До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Погляд у минуле…. Ч_б/н: Кава з Нікарагуа і анекдоти про Леніна.

Погляд у минуле…. Ч_б/н: Кава з Нікарагуа і анекдоти про Леніна.

1978-й рік ознаменувався виходом у світ «спогадів» Леоніда Ілліча Брежнєва та різким підвищенням цін на золото та дорогоцінні метали з платинової групи, бензин та КАВУ!



Про комунізм, обіцяний радянському народу у 1961 році і який повинен був наступити через 20 років, тобто у 1981-му, преса вже не згадувала!

У преси була нова фішка – прославлення письменника всіх часів і народів Леоніда Ілліча Брежнєва!

Перша книга трилогії – «Мала земля» – побачила світ у журналі «Новий світ» № 2. Партійний орган «Правда» відгукнувся на цю «епохальну подію» 16 лютого: «Значення цієї праці неоціненне. Записки повні історизму і глибоких узагальнень...» (З рецензії А. Ананьєва на книгу спогадів…).

А народ одразу відгукнувся серією анекдотів…

«Де ви були у роки війни? Билися на Малій Землі або відсиджувалися в окопах Сталінграда?»

Наступні книги трилогії побачили світ у журналі «Новий світ» № 5 — «Відродження», і у № 11 — «Цілина». Тираж кожної книги склав 15 мільйонів екземплярів. Книги Брежнєва видавалися як окремо, так і одним томом. Перекладені і розіслані в національні бібліотеки 120 країн світу! [1]

Оскільки я був вже у зрілому віці (перейшов тридцятилітній рубіж) і серйозно ставився до військо-історичної літератури, то цю партійну макулатуру я не читав.

Одночасно літературне читання книг трилогії на 2-ий програмі Всесоюзного радіо здійснював Народний артист СРСР В’ячеслав Тихонов, якого народ пам’ятав і любив як Макса Отто фон Штірліца, штандартенфюрера СС.



Думаю, що вибір В. Тихонова на роль читця книг Брежнєва був продиктований саме цим!

Також був виданий і комплект грамплатівок «Мала Земля» (аудіо книга).



Вивчення книг було внесено до шкільної програми з літератури!

***

Мемуарна творчість генсека мене мало хвилювала. Вірніше сказати, зовсім не хвилювала, оскільки вже тоді в народі ходили чутки, що «твори» Брежнєва написані «літературними неграми» [2].

А от підвищення цін на каву було серйозним ударом по кишені!

1 березня 1978 року газета «Известия» писала: «Радянський уряд оголосив про підвищення «на прохання трудящих» цін на бензин на 100%, на каву – на 445%».



До 1 березня 1 кг кави в зернах коштував 4 руб. 50 коп., а після підвищення – 20 руб. 00 коп. Відповідно подорожчала і кава, яка варилася у кафе.

Підвищення ціни на каву супроводжувалося масивною пропагандистською кампанією в пресі. Публікувалися «листи заслужених трудівників» на кшталт: «А каву робоча людина не п'є, вона і так завжди бадьора від свідомості своєї класової переваги і величі історичної місії».

Одночасно радянська преса стала масово публікувати статті про шкідливість кави для здоров'я!

На відміну від кави, підвищення цін на золото і бензин мало зачепило радянський народ. На золоті прикраси у переважної більшості грошей не було, а дешевий бензин завжди можна було придбати у водіїв державного автотранспорту.

***

Переживши за пару-трійку тижнів шок середнього ступеня від подорожчання кави, я повернувся до звичної норми її споживання!

За новими цінами в кафе і точках продажу кави, звареної в експрес-машинах, чашка кави коштувала 14 коп. Але я, як і багато хто, замовляв т. зв. «подвійну половинку» (кави подвійна порція, а води одинарна порція) за 28 коп.

***

В районі Хрещатика, який у міській субкультурі «стиляг» отримав назву «Бродвей» або «Брод», було декілька кав’ярень, у яких збиралася творча молодь, художники, поети, різна богема і просто студенти.


Вул. Свердлова у 1950-ті роки.


Улюбленими точками, де я звик пити каву, були кафе «Хрещатий Яр» на вул. Свердлова (нині Прорізна), що на жаргоні мав назву «Яма» і «труба» — підземний перехід під площею Жовтневої Революції (нині Майдан Незалежності). З обома цими точками у мене пов’язано дуже багато спогадів. Двома з них я і хочу поділитися.

«Хрещатий Яр» або «Яма»

В «Ямі» продавалися не тільки кава і солодощі, але і лікери на розлив до кави. До кожної чашечки кави (простої чи «подвійної половинки») можна було взяти чарочку лікеру – 25 гр. Тільки одну. Асортимент складався з лікерів «Шартрез», «Мятный», «Кофейный»… Користуючись тим, що в кафе продавалося спиртне, можна було принести і лікер з собою. З одного боку дешевше, з іншого – пий скільки хочеш, але обережно, щоб не помітили працівники кафе чи міліціонери патрульної служби, які теж заходили випити кави. Ніщо людське і міліціонерам не чуже!

Основна тусовка в «Ямі» починалася після 18-ї години, коли закінчувався робочий день. Знаю, що деякі проводили в цьому кафе час аж до закриття (о 22 годині).

Серед постійної публіки були і так звані «стрільці», тобто люди, що користуючись наглядним знайомством позичали («стріляли») по 3-5-10 копійок, обіцяючи наступного разу «обов’язково повернути». Я не пам’ятаю, правда, щоб мені хтось-колись щось повернув, але я не був дріб’язковим і не псував стосунків із-за неповернутих копійок. Тим паче, що заробляв непогано по радянським міркам того часу.

Але деякі «стрільці» поступово знахабніли, почали зловживати моєю добротою і вже «стріляли» по 10-15 коп. Іноді я давав, а одного разу «стрілець» на мою відмову: «у мене немає дрібних» запропонував: «А давай рубль, я піду візьму тобі каву без черги і принесу здачу за винятком 10 копійок». Я в цей час був зайнятий розмовою з однією балериною – домовлявся на фотографування портретної сесії – тому дав йому два рублі, замовивши нам по каві та лікеру, і дозволив «стрільцю» випити кави за мій рахунок. Через пару хвилин «стрілець» приніс нам замовлення і решту. Щоб не виглядати скнарою, я не став при дівчині перераховувати монети, а просто засунув їх в кишеню. Хоча не думаю, що «стрілець» мене обдурив на якусь копійчину.

Через пару трійку днів я знову був з балериною в цьому кафе. Черга була величенька. І тут до мене підскакує той же «стрілець» і пропонує взяти каву без черги. Історія повторилася!

І тут мені спала на думку креативна ідея. Я досить часто після репетицій у Жовтневому палаці заходив з балеринами в «Яму». Тоді у нас було звичним пригощати дівчат кавою за власний кошт. Хоча я вже і був одружений, але дружина до моїх творчих стосунків з балеринами ставилася абсолютно спокійно, тим більше, що бачила мої балетні і портретні фотографії. І коли її подруги щось про моїх подружок говорили, то дружина відповідала: «Якби у Володимира завелася одна подружка, то я б переживала. А коли у нього їх декілька десятків, то я не хвилююся!»

Провівши дівчину, я повернувся в «Яму», дав «стрільцю» 56 копійок на дві кави, і в розмові пояснив: якщо він хоче отримувати від мене на чашку кави, то повинен, коли я заходжу в кафе, підходити до мене з привітанням: «Здрастуйте, метр! Дозвольте взяти Вам каву!»

***

Якось Надійка взяла квитки на прем’єру гастрольного спектаклю в російській драмі. Приїхали ми тролейбусом на Хрещатик, ідемо повз вулицю Свердлова… Часу до спектаклю майже година. Дружина і каже: «Давай вип’ємо кави. Подруги казали, що в «Хрещатому Ярі» гарна кава».

Ми заходимо в кафе. Біля крайнього столика, зліва, стоїть тусня чоловік з п’яти, серед яких і мій «стрілець». Вони дружно повертаються до нас обличчями і хором: «Здрастуйте, метр!»… Дружина від несподіванки ледь не втратила свідомість! Підходить «стрілець»: «Метр. Дозвольте взяти вам каву!». Усе кафе дивиться на нас! Я дістаю три рублі і кажу: «Каву на всіх!» Стаємо за столик. Дружина шепоче на вухо: «Я з тобою в жодне кафе на Хрещатику більше не піду!» Нам приносять каву, я дякую…

***

Натуральна кава в ті часи була смачна! А пізніше, від одного з приятелів, у якого була подружка, що працювала в кондитерському відділі «Гастроному», я дізнався, що кава була з Нікарагуа. Вона поступала для продажу у фірмових мішечках, на яких був напис, що це «безкоштовний дар дружньому радянському народу». Мішечок вміщував 5 кг кави в зернах. І мішечки ці були на строгому обліку та підлягали здачі після випорожнення!

Виникла думка: а чи не в передбаченні цих поставок кави з Нікарагуа і були підняті ціни на каву!?

За свідченням авторитетного джерела, коли він навчався у Симферопольському військовому політичному училищі в 1967 – 1972 рр., там проходили навчання майбутні офіцери з Куби, Мозамбіка, Нікарагуа і Анголи!

Радянський Союз через Кубу допомагав нікарагуанським повстанцям! Кубинські військові брали участь у боях в Нікарагуа.

***

«Труба»

У 1976 році було почато комплексну реконструкцію площі Калініна, що тривала до 1982 року.


Площа Калініна, 1960 р.


Закінчення будівництва станції метро дало змогу авторам проекту зробити новий для Києва 1970-х років крок – здійснити цивілізоване комплексне освоєння міських підземних просторів з розвинутою громадською функцією. Розроблений ними проект комплексної реконструкції площі передбачав не тільки забудову її східного флангу спорудою Будинку профспілок; незакінченого в 1950-х рр. ансамблю виходу на площу вулиць Софійської, Малої Житомирської, Михайлівської та Костьольної спорудою готелю «Козацький» та житловим будинком; будівництво каскаду великого («Дружби народів») та малих фонтанів в її північній частині; комплексний благоустрій південної частини площі з розміщенням багатофігурного монументу до 60-річчя Жовтневої революції 1917 р. з парадними сходами до готелю «Москва».



Пам'ятник у складі дев'ятиметрової, з червоного граніту постаті В. Леніна та чотирма п'ятиметровими бронзовими зображеннями представників революційного пролетаріату та селянства було відкрито 22 жовтня 1977 року.



Північна частина площі також отримала свою частку традиційного для історичного Києва фонтанного мистецтва — вдало організований, елегантний каскад переливних чаш, облицьованих полірованими гранітними плитами. Площу було перейменовано на пл. Жовтневої революції.



Була запропонована ідеологія активного освоєння підземного простору під Хрещатиком не тільки у вигляді прагматично мінімізованих підземних пішохідних комунікацій, як це робили раніше, а й розвинутої системи з інтегрованими верхніми вестибюлями метрополітену, з облаштованими закладами торгівлі та невеликими кафе.

Улюблене мною кафе було розташовано біля виходу з підземного переходу на Хрещатик до Будинку профспілок.

***

«Перебудова»… 1989 рік.

В кафе працювала жінка років п’ятидесяти, яка варила чудову каву. І в ньому теж збиралася своя тусовка. Приходили пити каву працівники з Будинку профспілок, з Жовтневого палацу, з Дирекції виставок Міністерства культури, яка містилася на вул. Інститутській, вище Жовтневого палацу. Тут також тусувалися художники і творча молодь, поети, інтелігенція…

Щоб двічі не стояти в чергах, ми практикували замовлення кави по дві чашки на душу нашої міні-тусовки. Тобто, оплачували все замовлення одразу, а забирали половину. Випивши каву, забирали другу половину замовлення. Повинен відзначити, що серед постійних відвідувачів панувала чесність і я не пам’ятаю випадків шахрайства.

Оскільки тоді мобільного зв’язку не було, то звичайно домовлялися на зустріч на певний час. А там як вийде. У кого є можливість прийти, той і приходить. Не останній же день живемо.

І от одного разу, десь о дванадцятій годині, я зустрічаюся з друзями мистецтвознавцями в «трубі», в кафе. Замовляємо по дві кави на душу, забираємо половину замовлення і за кавою обговорюємо різні мистецькі новини – останні вернісажі, цікаві роботи художників, плітки і анекдоти.

Завсідником нашого гурту був мистецтвознавець Леонід П. Завжди веселий, чудово ерудований, нашпигований різними цікавими історіями з життя всесвітньовідомих художників і свіжими анекдотами! У нього був низький тембр голосу і чудова дикція. Коли він розповідав якийсь анекдот, то його голос був далеко чутний, незважаючи на міський шум.

Кафе набите битком. Частина людей, кому не вистачило місця за столиками, п’є каву у переході біля кафе. Черга за кавою осіб 10.

І от Леонід раптом запитує: «А ви знаєте, чому у Крупської були вирячені очі!?» І посміхається. Хтось із жінок-мистецтвознавців відповідає: «А хто ж цього не знає. У неї була базедова хвороба».

Леонід широко посміхається і каже: «Це радянська пропаганда придумала! А правда в тому, що Ленін був калмик і у нього була специфічна манера статевого акту… (тут Леонід нам повідав про кама-сутру Ілліча в Пороніно, що я повторювати не буду, оскільки сайт читають і жінки…) Ось тому у Надії Костянтинівни і були вирячені очі!»

Ми дружно регочемо!

І тут я помічаю, що ми в кафе одні-однісінькі! Всі стоять на вулиці, біля кафе і ніхто не заходить. Хазяйка сміється і каже: «Ви мені всіх клієнтів перелякали!»

Ми забираємо нашу каву і виходимо у перехід. Натовп дружно кидається у кафе, скоса поглядаючи на нас! Ми насолоджуємося кавою, Леонід і хтось з дівчат закурюють сигарети, розмова продовжується… І тут з’являється патруль міліції! Трійка міліціонерів чітко прямує прямо до нас. Підходять. Старший робить під козирок, представляється і каже: «У переході курити не можна! Ви порушуєте постанову №…». Леонід і жінка вибачаються і говорять, що готові сплатити штраф за порушення. Старший запитує: «А де Ви працюєте!?» Леонід відповідає: «У Дирекції виставок Міністерства культури».

Під час розмови я краєм ока бачу, що народ у кафе із зацікавленням спостерігає, чим закінчиться інцидент. Розмови вони не чують, але, очевидно, вважають, що міліціонери говорять з нами стосовно анекдоту про Леніна і Крупську.

Старший пару хвилин роздумує, а потім каже: «Тушкуйте сигарети і викиньте в урну. На перший раз я роблю вам попередження. Але якщо ви ще раз порушите, а ми тут постійно чергуємо, то на вас буде складено протокол про адміністративне порушення і ви будете оштрафовані на десять рублів кожен!» Робить під козирок і патруль іде геть! Усе кафе дивиться на нас! І тут Леонід робить козирний жест, всім знайомий…



Народ в кафе аж підстрибує від обурення, а ми розходимося по своїх справах.

Отакий ще був генетичний страх у народу!


Посилання:

[1]. Після смерті Брежнєва в тому ж «Новому світі» у № 11 за 1982 рік було опубліковано додаткові книги «Життя по заводському гудку» і «Почуття Батьківщини», а в № 1 за 1983 рік — книги «Молдавська весна», «Космічний Жовтень» і «Слово про комуністів». У 1983 році вийшла збірка «Спогади», до якого увійшли всі вісім книг Брежнєва (у «Спогадах» позначені як глави). Влітку 1987 мемуари Брежнєва були вилучені з книгарень та списані на макулатуру.

[2]. У роки Перебудови в радянській пресі стали відкрито говорити про те, що за Л. І. Брежнєва спогади писали «літературні негри» в рамках заходів щодо «підвищення авторитету» генсека. За вказівкою М. А. Суслова робота велася невеликою групою під загальним керівництвом К. У. Черненко в секреті від інших членів Політбюро. Підбором авторського колективу займався Л. М. Замятін.

Згідно з деякими джерелами, книгу «Відродження» написав відомий нарисовець Анатолій Аграновський, «Малу землю» — публіцист газети «Известия» Аркадій Сахнін, а «Цілину» — провідний кореспондент газети «Правда» Олександр Мурзін. У роботі брав участь перший заступник Л. М. Замятіна В. Н. Ігнатенко; в числі консультантів згадується помічник Брежнєва А. М. Александров-Агентів.

За спогадами Л. М. Замятіна, перший варіант спогадів, підготовлений А. Я. Сахніним, був забракований; з ініціативи Л. І. Брежнєва до написання мемуарів був залучений А. А. Аграновський.

Далі буде!



+3
98
RSS
00:59
+3
Вивчення книг було внесено до шкільної програми з літератури!

Отож бо! Нас змушували все це читати в школі. А також ми ходили всім класом переглядати к/ф "Смак хлібу", напханий прямими цитатами з брежнєвської «Цілини»…
_нудно
До речі, ходив анекдот, в якому нарід по-своєму трактував назви брежнєвських книжок:
— «Малая Земля» © — «Мало земли»
— «Возрождение» © — «Возражение»
— «Целина» © — «Цель иная»
_сміюсь
07:25 (відредаговано)
+2
Пам'ятаю цей анекдот!
Його приписували китайському лідеру… _посмішка
01:08 (відредаговано)
+3
Радянський Союз через Кубу допомагав нікарагуанським повстанцям! Кубинські військові брали участь у боях в Нікарагуа, а також готували нікарагуанських повстанців. А кубинських офіцерів готували і вчили у Радянському Союзі.

О так! Сандиністський фронт національного визволення. Було, було!..

UPD. До речі, чомусь згадав Мільву

01:17
+3
Пам'ятник у складі дев'ятиметрової, з червоного граніту постаті В. Леніна та чотирма п'ятиметровими бронзовими зображеннями представників революційного пролетаріату та селянства було відкрито 22 жовтня 1977 року.

Ага, ага… Після відкриття того пам'ятника святкові демонстрації трудящий (на 7 листопада і 1 травня) та військовий парад (на 9 травня) почали ходити в протилежний бік, бо раніше урядову трибуну монтували на Бесарабці, а тепер почали монтувати на площі Жовтневої Революції. Й одразу ж в народі пішов анекдот, що: «Ми 60 років не в той бік ішли...»
_сміюсь _сильно_сміюсь _сміюсь
02:47
+3
Цікавий допис. Я не кавоман. Це привілей жителів міста. Я дивуюся, що Володимир не палив, бо кава і цигарки поєднуються.
Куріння мені не смакувало! Чисто з пізнавальною метою я викурив по одній-дві штуки: папіроси, сигарети, сигарети з ментолом, сигарети кубинські з сигарного тютюну, сигари, люльку з різними сортами тютюну. Одного разу навіть «косяк» з коноплею.
Я не кавоман. Це привілей жителів міста.

Еріх-Марія Ремарк не погодився б із тобою. Пригадай його роман «Повернення». Ось епізод, коли головний герой їде до свого колишнього фронтового товариша в німецьке село:

ЧАСТИНА III
І
Я іду з вокзалу, приїхав відвідати Адольфа Бетке. Будинок його впізнаю відразу: на фронті Адольф досить часто й детально описував його.
Сад із фруктовими деревами. Яблука зібрано ще не всі. Багато їх лежить у траві під деревами. На майданчику перед будинком величезний каштан. Земля під ним густо всіяна іржаво-бурим листям; цілі купи листя лежать і на кам'яному столі та на лаві. Серед них мерехтять колючі, як їжаки, рожево-білі серединки розколотих каштанів та брунатно відблискують шкірки позбавлених лушпиння плодів.

А ось яку вечерю готує селянинові (!) Адольфу Бетке його дружина:

Дружина сидить біля столу й більше не плаче. Коли він сідає, вона наливає йому каву і приносить картоплю та ковбасу. Але для себе тарілки не ставить.
Він дивиться на неї. Вона схудла та зблідла. І знову гостра гіркота безнадійності перевертає всю його душу. Він ні про що не хоче більше знати, він хоче піти, замкнутися, лягти на ліжко й перетворитися на камінь. Кава парує, він відсуває її, відсуває і сковорідку з картоплею. Дружина лякається. Вона знає, що зараз буде.

Ремарк, який воював на фронті та знав, що й до чого в житті, так і описував німецьке село в період після І Світової війни, яку Німеччина програла: у нього всі селяни п'ють виключно каву!!!
_стежу
12:44
+3
Друже, це Німеччина! Ти подай приклад, як в українському селі п'ють каву. Ірину Вільде і роман СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ можна не цитувати — це церковна інтелігенція.
03:00
+3
У 1977 році ми жили в Шостці на Сумщині і я тоді вже кілька років працював у Шосткинському філіалі ГосНИИХимфотопроект — (Московського НДІ). Щорічно в Москві у Всесоюзному НДІ Теле-Радіо (ВНИИИТР) організовувалися конференції. Я їздив туди з науковими доповідями. У перервах учасники коференції спускалися в підвал інституту, де було кафе. Там пили каву і курили всі — і чоловіки і жінки. Побачивши гори використаної меленої кави, я дуже здивувався. Мені таке не було по кишені.
Побачивши гори використаної меленої кави, я дуже здивувався. Мені таке не було по кишені.


Друже, не прибіднюйся!
28 коп. на чашку кави ти міг знайти!

Випадкові Дописи