До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 38.

Минуле й сучасне Покутського села.Частина 38.

Н А Ш І Д Р У З І Г Е Р Ц И К И

Познайомились ми з ними через їхню дочку Христину. А було це так. Василь і Богдан навчалися в музичній школі, в класі фортепіано. Одного разу захворіла викладачка сольфеджіо і Христина її заміняла. Коли ми з хлопцями повертались додому й чекали на трамвай, Христина звернулась до них по імені. Тоді й вияснилось, звідки вона їх знає. Ми познайомилися, розговорилися. Чомусь згадали про Марію Стеф’юк, і я сказав, що ми односельчани. І тут сталося неочікуване: Христина запросила нас з Лідою на святкування річниці одруження своїх батьків, яке мало відбутися на Водохрещі. Я дома розказав про все Ліді. Коли прийшов призначений час, ми з Лідою ще сумнівались – іти чи не йти. Молода дівчина, дочка, запрошує нас, набагато старших людей на свято до своїх батьків. Все це виглядало незвичним. Вирішили: якщо Христина відчуває в собі впевненість у тому, що може запрошувати до батьків навіть незнайомих, то треба йти.

Нас зустріли, як давніх знайомих. Батьки Христини виявилися трохи старшими від нас, але це не завадило нам стати справжніми приятелями. Після цієї гостини ніякі урочистості ні в нас, ні в них не відбувалися без взаємних запрошень. Особливо теплі спогади в нас про зустрічі Нового року.

Герцики ввели нас у коло своїх друзів. Там ми познайомились з багатьма цікавими людьми, з науковцями, письменниками, працівниками Кабміну й депутатами Верховної Ради України. Ми ввели їх у своє товариство. Зіновій Степанович виявився неабияким майстром розповідати всякі бувальщини. Будучи родом з Болехова, він розповідав їх місцевим діалектом. І кожного разу в кінці його розповідей гості просили: «Зіновію Степановичу! Про терпентину!» Тоді Зіновій Степанович робив виразну паузу, входив в образ, прищурював очі й починав:

«Ти кажеш, куме, що в колгоспі тепер є коні. А я ти скажу, шо в колгоспі тепер, перебач ми на слові, є г…, а не коні.

Ади пам’єтаю, єк ше не було колгоспів, мав я воґириска. Не воґир – вогонь. Одного разу приходить до мене кум Іван та й каже: «Куме Петре! Може бисьмо поїхали до Стрия єйці продавати?» А я кажу: «Та чо’ би нє? Ади воґириско застоєвсі в стайні, копитом креше, з рота – піна, з очей – вогонь. Та чо’ би нє? Та і моя Марися вже не знає, шо з тими єйцєма робити. Та і для колядників на Різдво якусь копійку треба мати. Поїдемо!

Впрягаю я воґириска в сани та й – вйо! Туди воґириско йшов, єк мама: під одну гору – мах, під другу гору – мах, під третю гору – мах – і вже ми в Стрию. Торгували, шо торгували, шось купили, шось поміняли, але єйці таки продали.

Вже збиралися додому, а кум Іван і каже: «Куме Петре! Може би ми заїхали до корчми та й випили по кілішку горівки? Бо так си намерзли… Я фундую». А я йму кажу: «Ти, куме Йване, єк у воду дививси. Я тілько шо хотів про тото тобі сказати.» Заїхали ми до корчми, випили по одній, а мо’ й по дві… Не можу гарантувати – мо’ й по три… Знаю тільки, шо єк підійшов я до свого воґіриска, він на мене так фиркнув, гейби моя Марися. Це був поганий знак… Дуже не любив він того запаху, і я подумав, шо нам та корчма може дорого обійтися…

Але – їдемо додому! Маємо добрий гумор, співаємо собі «Як засядем браття коло чари»… Під одну гору – мах, під другу гору – мах, під третю гору… шось мій воґіриско сі застановив. Я йго за ліци, я йго за кантарок, я йго батогом – ні ти сюди, ні ти туди. З очей – вогонь, з рота – піна, поклав с… на ворчик – і ні з місця.

Кажу: «Куме Йване! Тримай йго за ліци, а я піду в корчму до Мошка, то недалеко, і візьму флєшчєну терпентини – кажуть, шо тото помогає. Приніс терпентину і кажу: «Куме Йване! Тримай хвоста воґириска догори, а я буду мазати». Кум тримає, а я мажу. Мазьнув я йму під хвостом раз – гей би ніц. Мазьнув я йму другий раз – мій воґіриско гей би се застановив. Вже не пам’єтаю єк мазьнув йму третій раз, бо спам’єтавєм сі у фосі – ноги догори, флєшчина в руках, тото місце болить – але ше живий. Ні ти кума, ні ти саний, ні ти воґіриска!

А сніг іде, вітер свище, мороз тисне – думаю: замерзну. Треба шось робити. Треба догонєти. Біжу, але чую, що не дам собі ради. Давай, думаю, мазьну і собі. Єк мазьнувєм си зразу три рази – дивлюся: кума догонєю, дивлюся: перегоню, а спертися не годен. Кричу: «Куме Йване! Як доїдеш до хати, скажи Марисі, щоб воґіриска завела до стайні, бо горєчий, а я добіжу до Долини і зараз сі верну…»

А ти куме кажеш, що у колгоспі є коні… У колгоспі, перебач ми на слові, є г…, а не коні».

Ще одну з багатьох бувальщин розказував Зіновій Степанович про свого вуйка.

«Вуйко був, — каже він, — дуже спокійною, флегматичною людиною, був небагатослівним і кожне слово наче виважував. Але був великим гумористом. А дружина його, Катерина, яку він називав Касею, навпаки, була дуже енергійна, говірлива, часом навіть нетерплячою.

Одного разу лютою зимою вуйко повертався пізно ввечері з роботи (а жили вони на горі під лісом) і додому треба було йти стежкою понад потічком. Вуйко прийшов додому, роздягнувся й сів до столу. Дружина дала вечеряти. Вуйко трохи перекусив та й каже:

— Ти знаєш, Касю, що я ти’ хочу сказати… Та й замовк. Через якусь хвилину дружина говорить:

— То що ти мені хотів сказати? Кажи!

— Оце я йду додому, а мороз тисне, а вітер свище – так єм змерз у ніс, що… І знову замовк. Через пару хвилин дружина нагадує:

— Та кажи вже, що хочеш казати, бо мені немає коли довго слухати: у мене багато роботи.

— Та я кажу, але ти мені не даєш.

— Ну, кажи вже, я буду мовчати, — каже дружина. Через якийсь час вуйко продовжує:

— Та я й кажу, що мороз тисне, вітер свище, так єм змерз в ніс, що си думаю… І знову замовк.

— То що ти там думаєш? – не витримує Кася.

— Та я й кажу – так єм змерз в ніс, шо я си думаю, шо краще би чоловік зимою мав би зо дві с… чим один ніс.

— Най тебе Бог нарозумить, чоловіче, – каже Кася. Та вже скільки років маєш, а все тобі дурниці в голові».

Дружина Зіновія Степановича, Мирослава Романівна, отримала вищу освіту у Львівській консерваторії. Походила з роду Прокоповичів. Її батько, Роман Прокопович, був солістом Віденської, а потім Львівської опери (сценічне прізвище Орленко), регентом церковного хору, викладачем музичної гімназії.

У післявоєнні роки їхня сім’я була вивезена на Сибір, і мала ростом Мирослава 10 років навантажувала й штовхала вагонетки з цеглою на цегельному заводі, нарівні з чоловіками: «ворог народу» проходив трудове перевиховання.

У Києві поза роботою, на аматорських засадах, створила аматорський хор «Вервиця», який співав у церкві св. Миколая на Аскольдовій могилі, в церкві св. Василія на Львівській площі та в інших церквах Києва. В 1996 році організувала безплатну (за рахунок церкви) поїздку в Рим на святкування 400-річчя об’єднання церков. Пощастило поїхати в Рим тоді й мені (своїм коштом). Це була незабутня подорож. З України тоді приїхало більше 20 хорових колективів. Італійці казали, що Рим ще не бачив такої кількості вишиванок і не чув такої кількості українських пісень. На святкування приїхали делегації греко-католицьких церков з різних країн світу. Святу літургію папа Іван Павло ІІ вів 12-ма мовами світу, в тому числі й українською.

Папа Іван Павло ІІ

Нас вразили величні храми, архітектурні та історичні пам’ятки, залишки колізею і форуму. Особливе враження справив на нас собор святих Петра і Павла багатством архітектурних форм і витончених скульптур, а також тим, що в соборі розташовані сповідальниці різними мовами народів світу. Другого дня в концертному залі Ватікану відбувся концерт за участю усіх хорових колективів, які приїхали в Рим. На концерті був присутній папа Іван Павло ІІ, який вітав і благословляв кожного диригента.

Відвідали ми також диво-творіння рук людських – Венецію, спогади про яку, як і про Рим, не помістились би в цілу книжку.

У Венеції, 1996 рік

Згадався мені ще один випадок, який запам’ятався мені на все життя. Якось я купував морозиво й за вимовою зрозумів, що продавець – слов’янин. Я спитав: «Словен?» (Словенія – сусідка Італії). Він відповів: «Хорват». Я кажу: «Хорватія – колишня Югославія, значить югослав. Він мені на то: «Хорват». Я знову повторююсь і кажу, що Хорватія – колишня Югославія, і що він юго… «Хорват!» — уже з притиском сказав він. І тільки тоді я усвідомив, що він хорват. І як же мені було прикро за наших, що вони не протестували проти того, що їх італійці часто називали росіянами. Мені хотілося, щоб і вони, і ми всі кричали на всю Італію, на ввесь світ, що ми не росіяни, що ми українці.

Після цієї поїздки ми з Лідою почали співати в церковному хорі. Через кілька років поїхали в Угорщину на Міжнародний фестиваль духовної музики. Ми були в Шарош-Патоку, Будапешті і Мішкольці. Скрізь приймали нас греко-котолицькі громади. Жили в парафіян, або в ліцеях, які є при великих храмах. Вразила нас набожність угорців. Дідусь, перш ніж відвести онука до школи, спочатку заходив з ним до церкви. А в нас багато дітей ранком навіть вдома не кажуть «Отче наш».

Ще одна цікава поїздка була у нас – у Доброгостів Львівської області на відкриття меморіалу пам’яті воякам УПА та борцям за волю України, і жертвам Сталінських репресій. Меморіал побудував своїм коштом виходець із села Доброгостова Іван Іванцюра, який живе тепер у Англії, в пам’ять про полеглих своїх побратимів по боротьбі за незалежність України. Він же влаштував і свято з приводу відкриття меморіалу, запросивши й оплативши приїзд і харчування багатьох творчих аматорських колективів, а також ветеранів визвольної боротьби.

Хор «Вервиця з Іваном Іванцюрою (в центрі) біля меморіалу

Урочистості були щирими, душевними й неординарними. Священики відслужили Службу Божу і освятили меморіал. В актовій залі школи відбувся святковий концерт і пишна гостина, яку також профінансував добродій Іван Іванцюра. Крім того, він написав і видав своїм коштом книжки «Доброгостів» і свої спогади «Дороги життя роду Іванцюрів».

З часу незалежності уже 14 разів приїжджав зі своєю симпатичною дружиною-ірландкою в Україну, об’їздив дуже багато історичних і пам’ятних місць в Україні, зустрічався з багатьма громадськими й культурними діячами України, купив собі хату в Трускавці й побудував у Доброгостові, та ще не раз збирається приїхати в Україну. І поможи в цьому йому, Святий Боже!

Мирослава Романівна колись, у дитинстві, гостювала у свого вуйка в Доброгостові – звідси і їх знайомство. А я після тої поїздки подумав: «Як багато зробила людина, яка давно вже безбідно живе в Англії і, здавалось би, могла би про все і про всіх забути. Та не забула, приїхала додому і стільки зробила добра. «А що зробив я?» — спитав я себе. Виявилося, що небагато. І тоді я подумав, що і я повинен хоч щось зробити для свого рідного села Рожнова. 

+3
58
RSS
01:29 (відредаговано)
+3
У колгоспі, перебач ми на слові, є г…, а не коні

_сміюсь _сміюсь _сміюсь
Та то не вуйків огир був аж таким гарячим, а був скипидар у Мошка — надто пекучим!
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
11:42
+3
Чиста правда, пане Тимуре. Бо "Єк мазьнувєм си зразу три рази – дивлюся: кума догонєю, дивлюся: перегоню, а спертися не годен. Кричу: «Куме Йване! Як доїдеш до хати, скажи Марисі, щоб воґіриска завела до стайні, бо горєчий, а я добіжу до Долини і зараз сі верну…»
18:24
+3
Так, друже Миколо, є українці, які як і ти прагнуть залишити по собі помітний слід на Землі. Дякую!
22:53
+4
Дякую, друже Анатолію, за гарні слова. У цьому прагненні, на радість усім, не відстав і ти.
11:48
+3
Чомусь згадали про Марію Стеф’юк, і я сказав, що ми односельчани.


З Марією Стеф'юк познайомився у середині 1970-х в театрі, під час фотозйомок балетного номера в оперному спектаклі. Потім фотографував її для конкурсу в Японії, коли вона отримала приз «мадам Баттерфляй».
23:01
+3
Дякую за цікаві спогади. Марічка Стеф'юк була одноклсаницею з моєю рідною сестрою Ольгою. Так що є що згадати. А в Києві Марічка подружилася з Лідою і ми періодично бували в гостях одні в одних.
23:38 (відредаговано)
+3
До речі, я був знайомий і з обома чоловіками Марічки _підморгування З першим навіть горілку пили!
21:30
+3
Через неї, через ту горілку, вони і розійшлися.
22:31
+2
Якби ж то знаття...
21:27
+2
Якби було знаття, то не було би каяття.

Випадкові Дописи