязнь до Павлика Морозова, про якого писав Кассіль, була тому причиною. В нашій домашній бібліотеці п'ятитомника творів Кассіля теж не було. І до сьогодення я не прочитав жодного його твору.

В шкільному віці я перечитав Гайдара («Школа», «РВС», «Тимур і його команда»...) і всього доступного Паустовського. Але найулюбленішими моїми письменниками були Майн Рід, Фенімор Купер, Даніель Дефо, Жюль Верн, Олександр Дюма, Джонатан Свіфт, Луї Буссенар… Ці книжки мого дитинства збереглися до цього часу в бібліотеці мого приятеля, у якого я був нещодавно у Жукині, і я знову з задоволенням їх переглянув. До речі, все ніяк не закінчу блог про Жукин і давню хату… _засмучений
Гайдар і Паустовський — блискучі стилісти! 4-томник Гайдара був у мене «настільним» ще в маминому виконанні — коли мені читала вона:

На ньому ж я підловив маму, яка читала мені не все саме так, як було написано…
_соромлюсь
Що ж до Паустовського, то його зібрання творів я виграв вже юнаком:

А в дитинстві мав багато «різнокаліберних» книжечок. Тим не менш, мама (а також дехто із наших знайомих) вважає, що в плані стилістики я багато чому навчився саме у Паустовського.
_соромлюсь
До речі, свого часу його мали висувати на Нобелівську премію з літератури — але з кон'юнктурних причин висунули Шолохова. Тому Паустовський — це таки справді вартісний письменник… хоча й не без недоліків.
08:21 (відредаговано)
+3
Відчувати фальш у написаному — це ознака великого розвитку людини. Колись в інтернаті я в розмові похвалився, що роман Кров людськая не водиця такий реалістичний твір! А наш улюбленець Юрій Корнійович Домотенко сказав мені: Еге, то ти ще не читав ВИР Григорія Тютюнника! Я знайшов і прочитав. І відчув у ньому саме фальш — там захоплено описувалося колгоспне життя. Зате його брат Григір Тютюнник вже не мав цієї фальші: його ДЕРЕВІЙ — приклад правдивої новелістики. А СПАРТАКА я, сільський хлопець, так і не прочитав, на жаль.
10:56 (відредаговано)
+3
Зате його брат Григір Тютюнник вже не мав цієї фальші: його ДЕРЕВІЙ — приклад правдивої новелістики.


На початку 1980-го я був у майстерні Миколи Рапая, скульптора. Завела мене в майстерню його дружина, Ольга Рапай-Маркіш, роботи якої я тоді фотографував. Пані Ольга оформлювала керамічними барельєфами інтер'єри Республіканської бібліотеки для дітей (на Нивках). Пан Микола працював над скульптурним портретом Григора Тютюнника. В розмові за кавою, він сказав, що днями закінчує портрет і попрохав мене зробити з портрета фото в різних ракурсах. Домовилися, що я прийду до нього днів через десять. Мобільних телефонів тоді не було, і коли мені вдома сказали, що дзвонив Микола Рапай, то наступного дня я прийшов до нього в майстерню з апаратурою. Він був дуже сумний. Я поставив фотоапарат на штатив і почав ладнати фон за скульптурою. В цей час пан Микола заварив каву, налив дві великі чарки коньяку і запропонував мені приєднатися… Я відповів, що під час фотозйомок спиртного не вживаю. Ось закінчу фотографувати, тоді і вип'ю. Але пан Микола настояв. Мене здивувало, що він не цокаючись чарками, як прийнято, залпом вихилив коньяк. Зробивши пару ковтків кави, пан Микола розповів, що декілька днів тому назад в майстерню прийшов Григір Тютюнник, подивився на свій портрет, схвально відгукнувся і пішов. А наступного дня наклав на себе руки.
Перепрошую, а майстерня Миколи Рапая була, часом, не на вул.Костьольній (тодішній вул.Челюскінців) навпроти костелу св.Олександра? Бо мене покійний Анатолій Ігнащенко приводив до когось із колег туди в майстерню — от тільки я не можу згадати, до кого саме…
Перепрошую, а майстерня Миколи Рапая була, часом, не на вул.Костьольній (тодішній вул.Челюскінців) навпроти костелу св.Олександра?


Я був у майстерні на колишній вул. Леніна (нині Богдана Хмельницького).

До речі, зараз переглянув купу статей про М. Рапая в Інтернеті… Жодної згадки про портрет Григора Тютюнника!
Коли вже в зрілому віці я склав власну теорію «квадратури (літературного) твору», то там велике значення приділяється ритмомелодиці прозового твору. В «Дванадцяти стільцях» через неодноразові цензурування початкова авторська ритмомелодика була геть чисто порушена. Зокрема:
— попервах (в рукопису) було пару десятків глав, кожна з них розбивалася на дві частини зі своїми підзаголовками;
— потім, вже після цензурування дві з «напівглав» (минуле Кіси Вороб'янінова та минуле отця Федора Вострікова — а саме вони планувалися як головний герой та головний антигерой роману, а зовсім не Остап Бендер) були викинуті з сюжету — їх Ільф і Петров згодом публікували у вигляді окремих оповідань;
— оскільки «ритмічний малюнок» був кардинально порушений, відбувся остаточний перерозподіл глав: тепер самостійними вважалися колишні «напівглави», з яких ще й додатково повикидали ряд епізодів, зважаючи на політичну кон'юнктуру…
Дитиною я все це відчував як «фальш» — хоча й не міг пояснити, в чім річ. Але тепер ти сам бачиш, якою мірою в романі спаплюжена початкова ритміка…
А СПАРТАКА я, сільський хлопець, так і не прочитав, на жаль.


Анатолію, ще не пізно. Перебуваючи в Жукині, я з задоволенням перечитав книжку. Цікаво, що коли перечитував, то досить часто в пам'яті спливали цілі шматки тексту і я швидко, по діагоналі, проглядав їх і читав далі.
18:23 (відредаговано)
+2
Треба буде пошукати в і-неті. А фото скульптури Григора ти, друже, пошукай.

Випадкові Дописи