До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

"В таборах Гітлера немає російських полонених, а є тільки російські зрадники…" Частина_I

"В таборах Гітлера немає російських полонених, а є тільки російські зрадники…" Частина_I

«… В таборах Гітлера немає російських полонених, а є тільки російські зрадники, і ми покінчимо з ними, коли завершиться війна!»(Йосип Сталін, народний комісар оборони СРСР) [1].

«Кожен, хто потрапив в полон, – зрадник батьківщини!» (Лев Мехліс, член Оргбюро ЦК ВКП (б), генерал-полковник) [2].

***

Ще не закінчився Польський похід Червоної армії і приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусії, ще не почалися депортації населення з приєднаних територій до Сибіру, а Сталін вже планував агресію проти Фінляндії!

У вересні 1939 року радянські війська почали зосереджуватися на радянсько-фінському кордоні. Генеральний штаб РСЧА розпочав планування війни з Фінляндією. За цими планами Червона армія одним потужним ударом мала розгромити фінські війська та зайняти всю територію країни за кілька днів. За свідченням головного маршала артилерії Воронова, на нараді у наркома оборони СРСР йому було доручено вести розрахунки потрібних обсягів набоїв та обладнання виходячи з того, що війна буде продовжуватись дванадцять діб.

Одночасно посилився тиск на Фінляндію і по дипломатичній лінії! В’ячеслав Молотов, новий голова Комісаріату зовнішніх справ СРСР, запросив фінську сторону провести у Москві переговори «щодо конкретних питань» у радянсько-фінських відносинах.

Переговори почалися у Москві, 12 жовтня 1939 року.

[Завтра, 12 жовтня 2019 року, виповнюється 80 років цій даті!]

Фінську делегацію очолював авторитетний фінський політик Юго Паасиківі, з радянської сторони переговори вів безпосередньо Сталін.


Юго Кусті Паасіківі (або Паасиківі; справжнє ім'я Йоган Гелльстен) (фін. Juho Kusti Paasikivi, 27 листопада 1870; поблизу Тампере — 31 серпня 1956, Гельсінкі, Фінляндія) — фінський політик, дипломат, банкір, тричі прем'єр-міністр Фінляндії, сьомий Президент Фінляндії (1946—1956).


Ста́лін Йо́сип Віссаріо́нович (ім'я при народженні: Іосеб Бесаріоніс дзе Джугашвілі, 18 грудня 1878, Горі, Російська імперія — 5 березня 1953, Москва, СРСР) — радянський військовий та політичний діяч грузинського походження. Перебуваючи на постах генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу (1922–53) та голови уряду (1941–53), встановив в СРСР однопартійну тоталітарну систему та став фактично одноосібним диктатором. Створені за його правління політична система й ідеологія дістали назву сталінізм.


Радянські вимоги виглядали таким чином: у випадку війни між СРСР з одного боку та Німеччиною або Великою Британією з іншого, одне з найважливіших міст Радянського Союзу, Ленінград, опиниться у дуже вразливому становищі, зокрема для нападу через Фінську затоку Балтійського моря. Щоби відвернути загрозу, мають бути зроблені такі кроки: демілітаризовані за попередніми угодами Аландські острови мають бути укріплені та озброєні фінською стороною під наглядом та за участі радянських військових. Фінляндія має надати Радянському Союзу у тридцятирічну оренду півострів Ханко, для розташування на ньому радянських військових баз. Фінляндія має передати Радянському Союзу кілька островів у Фінській затоці для розміщення на них радянських військових сил. Також від Фінляндії очікується передача Радянському Союзу приблизно двох з половиною тисяч квадратних кілометрів фінської території на Карельському перешийку, аби відсунути сухопутний кордон від Ленінграду. Радянський Союз, у свою чергу, передає Фінляндії більше п'яти тисяч квадратних кілометрів власної території — далі на північ, у Карелії.

Відповідь Фінляндії на ці пропозиції була загалом негативною. Участь радянських військових у озброєнні Аландських островів ставить під сумнів нейтралітет Фінляндії, так само як і передача в оренду півострова Ханко. До того ж радянські війська на Ханко та Суурсаарі створюватимуть небезпеку вже для Гельсінкі. Територія на Карельському перешийку, що її хоче собі Радянський Союз, є однією з найбільш промислово розвинених областей Фінляндії, до того ж там міститься друге за розміром та значенням місто країни, Віїпурі. Та ж місцевість, яку СРСР пропонує на заміну, хоча й значно більша за розміром, але порожня та нерозвинена. До того ж, на Карельському перешийку розташовані основні оборонні споруди Фінляндії, залишившись без них вона стане беззахисною у військовому плані.

Вдруге радянська та фінська делегації зустрілися 23 жовтня. Ніяких зрушень не відбулось, сторони продовжували стояти на своїх попередніх позиціях. Фіни також висловили протест щодо регулярних, останнім часом, польотів радянських розвідувальних літаків над фінською територією, але будь-якого обговорення цього питання також не відбулося

3 листопада відбулася остання спроба розв'язати питання шляхом переговорів. Радянська сторона зменшила свої пропозиції щодо можливої радянської залоги на Ханко, але фінські представники вкотре оголосили, що розміщення будь-яких іноземних сил на Ханко неможливе. Переговори так і закінчились нічим. Фінська делегація повернулась до Гельсінкі 13 листопада.

29 листопада 1939 року СРСР розірвав із Фінляндією дипломатичні стосунки, а 30-го листопада о 8:00 за московським часом радянські війська одержали наказ перейти радянсько-фінський кордон та розпочати бойові дії.

Офіційно війну Фінляндії так і не було оголошено.

1 грудня 1939 року московське радіо офіційно оголосило про створення на території СРСР у містечку Терійокі Фінляндської Демократичної Республіки. Уряд маріонеткової «держави» був зібраний на базі керівництва створеної ще у 1918 році в Москві та весь час перебуваючої на теренах СРСР Комуністичної партії Фінляндії. На чолі уряду, партії і «держави» Сталін поставив старого перевіреного більшовика, відомого «червоного фіна», члена Виконкому Комінтерну Отто Віллє Куусінена. СРСР негайно визнав «уряд» Куусінена і уклав з ним «договір про дружбу».


Отто Вільгельмович (Отто Вілле) Куусінен (фін. Otto Wille Kuusinen; 4 жовтня 1881, Лаукаа, Велике князівство Фінляндське, Російська імперія — 17 травня 1964, Москва, СРСР) — фінський, російський і радянський політичний діяч, письменник, теоретик марксизму, академік Академії наук СРСР (20.06.1958, загальна історія), прем'єр-міністр і міністр закордонних справ так званого «уряду Фінляндської Демократичної Республіки» під час радянсько-фінської війни (1939—1940).

Перший і останній голова Президії Верховної Ради Карело-Фінської РСР в 1940—1956 роках. Герой Соціалістичної Праці (1961).


[За таким же сценарієм Москва діяла і в 2014 році, створюючи маріонеткові ЛНР (Луганську Народну Республіку) і ДНР (Донецьку Народну Республіку). – В.Ф.]

Міжнародна реакція на агресію СРСР проти Фінляндії

3 грудня 1939 року постійний представник Фінляндії в Лізі Націй Ейно Рудольф Холсті поінформував генерального секретаря Ліги Жозе Авеноля про початок радянської військової агресії проти своєї країни та денонсації Радянським Союзом двосторонніх договорів, що передували цьому. У зв'язку з цим постпред просив екстрено скликати Раду і Асамблею цієї організації для запобігання війні.

4 грудня у відповідь на запит генсека Ліги Націй нарком закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов заявив, що Радянський Союз не перебуває у стані війни з Фінляндією і не загрожує фінському народові, оскільки уклав 2 грудня 1939 року Договір про взаємодопомогу і дружбу з урядом заснованої за добу до цього Фінляндської Демократичної республіки (ФДР). З погляду СРСР, він робить спільні з ФДР зусилля щодо ліквідації вогнища війни, створеного у Фінляндії її колишніми правителями.

Молотов оголосив, що попередній уряд Фінляндії втратив свої повноваження і країною більше не керує. Радянський Союз заявив у Лізі Націй, що відтепер буде вести переговори тільки з ФДР. Також глава НКЗС СРСР повідомив, що в разі скликання Ради та Асамблеї для розгляду звернення Холсті радянські представники в них брати участі не будуть.

14 грудня було скликано 20-у сесію Асамблеї Ліги Націй. З ініціативи Аргентини до порядку денного було внесено питання про виключення Радянського Союзу. Голова утвореного Асамблеєю спеціального комітету з фінляндському питання («комітет тринадцяти»), представник Португалії Так Матта зачитав складений комітетом звіт і проект резолюції[. Він базувався на «Положенні про визначення агресора», ухваленому Лігою в 1933 році з ініціативи тодішнього глави НКЗС СРСР Максима Литвинова.

Зі 40 держав-членів Ліги Націй за проект резолюції Асамблеї проголосували 28 держав (у тому числі Велика Британія та п'ять британських домініонів, а також Франція і дві її підмандатні території), утрималися дев'ять (Швеція, Норвегія, Данія, Латвія, Естонія, Литва, Болгарія, Китай і Швейцарія), представники інших (у тому числі СРСР) були відсутні. Рада Ліги Націй ознайомилася з прийнятою Асамблеєю резолюцією і винесла постанову про виключення Радянського Союзу з цієї міжнародної організації. Рада засудила «дії СРСР, спрямовані проти Фінляндської держави», і закликала країни-члени Ліги Націй надати підтримку Фінляндії.

***

У СРСР вважали, що війна з Фінляндією буде повторенням Польської кампанії. Основні бойові дії повинні були бути завершені протягом двох тижнів.

Населення Фінляндії у1939 році складало 3,5 млн. осіб, а її армія мирного часу не перевищувала 35 тис. осіб. На озброєнні фінської армії було 60 легких танків і півтори сотні бойових літаків, здебільшого застарілих конструкцій. Це було дуже мало у порівнянні з кількісними показниками Червоної армії, керівники якої вважали, що надзвичайно легко переможуть фінські збройні сили. Проти Фінляндії було кинуто понад 400 тис. бійців і командирів Червоної армії, біля 1,5 тис. танків, 1,5 тис. гармат, 1,2 тис. літаків. Дії сухопутних військ підтримували кораблі Балтійського та Північного флотів, що значно перевищувало потенціал фінських збройних сил. Військові дії розгорнулись практично по всьому радянсько-фінському кордону, який мав протяжність 1 200 км. Головний театр військових дій розгорнувся на Карельському перешийку, де фінами була створена система потужних укріплень, т. з. «лінія Маннергейма», названа на честь головнокомандуючого фінської армії маршала К.Г. Маннергейма.


Ка́рл Гу́став Емі́ль Маннерге́йм (швед. Carl Gustaf Emil Mannerheim, 4 (16) червня 1867 — 27 січня 1951, Лозанна) — державний та військовий діяч Фінляндії шведського походження, генерал-лейтенант російської імператорської армії (1917), генерал від кавалерії (1918) фінської армії, фельдмаршал (1933), з 1942 року — маршал Фінляндії (почесне звання), барон. Регент Королівства Фінляндія (12 грудня 1918 — 26 червня 1919), 6-й президент Фінляндії (4 серпня 1944 — 11 березня 1946). Командувач військовими силами Білої гвардії у Фінській громадянській війні, головнокомандувач збройних сил Фінляндії у часи Другої світової війни.

За даними опитування найвеличніший діяч у фінській історії усіх часів. Визнаний за його провідну роль у створенні незалежної Фінляндії та виключні заслуги у відстоюванні своєї держави від зазіхань більшовицької Росії, Карл Густав Маннергейм вважається «батьком сучасної Фінляндії».


Реальність полягала в тому, що до 12 грудня частини 7-ї армії змогли подолати лише смугу забезпечення «Лінії Манергейма» і вийти до переднього краю головної смуги оборони. До кінця грудня тривали спроби прориву, що не принесли ніякого успіху. Всього до кінця грудня втрати Червоної Армії склали майже 70 тисяч солдат.


Фінські кулеметники під час Радянсько-фінської війни.


До кінця грудня стало ясно, що безплідні спроби продовжити наступ ні до чого не приведуть. На фронті наступило відносне затишшя. Протягом січня і початку лютого йшло посилення і радянських, і фінських військ.


Радянський плакат фінською мовою, що зображає Маннергейма катом трудового народу (1940 р.)


[Тодішні радянські газети рясніли заголовками публікацій про Фінляндію: «Долой тиранию палачей!», «Ликвидировать очаг войны», «Уничтожить бандитскую шайку».

Чи не нагадує це істерію у сучасних російських ЗМІ? Чи не схожі нинішні ДНР та ЛНР з ефемерною ДФР зразка осені-зими 1939 року? Як і звернення очільника тієї «ДФР» О. Куусінена до Сталіна з ростовським зверненням «легітимного Януковича» до Путіна з ідентичними проханнями про введення військ?]

Бойові дії активізувалися у лютому 1940-го, коли СРСР зосередив на радянсько-фінському фронті 760 тис. військовослужбовців. У середині лютого 7-ма та 13-та армії (35 дивізій) Північно-західного фронту (командувач С. Тимошенко) подолали головну смугу фінської оборони на Карельському перешийку, зламали спротив 15-ти дивізій фінської армії і на початку березня завершили прорив «Лінії Маннергейма». Фінляндія вимушено погодилася на укладення мирного договору, який було підписано у Москві 12 березня 1940-го. При цьому бойові дії за Виборг тривали 13 березня. Суттєвим фактором, який спонукав СРСР сісти за стіл переговорів із Фінляндією, стала загроза втручання у війні на боці останньої Великої Британії та Франції.

Бойові дії тривали 105 днів, за цей час Червона армія втратила за різними оцінками від 422 до 722 тисяч убитими, пораненими, обмороженими й полоненими; у тому числі понад 300 командирів, 17 тис. чоловік зникли безвісти. Втрати СРСР становили до 40 % бойового складу задіяних частин і суттєво переважали втрати фінської сторони (понад 70 000 чоловік, у тому числі 50 000 поранених і тих, хто пропав без вісти, та 23 000 убитих і померлих від ран, до радянського полону потрапили 900 фінських вояків (з них 10 офіцерів) [3].


Фінські пропагандистські плакати.


Слід зазначити, що  Радянський Союз не визнав Гаазьку конвенцію 1907 року і відмовився приєднатися до Женевської конвенції про військовополонених, яка завершувала і збирала воєдино положення Гаазьких правил!

Сталінський режим закладав в свідомість солдатів установку на те, що полон неможливий. Серед солдатів і офіцерів Червоної Армії діяв негласний «наказ» – тому хто потрапив у полон краще застрелитися. Сьогодні нам дивно і неймовірно, яке почуття провини і одночасно страху потрібно було сформувати в людях, щоб вони відчували цю провину і перед лицем смерті, і пізніше – пройшовши через німецький полон і систему перевірок та фільтраційних таборів НКВС.

Радянсько-фінська війна 1939-1940 рр. вперше продемонструвала неспроможність даної установки. За різними даними, в полоні опинилося від 5546 до 6116 осіб. На Батьківщину повернулися 5465 або 6017 радянських солдатів відповідно. Однак в ході організованої спеціальної перевірки було з'ясовано, що з цього числа добровільно здалися в полон тільки 72 особи. Крім того, було виявлено 206 шпигунів або «підозрілих по шпигунству осіб»; 54 провокатори»; 166 учасників добровольчого загону і 13 осіб, котрі знущалися над радянськими полоненими. Разом компрометуючий матеріал був зібраний на 511 чоловік, тобто приблизно на 9% колишніх військовополонених. 158 осіб було розстріляно. Однак влада не могла визнати, що значна кількість військовослужбовців опинилася в полоні не зі своєї вини, тому 4354 людини були засуджені Особливою нарадою НКВС СРСР на терміни від 5 до 8 років за фактом перебування в полоні, хоча ніякого компрометуючого матеріалу на них зібрано не було [4].

Українці у Радянсько-фінській війні

На боці СРСР у війні брали участь дві дивізії, які комплектувались в Україні. Це 44-та та 70-та стрілецькі дивізії. Перша з них потрапила в оточення і майже вся загинула, намагаючись вирватись з фінського кільця. Ті, хто вирвався, були піддані військово-польовому суду. Командир дивізії, начальник штабу, начальник політвідділу та комісар були розстріляні.

Загалом загони Червоної армії під Суомуссальмі втратили до 23 тис. бійців, у той час як Фінська Армія в цьому районі втратили всього лише 800 бійців.

Документ 1.

3 телеграми від 5 січня 1940 р. командувачу 9-ї армії: «НЕМЕДЛЕННО по прямому проводу! Дело в Суомуссальми ухудшается. Приказываю принять все меры и срочно без промедления бросить все силы 44-й дивизии для того, чтобы не дать противнику окружить и взять в плен 2 полка 163-й стрелковой дивизии. Бросить всю авиацию… Непосредственное руководство и ответственность за проведение боевых действий по оказанию помощи возлагается лично на Вас. Будьте бдительны с личным составом. Имеется информация вербовке украинских красноармейцев белофинскими шпионами! Предупреждаю, что за возможную катастрофу по захвату Суомуссальми лично будете отвечать вы. Немедленно донести о Ваших действиях и распоряжениях.

ГЛАВНОКОМАНДУЮЩИЙ – К. ВОРОШИЛОВ

Член Главного военного совета – И. СТАЛИН

НАЧАЛЬНИК ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБА – Б. ШАПОШНИКОВ» [5].

Документ 2.

З телеграми від 13 січня 1940 р. начальнику Генерального штаба:

«… Произошедшее в Суомуссальми показало неспособность оперативного реагирования командиров от­дельных военных соединений, в первую очередь 44-й дивизии, совершить контрнаступление. Неподготовленность личного состава к финской зиме сыграла с нами злую шутку… Информация о вербовке красноармейцев – уроженцев с Житомира, Киева и Новограда-Волышского потвердилась! Шпионажем, пропагандой, агитацией и вербовкой с белофинской стороны осуществляют буржуазные националисты, агенты некого Горлис-Горского. Рззведка сообщает, что пленным красноармейцам с Украины разрешили сформировать свой полк. Трусость и позорно-предательское поведение командования 44-й дивизии в лице командира дивизии комбрига Виноградова, начальника политотдела дивизии полкового комиссара Пахоменко и начштаба дивизии полковника Волкова, которые вместо проявления командирской воли и энергии в руководстве частями и упорства в обороне, вместо того, чтобы принять меры к выводу частей, оружия и материальной части, подло бросили дивизию в самый ответственный период боя и первыми ушли в тыл, спасая свою шкуру. Рекомендую применить к трусам и изменникам Советской Родины высшую меру наказания! Кто-то должен компенсировать наши потери…

КОМАНДУЮЩИЙ 9-Й АРМИЕЙ – В.ЧУЙКОВ» [6].


Юрій Горліс-Горський (справжнє ім'я Юрій Юрійович Городянин-Лісовський; псевдонім Горліс-Горський, у підпіллі Залізняк, Горський, Горлиця; 14 січня 1898, Демидівка — загадково зник 27 вересня 1946, Ауґсбурґ, Німеччина) — український військовий і громадський діяч, старшина Армії УНР, розвідник, письменник.


Український підрозділ підполковника армії УНР Юрія Горліс-Горського був створений у кінці січня 1940 р., його чисельність сягала майже полку (за різними оцінками чисельний склад нараховував від 450 бійців в січні 1940 р., до 850 в березні того ж року, хоча в будь якому випадку очевидно, що чисельність українського підрозділу стрімко зросла всього за 2 останні місяці Зимової Війни). Відомо, що українці були вдягнені у фінський однострій та відрізнялись від інших формувань українськими мазепинками, на які кріпився металевий знак Володимирового Тризуба, а деякі українські вояки мали круглі значки діагонально розділені на синю та жовту смужки. Синьо-жовті армійські відзнаки не вживалися, оскільки такі мали добровольці зі Швеції, які сформували цілий полк. На озброєнні була фінська та радянська зброя.

Сталінська агітація та партійна пропаганда не згадували про українських добровольців у Фінській Армії, бо совіцькі урядовці не хотіли розголосу і боялись, що «раби-хохли» почнуть не стільки здіймати нові національні бунти і повстання, скільки здаватися у полон ворогам Москви і повертати багнети в бік більшовиків. Так само і сьогодні історики по обидва боки кордону не наважуються говорити правду про участь українців на боці Гельсінкі, а не тільки Москви, що стає зрозумілим з погляду на сучасну геополітичну ситуацію у Європі. Але українці пам’ятають героїчний чин своїх предків, Європа невдовзі дізнається і згадає своїх відчайдушних українських рятівників!

Слава Герою України і Фінляндії Юрію Горлісу-Горському!

Слава українському полку Фінської Армії!

(Влітку 2010 р. нащадки українських полонених-добровольців з полку Юрія Горліс-Горського за ініціативи онука загиблого у Зимовій Війні, мешканця Коростишева, голови благодійної організації «Пам’ять» Леоніда Костюка, за сприяння Посольства України у Фінляндській Республіці, на місці загибелі українських воїнів під Суомуссальмі встановили пам’ятник на згадку про їхній героїчний чин. Нині представники української діаспори у Фінляндії раз на рік відвідують це місце з квітами та співом національного славня вшановують незабутих полеглих українських героїв.) [7]

***

Німецько-радянська війна 1941 – 1945 рр.

29 червня 1941 року, всього через тиждень після початку Німецько-радянської війни, вийшов наказ НКДБ, НКВС і Генерального прокурора СРСР про те, що всі хто здалися в полон прирівнюються до зрадників Батьківщини.

Цей факт визначив всю політику радянської держави по відношенню до військовополонених протягом усієї війни. Це явна спадкоємність подій Радянсько-фінської війни!

«Уманський котел»

Місто Умань було взято о 8.30 годині ранку 1 серпня, на 40-й день війни, після штурму 419-го і 420-го піхотних полків Вермахту. Прорив через місто дозволив до вечора 1 серпня зайняти район Гроздєво і Гереженівки [8].

7 серпня, до 12 години дня, гірські єгері 49-го гірськострілецького корпусу взяли Підвисоке.

13 серпня опір оточених в котлі радянських військ фактично припинився і настала пора підбивати підсумки боїв в районі Умані. Вранці в місто прилетіли начальник Генерального штабу сухопутних військ Німеччини генерал Франц Гальдер, начальник оперативного відділу генерал Хайзінгер і прибули начальник штабу групи армій «Південь» генерал Зоденштерн і начальники штабів 6, 11, 17-ї армій і 1-ї танкової групи. Висока нараду зібралося в будинку Педагогічного інституту, одна з аудиторій якого спеціально була підготовлена для цього заходу.

Ф. Гальдер констатував, що поставлені завдання військами групи армій «Південь» в районі Умані повністю виконані, і поставив перед військами нові завдання. Однак при цьому він зазначив, що «неможливо визначити, яким чином можна вирішити київську проблему і як скоро вдасться захопити Крим. З цього питання поки що тільки надходять пропозиції. Те ж саме стосується розрахунку часу для операції».

13 серпня закінчувався 53-й день німецько-радянської війни!

За німецькими зведеннями в «Уманському котлі» було взято в полон 103 тисячі (!) осіб, в тому числі крім двох командуючих арміями – генерал-лейтенанта Музиченко і генерал-майора Понєдєліна (після війни розстріляного за вироком Військової колегії Верховного Суду) – чотири командири корпусів і одинадцять командирів дивізій.

Таким чином є всі підстави говорити про розгром в тому районі управлінь двох армій і військ трьох армій, а також ряду з'єднань зі складу фронтових резервів.

Звичайно, в зв'язку з загибеллю штабів армій документальна база дослідження досить мізерна. До того ж вона звужувалася ще й штучним шляхом. У всіх джерелах, що відображають трагічні події під Уманню влітку 1941 року, йдеться про війська 6-ї і 12-ї армій. Але куди поділися війська 26-ї армії Південно-Західного фронту, які на початку війни розташовувалися між цими арміями?

Відомо, що в липні управління 26-ї армії було перекинуто в район на південь від Києва, де почало формуватися нове об'єднання. Куди ж поділися 99-та стрілецька, 72-я і 173-я гірськострілецькі дивізії, частини корпусного і армійського підпорядкування, які входили до складу 26-ї армії першого формування? Відповідь – нікуди! Ці війська також відступали разом з військами 6-ї і 12-ї армій, і знайшли свою загибель під Уманню» [9].

***

Перемога німецьких військ під Уманню була знаменною для німецького командування. Про це свідчить і той факт, що після завершення операції поблизу Умані, біля села Легезин, був розташований штаб групи армій «Південь».

Число захоплених радянських військовополонених в перші місяці війни значно перевищило очікування гітлерівського керівництва. Місце загибелі 6-й і 12-ї армій в районі Підвисокого, маси згорілої радянської техніки, полонені радянські генерали – все це було свідченням великої здобутої перемоги.



28 серпня 1941 року в Умань прилетів Адольф Гітлер, який привіз туди Беніто Муссоліні. Є інформація, що вожді Німеччини і Італії навіть відвідали табір військовополонених «Уманську яму», після чого Гітлер наказав відпускати з полону жителів вже окупованих німцями областей України і Білорусії.



Наказ № 270

16 серпня 1941 вийшов наказ № 270 Ставки Верховного Головного Командування РСЧА «Про відповідальність військовослужбовців за здачу в полон і залишення ворогові зброї». [Наказ подаємо в оригінальній орфографії російською мовою –В.Ф.]

Приказ
Ставки Верховного Главного Командования Красной Армии

Без публикации

16 августа 1941 г.

№ 270

Не только друзья признают, но и враги наши вынуждены признать, что в нашей освободительной войне с немецко-фашистскими захватчиками части Красной Армии, громадное их большинство, их командиры и комиссары ведут себя безупречно, мужественно, а порой – прямо героически. Даже те части нашей армии, которые случайно оторвались от армии и попали в окружение, сохраняют дух стойкости и мужества, не сдаются в плен, стараются нанести врагу побольше вреда и выходят из окружения. Известно, что отдельные части нашей армии, попав в окружение врага, используют все возможности для того, чтобы нанести врагу поражение и вырваться из окружения.

Зам. командующего войсками Западного фронта генерал-лейтенант Болдин, находясь в районе 10-й армии около Белостока, окруженной немецко-фашистскими войсками, организовал из оставшихся в тылу противника частей Красной Армии отряды, которые в течение 45 дней дрались в тылу врага и пробились к основным силам Западного фронта. Они уничтожили штабы двух немецких полков, 26 танков, 1049 легковых, транспортных и штабных машин, 147 мотоциклов, 5 батарей артиллерии, 4 миномета, 15 станковых пулеметов, 3 ручных пулемета, 1 самолет на аэродроме и склад авиабомб. Свыше тысячи немецких солдат и офицеров были убиты. 11 августа генерал-лейтенант Болдин ударил немцев с тыла, прорвал немецкий фронт и, соединившись с нашими войсками, вывел из окружения вооруженных 1654 красноармейца и командира, из них 103 раненых.

Комиссар 8 мех. корпуса бригадный комиссар Попель и командир 406 с[трелкового] п[олка] полковник Новиков с боем вывели из окружения вооруженных 1778 человек. В упорных боях с немцами группа Новикова-Попеля прошла 650 километров, нанося огромные потери тылам врага.

Командующий 3-й армией генерал-лейтенант Кузнецов и член Военного Совета армейский комиссар 2-го ранга Бирюков с боями вывели из окружения 498 вооруженных красноармейцев и командиров частей 3-й армии и организовали выход из окружения 108-й и 64-й стрелковых дивизий.

Все эти и другие многочисленные подобные факты свидетельствуют о стойкости наших войск, высоком моральном духе наших бойцов, командиров и комиссаров.

Но мы не можем скрыть и того, что за последнее время имели место несколько позорных фактов сдачи в плен врагу. Отдельные генералы подали плохой пример нашим войскам.

Командующий 28-й армией генерал-лейтенант Качалов, находясь вместе со штабом группы войск в окружении, проявил трусость и сдался в плен немецким фашистам. Штаб группы Качалова из окружения вышел, пробились из окружения части группы Качалова, а генерал-лейтенант Качалов предпочел сдаться в плен, предпочел дезертировать к врагу.

Генерал-лейтенант Понеделин, командовавший 12-й армией, попав в окружение противника, имел полную возможность пробиться к своим, как это сделало подавляющее большинство частей его армии. Но Понеделин не проявил необходимой настойчивости и воли к победе, поддался панике, струсил и сдался в плен врагу, дезертировал к врагу, совершив таким образом преступление перед Родиной, как нарушитель военной присяги.

Командир 13-го стрелкового корпуса генерал-майор Кириллов, оказавшийся в окружении немецко-фашистских войск, вместо того, чтобы выполнить свой долг перед Родиной, организовать вверенные ему части для стойкого отпора противнику и выхода из окружения, дезертировал с поля боя и сдался в плен врагу. В результате этого части 13-го стрелкового корпуса были разбиты, а некоторые из них без серьезного сопротивления сдались в плен.

Следует отметить, что при всех указанных выше фактах сдачи в плен врагу члены Военных Советов армий, командиры, политработники, особоотдельщики, находившиеся в окружении, проявили недопустимую растерянность, позорную трусость и не попытались даже помешать перетрусившим Качаловым, Понеделиным, Кирилловым и другим сдаться в плен врагу.

Эти позорные факты сдачи в плен нашему заклятому врагу свидетельствуют о том, что в рядах Красной Армии, стойко и самоотверженно защищающей от подлых захватчиков свою Советскую Родину, имеются неустойчивые, малодушные, трусливые элементы. И эти трусливые элементы имеются не только среди красноармейцев, но и среди начальствующего состава. Как известно, некоторые командиры и политработники своим поведением на фронте не только не показывают красноармейцам образец смелости, стойкости и любви к Родине, а, наоборот, прячутся в щелях, возятся в канцеляриях, не видят и не наблюдают поля боя, а при первых серьезных трудностях в бою пасуют перед врагом, срывают с себя знаки различия, дезертируют с поля боя.

Можно ли терпеть в рядах Красной Армии трусов, дезертирующих к врагу и сдающихся ему в плен, или таких малодушных начальников, которые при первой заминке на фронте срывают с себя знаки различия и дезертируют в тыл? Нет, нельзя! Если дать волю этим трусам и дезертирам, они в короткий срок разложат нашу армию и загубят нашу Родину. Трусов и дезертиров надо уничтожать.

Можно ли считать командирами батальонов или полков таких командиров, которые прячутся в щелях во время боя, не видят поля боя, не наблюдают хода боя на поле и все же воображают себя командирами полков и батальонов? Нет, нельзя! Это не командиры полков и батальонов, а самозванцы. Если дать волю таким самозванцам, они в короткий срок превратят нашу армию в сплошную канцелярию. Таких самозванцев нужно немедленно смещать с постов, снижать по должности, переводить в рядовые, а при необходимости расстреливать на месте, выдвигая на их место смелых и мужественных людей из рядов младшего начсостава или из красноармейцев.

ПРИКАЗЫВАЮ:

1. Командиров и политработников, во время боя срывающих с себя знаки различия и дезертирующих в тыл или сдающихся в плен врагу, считать злостными дезертирами, семьи которых подлежат аресту как семьи нарушивших присягу и предавших свою Родину дезертиров.

Обязать всех вышестоящих командиров и комиссаров расстреливать на месте подобных дезертиров из начсостава.

2. Попавшим в окружение врага частям и подразделениям самоотверженно сражаться до последней возможности, беречь материальную часть, как зеницу ока, пробиваться к своим по тылам вражеских войск, нанося поражение фашистским собакам.

Обязать каждого военнослужащего независимо от его служебного положения потребовать от вышестоящего начальника, если часть его находится в окружении, драться до последней возможности, чтобы пробиться к своим, и если такой начальник или часть красноармейцев вместо организации отпора врагу предпочтут сдаться ему в плен – уничтожать их всеми средствами, как наземными, так и воздушными, а семьи сдавшихся в плен красноармейцев лишать государственного пособия и помощи.

3. Обязать командиров и комиссаров дивизий немедля смещать с постов командиров батальонов и полков, прячущихся в щелях во время боя и боящихся руководить ходом боя на поле сражения, снижать их по должности, как самозванцев, переводить в рядовые, а при необходимости расстреливать их на месте, выдвигая на их место смелых и мужественных людей из младшего начсостава или из рядов отличившихся красноармейцев.

Приказ прочесть во всех ротах, эскадронах, батареях, эскадрильях, командах и штабах.

Ставка Верховного Главного Командования Красной Армии:

Председатель Государственного Комитета Обороны И. СТАЛИН

Зам. Председателя Государственного Комитета Обороны В. МОЛОТОВ

Маршал Советского Союза С. БУДЕННЫЙ

Маршал Советского Союза К. ВОРОШИЛОВ

Маршал Советского Союза С. ТИМОШЕНКО

Маршал Советского Союза Б. ШАПОШНИКОВ

Генерал армии Г. ЖУКОВ»



Безумовно, сама обстановка початку війни породжувала плутанину як в керівництві країни, так і серед рядових солдатів. У полон, звичайно, попадали з різних причин, але добровільна здача займала аж ніяк не останнє місце. Як згадує генерал-майор держбезпеки Л. Іванов, траплялося, що, убивши командира, в полон здавалися цілі підрозділи. Такі випадки не носили всеосяжного характеру, а й одиничними їх назвати не можна. Так, за неповними даними особливих відділів Західного, Північно-Західного, Південного, Південно-Західного і Ленінградського фронтів, в червні-грудні було скоєно 102 групових добровільних переходу радянських солдатів на бік противника. Поодинокі ж переходи підрахунку не піддаються. Крім того, контррозвідці вдалося присікти ще 159 групових та 2773 одиночних спроби переходу на бік противника [10].

Таким чином даний наказ повинен був в першу чергу запобігати добровільній  здачі в полон!

Однак на практиці застосування даного наказу була одна серйозна перешкода. Облік військовослужбовців, що потрапили в полон, в перші місяці війни ще не був налагоджений. Отже, перебувала людина в полоні або ж в оточенні, можна було судити часто тільки за усними свідченнями. Тож не дивно, що кількість бійців, які потрапили в полон, після цього наказу істотно не зменшилася.

Разом з тим даний наказ мав негативний вплив на моральний стан значної частини військовослужбовців. По суті, він послужив справжнім «подарунком» для німецької пропагандистської машини. Використовуючи текст даного наказу в якості основного аргументу, німецькі пропагандисти доводили військовополоненим, що у них є тільки один спосіб вижити – віддавати всі сили роботі на благо Німеччини.

Негативний ефект даного наказу був набагато вагоміше позитивного. Однак визнати це відкрито Сталін і військове керівництво РСЧА не могли. Подальший розвиток подій продемонстрував неспроможність військової доктрини СРСР вже в повній мірі.

Далі буде…


P.S.

Оскільки розмір тексту допису має певні обмеження по кількості знаків, то всі посилання на джерела будуть опубліковані разом з останньою частиною допису.


+3
70
RSS
19:25
+2
Пане Володимире, друже мій! Прошу вірно сприйняти моє зауваження — але…
Назва цього матеріалу:
В таборах Гітлера немає російських полонених, а є тільки російські зрадники…
Це — цитата з Йосипа Сталіна, джерело [1].
По-перше, в такому разі, заголовок теж було варто взяти в лапки.
Але по-друге, під цей заголовок ніяк не лягає Радянсько-фінська війна 1939-1940 років, оскільки тоді не було «таборів Гітлера», в яких перебували російські чи то полонені, чи то зрадники…
А тому по-третє, матеріал варто було назвати простіше:
Полонені чи зрадники?
Тоді б і Радянсько-фінська війна 1939-1940 років прекрасно вписалася б у нього…
_не_знаю

P.S. Перепрошую, але я завтра дуже рано їду в Коростень на щорічне літературне свято «Просто на Покрову», отож читати настільки довгий матеріал (та ще й першу частину) я просто не буду… Потім, потім!..
_соромлюсь
19:54 (відредаговано)
+3
Дякую, друже Тимуре за увагу!
По-першій заувазі згідний… Візьму заголовок в лапки. _посмішка

Щодо другої зауваги… Основна тема блогу — це військовополонені Німецько-радянської війни! Юридична база репресій проти них та їхніх сімей, облік у німецьких таборах, перебування у таборах і робота, листування з рідними в Україні, репатріація і фільтраційні табори тощо. Блог розрахований на 4-5 частин, з багатьма документами, які раніше ніде не публікувалися _підморгування

У Польському поході радянських військовополонених не було. Радянсько-фінська війна взята, як продовження радянської агресії проти Європи. Полонених було мало (до 6000), перебування в полоні було короткочасним і майже всі були репресовані!
12:43
+3
Прочитав. Дякую. Справді, створення ДНР-ЛНР робилося по шаблону, починаючи з 1919 р з часів створення параленьної держави в Харкові і це було при визнанні УНР Москвою!
А ще додай Донецько-Криворізьку Радянську Республіку! І не забувай, що Зеленський і майже весь (за винятком Кошового) «95-й квартал» — з Кривого Рогу!!!
10:22
+2
Питання до автора статті. Якщо б довелося вибирати між полоном і смертю, то що би він вибрав?
10:46 (відредаговано)
+1
Питання до автора статті.


Оскільки я позбавлений вірусу політкоректності _чудово , то люблю прямі гарні запитання! _посмішка

Я вибрав би боротьбу!
Боротьбу проти більшовицько-сталінського режиму, боротьбу за рідну землю — Україну!

Я б здався у полон і просив би направити мене в українські підрозділи, які воювали проти радянського режиму. Такі підрозділи вже були — це батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» в складі диверсійного полку «Бранденбург-800».
***
Справжні українські націоналісти боролися за Україну також в складі: ДУН (Дружини українських націоналістів); СС Дивізії «Галичина»; допоміжних підрозділів Вермахту.

Справжні українські націоналісти налагоджували господарське життя на звільнених територіях України.

Теза С. Бандери про «боротьбу проти двох окупантів» була не тільки помилковою, але і злочинною, оскільки провокувала братовбивчу війну українців проти українців («бандерівці» проти «мельниківців»); провокувала негативне і вороже ставлення з боку Третього Райху до українців; дезорієнтувана населення України щодо поведінки на звільнених від більшовизму теренах; і в кінцевому висліді працювала на Сталіна.

Повторюю, щоб мене правильно зрозуміли: я б здався в полон, не для виживання хоча б в напівголодному стані, а для того, щоб боротися. І якщо і загинути, то зі зброєю в руках у війні за Україну!

Випадкові Дописи