До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Погляд у минуле… Ч_б/н: Травля по-радянськи Олександра Солженіцина

Погляд у минуле… Ч_б/н: Травля по-радянськи Олександра Солженіцина

Початок 1970-х… Мій приятель Володимир Б. після двох невдалих спроб поступити на кіно-операторський факультет київського театрального інституту ім. Карпенко-Карого вирішив піти «другим шляхом» — поступити працювати на кінофак, завести потрібні знайомства і все-таки здійснити свою мрію!

Хоча Володимир був здібним фотографом, а ми познайомилися саме на зібраннях Київського міського фотоклубу, яким тоді керував Дмитро Стародуб, його двічі «рубали» якраз на художній фотографії.

Практичний екзамен по художній фотографії складався у два етапи і виглядав так…

Абітурієнти приходили на екзамен із своїми фотоапаратами. Кожному видавали підписану (на хвостику) 35-мм фотоплівку на 36 кадрів. Після цього всіх відпускали у місто на 3 години. Кожен абітурієнт повинен був за цей знайти і сфотографувати цікаві сюжети на різні теми: пейзаж, жанровий знімок, спорт, портрет, натюрморт. Через три години вони повинні були здати на проявлення свої плівки, які обробляв лаборант кінофаку. Потім з цих плівок абітурієнти під наглядом лаборанта друкували 20 фотографій своєї фотосесії розміром 18х24 см. Готові фотографії підписувалися і здавалися викладачу, що приймав екзамен.

Таким чином визначалися здібності абітурієнта дивитися на навколишній світ творчим поглядом і вміння передати це бачення засобами художньої фотографії!

Другий етап екзамену проходив у студії, де абітурієнти фотографували гіпсові бюсти. Тут виявлялися не тільки здібності творчо побачити об’єкт і показати це на фотографії, але й уміння працювати із світлом та формою і фактурою об’єкта.

За декілька років спільних занять, я бачив сотні фотографій Володимира Б. і можу сміливо сказати, що у нього були і творчий погляд, і володіння технікою фотографії.

При другій спробі, ми ретельно підготувалися до екзамену. Попередньо були намічені сюжети міського пейзажу; місця, де можна було сфотографувати жанрові сценки; була домовленість з трьома дівчатами на фотографування їх портретів; продумані композиції натюрмортів і підготовлені необхідні предмети… Я допомагав Володимиру при зйомках…

Але його знову чекав провал!

Хоча у формальному поясненні незадовільної оцінки фігурували помилки в композиції, освітленні… тощо, після другої невдачі у мене виникла підозра, що причина криється не в фотографії, а в «п’ятій графі» Володимира. Його батько був з німецьких євреїв з іменем Вульф, мати – росіянка. Коли у шістнадцять років Володимир отримував перший паспорт, то його записали «Володимир Вульфович», по національності «росіянин» (за матір’ю). Повернувшись з армії, Володимир при отриманні паспорту змінив «по батькові» на Володимирович. І створив легенду, що батьки назвали його так в честь Володимира Володимировича Маяковського!

Володимир був схожий на батька, тобто мав семітські риси обличчя. Тому його легенда, м’яко кажучи, була до одного місця. Згідно класичного анекдоту радянського часу «б’ють не по паспорту, а по морді». Тим більше, що в масовій свідомості того часу євреї були зрадниками, які «проміняли Батьківщину» на сіоністські обіцянки.

На користь цієї версії свідчив і факт, що хоча Володимир і служив на флоті (1964-1968), причому на базі підводних човнів, розташованій на Соловецьких островах, і за чотири роки не допустив порушень дисципліни, тим не менше в прийомі у комуністичну партію йому було відмовлено!

Так от, якраз на той час один із фото-лаборантів кінофаку пішов на пенсію і Володимира прийняли на роботу замість нього.

А в цей час в Радянському Союзі наступав пік травлі Олександра Солженіцина!

І от в один з днів на кіно-факультеті було влаштовано збори викладачів і студентів по обговоренню «антирадянської творчості письменника-отщєпєнца Олександра Солженіцина»!


Олександр Солженіцин у радянському концтаборі

Олекса́ндр Іса́йович Солжені́цин (при народженні — рос. Александр Исаевич Солженицын; 11 грудня 1918, Кисловодськ, Ставропольський край, Російська республіка — 3 серпня 2008, Москва, РФ) — російський історичний прозаїк, драматург, публіцист і поет, громадський та політичний діяч. Лауреат нобелівської премії з літератури (1970). Протягом 1960-х 1980-х активно виступав проти комуністичного режиму в СРСР, був учасником дисидентського руху.

Солженіцин відомий своїми українофобськими поглядами. Зокрема, був прихильником офіційної політики Росії щодо заперечення Голодомору як геноциду Радянської влади проти українського народу у 1931-1933 роках та вважав що українці, на відміну від росіян, не мають права на створення незалежної держави.


Я про ці збори, і про всю історію, пов’язану з ними, знаю зі слів самого Володимира; з його емоційної розповіді після бесід, проведених з ним у деканаті інституту, райкомі комсомолу та мистецтвознавцями у цивільному в приміщенні УКДБ по місту Києву і Київській області. Ілюзій у нього вже не було і він розпрощався з мрією бути кінооператором!

***

Актова зала повнісінька! Весь колектив викладачів і студенти факультету, представники райкому партії і райкому комсомолу, мистецтвознавці і кінознавці в цивільному.

Виступає один із доповідачів, гаряче таврує «отщєпєнца» Солженіцина за написання «антирадянських пасквілів»!

Виступає другий… Починає з «антирадянського пасквілю» Солженіцина «Один день Івана Денисовича» і закінчує «У колі першому» та «Архіпелагом ГУЛАГ»… Він також гаряче таврує «отщєпєнца» Солженіцина за написання «антирадянських пасквілів» і публікацію їх за кордоном!

Виступає третій… п’ятий… сьомий… еNний… І виявляється, що УСІ вони читалі УСІ «антирадянські пасквілі»… І УСІ вони, одностайно і гаряче таврують «отщєпєнца» Солженіцина за «зраду Батьківщини», написання «антирадянських пасквілів» і публікацію їх за кордоном! 

І УСІ вони, одностайно і гаряче вимагають від радянського уряду покарати Солженіцина! Наприклад, позбавити його радянського громадянства та вислати за кордон!

Список призначених ораторів скінчився! 

І ведучий зборів запитав: «Хто ще бажає виступити!?»

Що перемкнуло в голові у Володимира невідомо! Він і сам мені це пояснити не міг. Можливо загальний психоз, істерія, вакханалія зборів. Можливо бажання виділитися із цього хору і звернути на себе увагу… Невідомо!

Але Володимир підняв руку!

Ведучий зборів схвально посміхнувся і оголосив: «А зараз слово має наш фотолаборант, комсомолець Володимир Б.!

Володимир виходить на трибуну…

«Я б теж із задоволенням засудив би і творчість, і самого негідника і отщєпєнца Солженіцина, підлого зрадника Батьківщини, але, на жаль, я не читав жодного його пасквілю! Підкажіть, де ви взяли його книжки!? Я прочитаю і приєднаю свій голос до прокляття радянських людей на його адресу!»

Хтось із студентів не витримав і в залі вибухнув сміх. А потім наступила мертва тиша!

Декан факультету оголосив про закінчення зборів!


«Штирлиц, а вас попрошу остаться!»


«Товариш Б., негайно зайдіть до мене в кабінет» — сказав декан Володимиру.


Далі буде…



+4
115
RSS
20:56 (відредаговано)
+4
Ай! Треба було простіше, простіше треба було!..
_сміюсь
«Я творів цього мерзотника Солженіцина не читав і навіть не думав читати — але разом з поважними товаришами категорично засуджую!!!»
А просити: «Підкажіть, де ви взяли його книжки!? Я прочитаю і приєднаю свій голос до прокляття радянських людей на його адресу!» — це по-дурному.
_подумай _подумай _подумай
Бо саме на незнанні оригіналів (через неможливість ознайомитися з ними) лежала в основі вивчення всього марксизму-ленінізму.
Наприклад, всі радянські студенти вивчали "Анти-Дюрінґ" Фрідріха Енгельса — але де, перепрошую, можна було почитати роботи Євгена Дюрінґа в оригіналі чи в перекладі російською?! А ніде…
_не_знаю
Те саме стосується критики Леніним, наприклад, поглядів Каутського: де можна було ознайомитися з оригінальними творами Карла Каутського або німецькою — або в перекладі російською?! Знов-таки ніде…
_не_знаю
Схоже, їх ще в 1920-ті роки спалили в пічках…

21:02
+3
А я прочитав Один день Ивана Денисовича, здається, в 1967 році, навчаючись в університеті. Хтось дав мені цю книгу на пару днів. Вона мене дуже вразила. У зека Івана Денисовича була мрія після табору стати красільом. Розмальовувати білі простирадла русалками і лебедями. В ті страшні і бідні роки люди чіпляли ті мальовидла над ліжками замість килимів, яких не було, як не було й багато чого.
Граждане новоселы, внедряйте культурку:
Вешайте коврики на сухую штукатурку!
Никакого модернизьма, никакого абстракционизьма!
Сохраняет стены от сырости, вас — от ревматизьма!
Налетай, торопись,
Покупай живопИсь!
©


Отакий килимок, 1950-х, зберігся і висить у мого приятеля…
_здивований Ух ти!!! _здивований
21:33
+3
Друже Володимире, ти пишеш, що твого товариша ВВ після служби на морфлоті не допустили до лав КПРС. А тебе на Кубі допустили?
10:06 (відредаговано)
+3
Друже Анатолію, під час перебування на Кубі я прийняв принципове рішення не вступати в КПРС! Хоча в армії це зробити було найлегше. В подальшому я дожив до 28 років і автоматично вибув з комсомолу. Детально я торкнуся цього питання у життєпису, коли буду писати про службу в армії.

Передбачаючи твоє наступне запитання… _хитрий відповідаю: у мене не армійське звання, а спеціальне і отримане вже в незалежній Україні. Але це тема іншої розмови.
Агааа!.. Отже, Ви — генерал honoris causa, як це називається принаймні в науці?..
Агааа!.. Отже, Ви — генерал honoris causa, як це називається принаймні в науці?..


NO coments!
10:42
+3
Дякую, друже. А багато ж в ті часи ухвалили собі, що легше котитися з гори.
12:19 (відредаговано)
+3
Чесно кажучи, я за своє доросле життя зустрічав не більше десятка комуністів, які щиро вірили в комуністичні ідеали. Основна маса — це голодранці-пристосуванці, для яких не мало принципового значення, чому присягатися: серпу і молоту чи свастиці. І вступ у комуністичну партію для них був просто черговим щаблем на кар'єрній драбині.

Пам'ятаю, як наприкінці 1970-х молодша сестра одногрупниці Надійки влаштували з чоловіком вечірку з нагоди прийняття їх кандидатами в члени партії. (Надійка закінчувала економічний факультет Інституту легкої промисловості).

Стіл був чудовий! І не дивно! Батько дівчини був полковником міліції і займав високу посаду в УВС міста Києва. Вона ж тільки-но закінчила Московський інститут міжнародних відносин і вступила у шлюб з хлопцем-москвичем, який теж закінчив цей же інститут і чекав направлення на роботу у якесь посольство СРСР за кордоном. Батьки його були з якоїсь високопоставленої російської родини.

Коньяк, горілка, шампанське; кав'яр червоний; сирокопчена «Брауншвейська» і балик; горбуша, шпроти; мариновані гриби двох видів… Картопля варена, картопля смажена, хліб білий, хліб чорний, булочки… Кава натуральна. Цукерки «Київ вечірній» і «Пташине молоко».

Про комуністичну партію — «керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства в цілому» та про плани цих двох молодих комуністів зробити власний внесок в побудову «світлого майбутнього» за столом не було сказано жодного слова!

Молоді неофіти компартії перед початком застілля продемонстрували присутнім отримані кандидатські картки, сховали їх і скомандували розливати спиртне!

В подальшому розмови точилися щодо благ, які можна буде отримати перебуваючи за кордоном: шмотки, шмотки і ще раз шмотки!

Хоча чого дивуватися!? Марксизм-ленінізм — матеріалістичне вчення!
І молоді комуністи мислили суто матеріалістично!
(Зауважу, що молоді комуністи розмовляли виключно російською мовою!)
***

Десь у 2014-му чи у 2015-му ми знову перетнулися в одній компанії. Здається це була якась ювілейна дата в житті когось з одногрупників моєї дружини.

За скромним столом точилася жвава бесіда, причому на двох мовах. Я розповідав співрозмовнику про документи військової розвідки КВО періоду 1913 року, які вивчаю в архіві. Розмова йшла російською, оскільки документи були на російській мові. І раптом цей пан нахабно мені каже: «А чому це ти розмовляєш собачою мовою!?»
— «Не зрозумів?» — перепитую…
— «Ми українці і повинні розмовляти нашою мовою, а не собачою, російською!»

Капець! Оцей кацап і колишній комуніст надумав мені робити зауваження!

Я спокійно пояснив, що наша розмова специфічна, а не побутова, і стосується обговорення архівних документів, написаних дореволюційною російською мовою. Це по-перше! А по-друге, я нагадав йому і етнічне його походження та його радість з приводу вступу в КПУ, і ту давню вечірку, яку вони влаштували з цього приводу!

Нарід із зацікавленням спостерігав нашу перепалку, оскільки половина гостей розмовляла російською.
Чесно кажучи, я за своє доросле життя зустрічав не більше десятка комуністів, які щиро вірили в комуністичні ідеали.

Гарантую, що 5 людей із цього десятка просто були добрими акторами, які прекрасно грали свою роль!
_сміюсь
А інші 5 людей виробили в собі те, що Джордж Орвелл в «1984» назвав «дводумством»: в офіційній ситуації можна було щиро вірити в скору перемогу комунізму в світовому масштабі, а десь в курилці чи ввечері на кухні сміятися над черговим анекдотом про товариша Брежнєва.
13:38
+3
НЕ можу погодитися! На сьогодні я знаю двох людей: 73-х з половиною років, і 53-х з половиною років, які дійсно ще не втратили віру у комуністичні ідеали. _посмішка
І хоча вони обидва вважають мене нацистом, тим не менше завжди допомагають мені в моїх дослідницьких роботах. _соромлюсь _сміюсь
16:12
+3
Дивні діла українські: щирі комуністи допомагають нацисту.
Цінують інтелект! _сильно_сміюсь
Дивні діла українські: щирі комуністи допомагають нацисту.


З одного боку, вони розуміють, що комунізм історично програв і реваншу вже не буде! З іншого — вони не наважуються визнати, що помилялися в житті.
В принципі, у мене десь схожа ситуація. Є такий собі письменник-фантаст і режисер АВД, його в нашому середовищі не дуже любили (швидше, навпаки) — хоча він долучився до створення першого в Києві клубу любителів фантастики. Але водночас, про нього ще в радянські часи подейкували, буцімто він працює на КДБ і поклав до «дурки» кілька перспективних молодих людей…
_здивований
В будь-якому разі, приєднавшись до товариства київських любителів фантастики в 1988 році, персонально я тримався від нього якнайдалі. Вперше ми побачилися наживо на 9-ти днях за моїм другом-ґером Олегом Алексіним восени 1995 року. Тоді АВД з виглядом «метра» увійшов до вітальни в супроводі В. — який на той час відколовся від нашого товариства і став чимсь на кшталт «ад'ютанта метра». Отож стоячи мало не «на цирлах», В. почав віщати, тицяючи на всі боки пальцями:
— Оце вдова вбитого сидить і плаче. А це його друзі сидять і горюють. Зверніть увагу — серед них є молоді письменники. А он там...
Виглядало це огидно.
_нудно
Вдруге в житті ми зіткнулися вже через архітектора Анатолія Ігнащенка. Тоді Анатолій Федорович працював над оновленням музею в Трипіллі, мене він взяв як друга. АВД на той час видавав журнал "Вокруг света — Украина" і привіз свого журналіста разом з фотокором. За результатами поїздки я зробив репортаж для журналу «ПіК», тоді як направлені АВД журналісти зробили для «Вокруг света — Украина» публікацію про Ігнащенка "Цыганский барон уходит в небо" — бо Анатолій Федорович стверджував, що має трохи ромської крові…
_не_знаю
Коротше, коли лаштувалися на Трипілля, Ігнащенко повторно познайомив нас з АВД. Ясен пень, я не втерпів і нагадав про нашу першу очну зустріч від 1995 року. На це АВД зауважив, що був в шоку від звістки про наглу смерть Алексіна, тому нічого не запам'ятав. Що ж до В., то він сказав, аби я не звертав на нього уваги. З чим, в принципі, можна погодитись…
На той час я працював редактором відділу журналу «ПіК», до редакції їздив метро, від мого дому туди вів маршрут, перевірений ще із студентських часів — бо поруч якраз знаходиться спецкафедра (військова) КПІ. Маршрут пролягав через пересадку метро «Льва Толстого» — «Палац спорту». На цьому вузлі я час від часу стикався з АВД, ми тепер побіжно віталися. Принагідно я стрельнув номер його мобілки…
А вже наприкінці 2000-х я взяв у АВД інтерв'ю для журналу «УФО»: адже що би про нього не теревеніли — а він був причетний до заснування першого київського КЛФу… Після інтерв'ю ми бесідували без диктофона ще години півтори за кавою. На той час про мене самого вже ходила туєва хуча диких пліток — отож до чуток про КДБшне минуле АВД я ставився тепер вже з великим скепсисом, ділячи їх щонайменше «на 4».
А під час бесіди ми знайшли масу точок дотику! Вже потім я з'ясував, що за гороскопом АВД — Рак, я — Козеріг, а Рак та Козеріг — зодіакальні антиподи, їм завжди легко спілкуватися, оскільки вони доповнюють один одного.
Єдина наша розбіжність — це політичні погляди: АВД — жорсткий прихильник проекту «СРСР-2.0». Він вважає, що великі тиражі книжок в Незалежній Україні неможливі апріорі — тільки в такій державі, як СРСР! Він також принципово продовжує писати і публікуватися російською. І презентації його книжок відбуваються в Російському культурному центрі, що на Борисоглібській. Після Євромайдану він завів на Фейсбуці сторінку «Антилиберал» — де царює повний морок…
Водночас, від моїх книжок він у захваті з точки зору стилістики й насиченості текстів, хоча ідейно з ними не згоден. АВД був чи не єдиний, хто з письменників навідувався до мене в лікарню, коли я маявся з неврологією. Також АВД навідувався до мене, коли я ще ледь пересідав з ліжка на інвалідське крісло з ногами, які не зажили як слід. Насамкінець, ще до операції я був у вузькому колі запрошених на 65-річчя АВД. До речі, там стався цікавий епізод! Туди ж був запрошений відомий літературний функціонер О., якій принагідно спитав мене пошепки: «Тимуре, а Вам не лячно приходити на ювілей до АВД?! Адже він — КДБшник, та ще й при великих погонах». На що я спитав у відповідь: «А Вам не лячно?» — на що О. зауважив з філософічним виглядом: «Я — інша річ...»
_сміюсь
Коротше кажучи, я й сам час від часу запитував АВД, чи не западло йому спілкуватися з таким «фожисським укрожідобендерою», як-от я?! На що незмінно чув ввічливе: «Тимуре, я на 15 років старший, послухайте мене. Ви — насамперед, дуже талановитий письменник, тому Вас треба всіляко оберігати в будь-якому випадку. А щодо поглядів, то вони у кожного з нас свої».
Отож ми й досі передзвонюємося двічі на рік: в липні — на день народження АВД, в січні — на Новий Рік і мій день народження. Політичних тем не чіпаємо в принципі. Обмінюємося інформацією про те, у кого з нас які книжки вийшли друком і хто яку відзнаку отримав.
_не_знаю
До речі, останніми роками АВД випустив пару чудових документальних фільмів: один — про академіка Глушкова і таке його дітище, як ЗДАС, другий — про Південне товариство декабристів…

P.S. До речі, я намагався вирахувати, чи не пов'язане поступове наше зближення в 2000-х з тим, що АВД тримав мене в полі зору за завданням ФСБ, наприклад?! Для тих «погонів», які йому приписує поголос, це якось не солідно… Або я занадто крутий письменник!
Але з часом з'ясувалося, що в моєму оточенні ще до повторного знайомства з АВД з'явився індивід значно меншого масштабу, який був колись пов'язаний з КДБ. Про це він мені пробовкнувся «по п'яні»… А саме оцей індивід значно більше підходить на роль «очей і вух», ніж АВД…
В принципі, у мене десь схожа ситуація. Є такий собі письменник-фантаст і режисер АВД, його в нашому середовищі не дуже любили (швидше, навпаки) — хоча він долучився до створення першого в Києві клубу любителів фантастики. Але водночас, про нього ще в радянські часи подейкували, буцімто він працює на КДБ і поклав до «дурки» кілька перспективних молодих людей…


Я знаю ПРО КОГО Ви говорите. Був з ним знайомий _підморгування але тримався на відстані!
Ого… _наляканий Лишається дивним, як ми з Вами, друже Володимире, не перетнулися раніше, маючи і спільних знайомих, і відвідуючи одну й ту саму парламентську ложу преси і кулуари ВРУ…
_наляканий
10:30 (відредаговано)
+2
Лишається дивним, як ми з Вами, друже Володимире, не перетнулися раніше, маючи і спільних знайомих, і відвідуючи одну й ту саму парламентську ложу преси і кулуари ВРУ…


До речі, там був справжній серіал «Депутат — слуга народу»! _підморгування

Випадкові Дописи