До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Погляд у минуле… Частина_VIII

Погляд у минуле… Частина_VIII

Піонерія…

Хоча піонерський рух був створений за зразком скаутського руху, він відрізнявся від нього за суттєвими аспектами: система мала всеосяжний державний характер і ставила собі на меті ідеологічну індоктринацію дітей та їхнє виховання як громадян, цілковито відданих комуністичній партії та радянській державі!

Потрібно було щоденно носити червону піонерську краватку та піонерський значок з портретом Леніна і написом «Будь готов!» Також нас зобов’язали виписувати газету «Піонерська правда».

Одночасно колишні «зірочки» реорганізували на «ланки» (5 – 10 піонерів), з яких створили «загін». На чолі «ланки» стояв «ланковий», а керував загоном «голова ради загону». Кожен загін мав прапор, і колектив загону обирав «прапорного».

Я бути активістом не прагнув і висловив бажання продовжувати опікуватися класною бібліотекою, яка на той час вже нараховувала більше сотні книжок. Треба було вести облік виданих книг, а також підклеювати порвані сторінки, бо не всі акуратно поводилися з книгами. Класна керівниця схвально поставилася до моєї ініціативи і я залишився бібліотекарем.

З раннього дитинства мене привчили до акуратності і дбайливого ставлення до речей. Тому шкільна форма у мене завжди була в порядку, штани з напрасованою стрілкою, піонерський галстук ідеально чистим і теж добре випрасуваним, за що мене часто ставили в приклад, оскільки багато хто з однокласників мав дурну звичку гризти кінчики галстука (або дерев’яну ручку). Але у мене це було не від поваги до символіки, а банально простіше – прасування було досить складною процедурою. Праски, а їх у нас було дві, були чавунними і нагрівалися на газі. Поки однією прасуєш, друга нагрівається. Важливо було не перегріти праску, інакше можна було спалити галстук.

Тому до школи я йшов без галстука, він лежав у мене в портфелі. На шкільному подвір’ї я одягав галстук і на заняттях був з галстуком. Після закінчення уроків, коли я виходив на вулицю, галстук знову відправлявся у портфель, де спокійно лежав до наступного дня.

Літні канікули 1957-го

Ще взимку мама пообіцяла, що влітку ми поїдемо на море. Про море я вже багато чого прочитав (романи Стівенсона, Новікова-Прібоя і Жюль Верна, розповіді Станюковича), але реально представити море не міг.

Квитки заздалегідь придбані, родичі допомагають нам зібрати речі, проводжають на вокзал. Вже вечір, стоїмо на пероні, подають на посадку потяг. Його тягне маленький маневровий паровоз. Показуємо квитки провідниці, заходимо у плацкартний вагон, знаходимо наші місця. У мами нижня полиця, а у мене верхня, над нею.

Через деякий час вагон різко трусонуло. Я подумав, що ми вже відправляємося в дорогу, але це тільки причепили до потяга наш основний паровоз, який і повезе нас у дорогу.



Нарешті потяг повільно рушив з місця. За вікном попливли пригороди Києва і ми вирвалися на відкритий простір. Колеса стукотять на стиках рейок, у віконце залітає вітерець. Разом з вітерцем залітає і дрібненька сажа.

Провідниця проходить по вагону, збирає квитки і розкладає їх у спеціальну сумку, приймає замовлення на постіль і чай.



Закінчивши з квитками, розносить гарячий чай у гранованих стаканах в підсклянниках. Ми п’ємо чай, а провідниця розносить постільну білизну в опломбованих мішечках із тканини.

Мама стелить мені постіль, я забираюся на свою полку і під перестук коліс засинаю.

Наступного дня ми досить часто зупинялися на різних станціях. Під час зупинок до потяга підходили місцеві жителі з різними продуктами і солодощами, які пропонували нам купити.

На одній із зупинок по вагону пройшов глухонімий, який поклав на столик поштовий конверт, показав на нього пальцем і пішов далі. Я одразу відкрив конверт і витягнув з нього з десяток фотографій. Це були фотографії оголених жінок у некрасивих позах. Мені вони не сподобалися, та й якість фотографій була поганою. Я на той час друкував фотографії набагато якісніше. Чоловік, який сидів на нижній полці, навпроти нашої, сказав, щоб я поклав фото назад у конверт. Я сховав фотографії у конверт. Через деякий час глухонімий повернувся, забрав конверт і пішов.

Нарешті ми прибуваємо у Сочі!

Море і Дендрарій! Дендрарій і море! Про це треба написати окремо, детально, що я і зроблю пізніше.



Непомітно пройшов місяць. Щодня ми ходили на море, разів 5-6 були в дендрарії. Я зібрав колекцію різних листочків з дерев і кущів, розклав їх між аркушами паперу, щоб засохли, позаписував назви всіх рослин.

а літні канікули у кожного нас було завдання – зробити гербарій із засушеного листя дерев та кущів, засушених квітів. Потім колекцію закріпити нитками у альбомі для малювання і підписати назви рослин і дерев. А з початком занять, на уроках розповідати «Як я провів літо» і показувати свої гербарії.)

На морі ми провели майже місяць. Потім поїхали до маминих родичів у Харків. Там пробули ще пару тижнів. І через півтора місяця подорожей ми повернулися додому.



Афродіта в інтер’єрі ванної кімнати

Згідно із заведеним розкладом, пів на десяту вечора я стелив собі ліжко і йшов у ванну чистити зуби, вмиватися і мити ноги. Якщо до десятої залишалося хвилин 10-15, то мені дозволялося прочитати ще кілька сторінок з книги.

Натискаю на вимикач нашої лампочки, штовхаю двері у ванну і роблю крок уперед… Біля ванни стоїть оголена Оленка, донька сусідки Ольги Михайлівни. Я завмираю! Переді мною – сімнадцятирічна Афродіта! Знаючи, що ми у від’їзді, Оленка не закрила двері на крючок.

Очевидно у мене був дуже кумедний вигляд, бо Оленка посміхнулася і потріпала мене рукою за чубчика. Це вивело мене із остовпіння і я промовив: «Можна до тебе доторкнутися!?» Оленка дзвінко розсміялася, потім взяла мою ліву руку, по черзі доторкнулася до своїх грудей… і, не даючи мені оговтатися від такого несподіваного дива і щастя, повернула мене за плечі до дверей і м’яко виштовхнула в коридор. Двері зачинилися, клацнув крючок і я почув її голос: «Не забувай, що це наша таємниця! Вимкни свою лампочку!» В голові у мене все крутилося, очі застилав туман, серце шалено калатало! Якось дістався до кімнати і хвилин сорок приходив до тями! Мама здивовано запитала: «Вже початок одинадцятої, а ти ще не помився. Що трапилося!?» Я свято оберігав таємницю, тому відмовився, що зачитався цікавою книжкою і не встежив за часом… А вона не помітила, що в руках у мене ніякої книги не було.

Коли ми іноді зустрічалися з Оленкою в коридорі чи на кухні, у мене одразу починало шалено калатати серце, я вітався, хотів сказати їй щось приємне, але у мене миттєво пересихало в роті. Залишалася тільки посмішка і палаючі очі. А Оленка з посмішкою дивилася на мене, куйовдила мій чубчик і йшла по своїх справах.



Це видіння Оленки-Афродіти переслідувало мене років до сімнадцяти, коли вже серйозно займаючись фотографією я, під впливом фотографій оголеної натури, що друкувалися у чеському «Фоторевю», не умовив дівчинку, з якою вже зустрічався, сфотографуватися оголеною до пояса. Іринці Н. було чотирнадцять з половиною років, вона теж захоплювалася фотографією (ми і познайомилися на фотоклубі)… Але це вже інша історія, тому не буду порушувати хронологію спогадів.


П’ятий клас і перша крута бійка

З п’ятого класу нас вчили вже різні вчителі. Одні викладали свій предмет дуже цікаво, і навіть коли дзвенів дзвоник на перерву, ми сиділи і були готові пожертвувати іграми та біганиною, щоб послухати ще. Деякі ж відчитували свій предмет так нудно, що при перших звуках дзвінка ми зривалися з місця і неслися з класу на вулицю.



До речі, дзвінок подавався ручним дзвіночком. На кожному поверсі школи призначався черговий, який бігав по коридору і тряс дзвінок, оголошуючи про перерву. Аналогічно подавався і сигнал про закінчення перерви.

Нічого особливо цікавого про п’ятий клас я сьогодні пригадати не можу (якщо пізніше щось пригадається, то розкажу), окрім романтичного епізоду з «Джульєттою» (Галинкою Л.), про який я вже повідав, та крутої бійки вже навесні 1959-го.

Як я вже згадував, в нашій школі було декілька верховодів років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Вони постійно грали «в пристінок» та «чико», курили самі і вчили курити менших, матюкалися самі і вчили матюкатися менших. Ігри на гроші вимагали грошей. Тому вони забирали у менших, особливо у першо- і другокласників, частину кишенькових грошей (які батьки їм давали на газовану воду з сиропом і морозиво), залякуючи реальними запотиличниками і пенделями та погрозою більш сильного побиття. Кожен з таких верховодів мав свиту з менших хлопців, які під керівництвом ватажка брали участь в грабунках і побитті малечі, вислужуючи перед ним.

Один з таких ватажків якось присікався до мене. Без жодних пред’яв він вліпив мені пару запотиличників, а один з його підручних обшукав мої кишені і забрав грошову дрібницю і складаного ножика. Після чого один з холуїв дав мені пенделя під зад, сказавши щось на кшалт: «Вали звідси!» і матюкнувся. Сили були явно нерівні і мені залишилося тільки піти геть. Чесно кажучи, ножика мені було не шкода, оскільки у мене складаних ножиків було аж три. І в школу я брав найгірший. Але сам факт знущання і пограбування був плювком в душу! Десь через тиждень епізод пограбування повторився. Очевидно, що моя спокійна поведінка і відсутність опору в аналогічній ситуації раніше, надавали ватажку і його холуйчикам впевненість у безкарності!

І от іду я в школу. По дорозі зустрічаю Галинку Л. і йдемо разом. Коли зайшли на подвір’я школи, то я сказав, що мені ж треба одягнути піонерський галстук і ми зайшли за ріг будинку школи. А там якраз цей ватажок грав з хлопцями в «чіко». Сидячи навпочіпки, він бив по монетах биткою. Побачивши мене, він голосно сказав: «О! Копієчка прийшла! Гей, шмаркач, ану йди сюди!» Холуйство заусміхалося, передбачаючи розвагу. А у мене все скипіло в душі і в голові. Тим більше, що екзекуція наді мною мала відбутися на очах дівчинки! Така ганьба мене не влаштовувала!

Слід сказати, що портфель, набитий підручниками і зошитами, важив кілограмів зо три, а то й більше. А крім підручників в ньому ще лежала товста книжка для читання. Хочу звернути увагу ще на одну особливість портфелів нашого шкільного часу – внизу, на кутах, вони мали металеві накладки.



Рішення виникло блискавично! Я підбіг до кривдника і з усього розмаху вдарив його боковиною портфеля по потилиці! Удар був настільки сильний і неочікуваний, що хлопець простягнувся на весь зріст на асфальті. А я вдарив його портфелем по голові і по спині ще декілька разів! У мого кривдника був розквашений об асфальт ніс, кров текла ручаєм… І нещодавно нахабний і грізний ватажок, що наводив жах на малечу, почав голосно благати більше його не бити! Холуйство перелякано відбігло, покинувши його напризволяще.

Наступного дні ватажок не прийшов до школи. А через два дні стало відомо, що від моїх ударів у нього стався струс мозку і його поклали в лікарню.

Батьки прибігли зі скаргами до школи і мене викликали на педраду!

На той час вчителям вже було відомо, що ми з мамою рідня.

Почалася педрада… Першою виступила класна керівниця мого кривдника. Вона живописно розказала, який я негідник і як жорстоко я побив учня її класу. Під час розповіді вона весь час позирала на мою маму, яка сиділа опустивши очі. Я зрозумів, що між цією вчителькою і мамою були якісь терки і тепер вчителька використовує момент, щоб звести особисті рахунки. За нею виступили батьки кривдника. Для початку вони пред’явили довідку, що у хлопця струс мозку середнього ступеня і сліди побоїв на обличчі! Далі з їхніх слів виходило, що синок – просто «ангел у плоті»! Ну, а я – бандит! Закінчили свою звинувачувальну промову вони вимогою виключити мене з піонерів, на тиждень виключити з школи, а за цей час підготувати документи для направлення мене у спеціальний інтернат закритого типу!

В обговорення знову встряла класна керівниця кривдника – вона підтримала пропозицію батьків щодо мене!

Моя чуйка стукала у підсвідомість і волала, що справа запахла керосином.

Втрачати було нічого і я перейшов до нападу!

На підвищених тонах, але спокійно, я сказав, що класній керівниці і батькам краще закрити рота! Не даючи ні секунди для перехоплення управління, я продовжив, що мій кривдник – грабіжник і хуліган: він неодноразово відбирав гроші у малих школярів і бив їх. Крім того, він «лапає» дівчаток! І залазить руками не тільки за пазуху, а й у трусики! Така поведінка недостойна комсомольця! А оскільки йому вже є чотирнадцять років, то він підлягає кримінальній відповідальності за грабунки! Таким чином, якщо мене виключати з піонерів і піднімати питання про відправку у спецінтернат, то необхідно виключати його з комсомолу і передавати справу у міліцію для кримінальної справи, суду і відправки у колонію для неповнолітніх!

Наступила мертва тиша! Такого повороту ніхто не чекав! Я зрозумів, що переміг і кинув на ваги педради останній вбивчий аргумент! Я сказав: «Подумайте, яка буде думка про школу та про учительський колектив в райвно, міськвно і облвно [1], коли там стане відомо, що в нашій школі процвітають гра на гроші, грабунки, крадіжки, куріння, побиття малих школярів і «лапання» дівчаток!? На найближчі роки ви всі забудете, що таке премія. На кожній нараді у вищих шкільних інстанціях вас будуть ганьбити! І на будь-які підвищення ви теж можете не сподіватися!»

(Справа в тому, що мама, як завуч школи, часто бувала на різного рівня нарадах, де обговорювалися шкільні справи та надзвичайні події. І досить часто вона це розповідала бабусі, вважаючи, що я не слухаю, а якщо навіть і чую розмову, то все одно нічого в ній не розумію. Виходячи з такої хибної уяви, мама все розповідала відверто. А я вже з її розповідей знав, що шкільне керівництво завжди намагається приховати негаразди, тому що це впливає на премії і на перспективи підвищення в шкільній ієрархії. От я і скористався на педраді своїми знаннями про учительське життя.)

Першим оговтався директор. Досить миролюбно він промовив: «Цицерон, ти вільний і нікому про педраду ні слова! До побачення!» (Директор був викладачем історії, тому він і назвав мене Цицероном.)

Мама повернулася з педради години через дві і вигляд у неї був веселий. Очевидно, що справу проти мене закрили. Але мені вона нічого не сказала.

Десь через місяць з лікування повернувся мій кривдник. В школі ж у мене склався авторитет хлопця, який вміє за себе постояти, і мене більше ніхто не зачіпав!

Піонерія і піонерські табори

Піонерія мала одну привабливу сторону – літні піонерські табори, які були розташовані серед лісу в Пуща-Водиці! Одна зміна продовжувалася три тижні. Путівки в ці табори видавалися профспілковими організаціями по місцю роботи батьків. І, якщо батьки працювали в різних організаціях, то можна було провести в таборі дві зміни.


Посилання:

[1]. Райвно – районний відділ народної освіти; міськвно – міський відділ народної освіти; облвно – обласний відділ народної освіти.

Далі буде…


+4
100
RSS
20:05
+4
Піонерський табір, для мене, на ціле літо був обов'язковими. Бо бабусь та дідусів я не мала, тому єдиний варіант відпочинку — табір. Починаючи з дванадцяти років їздила туди самостійно. Збирала валізу. На метро до станції «Святошино». Потягом до Бучі. Від станції «Буча» — пішки. А поверталася з піонерським галстуком повністю обписаним побажаннями від нових друзів. Тому на кожну зміну купувався новий галстук.
А море я побачила аж в 16 років. Це була Ялта. І досі згадую цю мить, коли вперше його побачила, навіть запах пам'ятаю.
20:16
+4
Бачу, що Ваше, пане Володимире життя тісно пов'язане з Пущою. І табір в Пущі-Водиці, і квіти Ви збирали для дружини в Пущі, і світлини зроблені в лісі, або біля прямокутного ставка що недалеко від площі Шевченка (напрямок Пущі).
світлини зроблені в лісі, або біля прямокутного ставка що недалеко від площі Шевченка (напрямок Пущі).


Трошки не вгадали… Фото зроблені біля ставка, що поруч з Кинь-Грусть і на Міністерці.
05:37
+3
Прочитав з охотою. Гарно все описано. Особливо бійка і ціцеронська промова на педраді. Аж не віриться, Володимире, що хлопчик захищається погрозами вчителям. Моє літо і мої піонертабори — це пасти корову кожен день: і в жару і в дощ. А до корови, коли я жив у баби, це щоденна робота у дворі і на городі.
10:09 (відредаговано)
+3
Аж не віриться, Володимире, що хлопчик захищається погрозами вчителям.


Як син вчительки, а потім і завуча школи, я дуже багато знав про службові справи з розмов мами з своєю сестрою (моєю тіткою) і бабусею.

Типова помилка дорослих — вони думають, що малі діти нічого не розуміють в дорослому житті!

Мама, приїжджаючи з нарад, розповідала: за що хвалили, за що лаяли; за що дали премію, а за що зняли; кого і за що підвищили, кого і за що понизили. В школі ж, як в армії. Вчитель не міг самостійно обрати школу, в якій викладає. Все за призначенням. І все вирішують райвно, міськвно і облвно. Крім того, ще був Народний комісаріат освіти.

На прикладі мами скажу. Була вчителькою мови і літератури в школі; потім перевели в іншу школу завучем; потім перевели в педучилище; потім знову перевели в школу завучем. І все вирішувалося без неї.
Як у пісні співалося в ті часи:
«Дан приказ ему на Запад,
Ей в другую сторону...»

Помилка в пошитті траурних пов'язок по смерті Сталіна, про що я вже згадував, могла обернутися для мами табірним строком мінімум на 5 років. (За політичним звинуваченням менше не давали!) А могли б дати і 10. Добре, що емоційний шок тоді був настільки сильний, що було не розборів, хто переплутав кольори. А далі амністія кримінальників, початок амністії політичних, ситуація з Берією, боротьба за владу в Кремлі. І обійшлося.А могло б і не обійтися, якби знайшовся хтось, хто хотів звести з мамою особисті рахунки. Накатав би донос в НКВД і справа б закрутилася… Чекісти не помиляються!
Типова помилка дорослих — вони думають, що малі діти нічого не розуміють в дорослому житті!

Абсолютно точно!
_чудово
Як приклад, завжди наводжу коротенький діалог епізодичної героїні з її подружками з якогось радянського фільму:
— А мой малыш мне вчера гаворит: «Мама, а у меня есть свое собственное мнение».
— Хааа-хааа-хааа-хааа!..

_стежу
Для учасниць діалогу описана ситуація є смішною.
Для мене учасниці діалогу — не дуже розумні самозакохані радянські «мамки».
_шкодую
Невеличкий приклад з мого власного життя.
Мені 4 роки, ми з мамою поїхали на базу відпочинку в Кирилівку (Азовське море) — мій дядя розщедрився на путівку для сестри. По ходу відпочинку, на сусідній базі відпочинку влаштовуються вечірні танці. Мама хоче піти потанцювати — але так, щоб тато не дізнався. Для цього намагається вкласти мене спати і каже:
— Синочку, я тут піду постою поруч з нашим домиком, послухаю музику, а ти спи.
Моя реакція:
— Мамо, хіба тобі тут не чутно? Та музика так гупає, що я заснути не можу! Отож не ходи нікуди, а сиди тут і слухай собі на здоров'я.
Мама й досі іноді розповідає про цей випадок як про курйоз, коли я «змусив її дотримуватися подружньої вірності».
_здивований
А для мене ситуація виглядає, як її суцільне глупство.
Бо вона не второпала, що зі мною треба домовлятися! Якби вона сказала: «Синку, я хочу піти потанцювати, а ти тут лежи і спи. Тільки потім татові нічого не розповідай», — я б її, звісно, відпустив і татові ніколи нічого не сказав би.
_соромлюсь
Але якщо мама не бачила в 4-річному синові особистості, з якою треба домовлятися — це її проблеми! А я їй не дохтур…

P.S. І на закуску — класика жанру:

Дядя Петя дійсно дурень!
12:40 (відредаговано)
+3
Мені 4 роки, ми з мамою поїхали на базу відпочинку в Кирилівку (Азовське море)


У 1988-му ми теж (я, дружина і донька) відпочивали у Кирилівці.
Аж не віриться, Володимире, що хлопчик захищається погрозами вчителям.

А чого ж?! Козеріг може. Ще й як може!..
Тим паче, описаний тут прийом називається «бити супротивника його ж зброєю»: це майже завжди найефективніше — бо пересічні люди зазвичай обдумують, як вони застосують власну «зброю», а не як від неї будуть захищатися!
_вибачаюсь
Тому все навпаки дуже достовірно.
11:56 (відредаговано)
+3
У моєму арсеналі була ще одна погроза, до якої не дійшло, бо битва була виграна…

Коли я сказав: "«Подумайте, яка буде думка про школу та про учительський колектив в райвно, міськвно і облвно, коли там стане відомо, що в нашій школі процвітають гра на гроші, грабунки, крадіжки, куріння, побиття малих школярів і «лапання» дівчаток!? На найближчі роки ви всі забудете, що таке премія. На кожній нараді у вищих шкільних інстанціях вас будуть ганьбити! І на будь-які підвищення ви теж можете не сподіватися!», — то це було А!

А Б… послідувало би, якщо б вони продовжили на мене тиск.
Тоді я готовий був сказати: «Ви мене вчили брати приклад з Павлика Морозова, піонера-героя, піонера № 1. Так от, я піду у міськвно і розповім про всі негаразди і злочини, які процвітають у школі і які ви покриваєте!»

Очевидно, що у них теж, особливо у директора, спрацювала чуйка, що треба закривати справу.

P.S.
А вигляд у мене дійсно був зразково-піонерським:
добре випрасувана шкільна форма, начищені до блиску черевики, шовкова, добре випрасувана, червона краватка, піонерський значок.
Відкрию ще один секрет. Багатьом з моїх однокласників шкільну форму брали трохи більшою за розміром, з метою економії «на виріст», щоб на пару-, а то й трійку років вистачило. І форма на них виглядала мішкувато. З часом, після частого прання, вона вицвітала; штани розтягувалися на колінах. Коротше, вигляд був явно не арійським.

А мені шкільну форму щороку купували нову, гімнастерку і штани тьотя підганяла по фігурі. Родичі вважали, що я повинен виглядати як офіцер, зважаючи на те, що мій двоюрідний брат Віталій був офіцером. Я навіть бляху на ремені начищав асідолом, щоб блищала. (Асідол мені брат привіз і навчив, як ним чистити бляху ременя. До речі, вже в армії я теж чистив бляху асідолом.)
Очевидно, недарма він був директором! _чудово Розумний був чоловік, очевидно…
12:04 (відредаговано)
+3
Як я вже згадував, після повернення з педради мама мені нічого не сказала. Не поверталася вона до цієї теми і в подальшому. Тільки десь у 1962 чи 1963 роках, вона розповіла мені, що тоді її кар'єра завуча висіла на волосинці. І вона вже роздумувала, у яку з найгірших шкіл Києва, а то й області, її переведуть вчителькою! До цього вона вже була готова. На тій педраді маму турбувало тільки одне — щоб мене не направили в спецінтернат!

Також вона зізналася, що була вражена, наскільки психологічно точно я наніс удар — в саме болюче місце учительського колективу: премія і кар'єрний зріст.

А директор, вже в приватній розмові з мамою після педради, сказав їй: «Твій хлопець буде юристом! Це його стихія!»
12:41
+3
Так воно і сталося. Став юристом і навіть генералом. А коли тобі, друже Володимире, присвоїли чин генерал-майора?
А коли тобі, друже Володимире, присвоїли чин генерал-майора?


Т-сс…
У 2015-му.
02:07
+2
А чого так тихенько? Ми, світочани, гордимося, що ти в нас генерал! А коли тобі присвоїли чин полковника? Я захистив кандидатську дисертацію в Ленінграді в 1980 р. А вчений ступінь кандидата хімічних наук мені дала московська ВКК в січні 1981 р. Ото було радості дома — перший вчений в роду…
11:05 (відредаговано)
+3
А чого так тихенько? Ми, світочани, гордимося, що ти в нас генерал! А коли тобі присвоїли чин полковника?


Анатолію, все по порядку… Не порушуй хронологію спогадів… _підморгування
Це ми з Вами — Козероги, полюбляємо в усьому порядок… А друг Анатолій — він полум'яний Овен, йому порядок не обов'язковий… _соромлюсь
19:42
+3
Ти пишеш, що коли вчився, тобі, Володимире, щороку купували нову форму. А ми в селі були раді хоч якійсь обнові. І весною і восени приходили у школу босі. У всякому разі у моєму 5 і 6 класі це було так. Це було у 1958 році. Тоді ж і аж до 1970-75 року в селі босими ходили колгоспниці.
20:26 (відредаговано)
+3
Ти пишеш, що коли вчився, тобі, Володимире, щороку купували нову форму. А ми в селі були раді хоч якійсь обнові.


Друже Анатолію, я не сприймаю твої слова, як докір. Для мене це інформація про життя в СРСР, яке сьогодні частина наших неповних розуму громадян ідеалізує!

АХ, тоді ковбаса була по 2,20! Ах, тоді горілка була по 2,87! Ах, тоді…

А коли їх запитуєш, а що взагалі вони тоді мали, і що мають тепер...!?
То оченята ховають!

Ти спровокував мене описати своє життя _посмішка
То, навзаєм, опиши і своє!
Хай читають і розуміють!
02:16 (відредаговано)
+2
Хай, друже, може й до цього дійде. Відомо, що матір Андрія Малишка (мала ім'я Ївга) приїхала вгості до сина з Обухова в Київ і це було, здається, до 1960 року. Вона ходила Києвом босою.
11:07 (відредаговано)
+3
Я у справжнє село (Говтву) вперше потрапив у 1977-му. Як жилося у селі знав тільки з роману Гончара «Собор».
20:48 (відредаговано)
+3
А ми в селі були раді хоч якійсь обнові.


НЕ все так однозначно, Анатолію!

Коли ми побралися, у 1974 році, то на весілля приїжджали родичі по лінії моєї дружини, що жили в Говтві, Козельщанського району, Полтавської області. А ми до них у село перший раз поїхали влітку 1977-го, коли доньці було 2 роки. У них була стара хата з долівкою, помитися можна було тільки сидячи на табуретці у бальї, коли тебе поливають водою з лійки… І т.п. незручності, як для нас городських жителів. Потім ми приїжджали на весілля племінника тестя… та просто в гості. Привозили різні подарунки з одежі, ковбасу, горілку — «казенку». І щоразу вони в розмовах казали нам, що ми живемо погано, що у нас грошей нема — живемо «від зарплати до зарплати»… І хвалилися, що у них на ощадних книжках лежать тисячі і тисячі.

Прийшла «перебудова»… Розпався СРСР… У них «сгоріли» на ощадних книжках 35 000! І у багатьох односельчан також пропали десятки тисяч.

І тоді вже я їх запитував: «Навіщо було берегти десятки тисяч папірців і жити без ванни і гарячої води в оселі!? Навіщо було жити без гарних меблів у хаті!? Чому не можна було купити в Києві і привезти в село гарні ліжка!?»
02:11
+3
Навіщо було берегти десятки тисяч рублів? А на що їх можна було тоді потратити? Навіть цеглу, цемент і пиломатеріали можна тоді було дістати лише по блату!
11:34 (відредаговано)
+3
Навіщо було берегти десятки тисяч рублів?


Наведу характерний діалог, мій з одним з родичів.
Десь на початку 1980-х колгосп побудував з десяток цегляних, чотирикімнатних будинків. Садиба складалася з 8 чи 10 соток землі (точно не пам'ятаю), будинку під шифером, цегляного сараю, погреба. Підлога у будинку дерев'яна. Підведено світло. Сучасна ванна і «титан» для підігріву води.
Садиба огороджена дерев'яним парканом.

Все це хазяйство коштувало 15 000 рублів. Можна було заплатити одразу всі гроші і отримати садибу у повну власність. З єдиною умовою — протягом 20 років цю садибу не можна було продавати.
А можна було оформити садибу в кредит на 10 років. І після виплати кредиту її теж не можна було продавати, здається, 10 років.

Племінник тестя оформив садибу в кредит. На моє запитання, чому не купив одразу, він відповів, що гроші треба берегти.
21:46 (відредаговано)
+3
А мені шкільну форму щороку купували нову, гімнастерку і штани тьотя підганяла по фігурі. Родичі вважали, що я повинен виглядати як офіцер, зважаючи на те, що мій двоюрідний брат Віталій був офіцером.


У цьому є ще один нюанс…
Приналежність до певної групи або кастовість.

Мій батько був інженером. Мати — вчителькою. Тобто, вони належали до касти цивільної інтелігенції. Мій двоюрідний брат був офіцером. Тобто, він належав до військової інтелігенції. Двоюрідна сестра закінчувала школу і планувала поступити в інститут. І я, як син інтелігентів, повинен був тримати цю сімейну традицію далі. Це було закладено у моєму гороскопі, у моєму соціотипі, у моєму місяці народження, нарешті, у моїй групі крові.

Оскільки я був малим і неосвіченим, то я ще не міг заявити про себе інтелектуально. Я повинен був вчитися і розвиватися духовно і фізично. Але рідні мої, за допомогою одягу та виховання культури поведінки, вже створювали мій майбутній імідж, вписували мене в касту інтелігенції.

Крім того, статус тодішнього вчителя і статус сучасного вчителя — це дві великі різниці, як кажуть в Одесі. Як син вчительки, а тим паче — завуча школи, — я повинен був виглядати якщо не зразково-ідеально, то достойно.
Мій батько був інженером. Мати — вчителькою. Тобто, вони належали до касти цивільної інтелігенції. Мій двоюрідний брат був офіцером. Тобто, він належав до військової інтелігенції. Двоюрідна сестра закінчувала школу і планувала поступити в інститут. І я, як син інтелігентів, повинен був тримати цю сімейну традицію далі. Це було закладено у моєму гороскопі, у моєму соціотипі, у моєму місяці народження, нарешті, у моїй групі крові.

Пощастило Вам із цим!.. _шкодую

Оскільки я був малим і неосвіченим, то я ще не міг заявити про себе інтелектуально. Я повинен був вчитися і розвиватися духовно і фізично.

А отут не зрозумів: що означає «я ще не міг заявити про себе інтелектуально» і як це пов'язано з необхідністю розвитку?!
_стежу
НМД, описана вище поведінка на педраді саме й була "інтелектуальною заявкою по себе майбутнього"! Причому цю «заявку» оцінив за достоїнством навіть директор Вашої школи…
11:16 (відредаговано)
+3
Пане Тимуре, я мав на увазі, що у дошкільному віці та у перші шкільні роки, я насичувався знаннями з сімейного кола, з оточення комуналки, з книжок, з дворового і вуличного життя, з шкільного життя… Ці знання відкладалися в голові, сортувалися, осмислювалися і поступово використовувалися.

Весна 1959-го, коли я стояв на педраді. це закінчення п'ятого класу, це 12 повних років і вже пішло на тринадцятий. Це більше сотні прочитаних книжок і власний життєвий досвід. І, на той час, вже в якійсь значній мірі сформований власний світогляд.
11:22 (відредаговано)
+3
Забігаючи наперед, відзначу, що Віталій (брат) звільнився зі служби в званні полковника; Лідія (сестра) закінчила інститут, працювала в Держплані УРСР (їй допоміг влаштуватися на роботу дідусь Іринки М.).
працювала в Держплані УРСР

Можливо, вона десь перетиналася з моєю мамою… _стежу
12:57
+1
Ось у цьому дописі Володимира коментується без русизмів .
20:48
+4
Біля ванни стоїть оголена Оленка, донька сусідки Ольги Михайлівни. Я завмираю! Переді мною – сімнадцятирічна Афродіта! Знаючи, що ми у від’їзді, Оленка не закрила двері на крючок.
Стався і зі мною подібний випадок. І не в дитячому чи підростковому віці, а вже після 40 років. У п'ятницю ввечері їдемо ми з Лідою на дачу (Галинка, Бородянського району). У Немішаєво «голосує» чоловік з хлопчиком, років 7-8-ми. А в мене принцип: батьків з дітьми завжди підбирати. Машина завантажена — будували ж дачу, але якось усілися. Через якийсь час наш пасажир каже що йому здається що у машині «підвиває» задній міст. Я з цим погоджуюсь, а він на це каже що може допомогти, бо працює у Немішаєво на розборці битих машин. Каже що його по вуличному зовуть Фофа, і що його знає все Немішаєво. Запропонував, їдучи з дачі, заїхати за ним у Бородянку за такою то адресою, поїдемо в Немішаєво і там все вирішимо.
Заїжджаю я за вказаною адресою, натискаю на кнопку дзвінка і… Двері відкриває красивенна дівчина у червоному пеньюарі. Я заціпенів. А вона, побачивши мою розгубленість, на диво не поспішила закрити двері чи піти одягнутись, а з усмішкою насолоджувалася моїм здивуванням і розгубленістю і владою своєї краси. Нарешті я спромігся спитати за Фофу. Вона сказала що такий тут не проживає, я вибачився і покотився сходами вниз. Відтоді, коли траплявся «голосуючий» чоловік, ми з Лідою казали: «О, черговий Фофа. Треба підвезти…
Стався і зі мною подібний випадок. І не в дитячому чи підростковому віці, а вже після 40 років.


Аналогічний з Вашим, пане Миколо, випадком був і у мене у віці 30 років. Робив для Спілки художників одну роботу: фотозйомку графічних творів одного відомого художника. У мене список творів, які треба сфотографувати: в музеї, у фондах СХ, вдома у художника. Закінчивши фотографування в музеї і у фондах, домовляюся про фотографування вдома. Сам художник лежить у лікарні. Зі мною працює його донька, років 45-47. За домовленістю приїжджаю вранці, десь 8-й годині, до них додому. Донька збирається на роботу. Заводить мене в одну з кімнат. Там стоїть мольберт… На столі лежить відібрана для фотографування графіка. Донька мені каже: ось графіка, а я поспішаю на роботу. Зараз вам N принесе каву і працюйте. Якщо щось буде треба, то покличете N… (N — це її донька, онучка художника).

Ставлю штатив, закріплюю фотоапарат, ставлю одну з робіт на мольберт і налаштовую фотоапарат для зйомки… Раптом відчуваю ароматний запах кави і, одночасно, за спиною лунає мелодійний голос: «Добрий ранок!». Повертаюся і… Добре, що в руках нічого не було, бо обов'язково впустив би на підлогу. Дівчина років двадцяти у голубому пеньюарі з маленьким підносом у руках, на якому філіжанка кави, розетка з цукром і ложечка.

Я заціпенів, а вона точно, як Ви пишете пане Миколо, «насолоджується моєю розгубленістю і владою своєї краси». Я спромігся пробурмотіти «Добрий ранок!» і попросив поставити каву на стіл. В руках би я чашку точно не втримав! Усміхаючись вона поставила піднос на стіл і сказала: «Якщо Вам буде щось потрібно — покличете!». Повернулася і граціозно зникла за дверима.

Дуже хотілося кави… Взяв чашку, а руки тремтять. П'ю каву і думаю про таємничу владу, які жінки мають над нами чоловіками!
23:14
+4
Радію з того що не одному мені випало таке пережити. Тепер є що згадати. Але у вас був складніший випадок. Мене вона «ошелешила» — і я покотився сходами вниз. А вам треба було продовжувати працювати. Я б так не зміг. Я обов'язково сказав їй що «мені ще щось треба» і покликав її.
Я б так не зміг. Я обов'язково сказав їй що «мені ще щось треба» і покликав її.


Ідея гарна! _чудово
Але у неї були дуЖЖе високопоставлені родичі!
І можна було поїхати по безкоштовній путівці будувати БАМ. В кращому випадку.
13:17 (відредаговано)
+3
Отже, друзі, ми — чоловіки, таки підвладні жінкам.
Отже, друзі, ми — чоловіки, таки підвладні жінкам.


Навіки віків!
Але це стосується тільки чоловіків з традиційною природною орієнтацією! _підморгування

Випадкові Дописи