До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Погляд у минуле… Частина_X

Погляд у минуле… Частина_X

Пацани в інтер’єрі школи

Чи любив я школу!?

Дуже любив!

Чи були у моєму класі такі, що не любили школу!?

Таких не пам’ятаю!

А навіщо я ходив у школу!?

Школа давала три базові речі:

  • Перші знання і, головне, навички систематично працювати з книгами і інформацією;
  • Налаштовувала на пошук свого місця «під сонцем» в плані вибору професії і подальшого навчання в ПТУ (професійно-технічному училищі), технікумі, інституті або університеті;
  • Спілкування з ровесниками і вміння вибудовувати стосунки в колективі, завойовувати авторитет. Тобто, соціалізацію.

Якби мене протягом останніх шістдесяти років шістдесят разів допитували на поліграфі («детектор брехні»), то мої відповіді були б незмінними (читай вище!)

Люди народжуються нерівними, в тому числі і розумово, що проявляється вже в перших класах школи. За п’ять років навчання я бачив з десяток живих другорічників, які стартували разом зі мною в першому класі та в паралельному першому класі. Хлопців і дівчаток, які не могли за рік осягнути шкільну програму 2-го, 3-го, 4-го або 5-го класів, і їх залишали на повторний рік навчання.

Ідеологічна доктрина в часи мого дитинства проголошувала «обов’язкову семирічну освіту». Тому існували школи, які давали неповну середню освіту і після 7 класів видавали відповідний документ. Та існували школи, які давали повну середню освіту і видавали атестат після закінчення 10 класу.

Теза про «обов’язкову семирічну освіту» досить часто вступала у протиріччя з реаліями життя. Навчальний процес в школі налаштований на середній інтелект школяра. При наявності в класі 30 – 35 учнів, вчитель просто фізично не може приділити індивідуально кожному відповідну увагу (урок-то всього 45 хвилин). Поступово розумова нерівність починає проявлятися. Виділяється група учнів, яким навчання дається легко і які, як кажуть, «схоплюють все на льоту». Виокремлюється група «зубрил», які тримаються на середньому рівні завдяки тому, що зазубрюють навчальні матеріали до літери, до коми. І, нарешті, залишається група учнів, які перебиваються з двійки на трійку, іноді піднімаючись до четвірки. На якомусь етапі вони стають постійними двієчниками і залишаються на другий рік навчання.

(У класі моєї доньки, як пішла в школу на початку 1980-х, був характерний хлопчик, який залишився на другий рік у першому класі.)

Нам подобалося ходити в школу! Досить часто ми приходили раніше, щоб пограти з однокласниками в ігри або просто поспілкуватися. Досить часто ми залишалися в школі після уроків, щоб продовжити спілкування або пограти спільно в ігри.

Ми вивчали шкільні предмети і читали додаткову літературу. За власними інтересами ми записувалися в технічні і творчі гуртки, які були в школі і в Палацах піонерів у районах нашого проживання. Одні з нас були відмінниками і закінчили навчання із золотими медалями; інші, в числі яких був і я, закінчили навчання з кількома четвірками; деякі, дотягли на трійках до атестату про неповну середню освіту. А дехто залишався на другий рік, знову залишався на другий рік… і подальшу їх долю я не знаю.

Ми не були злостивими чи злобними. Незважаючи на різні конфлікти і бійки, ми любили один одного. Ми билися на кулаках і портфелями. В той же час було табу на бійку ногами чи ременями з бляхою. Я вже не кажу про застосування у бійці ножика чи кастета.

Ми дражнили товстунів «жиропами» («жирна ж**а») не із злостивості, а тільки тому, що вони приносили довідки про звільнення від уроків фізкультури, які їм добували тупі ЯЖматері, що не розуміли яку величезну шкоду вони завдають здоров’ю своїх улюблених чад. Посилаючись на довідки, жиропи відмовлялися пересувати парти під час щотижневого прибирання класу. І цим прізвиськом ми виражали свою зневагу до них. Одночасно ми ніколи не відмовляли жиропам у допомозі по урокам і давали списувати.

У нас було багато енергії, яка потребувала виходу. Тому ми і бешкетували на уроках! Але при цьому головним для нас завжди було навчання, отримання знань!

Хочу однак зазначити, що при всій потужній пропаганді ролі пролетаріату і селянства в суспільстві, працювати за верстатом чи полоти буряки в полі мрій ні в кого не було. Практично всі наші мрії були пов’язані з інтелігенцією, технічною та творчою.

Розваги на уроках

Традиційно працювала «пошта» – обмін записочками. Існувало табу на читання посланої записочки сторонніми особами.

***

Гра в «хрестики-нолики», в «морський бій» та «шибеницю». Якщо в «хрестики-нолики» та «шибеницю» грали з сусідкою по парті, то в «морський бій» могли грати і з товаришами, які сиділи далеченько, обмінюючись «пострілами» на записочках.



Шибениця. Один з гравців загадує слово – пише на папері першу і останню букву слова і відзначає місця для інших букв. Вимальовується шибениця з петлею. Другий гравець пропонує букву, яка може входити в це слово. Якщо така буква є в слові, то перший гравець пише її у відповідних цій букві квадратиках – стільки разів, скільки вона зустрічається в слові. Якщо такої літери немає, то до шибениці додається коло в петлі, що зображає голову. Другий гравець продовжує відгадувати літери до тих пір, поки не відгадає все слово. За кожну неправильну відповідь перший гравець додає одну частину тулуба до шибениці. Якщо тулуб в шибениці намальовано повністю, то гравець, що відгадує програє, вважається повішеним. Якщо гравцеві вдається вгадати слово, він виграє і може загадувати слово.



Майстрування паперових човників і корабликів. Ця розвага існувала в першому-другому класах, навесні, коли танув сніг і ручаї весело бігли вздовж тротуарів та по схилах… На уроках ми робили запас човників/корабликів, щоб потім запускати їх у плавання на схилах Володимирської гірки.



Майстрували ми і літаки, запускаючи їх у класі, коли вчитель писав щось на дошці і нас не бачив.



[Всі модельки зробив по пам’яті, не звертаючись до інтернету. Вже потім подивився на Ютубі пару роликів… Але всі автори грішать проти істини: в наш час єдиним папером, з якого можна було робити кораблики і літачки були шкільні зошити на 12 аркушів! Папір офісного формату А-4, з якого автори в Ютубі показують, як робити т. зв. «орігамі», нам тоді був недоступний.Для автентичності підібрав і відповідний зошит в клітинку.]

Ще однією розвагою було метання саморобних дротиків. Дротики виготовлялися з пера або голки, сірників, паперу і ниток.


[На жаль, дома не виявилося сірників, тому виготовити дротик не вдалося. Розшукав дротик з голкою в інеті. А з пером розшукати не вдалося.]


Для перестрілок на уроках застосовувалися шпонкова рогатка і трубка для плювання «снарядами» з пережованої промокашки або гречка, пшоно.

Змайструвати шпонкову рогатку було просто. Для цього на звалищі потрібно було відшукати товстий алюмінієвий дріт в оболонці і знайти джгутик. З останнім як правило проблем не було – легко добувався з гумки трусів. Чим новіші труси – тим кращий джгутик.

Стріляла така рогатка шпонками – зігнутими в підкову шматочками мідного або алюмінієвого дроту.



Постійною розвагою було плювання різними «снарядами» через трубочку.



На уроці починається тиха, німа перестрілка, яка плавно переходить у війну, плювалися жуваним папером всі, навіть дівчата.

Звичайно вчителя помічали і припиняли подібні розваги, конфісковували трубочки і виставляли винних стрільців з класу. Реквізиція трубочки була великою втратою, оскільки знайти підходящу трубочку було нелегко! І тут, несподівано, промисловість зробила нам чудовий подарунок – ручку-трубочку. Це була залізна трубочка чорного кольору, з двох сторін заткнута залізними ж блискучими пробочками. В одній з цих пробочек був змонтований звичайний тримач для пір'я, в іншу вставлявся огризок простого олівця. В неробочому стані пробочки затикалися пером і олівцем всередину трубочки, так що можна було спокійно сунути її в кишеню або кинути без усякого побоювання в портфель. У разі потреби відповідна пробочка переверталася, виникало звичайне знаряддя для письма або навіть невеликого малювання. При цьому у ручок-трубочок була ще одна якість, яка дуже цінувалася в нашому колі: якщо вийняти обидві пробочки, то наскрізну трубочку, що залишилася, можна було використовувати для плювання жованою промокашкою або гречкою, просом.

[На жаль, розшукати фото такої ручки не вдалося.]

***

А до уроків, на перервах і після уроків ми грали в «пристінок», в «чико», «в ножика» і «коні-рицарі».

Днями я з подивом дізнався, що гра в «чико» у 1950-х роках була розповсюджена також в США. І що з цією грою пов’язана цікава шпигунська історія, головним героєм якої був легендарний Рудольф Абель.


Рудольф Іванович Абель (Вільям Фішер). Фото з сайту ФБР.


Прочитавши мої розповіді на сайті «Світоч», зателефонував давній приятель і повідав, що коли він вчився у військовому училищі, то на кафедрі розвідки їм розповіли історію як Рудольф Абель потрапив під «ковпак ФБР»…

Для передачі і отримання шифрограм Абель використовував різні предмети (контейнери), у яких були зроблені таємні схованки, куди закладалися шифрограми. Одним із таких контейнерів була 5-центова монета, порожня всередині. Лицьова сторона п'ятицентовика була зроблена зі звичайної монети 1948 з портретом Джефферсона, зворотний – з монети, викарбуваної в 1942-1945 роках: під час війни нікелю не вистачало, і для карбування п'ятицентових монет замість звичайного мідно-нікелевого сплаву використовували сплав міді та срібла. На лицьовій стороні в букві R написи IN GOD WE TRUST була зроблена маленька дірочка: вставивши в неї голку, можна було відкрити тайник.

Абель допустився помилки – здав костюм у хімчистку, не перевіривши дрібні монети в кишенях. В хімчистці підробляли хлопчики. Один із них витрусив монети з кишені костюму Абеля і пізніше використав їх при грі в «чико». Коли він вдарив монетою по іншій монеті, то вона при ударі розкрилася. Там лежала шифрограма! У одного з гравців батько був поліцейським. Цей хлопець відніс монету батьку, у ФБР встановили, хто здав костюм у хімчистку і ниточка потяглася.

Я одразу порився у книгах про Абеля, які виходили в СРСР, але нічого про монету не знайшов.

Виручив Інтернет. За пошуком знайшлася російськомовна стаття «Пять центов от полковника Абеля» з посиланням на англомовний оригінал на сайті ФБР «Hollow Nickel/Rudolf Abel». Але версія ФБР відрізняється від версії, озвученої на кафедрі розвідки військового училища. За офіційною версією ФБР п’ятицентовик-контейнер загубив Рейно Хяйхянен, «Вік», помічник Абеля…

«В Америці він осів в містечку Пікскілл недалеко від Нью-Йорка, кілька разів зустрівся зі співробітником радянського посольства на ім'я Михайло [перший секретар радянського представництва при ООН Михайло Іванович Свірін. — В.Ф.]; і потім з резидентом на ім'я Марк [Віллі Фішер, він же – Рудольф Абель. — В.Ф.], отримав від них гроші і апаратуру і почав займатися збором інформації про ядерну програму США і будівництво підводних човнів. Він багато пив, аж до того, що кілька разів потрапив в п'яному вигляді в поліцію, розтратив майже всі видані йому для роботи гроші і одного разу навіть втратив контейнер з мікрофільмом, що містив зашифроване повідомлення, не встигнувши його прочитати.

Цим контейнером був порожній п'ятицентовик. Мабуть, Хяйхянен заплатив їм або використовував для проходу в метро. Сім місяців монета подорожувала по кишенях нью-йоркців, поки 22 червня 1953 року Джимі Бозарт, чотирнадцятирічний рознощик газети Brooklyn Eagle, не отримав її на здачу. Спускаючись сходами будинку 3403 по Фостер-авеню в Брукліні, Джиммі спіткнувся і розсипав монети; одна з них розкололася вздовж, і в одній з половинок здався тонкий листок фотоплівки з цифрами.

Джиммі розповів про знахідку своїй подружці, та – батькові-поліцейському, той – офіцерові поліції, який через два дні забрав монету і мікрофільм у Джиммі і передав в ФБР.

Дві шкільні вчительки, від яких Джиммі Бозарт отримав монету, нічого не знали про її походження; вони навіть не підозрювали, що подібні монети з порожниною всередині існують».

Спецслужби вміють ховати свої секрети!

В розмові з приятелем ми дійшли згоди, що історія яку викладали їм у військовому училищі більш вірогідна, ніж офіційно озвучена ФБР.


5-центова монета-контейнер. Фото з сайту ФБР.

Шифрограма Абеля. Фото з сайту ФБР.


У дітей мого покоління не було комп'ютерів і цим все сказано. Всі наші розваги зберігалися в схованках будинку, у дворі, в тумбочках і на антресолях, на балконі і в гаражі (у кого він був).

Я не був якимось страшенним хуліганом або шпаною. Але згадуючи, чим ми займалися у школі і на вулиці можу сказати – нашим умінням міг позаздрити самий справжній екстреміст! Але… залишу на наступну частину.

Далі буде



+2
72
RSS
00:43 (відредаговано)
+3
О так, дротики з сірників для метання — це була улюблена забавка!



З однією обмовкою: загальновідомо, що вставляти нитку в голку — заняття доволі марудне. Та й голка — річ корисна, як не крути…
_вибачаюсь
Оскільки дротики металися куди завгодно й часто губилися — на них голок не напасешся… А весь час вставляти нитки в голки… Брррр!!!
_дідько
Отож я пішов на вдосконалення: в галантерейній крамниці, що була на Житньому ринку, придбав цілу коробку металевих швейних булавок:



Їх в коробці було аж 1000 штук. Булавка тонка й гостра, немов голка. Вушко огромезне, вставити в нього нитку — легше легкого. З нашої точки зору, булавка, на відміну від голки — штука абсолютно непотрібна, якщо загубиш — не шкода…
_вибачаюсь
Отож я робив дротики не з голок, а з булавок. І з друзями щедро ділився, нікому не відмовляв. Тим не менш, булавок було настільки багацько, що після школи у мене лишилося ще півкоробки. Вже потім, в дорослому житті вони дісталися моїй дружині, яка використовувала їх вже за призначенням — коли щось шила.
Я використовував для дротиків старі пера і голки, які тьотя вважала поганими. Крім того, я забирав голки від швейної машинки, які затупилися і погано шили.
Теж нічогенько _чудово
01:02
+3
А вже «задля понту» дротики виготовлялися з пластикових стрижнів для авторучок!



Коли стрижень виписувався досуха, металевий кінчик з нього виймався плоскогубцями. Далі, голкою (в моєму варіанті — булавкою) з нього виштовхувалася кулька. В утворений отвір вставлялася голка, яку лишалося надійно закріпити і вставити кінчик на місце в стрижень…
_стежу
Знов-таки, оскільки я закріплював не голку, а швейну булавку, з закріпленням не було проблем: тими ж плоскогубцями вушко акуратно обтискалося так, щоб з натягом входило в стрижень…
_чудово
Лишалося акуратно розщепити лезом протилежний кінчик стрижня, в який вставлялося «стандартне» паперове оперення.
_чудово
Оце був дротик, всім дротикам — дротик! Цілий спис!!!
10:34 (відредаговано)
+3
А вже «задля понту» дротики виготовлялися з пластикових стрижнів для авторучок!


Пане Тимуре, Ви ж молодший за мене _посмішка
Тому на Вашому шкільному дитинстві вже були широко поширені кулькові ручки. А я в старших класах і в технікумі писав авторучкою. Двоюрідна сестра Лідія віддала мені декілька своїх радянських авторучок. бо перейшла на китайську авторучку. Кульковою ручкою я писав вже в армії.
02:21
+3
Щодо паперових літачків…
Отакий літачок називався "голубом":

Паперовий голуб

«Голубів» я не любив принципово через проблеми з хвостом, який міг вивалитися просто на льоту! Ну так, існували способи надійного затискання хвоста… але тим не менш.

(До речі, на Вашій картинці, друже Володимире, «голуб» складений трохи невірно — у нього має бути яскраво виражений гострий «дзьоб»!..)

Оцей літачок називався "винищувачем":

Паперовий винищувач

Але існував ще один різновид паперового літачка — "бомбардувальник", він же "стріла":



Знизу його можна було скріпити спиначкою — але не обов'язково: пару разів ткнувшись носом в стіну чи підлогу, літачки все одно втрачали початкові аеродинамічні властивості. А запустити «стрілу» 1-2 рази можна було і без спиначки знизу…
_чудово
Ось для порівняння, як виглядає «винищувач» поруч з «бомбардувальником»:



До речі, назву «бомбардувальник» великий літачок отримав недарма: в складку його «корпусу» можна було накладати якісь «бомбочки» — наприклад, дрібнесеньке насіння, яке висипалося на льоту!
_сміюсь

А найвищим шиком було здійснення «подвійного старту» — коли на «бомбардувальник» в складку «корпусу» закладалися 1-2 «винищувачі»:



Запуск такого «тандему» чи «тріо» виглядав особливо ефектно: «стріла» швидко неслася вперед по прямій, тоді як «винищувач» (чи навіть пара «винищувачів»!) злітав з неї вгору, плавно кружляючи й виписуючи в повітрі петлі…
_добре _добре _добре
Супер, друже Тимуре! Я пам'ятаю «бомбардувальник», але забув, як він робиться.
02:33
+3
Але всі автори грішать проти істини: в наш час єдиним папером, з якого можна було робити кораблики і літачки були шкільні зошити на 12 аркушів! Папір офісного формату А-4, з якого автори в Ютубі показують, як робити т. зв. «орігамі», нам тоді був недоступний.

І все ж було одне виключення: шкільні альбоми для малювання!




З його цупких аркушів формату А4 виходили прекрасні «стріли», які через відносно високу вагу могли летіти особливо далеко…
_сміюсь _чудово _сміюсь
Були ще альбоми для нот (для уроків співів). Але альбоми коштували дорого і ми не використовували їх на стріли.
Альбоми для нот — це так… А от альбоми для малювання — це інше. От є у тебе старий альбом, помальований олівцями та акварельками. Що з ним робити?! На «стріли» — саме те, що треба!
09:05
+3
І в нас були складані ручки з трубочкою. І теж з їх допомогою могли хукати жованим папером з промокашки. Я витягнув з трусів жгутик і прив'язав до вказівного і середнього пальця лівої руки. Із алюміньового дроту назгинав собі V-скобок. Це було шиком попасти із задньої парти у вухо свого ворога на передній парті. Ця стрільба була небезпечною, бо можна було попасти і в око. Учителі нещадно карали.
«Рогатка» з пальців — це так! Її було найзручніше ховати, бо скинув гумовий джгутик з пальців — і все, нема «рогатки».
_сміюсь

Але маю зазначити, що гумка для трусів була все ж не дуже якісною і часто рвалася. А от завдяки тому, що в 1-2 класах школи я ходив до авіамодельного гуртка, то був знайомий з авіамодельною гумкою:

По-перше, її не треба було «видобувати» з гумки для трусів. По-друге, вона була товщою й міцнішою — це підвищувало далекобійність та строк експлуатації «кишенькової артилерії». По-третє, придбати її було відносно легко: або в Подільському універмазі у відділі канцтоварів, або на Хрещатику в магазині «Мисливство. Рибальство».
Я теж ходив до авіамодельного гуртка! _підморгування
І теж використовував авіамодельну гумку для рогатки на пальцях, для шпонкової рогатки. Але особливо добре авіамодельна гумка підходила для арбалетів!
13:44
+3
P.S. А загалом-то, рогатками я не бавився: вони виглядали якось несолідно… Інша річ — це самопали й саморобні арбалети: ото був «солідняк»!
_чудово _чудово _чудово
А ще робив «катапульти» для запускання саморобних літачків…
А ще робив «катапульти» для запускання саморобних літачків…


А от катапульт я не бачив.
Елементарно, Ватсоне! ©
_сміюсь _сміюсь _сміюсь

Креслення такої катапульти разом з моделлю літачка, обрисами схожого на МіГ-15:



— я побачив в журналі «Юный техник». Катапульта виглядала отак:

Основа — Т-подібна дерев'яна. До задньої частини основи кріпився П-подібний розгінний майданчик з картону. Гумовий джгут кріпився до цвяшків, вбитих у Т-подібну основу.
_вибачаюсь
В нижній передній частині моделі літачка робився гачок, який зачіпляв джгутик. Окрім того, літачок мав на крилах два овальні елементи, наклеєні знизу, як на крилах МіГ-15. Не пам'ятаю, що то було: чи то підвісні бомби, чи додаткові паливні баки… В будь-якому разі, відстань між цими елементами відповідала внутрішньому просвіту розгінного майданчика.
_вибачаюсь
Якось так…
Сподіваюсь, ідею Ви зрозуміли?..
Зрозумів. Але це вже авіамоделізм
Ну, так я ж не дарма ходив до авіамодельного гуртка! Ми там і «мухи» робили, й «комарики», і планери… От до літачків з гасовими двигунами я таки не дійшов. Тим не менш, на дозвіллі час від часу щось продовжував конструювати.
_вибачаюсь

15:17 (відредаговано)
+2


«Раритет» з 1950-х — голки для швейної машинки «Подолянка» (фактично це «Зінгер»). «Подолянку», зібрану раніше 1952-го, нам подарувала подруга дружини, 1952 року народження. Машинка вже належала її мамі, коли вона народилася. «Подолянка» чудово шиє і досі. Німецька якість!

З таких голок, що вже не годилися для шиття, я й майстрував дротики.
15:43
+3
Щодо голок також…
У мами була пара знайомих медсестер: одна — подруга дитинства, друга — дочка її колишньої начальниці. У батька дружина його товариша по роботі, до якого ми частенько ходили в гості, теж працювала в медлабораторії дитячої лікарні. В принципі, у них можна було розжитися старими голками від шприців. Не такими, як сучасні, з пластиковим перехідником, а цільнометалевими:

Голки ці вже не годилися для медичних процедур, але були все ще достатньо гострими, щоб використовувати їх для виготовлення дротиків. До того ж, позаду у них був великий отвір, в який можна було легко вставити хвостовик довільної форми… Та хоч підрізаний стрижень до кулькової ручки вставляй! Та й завдяки металевому набалдажнику голки, важив такий «снаряд» чимало — отож через підвищену «убойну силу» так і напрошувався для використання разом із самострілом чи арбалетом!..
_стежу

_стежу
Була лише одна проблема: залишки крові останнього пацієнта в такій голці! Адже невідомо, що то був за пацієнт і на що він хворів (якщо хворів). Якщо влучити такою голкою в тіло — хтозна, чим можна заразити «мішень»… А це вже попахувало кримінальною справою проти батьків неповнолітнього шалопая.
_шкодую
Отже, хоч як шкода було класної ідеї, але від неї довелось відмовитися.
Отже, хоч як шкода було класної ідеї, але від неї довелось відмовитися.


Ми використовували такі голки, якщо вони потрапляли нам в руки, як наконечники для стріл арбалету.
( якраз про це і мав написати в наступній частині...) _посмішка
15:51 (відредаговано)
+3
Вчора працював в архіві з листами остарбайтерів… І науковий працівник, прочитавши мої спогади про школу, принесла мені зошит з арифметики своєї мами — київської першокласниці 1940 року!




Унікальний зошит!!! _чудово
Я ж виклав не всі сторінки… А так зошит цілий, 12 аркушів (24 заповнених сторінки!)
15:56 (відредаговано)
+3
Хочу знайти по школі 1950-х:
  • Буквар 1 класу (український і російський);
  • Прописи;
  • Зошит з каліграфією;
  • Альбом по малюванню;
  • Альбом по співам;


По школі 1960-х:
  • Ручку-трубочку;
  • Перші авторучки СРСР;
  • Перші кулькові ручки.


Це не ностальгія, а дослідницький інтерес. Щоб все було справжнім!
(Я ніколи не жалкував по СРСР, не жалкую і зараз! Жалкував тільки по дитинству і молодості, яка пройшла в таких жахливих умовах!)

Хочу знайти зошити школярів періоду 1941 — 1943 років (період перебування німецьких військ на теренах України).
16:46
+3
Чому я шукаю зошити першокласників тих часів?
Мене цікавить, ЯКІ СЛОВА вони писали першими!
МАМА МЫЛА РАМУ.
_вибачаюсь
МЫ НЕ РАБЫ, РАБЫ НЕ МЫ!
20:05
+2
До речі, щодо оригамі… хоча ми й слова такого не знали…
_сміюсь
У нас користувалися неабиякою популярністю отакі от стрибучі жабки:



Ми навіть влаштовували змагання, чия жабка стрибне далі або чия виконає в повітрі під час стрибка «кульбіт»!..
21:08 (відредаговано)
+2
Працюю в архіві з листами остарбайтерів. Листи різні… Про зміст — окрема тема. Звернув увагу, що на фоні листів з поганим, невиробленим почерком та, відповідно, багатьма граматичними помилками, вирізняються листи з гарним, добре виробленим почерком і, практично, без помилок! І це дівчата і хлопці, які вчилися у селі (!) перед Німецько-радянською війною!





Фрагмент листа:
Це вже хто на що вчився, як-то кажуть… _не_знаю

Випадкові Дописи