До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Ти туди не ходи!

Ти туди не ходи!
Джерело матеріалу:

Маленьким дітям батьки пояснюють, що якісь речі не можна робити, наприклад, не можна щось тягнути до рота або просто — брати в руки, чи кудись влазити. Причому, більшість заборон не можна пояснити докладно, оскільки дитина не володіє необхідним обсягом знань для розуміння суті заборони. Тоді придумуються якісь абстрактні страшилки, на кшталт Бабайки, або дитині обіцяють неприємності, які вона точно вже може собі уявити й усвідомити.

Трохи пізніше всі питання безпеки вже пояснюються на основі простих законів фізики, хімії або чогось подібного. Але в будь-якому разі, все це більш-менш просто для сприйняття, коли плече причинно-наслідкового зв'язку не дуже довге. Коли йдеться про якісь великі процеси або часові проміжки, доводиться або апелювати до духовних начал, або просто створювати прямі заборони, які мають конкретне і важке покарання. Наприклад — красти погано. Вам це розповість місіонер-християнин і буде спиратися на відповідну заповідь Божу, яка була написана на смарагдових скрижалях.

Причому нікого, хто живцем бачив цей напис, не знайдеться, як не знайдеться ані того, хто хоч краєм ока бачив ці скрижалі. Навіть в церковній літературі зображення скрижалів — істотно різниться, і для того, щоб це сприйняти як імператив, людина повинна підлаштувати свою психіку під тональність релігії в режимі, відомому як «віра». І то, навіть вірянин, пройшовши свій життєвий шлях до останнього кроку, озирнувшись, може побачити одну, максимум — дві заповіді, які він міг порушити, але не порушив. Заборона з рабами, наприклад, може не скластися просто з технічних причин.

Для людей умовно віруючих, що не дотримуються релігійних правил, але своїм виглядом, висячими хрестами, походами в церкву й іншим імітує віру, і для людей чесно не віруючих є інша книжка — зведення норм і правил з зазначенням причинно-наслідкового зв'язку. Вона називається «Кримінальний кодекс». Там вказані гріхи, за які передбачено відповідне покарання. Вони хоч і не смертні вже, але їх і набагато більше десяти.

Але є професії, де порушення заборон має швидкі й фатальні наслідки. Наприклад, саперові інструктор чітко пояснює, що ось цей сірий тросик не можна чіпати, поки не зробиш певні маніпуляції, а ось цю штуку можна викручувати тільки якщо вона стоїть в певному положенні. Ти можеш плюнути на ці настанови і вчинити на власний розсуд, але це буде останнім твоїм рішенням. Тому сапер, який вийшов на пенсію за віком чи по закінченні контракту, а не за інвалідністю — напевно не відступив від норм і правил жодного разу.

Це стосується і менш кровожерливих прикладів. Будь-яка людина, привезена до лікарні з якоюсь недугою або травмою, навіть в зовсім поганому стані може почути розмову лікарів щодо подальших заходів. Якщо вона почує подібний діалог:

— Колего, тут без трепанації ніяк не обійтися. Так що готуйтеся і за годину оперуватимете.

А той у відповідь:

— Ну, я не хірург, і навіть не тримав в руках ні скальпеля, ані затиску, але, звісно, спробую почикати й попиляти цього пацієнта, — ви докладете всіх зусиль, щоб не потрапити в руки цього діяча.

Точно так само, якщо ви почуєте від президента слова: «Я, звісно, не дипломат...» або «У мене, звісно, немає досвіду...», то спробуєте позбутися такого діяча, поки він не зарізав вашу країну, разом з вами і вашими дітьми. Хоча тут — не все просто. Саме в останньому випадку причинно-наслідковий зв'язок не такий очевидний, як в прикладі з сапером і тому — можуть бути варіанти. Єдине, що має спрацьовувати в такому разі — досвід.

Не ваш особистий і, можливо — не досвід вашого покоління ба навіть не вашого народу, але для цього перед очима мають бути однотипні приклади, які дає історія. А незнання історії якраз і веде до повторення помилок, що вже були допущені кимось і спричинили негативні, трагічні або катастрофічні наслідки. Ось один такий приклад, який у нас не дуже добре відомий, але в якому програються ті моменти, що для нас корисні просто тут і зараз.


Все почалося з того, що китайська імператорська династія Цин, заснована манчжурскими кланами, домоглася відчутних успіхів, підпорядковуючи собі сусідів. Експансія імперії виявилася успішною і зокрема, територія імперія включила в себе Тайвань, частину Тибету й Уйгурську імперію. Загалом, це було величезне територіальне утворення, населене численними народами.

У цей момент на імперію зійшло те, що набагато пізніше гупнуло на іншу імперію, що існує в формі федерації та знаходиться на півночі й сході від нас. Це називається величчю. Оскільки це є відправною точкою для всієї наступної повісті, слід зупинитися на найсвіжішому прикладі цієї величі.

Отже велич, в російському виконанні — це картина, якою завішують дірку в шпалерах або тріщину в стіні. Справді, ніякі параметри матеріального чи нематеріального характеру не роблять ні країну, ані її населення чимось видатним або гідним наслідування і копіювання. Сірість, вбогість, злостивість і жадібність — єдине безперечне досягнення. Але щойно почнеш вести мову про те, чим же прикметна ця країна, то зрештою, дійдеш до простого визначення, яке виражається зручністю життя. Власне кажучи, цей критерій — основний на Заході, не сприймається в принципі азіатчиною.

Але коли власне населення може, роззявивши рота, спостерігати за різницею життя в «країні-переможниці» РФ і Німеччині, чи, не дай Боже, в Японії і порівнювати з тим, що вони мають у себе вдома, то мимоволі стануть виникати непотрібні запитання, які саме і прикривають «велич», яку доладно ніхто не може собі уявити в істинному вигляді, а тому — порівнюють з хамоватою бравадою. Саме тому вони влаштовують брудні бойовиська в готелях курортів, мочаться в басейн і коять те, що добре відоме як «руссо туристо».

І навпаки, прагнення до максимальної зручності життя є основною ознакою цивілізованої країни. Насправді, це фундаментальна відмінність. Коли зусилля спрямовані на максимальне підвищення комфорту життя в своїй країні, на це спрямовується максимум зусиль і робиться це постійно. Грубо кажучи, там розуміють, скільки праці й коштів треба вкласти в те, щоб вилизати свою країну від столиці і до найдальшого хутора так, щоб повітрям можна було дихати, воду пити просто з крану, а по дорогах — можна було їздити і не боятися, що якесь бидло просто по приколу все це зламає.

Свідомість цінності всього цього призводить до вражаючих результатів. Наприклад, суспільство вирішує, що простіше платити допомогу по безробіттю і видавати купони на безкоштовну їжу в супермаркетах, ніж мати на вулиці грабіжників, які не знайшли роботи і пішли грабувати. Зараз не йдеться про тих, хто піде грабувати по-любому.

Такі люди є в кожному суспільстві, але більша частина грабіжників просто зникне з вулиць. Більш того, у багатьох випадках виявиться, що сукупність соціальних гарантій, що надаються державою цій верстві населення, включно з допомогою, талонами та іншими речами, виявиться вищою за середню зарплатню в країні, притрушеній величчю.

І ось замість того, щоб власні громадяни розглянули ці просто жахливі відмінності, їм в рот засовують соску з написом «велич», яку вони і смокчуть все своє життя.

Але такий стан речей дає ще один, вкрай важливий ефект. Країни з таким менталітетом і такою системою цінностей апріорі не бажають розширення своїх територій. Навіщо? Вони прекрасно знають, скільки зусиль, грошей і часу коштуватиме підтягування цієї землі до власних стандартів. Вони не підуть собі відвойовувати якийсь убитий гадючник, щоб потім вилизувати його і приводити до тями населення, яке не змогло чи не захотіло наводити лад на власній землі.

Думаю, що після приєднання Східної Німеччини до ФРН, там десять разів подумають про те, чи варто повертати собі Східну Пруссію, яка зараз називається «Калінінградською областю», навіть якщо лепрозорій віддасть її задурно.

Але повернімося до Китаю. Коли він розширився і став дійсно величезною державою, на нього теж впала велич.

Загалом, китайська династія Цин правила вже 200 років, і водночас на Далекий Схід стало потрапляти все більше торговельних суден зі Старого Світу. Англійці, іспанці, португальці стали завозити туди свої товари, а в обмін — закуповувати місцеві, абсолютно дивовижні товари, які «на ура» йшли в Європі.

Зрештою, посольства різних країн стали просити про встановлення торговельних відносин з Китаєм. Але велич там вже набула настільки важких і хронічних форм, що попередньою умовою для будь-яких відносин було названо безумовне визнання цими країнами (включно з Англією) підлеглого становища щодо Китаю.

Тобто, місцевого імператора настільки попердолило, що він взагалі слабо собі уявляв, наскільки сильно стала «тиснути» йому його власна велич. Зрозуміло, що такі замашки закінчуються погано і це таки сталося. Європейці вже мали великі плацдарми в Південній Азії та Індокитаї, а тому — відносини з Китаєм стояли на порядку денному.

Особливо успішною, в цьому плані, виявилася Британська Імперія. Вона вже захопила Індію з її величезними ресурсами і рухалася далі. Треба зауважити, що Китай не допускав вільної торгівлі європейців на своїй території, відвівши для цього кілька суворо встановлених місць. Причому, сама торгівля велася не в режимі обміну товарів, а за срібло.

Тобто, в той момент Китай ставив торгівцям явно дискримінаційні умови, залишаючись досить закритою територією. Але Архімед мав рацію щодо успішного застосування гвинтів там, де лінійні методи дають осічку. Оскільки в Китаї була своя медична школа, в якій цінувалися незвичайні, а часто — дуже дивні речовини, англійські торгівці дуже швидко вирахували, що тут дуже цінується опіум, який застосовувався в різних формах і при різних медичних процедурах.

У колоніальній Індії цей продукт вже давно був виявлений і розширити виробництво опіуму нічого не вартувало. До речі, сама Британія заборонила використання цієї речовини на Альбіоні. Загалом, англійці спробували замінити срібло, як засіб розрахунку, на опіум і китайські торговці з ентузіазмом сприйняли цю можливість. При розрахунках опіумом у них виходив куди більший профіт, коли вони його перепродавали далі, вглиб Китаю. Вже з середини 1700-х років англійці практично повністю перейшли на опіум, як на платіжний засіб.

Водночас в Китаї почалося зростання опіумних наркоманів. Оскільки наркотик викликав стійке звикання, то попит на нього постійно зростав і англійці просто підставили руки під дощ зі срібла. Причому, вони не підсаджували китайців на дурь. Це робили перекупники і кінцеві продавці — китайці. Англійці просто задовольняли зростаючий попит на опіум.

Причому, тут ми б не стали звинувачувати англійців у такій брудній торгівлі. Як ми пам'ятаємо, їм спочатку були поставлені нерівноправні умови, в плані засобів взаєморозрахунків, а по-друге, всі європейці навряд чи забули ту образливу умову, яку їм поставили від імені імператора Китаю. Тобто, місця докорам сумління не було абсолютно.

Спочатку не дуже помітна проблема наркоманії стала настільки серйозною, що дійшла до імператорського палацу. Йому було повідомлено про те, що в Китаї вже близько півтора мільйони наркоманів і число їх зростає з прискоренням. Імператор Даогуан був стривожений мільйонами наркоманів і потоком срібла, котрі залишають Китай, замість того, щоб навпаки прибувати з Європи. Він вирішив покласти край цій епопеї одним махом. Як це часто буває, дії впертого ідеаліста довели конфлікт до головного болю. У 1839 році нещодавно призначений імперський комісар Лінь Зексю запровадив закони, що забороняли торгівлю опіумом по всьому Китаю.

Більш того, він заарештував 1700 продавців і захопив ящики з наркотиками вже в китайських гаванях і навіть на морських суднах, що стояли на рейді. Потім він знищив їх усіх. Це склало близько мільйона кілограмів опію, який був викинутий в океан. Лінь навіть написав вірша, вибачаючись перед морськими богами за забруднення.

Тут виник другий урок, після «величі». Легше задавати статус-кво від самого початку, ніж кардинально міняти правила гри на ходу. Найчастіше це не пройде без бійки. До цього моменту вже виросло чотири покоління торгівців, які грали за цими правилами і система доволі щільно усталилася. Тут не варто особливо занурюватися в характер торгівлі, а саме — оплату товарів опіумом. Як ми писали вище, не було б попиту, не було б і постачань. Англійці створили цілу індустрію виробництва опію, вклали в неї кошти і якби в Китаї стали жорстко переслідувати цю торгівлю від самого початку — проблем особливо і не виникало б.

Це все одно, якщо ти стоїш рачки все життя, як деякі наші політичні діячі, а потім раптом випрямляєшся і кажеш: «Хвилиночку!» — тут одразу виникне передумова для скандалу і мордобою. Ми всі, а потім і Порох, стали розгинати України з тієї позиції, в яку поставили нас Кравчук і Кучма, у відповідь — отримали бійку, але в ній ми почали добре валити супротивника і статус-кво став оновлюватися. Тепер прийшло ось це, яке хоче знов поставити Україну рачки. Треба розуміти, що їм так зручно стояти, але ми цього вже не дозволимо і це неминуче матиме класичні наслідки.

Так сталося і в Китаї. Британські торговці звернулися до керівництва імперії, мовляв тубільці утискають нашого брата і спочатку навіть хотіли вимагати в уряду компенсацію, як це зробила бородата бабуся, але тоді з компенсаціями номер не вийшов, але був обраний інший шлях вирішення питання. У листопаді 1839 року спалахнула Перша Опійна війна.

Все, як завжди, почалося з дрібниць. Британці встановили морську блокаду Перлової бухти, а коли торгівці спробували її прорвати, відкрили попереджувальний вогонь. Китайці зібрали свій допотопний флот і вирішили супроводжувати торгівців, погрожуючи флоту англійців. Загалом, англійці, з двох своїх кораблів «HMS Volage» і «HMS Hyacinth» відкрили вогонь і потопили все, що зайшло на відстань пострілу. Китайці ретирувалися.

Але якщо вже пішло таке діло, то до місця подій висунулася повноцінна ескадра з 44 бойових кораблів, яка через 7 місяців прибула на місце. Це вже були пароплави, з новою артилерією і морською піхотою, озброєною новітніми далекобійними гвинтівками.

Флот Її Величності без проблем спалив весь китайський флот, аж до прогулянкових яхт і серфінгів, та рушив вгору по річках, Чжуцзян і Янцзи, по дорозі знищуючи гарнізони прибережних міст і захоплюючи імператорські баржі податківців, поповнюючи сріблом власну скарбницю.

У 1842 році, імператор запросив миру і Британія погодилася на нього, але вже на своїх умовах. Що характерно, китайського імператора одразу перестало пердолити і він вже не став вимагати, щоб Англія визнала його своїм верховним правителем. Юніон Джек на щоглах англійських кораблів виявився сильнодіючими й ефективними ліками. Англійці стали не просто рівноправними в торгівлі з Китаєм, але отримали привілейований статус. А починалося все з того, що китайський імператор хотів, щоб (умовно) королева Англії у нього на посилках була.

Щойно імператор показав, що він — фраєр і здав назад, братва з Англії зрозуміла — треба кувати залізо, не відходячи від каси і зажадала продовження бенкету, з дозволом вільної торгівлі в усіх портах, плюс торгівля опієм мала відбуватися приблизно так, як у нас продається кетчуп «Чумак», по всьому континентальному Китаю.

До 1856 року ситуація дійшла до наступної кризи. Англійці хотіли отримати повну свободу дій для всіх торгівців, в тому числі й китайців, які торгують від імені Британії і зокрема — на суднах, які ходять під британським прапором. У свою чергу, китайській владі аж надто набридла вольниця англійців і китайців, які на них працювали, і почалися нехай дрібні, але дедалі частіші сутички. Так, місцевою владою було затримано відверто піратське судно «Стріла», на якому красувався прапор Британії. Прапор зірвали, а екіпаж направили в цугундер.

Англійці визнали наругу над їхніми прапорами неприйнятною, але скандал вибухнув після того, як на вимогу англійців, китайці випустили з в'язниці лише 9 осіб з 14 екіпажу судна. Англійці почали обстрілювати з корабельних гармат місто Кантон, де утримувалися в'язні. А далі пішов цілий ряд бойових зіткнень, в яких більш організовані й добре озброєні англійці щоразу розбивали супротивника. Особливо жорсткими були зіткнення в морі або на річках, де англійський флот знищував супротивника просто тотально.

Що тут важливо відзначити і запам'ятати. Китай показав слабину, і в справу вступили вже всі, кому не ліньки. Французи почали бойові дії, з відповідними територіальними надбаннями, в зв'язку з вбивством їхнього земляка, християнського місіонера. Навіть США примудрилися там повоювати, оскільки в напрямку їхнього корабля хтось вистрілив з гармати. Не поцілив, звісно, але справа була зроблена. 287 американських моряків примудрилися захопити чотири фортеці, в них — 176 гармат і відбити атаку трьохтисячного китайського війська.

А далі — уважно. Щойно Китай почали мордувати і терзати, а той явно не міг захищатися, в гру вступила імператорська росія, яка правдами і неправдами — відрубала Північний Схід Китаю, рідну для династії Маньчжурію. Ось тоді-то там і перейменували китайські міста в російські назви, в тому числі й Владивосток.

Що характерно, основні поразки Китаю завдала Британія, якій в принципі не потрібен був Північний Китай, а росія зіграла свою звичну роль стерв'ятника або гієни, яка приходить за своєю часткою здобичі, спійманої левами. Те ж саме зробив совок з Польщею, наприклад. Там теж проявилося його шакаляче нутро.

Ну а що ж Китай, колись сліпуча і потужна імперія, що експансивно розширювалася на Захід Азії? У 1858 році був підписаний мирний договір з територіальними і репутаційними втратами для Китаю, ще гірший, ніж попередній. Але через рік була зроблена спроба скинути цей договір, і бійка продовжилася, та цього разу проти китайців вже виступала англо-французька коаліція, яка успішно громила монгольську кінноту, відсталу піхоту і звісно ж — палила весь китайський флот, який підвертався під руку.

Загалом, всі війська, які виставляв імператор проти окупантів, методично і без особливих проблем були розгромлені й союзники вступили в Пекін, звідки дременув імператор Сяньфень. Якщо господаря вдома не виявилося, переможці розібрали на сувеніри його Літній Палац, чим виявили своє презирство імператору і його владі.

Як вже зрозуміло, зрештою, був підписаний ще більш ганебний і кабальний мирний договір. Він був настільки ганебним, що всі це розуміли, як і розуміли, що рано чи пізно, хтось підніметься на боротьбу за його скасування. У 1899 так і сталося. Спалахнуло повстання, але цікаво вже не воно, а коаліція військ, яка його придушила. До неї увійшли військові зі США, Росії, Німеччини, Австрії, Італії, Франції, Японії та Великої Британії. Зрозуміло, що шансів у повстання не було.


На цьому історія не закінчилася, але ми тут зупинимося і просто зазначимо таке. Не можна йти на капітуляцію, як це зараз намагається зробити зе. Ні за яких обставин. Хоча б тому, що капітуляція — не кінцева зупинка на цьому шляху. Все тільки почнеться. Друге — росія завжди була трупоїдом в масштабі держав, і якщо вона тебе гризе, то треба оживати, качати м'язи, точити зуби й ікла, але не прикидатися падлом, оскільки падло вона саме і жере.

І останнє: тільки боротьба, люта боротьба дасть тобі місце під сонцем. Ніхто тобі його не подарує. Тому, дивлячись на ці формули Швайнмаєра чи як там його, скажемо заголовною цитатою: «Громадянина, ти туди не ходи, ти туди ходи!»

Автор — AntiColorados

+3
90
RSS
18:55
+2
Про необхідність вчитися на чужих помилках…
19:10
+3
Дуже гарно написано!

На жаль, у Президента основним радником виступає Коломойський!
На жаль, у Президента основним радником виступає Коломойський

Якби у Президента дійсно радником був Коломойський, я була б спокійна і за президента і за Україну, бо Коломойський досвідчений гравець. Але у Зеленського радники напевно ще в перешому класі вчаться, читати-писати вже трохи вміють, а про табличку множення ще не чули.
Якби у Президента дійсно радником був Коломойський, я була б спокійна і за президента і за Україну, бо Коломойський досвідчений гравець.


Щоб не вносити сум'яття в товариство на «Світочі», я не буду це коментувати!
08:26
+2
Велич, переоцінка своїх можливостей, ганебні вимоги до сусідніх народів — гарно показано на прикладі Китаю, що з цього вийшло. Отже попереду у Московії китайські граблі.

Випадкові Дописи