Погляд у минуле… Частина_VIII

Піонерія…

Хоча піонерський рух був створений за зразком скаутського руху, він відрізнявся від нього за суттєвими аспектами: система мала всеосяжний державний характер і ставила собі на меті ідеологічну індоктринацію дітей та їхнє виховання як громадян, цілковито відданих комуністичній партії та радянській державі!

Потрібно було щоденно носити червону піонерську краватку та піонерський значок з портретом Леніна і написом «Будь готов!» Також нас зобов’язали виписувати газету «Піонерська правда».

Одночасно колишні «зірочки» реорганізували на «ланки» (5 – 10 піонерів), з яких створили «загін». На чолі «ланки» стояв «ланковий», а керував загоном «голова ради загону». Кожен загін мав прапор, і колектив загону обирав «прапорного».

Я бути активістом не прагнув і висловив бажання продовжувати опікуватися класною бібліотекою, яка на той час вже нараховувала більше сотні книжок. Треба було вести облік виданих книг, а також підклеювати порвані сторінки, бо не всі акуратно поводилися з книгами. Класна керівниця схвально поставилася до моєї ініціативи і я залишився бібліотекарем.

З раннього дитинства мене привчили до акуратності і дбайливого ставлення до речей. Тому шкільна форма у мене завжди була в порядку, штани з напрасованою стрілкою, піонерський галстук ідеально чистим і теж добре випрасуваним, за що мене часто ставили в приклад, оскільки багато хто з однокласників мав дурну звичку гризти кінчики галстука (або дерев’яну ручку). Але у мене це було не від поваги до символіки, а банально простіше – прасування було досить складною процедурою. Праски, а їх у нас було дві, були чавунними і нагрівалися на газі. Поки однією прасуєш, друга нагрівається. Важливо було не перегріти праску, інакше можна було спалити галстук.

Тому до школи я йшов без галстука, він лежав у мене в портфелі. На шкільному подвір’ї я одягав галстук і на заняттях був з галстуком. Після закінчення уроків, коли я виходив на вулицю, галстук знову відправлявся у портфель, де спокійно лежав до наступного дня.

Літні канікули 1957-го

Ще взимку мама пообіцяла, що влітку ми поїдемо на море. Про море я вже багато чого прочитав (романи Стівенсона, Новікова-Прібоя і Жюль Верна, розповіді Станюковича), але реально представити море не міг.

Квитки заздалегідь придбані, родичі допомагають нам зібрати речі, проводжають на вокзал. Вже вечір, стоїмо на пероні, подають на посадку потяг. Його тягне маленький маневровий паровоз. Показуємо квитки провідниці, заходимо у плацкартний вагон, знаходимо наші місця. У мами нижня полиця, а у мене верхня, над нею.

Через деякий час вагон різко трусонуло. Я подумав, що ми вже відправляємося в дорогу, але це тільки причепили до потяга наш основний паровоз, який і повезе нас у дорогу.

Нарешті потяг повільно рушив з місця. За вікном попливли пригороди Києва і ми вирвалися на відкритий простір. Колеса стукотять на стиках рейок, у віконце залітає вітерець. Разом з вітерцем залітає і дрібненька сажа.

Провідниця проходить по вагону, збирає квитки і розкладає їх у спеціальну сумку, приймає замовлення на постіль і чай.

Закінчивши з квитками, розносить гарячий чай у гранованих стаканах в підсклянниках. Ми п’ємо чай, а провідниця розносить постільну білизну в опломбованих мішечках із тканини.

Мама стелить мені постіль, я забираюся на свою полку і під перестук коліс засинаю.

Наступного дня ми досить часто зупинялися на різних станціях. Під час зупинок до потяга підходили місцеві жителі з різними продуктами і солодощами, які пропонували нам купити.

На одній із зупинок по вагону пройшов глухонімий, який поклав на столик поштовий конверт, показав на нього пальцем і пішов далі. Я одразу відкрив конверт і витягнув з нього з десяток фотографій. Це були фотографії оголених жінок у некрасивих позах. Мені вони не сподобалися, та й якість фотографій була поганою. Я на той час друкував фотографії набагато якісніше. Чоловік, який сидів на нижній полці, навпроти нашої, сказав, щоб я поклав фото назад у конверт. Я сховав фотографії у конверт. Через деякий час глухонімий повернувся, забрав конверт і пішов.

Нарешті ми прибуваємо у Сочі!

Море і Дендрарій! Дендрарій і море! Про це треба написати окремо, детально, що я і зроблю пізніше.

Непомітно пройшов місяць. Щодня ми ходили на море, разів 5-6 були в дендрарії. Я зібрав колекцію різних листочків з дерев і кущів, розклав їх між аркушами паперу, щоб засохли, позаписував назви всіх рослин.

(На літні канікули у кожного нас було завдання – зробити гербарій із засушеного листя дерев та кущів, засушених квітів. Потім колекцію закріпити нитками у альбомі для малювання і підписати назви рослин і дерев. А з початком занять, на уроках розповідати «Як я провів літо» і показувати свої гербарії.)

На морі ми провели майже місяць. Потім поїхали до маминих родичів у Харків. Там пробули ще пару тижнів. І через півтора місяця подорожей ми повернулися додому.

Афродіта в інтер’єрі ванної кімнати

Згідно із заведеним розкладом, пів на десяту вечора я стелив собі ліжко і йшов у ванну чистити зуби, вмиватися і мити ноги. Якщо до десятої залишалося хвилин 10-15, то мені дозволялося прочитати ще кілька сторінок з книги.

Натискаю на вимикач нашої лампочки, штовхаю двері у ванну і роблю крок уперед… Біля ванни стоїть оголена Оленка, донька сусідки Ольги Михайлівни. Я завмираю! Переді мною – сімнадцятирічна Афродіта! Знаючи, що ми у від’їзді, Оленка не закрила двері на крючок.

Очевидно у мене був дуже кумедний вигляд, бо Оленка посміхнулася і потріпала мене рукою за чубчика. Це вивело мене із остовпіння і я промовив: «Можна до тебе доторкнутися!?» Оленка дзвінко розсміялася, потім взяла мою ліву руку, по черзі доторкнулася до своїх грудей… і, не даючи мені оговтатися від такого несподіваного дива і щастя, повернула мене за плечі до дверей і м’яко виштовхнула в коридор. Двері зачинилися, клацнув крючок і я почув її голос: «Не забувай, що це наша таємниця! Вимкни свою лампочку!» В голові у мене все крутилося, очі застилав туман, серце шалено калатало! Якось дістався до кімнати і хвилин сорок приходив до тями! Мама здивовано запитала: «Вже початок одинадцятої, а ти ще не помився. Що трапилося!?» Я свято оберігав таємницю, тому відмовився, що зачитався цікавою книжкою і не встежив за часом… А вона не помітила, що в руках у мене ніякої книги не було.

Коли ми іноді зустрічалися з Оленкою в коридорі чи на кухні, у мене одразу починало шалено калатати серце, я вітався, хотів сказати їй щось приємне, але у мене миттєво пересихало в роті. Залишалася тільки посмішка і палаючі очі. А Оленка з посмішкою дивилася на мене, куйовдила мій чубчик і йшла по своїх справах.

Це видіння Оленки-Афродіти переслідувало мене років до сімнадцяти, коли вже серйозно займаючись фотографією я, під впливом фотографій оголеної натури, що друкувалися у чеському «Фоторевю», не умовив дівчинку, з якою вже зустрічався, сфотографуватися оголеною до пояса. Іринці Н. було чотирнадцять з половиною років, вона теж захоплювалася фотографією (ми і познайомилися на фотоклубі)… Але це вже інша історія, тому не буду порушувати хронологію спогадів.

П’ятий клас і перша крута бійка

З п’ятого класу нас вчили вже різні вчителі. Одні викладали свій предмет дуже цікаво, і навіть коли дзвенів дзвоник на перерву, ми сиділи і були готові пожертвувати іграми та біганиною, щоб послухати ще. Деякі ж відчитували свій предмет так нудно, що при перших звуках дзвінка ми зривалися з місця і неслися з класу на вулицю.

До речі, дзвінок подавався ручним дзвіночком. На кожному поверсі школи призначався черговий, який бігав по коридору і тряс дзвінок, оголошуючи про перерву. Аналогічно подавався і сигнал про закінчення перерви.

Нічого особливо цікавого про п’ятий клас я сьогодні пригадати не можу (якщо пізніше щось пригадається, то розкажу), окрім романтичного епізоду з «Джульєттою» (Галинкою Л.), про який я вже повідав, та крутої бійки вже навесні 1959-го.

Як я вже згадував, в нашій школі було декілька верховодів років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Вони постійно грали «в пристінок» та «чико», курили самі і вчили курити менших, матюкалися самі і вчили матюкатися менших. Ігри на гроші вимагали грошей. Тому вони забирали у менших, особливо у першо- і другокласників, частину кишенькових грошей (які батьки їм давали на газовану воду з сиропом і морозиво), залякуючи реальними запотиличниками і пенделями та погрозою більш сильного побиття. Кожен з таких верховодів мав свиту з менших хлопців, які під керівництвом ватажка брали участь в грабунках і побитті малечі, вислужуючи перед ним.

Один з таких ватажків якось присікався до мене. Без жодних пред’яв він вліпив мені пару запотиличників, а один з його підручних обшукав мої кишені і забрав грошову дрібницю і складаного ножика. Після чого один з холуїв дав мені пенделя під зад, сказавши щось на кшалт: «Вали звідси!» і матюкнувся. Сили були явно нерівні і мені залишилося тільки піти геть. Чесно кажучи, ножика мені було не шкода, оскільки у мене складаних ножиків було аж три. І в школу я брав найгірший. Але сам факт знущання і пограбування був плювком в душу! Десь через тиждень епізод пограбування повторився. Очевидно, що моя спокійна поведінка і відсутність опору в аналогічній ситуації раніше, надавали ватажку і його холуйчикам впевненість у безкарності!

І от іду я в школу. По дорозі зустрічаю Галинку Л. і йдемо разом. Коли зайшли на подвір’я школи, то я сказав, що мені ж треба одягнути піонерський галстук і ми зайшли за ріг будинку школи. А там якраз цей ватажок грав з хлопцями в «чіко». Сидячи навпочіпки, він бив по монетах биткою. Побачивши мене, він голосно сказав: «О! Копієчка прийшла! Гей, шмаркач, ану йди сюди!» Холуйство заусміхалося, передбачаючи розвагу. А у мене все скипіло в душі і в голові. Тим більше, що екзекуція наді мною мала відбутися на очах дівчинки! Така ганьба мене не влаштовувала!

Слід сказати, що портфель, набитий підручниками і зошитами, важив кілограмів зо три, а то й більше. А крім підручників в ньому ще лежала товста книжка для читання. Хочу звернути увагу ще на одну особливість портфелів нашого шкільного часу – внизу, на кутах, вони мали металеві накладки.

Рішення виникло блискавично! Я підбіг до кривдника і з усього розмаху вдарив його боковиною портфеля по потилиці! Удар був настільки сильний і неочікуваний, що хлопець простягнувся на весь зріст на асфальті. А я вдарив його портфелем по голові і по спині ще декілька разів! У мого кривдника був розквашений об асфальт ніс, кров текла ручаєм… І нещодавно нахабний і грізний ватажок, що наводив жах на малечу, почав голосно благати більше його не бити! Холуйство перелякано відбігло, покинувши його напризволяще.

Наступного дні ватажок не прийшов до школи. А через два дні стало відомо, що від моїх ударів у нього стався струс мозку і його поклали в лікарню.

Батьки прибігли зі скаргами до школи і мене викликали на педраду!

На той час вчителям вже було відомо, що ми з мамою рідня.

Почалася педрада… Першою виступила класна керівниця мого кривдника. Вона живописно розказала, який я негідник і як жорстоко я побив учня її класу. Під час розповіді вона весь час позирала на мою маму, яка сиділа опустивши очі. Я зрозумів, що між цією вчителькою і мамою були якісь терки і тепер вчителька використовує момент, щоб звести особисті рахунки. За нею виступили батьки кривдника. Для початку вони пред’явили довідку, що у хлопця струс мозку середнього ступеня і сліди побоїв на обличчі! Далі з їхніх слів виходило, що синок – просто «ангел у плоті»! Ну, а я – бандит! Закінчили свою звинувачувальну промову вони вимогою виключити мене з піонерів, на тиждень виключити з школи, а за цей час підготувати документи для направлення мене у спеціальний інтернат закритого типу!

В обговорення знову встряла класна керівниця кривдника – вона підтримала пропозицію батьків щодо мене!

Моя чуйка стукала у підсвідомість і волала, що справа запахла керосином.

Втрачати було нічого і я перейшов до нападу!

На підвищених тонах, але спокійно, я сказав, що класній керівниці і батькам краще закрити рота! Не даючи ні секунди для перехоплення управління, я продовжив, що мій кривдник – грабіжник і хуліган: він неодноразово відбирав гроші у малих школярів і бив їх. Крім того, він «лапає» дівчаток! І залазить руками не тільки за пазуху, а й у трусики! Така поведінка недостойна комсомольця! А оскільки йому вже є чотирнадцять років, то він підлягає кримінальній відповідальності за грабунки! Таким чином, якщо мене виключати з піонерів і піднімати питання про відправку у спецінтернат, то необхідно виключати його з комсомолу і передавати справу у міліцію для кримінальної справи, суду і відправки у колонію для неповнолітніх!

Наступила мертва тиша! Такого повороту ніхто не чекав! Я зрозумів, що переміг і кинув на ваги педради останній вбивчий аргумент! Я сказав: «Подумайте, яка буде думка про школу та про учительський колектив в райвно, міськвно і облвно [1], коли там стане відомо, що в нашій школі процвітають гра на гроші, грабунки, крадіжки, куріння, побиття малих школярів і «лапання» дівчаток!? На найближчі роки ви всі забудете, що таке премія. На кожній нараді у вищих шкільних інстанціях вас будуть ганьбити! І на будь-які підвищення ви теж можете не сподіватися!»

(Справа в тому, що мама, як завуч школи, часто бувала на різного рівня нарадах, де обговорювалися шкільні справи та надзвичайні події. І досить часто вона це розповідала бабусі, вважаючи, що я не слухаю, а якщо навіть і чую розмову, то все одно нічого в ній не розумію. Виходячи з такої хибної уяви, мама все розповідала відверто. А я вже з її розповідей знав, що шкільне керівництво завжди намагається приховати негаразди, тому що це впливає на премії і на перспективи підвищення в шкільній ієрархії. От я і скористався на педраді своїми знаннями про учительське життя.)

Першим оговтався директор. Досить миролюбно він промовив: «Цицерон, ти вільний і нікому про педраду ні слова! До побачення!» (Директор був викладачем історії, тому він і назвав мене Цицероном.)

Мама повернулася з педради години через дві і вигляд у неї був веселий. Очевидно, що справу проти мене закрили. Але мені вона нічого не сказала.

Десь через місяць з лікування повернувся мій кривдник. В школі ж у мене склався авторитет хлопця, який вміє за себе постояти, і мене більше ніхто не зачіпав!

Піонерія і піонерські табори

Піонерія мала одну привабливу сторону – літні піонерські табори, які були розташовані серед лісу в Пуща-Водиці! Одна зміна продовжувалася три тижні. Путівки в ці табори видавалися профспілковими організаціями по місцю роботи батьків. І, якщо батьки працювали в різних організаціях, то можна було провести в таборі дві зміни.

[1]. Райвно – районний відділ народної освіти; міськвно – міський відділ народної освіти; облвно – обласний відділ народної освіти.

Далі буде…