УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Погляд у минуле… Ч_б/н: Будь-якою ціною перешкодити угону літака за кордон!

Погляд у минуле… Ч_б/н: Будь-якою ціною перешкодити угону літака за кордон!

16 жовтня 1970 року радянська преса повідомила про угон «озброєними бандитами» літака «АН-24» в Турцію і про загибель бортпровідниці Надії Курченко [1].

Ще в одному повідомленні говорилося, що 16 жовтня всіх пасажирів і тіло Надії Курченко вивезли в Радянський Союз. У госпіталі Трабзона залишився поранений штурман літака, йому зробили операцію.

Одночасно в пресі розпочалася пропагандистська кампанія по героїзації «подвигу комсомолки Надії Курченко» — Надію посмертно нагородили орденом Червоного Прапора. Її ім'ям назвали вулиці в деяких містах, танкер російського флоту, астероїд і пік Гіссарського хребта.


Надія Володимирівна Курченко (29 грудня 1950 — 15 жовтень 1970) — бортпровідниця Сухумського авіаційного загону. Була вбита, намагаючись запобігти викраденню літака терористами. Указом Президії Верховної Ради СРСР за мужність і відвагу Надія Курченко нагороджена бойовим орденом Червоного Прапора (посмертно).


Сумно, що жодних інструкцій як діяти при спробі захоплення літака екіпаж не мав, хоча світова практика вже знала випадки захоплення літаків. Та що там світова практика! 15 червня 1970 року працівниками КДБ була заарештована група євреїв-відмовників, які готували захоплення літака АН-2 рейсу «Ленінград – Пріозерськ» (так звана «Операція «Весілля»). Спочатку вони планували захопити літак «Ту-124» на маршруті «Ленінград-Мурманськ» і приземлитися у Швеції або у Фінляндії. Але потім змінили свої плани і прийняли рішення захопити «АН-2».

У жовтні 1970 року група бойовиків СФНО під керівництвом Карлоса Агюеро захопила літак авіакомпанії «Лакса», на якому знаходилися чотири американських бізнесмена з компанії «Юнайтед фрут». В обмін на них владою були звільнені чотири лідера СФНО, що знаходилися в ув'язненні: Карлос Фонсека, Умберто Ортега, Руфо Марина, Плутарко Ернандес.

Про Надію багато і захоплено писали в радянських газетах. Ніхто в СРСР і заїкнутися не посмів про те, що їй слід було мовчки віднести записку терористів пілотам і дати льотчикам самостійно вступити в переговори з викрадачами. За великим рахунком, смілива і чесна Надя тільки розлютила терористів, спровокувавши перестрілку, в якій поранили людей і вбили її саму.

***

Через декілька днів, вранці, я заступив на чергування у Комітеті по телебаченню і радіомовленню на пост біля апаратних, звідки йшло мовленні в ефір. Там був особливий режим охорони! Біля входу на поверх стояв стіл чергового. Всі співробітники при приході на роботу пред’являли свої посвідчення у відкритому вигляді. Допуск же людей, які запрошувалися для участі у передачах, здійснювався по затверджених керівництвом списках з пред’явленням паспорту. Тобто, відкриваєш паспорт, шукаєш ім’ярека у списку і якщо він є, то пропускаєш, якщо ж нема, а ім’ярек наполягає, то викликаєш когось із відповідної редакції. Тоді працівник редакції дописує ім’ярека в список і черговий його пропускає. Жодних відхилень від цього порядку не допускалося!

Декілька разів на зміну (чергування здійснювалося по вісім годин) черговий по об’єкту робив перевірки. Читати на посту не дозволялося! Та й не почитаєш, оскільки і співробітники бігають туди-сюди, і люди приходять на запис чи йдуть із запису…

Зміна закінчувалася о 15-й… Раптом телефонують із штабу підрозділу і черговий передає мені телефонограму: о 16-й прибути в штаб, наказ полковника М.! Підтвердив отримання телефонограми і задумався…

Нічого приємного я від цього виклику не чекав! Справа в тому, що декілька днів тому назад стався неприємний інцидент!

Чергую… Раптом двері відкриваються… залітає якийсь дядько із перекошеним злобним обличчям і кричить мені: «Дубина!». Я перегороджую йому дорогу і відповідаю: «Стояти, сам дубина!». Він ще щось кричить, а в цей час на його крик вибігає працівник редакції. Виявляється, що цей дядько спізнювався на запис, його прізвище «Дубина», він травмований в автоаварії і тому у нього перекошене обличчя і взагалі він нервовий. Перевіряю в списках і редактор його забирає. А десь через годину Дубина виходить після запису і вимагає від мене запросити мого начальника. Викликаю чергового по об’єкту. Громадянин Дубина скаржиться на мене, я пояснюю ситуацію, черговий нібито залагоджує ситуацію, але робить відмітку про інцидент у моїй постовій книжці.

Сиджу і перебираю у пам’яті останні пару місяців… Нібито крім цього випадку ніяких гріхів по службі не було. З чим же пов’язаний виклик в штаб телефонограмою!?

Здав зміну, приїхав у чергову частину підрозділу, здав зброю і поїхав у штаб. Черговий сказав іти в Ленінську кімнату. Приходжу, а там вже чоловік двадцять зібралося.

«Невже стільки грішників полковник М. назбирав для покарання!?»

Заходить полковник М. з якимсь офіцером (майором) і людиною в цивільному. Майор перевіряє присутніх по списку, попереджає, що нарада має секретний статус і нічого не можна розголошувати ні членам сім’ї, ні стороннім особам!

Нас інформують про угон літака «литовськими бандитами Базінскасами: батьком і сином», при якому було вбито бортпровідницю Надію Курченко і про рішення терміново створити тимчасовий спецпідрозділ для супроводу і охорони літаків Аерофлоту.

Полковник повідомляє, що з цього моменту ми вважаємося у спеціальному відрядженні. Керівництво нами буде здійснювати майор (прізвище вже не пам’ятаю)…

Нам роздають віддрукований бланк підписки про нерозголошення інформації…, який ми всі підписуємо і повертаємо.

Майор повідомляє, що наступного дня, вранці, ми повинні отримати у своїх підрозділах оперативні кобури для пістолетів (під пахву), табельну зброю (ПМ + обойми з патронами) і прибути на 10:00 у стрілецький тир на стадіоні «Динамо». Форма одежі цивільна, але обов’язково бути у піджаках!

Легенда для сімей: нас відібрали для підвищення кваліфікації і ми будемо навчатися на базі спортивного товариства «Динамо», тому досить часто будемо ночувати поза домом.

На цьому нарада закінчилася.

Іду додому, перетравлюю в голові почуте…

***

Наступного ранку заїжджаю в чергову частину свого підрозділу, здаю картку-замінювач і отримую свій ПМ; чотири обоймами; 32 патрони; новеньку оперативну кобуру, яка пахне шкірою. Знімаю піджак, підганяю кобуру по своїй статурі, заряджаю всі обойми, заряджаю ПМ, вставляю ПМ в кобуру, одягаю піджак. Трохи незручно, але звикну. Одразу виникає перша проблема – куди сховати запасні обойми з патронами? Розсовую обойми по кишенях піджака.


Ось така картка-замінювач діяла в ті роки. Я розшукав її в Інтернеті, тому прізвище на ній вказане не має відношення до мого допису.

Табельна зброя: 9-мм пістолет Макарова (ПМ).

Оперативна кобура...


Приїжджаю на стадіон «Динамо» в тир. Місце знайоме, вже не раз стріляв там.

Нас зустрічає інструктор… Спочатку стріляємо за класичною схемою: стоїш у півоберта до мішені, рука з пістолетом витягнута у напрямку мішені, друга рука за спиною на талії. Відстрілюємо по 8 патронів. Ховаємо пістолети у кобуру, йдемо до своїх мішеней. Інструктор передивляється мішені, підписує на них прізвища стрільців.

Другий тур… Стріляємо з коліна, обойму 8 патронів. Знову інструктор передивляється мішені, підписує на них прізвища стрільців.

Третій тур… Інструктор показує, як тримати пістолет двома руками. Стояти пропонує як кому зручно: прямо, впівоберта до мішені з правою ногою вперед, впівоберта до мішені з лівою ногою вперед. Команда: «Вогонь!», 8 патронів. Знову інструктор передивляється мішені, підписує на них прізвища стрільців.

В тирі димно, від постійного гуркоту пострілів дзвенить у вухах.

Четвертий тур… Інструктор пропонує висмикнути пістолет з кобури під пахвою, перезарядити і стріляти стоячи, як кому зручно. Команда: «Вогонь!», 8 патронів. Знову інструктор передивляється мішені, підписує на них прізвища стрільців.

Ура! Інструктор оголошує перерву на дві години.

Ми радісно вибігаємо на свіже повітря! Тепла осінь, сонечко сяє… Частина залишається курити, я з декількома товаришами іду пити каву у «Півник», кафе біля стадіону.

Повертаємося в тир. Інструктор аналізує результати нашої стрільби. З’являється наш майор. Він розповідає, що стріляти можливо прийдеться в складних умовах, оскільки пілоти, щоб збити викрадачів з ніг, можуть робити різкі розвороти літака а також кидати літак в піке або робити різкий набір висоти. Говорить, що подібні маневри робили пілоти викраденого Бразинскасами «Ан-24», але це не допомогло. Майор також сповіщає, що викрадачі зробили на борту 24 постріли. Надія Курченко була вбита, командир літака отримав кулю у хребет і у нього віднялися ноги, що поранення також отримали інші члени екіпажу і двоє пасажирів.

Після такої політінформації інструктор роздає кожному з нас по 32 новеньких патрони і ми чистимо зброю, заряджаємо обойми. Робочий день закінчено.

Оголошується розпорядку наступного дня і ми вільні.

Додому мені по дорозі з Василем М. Обговорюємо день, заходимо у кафе-забігаловку на Михайлівській і беремо по 100 грам + канапка з салом. Випиваємо і приходимо до думки — ще по 50 крапель нам випити не завадить. Матеріалізуємо думку і розходимося.

Дома щось брешу про день, який минув. Сестра раптом запитує: «А чого від тебе порохом тхне!?» Щось бурмочу у відповідь і біжу у ванну.

***

Вранці приїжджаю на заняття. Майор перевіряє присутність по списку і виявляється, що трьох «бійців антитерору» немає. Трохи пізніше дізнаємося, що вони здали зброю і написали рапорти про перехід у патрульно-постову службу МВС. Майор таврує їх як «боягузів» і «зрадників», погрожує викликом на бюро комсомолу для виключення з лав ЛКСМУ, передачею справ на них в Іспекцію по особовому складу. Розпалившись, пафосно розповідає нам про подвиг Надії Курченко, про подвиги комсомольців у роки Великої Вітчизняної війни. Ми мовчки слухаємо.

Декілька днів теоретичної підготовки по вразливим місцям літаків – куди не можна стріляти. Потім знову стрільби в тирі з оцінкою результатів.

Нас привозять в аеропорт Бориспіль, де ми ознайомлюємося з літаками, на яких нам прийдеться виконувати польоти.

28 жовтня 1970 року нам зачитують секретне спецповідомлення про здійснення ще одного угону літака і теж в Турцію. Два двоюрідних брата – 21-річний студент 3-го курсу Кримського медичного інституту Микола Ф. Гилев і 20-річний студент керченського філії Севастопольського приладобудівного інституту Віталій М. Поздеев – захопили легкомоторний літак Let L-200A Morava, що належав 1-му Краснодарському об'єднаному авіазагону Північно-Кавказького управління цивільної авіації («Аерофлот») і виконував пасажирський рейс з Керчі в Краснодар. Викрадачі приземлилися на американській авіабазі поблизу Синопа.

Ця подія пришвидшила початок нашої практичної роботи!

Інструкція, яку до нас довели, була короткою: «Запобігти викраденню літака за кордон!»

Нам видали спеціальні засоби: по дві пари наручників – фірмове американське диво, розбили на пари і ми почали літати, супроводжуючи літаки.

Схема була простою. Два «бійця антитерору» на літак. Сідаємо в літак окремо під виглядом пасажирів. Сидимо на кріслах в кінці салону, по обидва боки проходу.

Робота каторжна. Постійно на нервах. В день кілька рейсів, пересідаємо з рейсу на рейс. Єдине, що приємно — годували нас добре, декілька разів на день.

Так пройшов місяць, протягом якого нічого цікавого не відбулося!

Оскільки для пілотів і бортпровідниць існують медичні норми по тривалості польотних годин, то я провів у польотах місяць. Останній рейс застав нас у Ленінграді. Тобто, у Київ ми вже мали повертатися як звичайні пасажири.

Волосово і «бормотуха»

У мого напарника під Ленінградом проживали якісь родичі. Він провів переговори з польотним начальством; «поплакався», що родичів він не бачив років десять і що іншої нагоди їх побачити у нього найближчим часом не буде. Начальство зглянулося і йому дозволили на пару днів поїхати до них. Він домовився і відносно мене. Ми здали зброю і спецзасоби на зберігання у відділ МВС в аеропорту Ленінграда і поїхали до родичів напарника у Волосово.

Волосово – це селище міського типу. Родичі радо зустріли нас і в перший же день влаштували застілля. З харчами там було біднувато, не те що в нас у селі. Про сало там взагалі не чули! Спиртне у них було двох видів. Самогон з не дуже приємним запахом, в якому плавали якісь дрібні частинки, і рожевого кольору та «бормотуха». «Бормотуха» — це плодово-ягідне вино, як нам пояснили. Запах був як у нашого «Плодово-ягідне міцне» по ціні 1 р. 02 коп. за пляшку. А «бормотуха» у них коштувала 46 коп. за літр і продавалася на розлив. Нам запропонували прогулятися з родичем напарника за нею. Родич взяв емальоване відро з кришкою і ми пішли. Бачимо, що в тому напрямку куди ми йдемо, йдуть і мужики з різнокаліберним посудом: відра, бідони.

Купили ми вино, повернулися додому. Сідаємо за стіл. Картопля варена, тюлька, огірки квашені, хліб. Я самогон пити не ризикнув, налив собі вина. Випили раз-другий, закусюємо. Голова трохи хмільна. Щось хочу сказати, а язик заплітається і якесь бурмотіння, а не мова. Тоді я зрозумів, чому цей напій називається «бормотуха».

Повернулися в Ленінград, забрали зброю і спецзасоби, полетіли в Київ.

Ура! Ми вдома!

Коли я ранком прийшов в чергову частину, щоб здати зброю і спецзасоби, то мене чекала приємна новина. За успішне виконання завдань під час спецвідрядження мені надавалася відпустка на десять діб.

А після відпустки мене чекала неприємна новина. Я отримав підвищення – мене призначали одним з постійних чергових на об’єкті «Інститут теоретичної фізики».

Інститут теоретичної фізики

Інститут теоретичної фізики АН Української РСР (нині Інститут теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова НАН України) було засновано у 1966 році в Києві. Інститут розташовано у мальовничому передмісті Києва – Феофанії, поблизу Свято-Пантелеймонівського собору в оточенні заповідних дібров.

Засновником інституту та першим його директором (1966 р.) був видатний фізик-теоретик, академік Микола Миколайович Боголюбов. А заступником директора інституту був Віталій Петрович Шелест, син Петра Юхимовича Шелеста, Першого секретаря ЦК КП України (1963–1972).

Інститут був режимним об’єктом, досить часто туди приїжджав Петро Шелест з різними науковцями.

Черговий заступав на добу. У підпорядкуванні чергового було три зміни постових по чотири бійця в кожній зміні, тобто дванадцять осіб протягом доби. Крім великої відповідальності, додавалися і великі незручності. У Феофанію потрібно було їздити автобусом. Ні про яку підготовку до занять не можна було і мріяти. Треба було постійно перевіряти несення служби постовими, а територія садиби інституту була величезна. Пости були розкидані на великій відстані один від одного.

Дислокація постів була наступною:

  • Головний пост на вході у приміщення інституту;
  • пост на головних воротах;
  • пост на тильних, господарчих воротах;
  • пост-патруль пересувний по всій території об'єкту.

Пройшло пару тижнів. Я вже звик до нової роботи, обтерся з колективом постових. І не чекав ніяких неприємностей. А неприємність підкралася звідти, звідки я її не чекав.

В одній із змін постових був такий хлопець С-ко. На об’єкті «Інститут» він чергував вже більше року, познайомився з дівчиною, що проживала біля території інституту і оженився на ній. Тихий і спокійний хлопець.

Приходить розпорядження відкомандирувати його на місяць для польотів по супроводу літаків. Видаю йому табельну зброю, ставлю картку-замінник замість ПМ, і він відбуває у розпорядження командира спецпідрозділу.

Проходить тиждень… Я ранком прийняв об’єкт, перевірив пости, сиджу у своєму кабінеті чергового і п’ю гарячий чай. Двері відкриваються і залітає патрульний по території… Очі перелякані, весь труситься… Даю йому ковтнути води, а в нього об стакан зуби цокають. Розумію, що трапилося щось дуже погане! «ЩО трапилося!!!???», — питаю. Він декілька разів повторює: «С-ко стріляв у дружину… С-ко стріляв у дружину… С-ко стріляв у дружину…». 

У мене холодіє спина!

  • «ЩО з нею?»
  • «Не знаю!»
  • «Звідки ти про це знаєш!?»
  • «Я чув два постріли в районі поста, що біля господарських воріт. Побіг туди і мені постовий Д. сказав, що С-ко стріляв у дружину!»
  • «А що Д.?»
  • «Не знаю, він утік в ліс!»
  • «А де С-ко?»
  • «Не знаю, Д. сказав, що він утік в ліс!»

Капець!!! Два втікача зі зброєю плюс невідомо, що з дружиною С-ко. Цілком можливо, що труп! І головне – невідомо із-за чого такі шекспірівські страсті.

Треба негайно щось робити, а що не знаю! Доповідати про надзвичайну подію в штаб, але що доповідати, коли я не знаю, що з дружиною С-ко!

Так проходить хвилин п’ять. Патрульний вже заспокоївся і дивиться на мне з надією, чекаючи якогось рішення. Я ж рішення ще не маю, але розумію всю відповідальність, яка на мене звалилася. І також розумію, що поради запитати ні в кого і ніхто мені не допоможе, і ніхто нічого не вирішить за мене.

Приходить спокій і план дій… Перш за все треба вияснити, що з дружиною С-ко! Піднімаю слухавку і набираю «03», мені відповідає чергова «Швидкої допомоги». Представляюся і вимагаю негайно відправити в Інститут теоретичної фізики (Феофанія) бригаду лікарів для надання допомоги жінці з вогнепальним пораненням! Наголошую, що можливо стан жінки критичний! Чергова починає мене розпитувати дані про жінку… Я різко обриваю її, повторюю вимогу і кладу слухавку. Знаю, що всі виклики записуються, і що зараз із «швидкої допомоги» в чергову частину МВС поступить повідомлення про мій дзвінок. Так що разом із «швидкою» потрібно чекати і машину з чергової частини МВС. Вогнепальне поранення – це надзвичайна подія, тим паче, що виклик поступив з режимного об’єкта!

Фіксую в черговому журналі час повідомлення мені про подію і час виклику «швидкої».

Виймаю з кобури «ПМ», заганяю патрон в патронник. Наказую патрульному зробити те ж саме. Інструктую…: якщо С-ко буде із зброєю в руках і не виконає мій наказ «покласти зброю на землю», то стріляти в нього без моєї команди і без попередження. Я стріляю першим. С-ко не спортсмен, двох швидко завалити не зможе! А я стріляю добре.

Біжимо на дальній пост, оскільки хата С-ко в п’ятдесяти метрах від посту. На посту постового Д. немає! Йдемо до будинку С-ко. Назустріч вибігає заплакана мати дружини С-ко. Мабуть побачила нас у вікно. Заходимо в хату. На ліжку лежить дружина С-ко, на столі лежить «ПМ». Питаю, де С-ко. Мати відповідає, що кудись побіг! Сідаю до столу. Дружина жива, пістолет на столі. Вже легше! Мати приносить з іншої кімнати три обойми з патронами, кладе на стіл. Я прохаю дати мені якусь коробку. Хустинкою беру «ПМ», кладу в коробку, туди ж складаю обойми.

Відсилаю патрульного зустрічати «швидку», оскільки лікарі не знатимуть куди їхати. До речі, варто згадати, що на такому важливому об’єкті у нас не було портативних радіостанцій!

Запитую у дружини С-ко, що трапилося? Вона мовчить. Я їй пояснюю, що відповідати все одно прийдеться. Не мені, а вже слідчому.

Помовчавши хвилин зо три, вона просить матір вийти за двері, а мене сісти до неї на кровать. Мати виходити не бажає. Тоді вже я прошу матір вийти, бо мені потрібно знати, що трапилося до приїзду «швидкої» і міліції. Тихим шепотом, щоб мати за дверима не почула, дружина С-ко розповідає мені, що трапилося. Вислухав дружину, потім матір.

Виясняється банальна історія. Дівка закрутила роман з постовим Д. С-ко повернувся з польотів, ліг відпочивати. Пістолет поклав під подушку і заснув. А в цей час його дружина пішла на пост, де чергував Д. Там вони зайнялися сексом. С-ко несподівано прокинувся і захотів закурити. А цигарок нема. Він і пішов на пост, знаючи, що усі постові курять. Підійшов до вагончика, де був пост і через вікно побачив, чим займається Д. з його дружиною. Побіг додому, взяв пістолет і назад. А тут вона йде назустріч. Побачила пістолет в руках чоловіка і тікати. Він зробив два постріли навздогін. Одна куля потрапила у ягодицю. А С-ко повернувся додому, поклав пістолет на стіл, випив два стакана самогонки і кудись пішов.

Тут з’являються лікарі з «швидкої», помічник оперативного чергового МВС по місту Києву, моє начальство з новою зміною, офіцери з Інспекції по особовому складу… З’являється і постовий Д.

Без зайвих церемоній вилучаю у нього зброю і патрони.

За наказом начальства я передаю об’єкт новому черговому і нас усіх садять писати детальні пояснення, що ми і робимо протягом майже трьох годин. 

А помічник оперативного чергового МВС по місту Києву по телефону диктує текст оголошення в розшук С-ко.

***

Нібито після цього випадку практика спецвідряджень була скасована і було створено спеціальний підрозділ для охорони літаків у польоті з постійним кадровим складом.

Посилання:

[1]. Ан-24 піднявся в небо з батумського аеродрому 15 жовтня 1970 року в 12 годині 30 хвилин. Курс — на Сухумі. Згідно офіційних даних на борту літака знаходилися 46 пасажирів і 5 членів екіпажу. Час у польоті за графіком — 25-30 хвилин.

Далі буде…



+1
96
RSS
06:09
+3
Чергую… Раптом двері відкриваються… залітає якийсь дядько із перекошеним злобним обличчям і кричить мені: «Дубина!». Я перегороджую йому дорогу і відповідаю: «Стояти, сам дубина!».

Ага, ага… _сміюсь
Якось в УкрДІПРОшахт відбувалася нарада з питань паливно-енергетичного комплексу під головуванням тодішнього президента Кучми. УкрДІПРОшахт — це один з галузевих інститутів Мінвуглепрому. Як прес-секретар міністерства, я мав намір зробити повний аудіозапис заходу. Тут же з'ясувалося, що з усіх міністерських ніхто не попіклувався про аудіозапис наради, на мене — одна надія. Бо Кучма захотів мати стенограму — а хто її зробить?! Тільки я…
_стежу
Водночас, мене посадили не там, де було би зручно записувати на диктофон (себто, не в перший ряд) — а «за ранжиром». Десь ближче назад… А динаміки в залі розташовані… за підвісною стелею!!! А стеля — метрів п'ять заввишки… Отож сиджу я, задравши руку з диктофоном (касетним!!!) вгору — і так кілька годин!.. Руку не опустиш (тільки коли касету треба перевернути або змінити) — бо якість запису миттєво падає…
_стежу
І от посеред наради Кучма несподівано каже:
— Дубина!
Я мало диктофон не вронив. Але з першого ряду раптом піднімається якийсь добродій, якрму Кучма дає доручення… Так я вперше побачив Олега Дубину — тоді ще директора «Криворіжсталі», а невдовзі — віце-прем'єра…
_сміюсь
Це не той Дубина. _посмішка

Олегу Дубині на той час було 11 років… _сміюсь
06:41
+3
Треба було постійно перевіряти несення служби постовими, а територія садиби інституту була величезна. Пости були розкидані на великій відстані один від одного.

Виясняється банальна історія. Дівка закрутила роман з постовим Д.

А в цей час його дружина пішла на пост, де чергував Д. Там вони зайнялися сексом.

Тю!
1. Як же Ви (чи інші?..) «постійно» перевіряли «всі пости», й ніхто не знав, що дружина С-ко запала на Д.?!
2. Як Ви перевіряли пост Д. в той день, коли сталася стрілянина?!
_здивований
Нічого не розумію!..
10:15 (відредаговано)
+3
Друже Тимуре, в обов'язки чергового входить перевірка несення служби постовим 2-3 рази за зміну. Зміна триває 8 годин. Таким чином черговий бачить кожного постового протягом 5-10 хвилин через кожні 160 — 240 хвилин.

Цікаво, а як можна було виявити, що «дружина С-ко запала на Д.»?

Як здійснювалася перевірка несення служби постовими в той час?

Черговий виходить з кімнати чергового і йде на територію об'єкту перевіряти пости. Одразу вступає в силу непереборний «людський фактор»: постовий з центрального поста телефонує по постам і повідомляє товаришів, що черговий вирушив в обхід! Побороти цей фактор не вдавалося жодному черговому. Так само, як і спіймати донощика. На постах стояли звичайні телефонні апарати.

Приходиш на пост… Постовий доповідає: «Товариш [звання і ім'ярек] на посту все в порядку. Пригод не трапилося. Постовий [звання і ім'ярек]». Відмічаєш у постовій книжці час перевірки і йдеш далі. Практично все так само, як і в армійській караульній службі.

В той день, як звичайно, Я обійшов пости. Усі постові, в тому числі і Д. були на своїх постах, ніхто не дрімав.

А відносно С-ко я взагалі не знав де він. У польотах чи вдома. Він же у спецвідрядженні!
12:43 (відредаговано)
+3
Ага! Мене ввела в оману фраза:

До речі, варто згадати, що на такому важливому об’єкті у нас не було портативних радіостанцій!

А телефони на постах були, виходить?

постовий з центрального поста телефонує по постам і повідомляє товаришів, що черговий вирушив в обхід!

Ага, зрозумів: на постах були стаціонарні телефони — але не було ні в кого мобільних «міліційних» рацій!.. ОК, припустимо. Але:

Двері відкриваються і залітає патрульний по території

Але припустимо, що справді "черговий бачить кожного постового протягом 5-10 хвилин через кожні 160 — 240 хвилин". А хіба ніхто з патрульних по території жодного разу не зазирнув на пост Д., коли до нього приходила дружина С-ко?! Невже патрульним по території було заборонено зазирати на стаціонарні пости?! Загалом, ці патрульні по території ходили лише по певних маршрутах, відвідуючи певні точки в певний час — чи у них не було жорстких графіків проходів по території?..
_здивований
Бо якби я організовував охорону режимного об'єкту, то поклав би на патрульних завдання додаткового зовнішнього контролю стаціонарних постів — у проміжках між перевірками чергового. Інакше виходить, що гіпотетичним зловмисникам достатньо в бінокль відстежити, коли черговий відвідає, скажімо, пост на тильних (господарчих) воротах, потім негайно ліквідувати тамтешнього постового — й у них є 160-240 хвилин на те, щоб винести всі державні таємниці республіканської теоретичної фізики за межі інституту, після чого змитися з місця злочину, наприклад, по Одеській трасі…
_вибачаюсь
17:02 (відредаговано)
+2
А хіба ніхто з патрульних по території жодного разу не зазирнув на пост Д., коли до нього приходила дружина С-ко?! Невже патрульним по території було заборонено зазирати на стаціонарні пости?!


Друже Тимуре, Ви якось ігноруєте «людський фактор»!

Постові не закріплені постійно на постах. У них тризмінна система, по 8 год зміна. І в різні зміни вони чергують на різних постах. Тому патрульний постовий сьогодні патрульний, а завтра чергує на стаціонарному посту. Внаслідок цього постові — це колектив, у якому панує корпоративна порука, а постійний черговий — це зверхник. Навіть якщо постовий бачить порушення з боку іншого постового, то у 99% випадків він не доповість про це черговому.
Бо якби я організовував охорону режимного об'єкту, то поклав би на патрульних завдання додаткового зовнішнього контролю стаціонарних постів — у проміжках між перевірками чергового.


Це передбачено інструкцією. І на сторонні подразники постові чітко реагують.

Але порушення інструкції з боку постового далеко не завжди знаходить адекватну оцінку з боку іншого постового. Оскільки практично всі грішні!
Я просто намагався зрозуміти. _стежу Бо з недбалими охоронцями я стикався, але не з точки зору постового чи чергового, а з точки зору жертви нічних крадіжок, які охоронці проґавили.
з недбалими охоронцями я стикався, але не з точки зору постового чи чергового, а з точки зору жертви нічних крадіжок, які охоронці проґавили.


ЦІлком можливо, що інтелект злочинця виявився більш сильним, ніж інтелект охоронця!
12:56 (відредаговано)
+3
А загалом, вся історія з розряду:
Не ї*и там, де живеш! Не живи там, де ї*еш!
_дідько _дідько _дідько
Бо для початку С-ко одружився з дівчиною, яка жила в парі кроків від місця служби.
А потім новоспечена дружина закрутила роман з його колегою-постовим…
_стежу
Це ж треба!..
13:40
+2
Тимуре, не Є, а Ї на початку слова!
13:39
+3
Гарний допис. Цікавий. Дякую, Володимире. А як розшифрувати ім'ярек?
14:22 (відредаговано)
+2
"Ім’ярек" ніяк не розшифровується. _здивований
Це так званий «канцеляризм», який використовується в офіційних документах, інструкціях і т.ін. в якості довільного замінника реального імені. Як на більш простий, більш «людський», побутовий стиль, "ім'ярек" — те саме, що «такий-то», «ПІБ» і т.ін. Отож можна написати:
1. Присяга новоспеченого члена таємної організації мала наступну форму: «Я, такий-то, присягаюся вести непримиренну боротьбу проти окупантів до переможного кінця або до власної загибелі. Слава переможцям!»
2. Присяга новоспеченого члена таємної організації мала наступну форму: «Я, (ПІБ), присягаюся вести непримиренну боротьбу проти окупантів до переможного кінця або до власної загибелі. Слава переможцям!»
3. Присяга новоспеченого члена таємної організації мала наступну форму: «Я, (ім'я), присягаюся вести непримиренну боротьбу проти окупантів до переможного кінця або до власної загибелі. Слава переможцям!»
4. Присяга новоспеченого члена таємної організації мала наступну форму: «Я, ім'ярек, присягаюся вести непримиренну боротьбу проти окупантів до переможного кінця або до власної загибелі. Слава переможцям!»
5. Присяга новоспеченого члена таємної організації мала наступну форму: «Я, ********, присягаюся вести непримиренну боротьбу проти окупантів до переможного кінця або до власної загибелі. Слава переможцям!»
Всі фрази є еквівалентними.
_не_знаю
17:09
+2
Вдумливий читач, мабуть, помітив, що в моєму дописі немає оцінки поведінки екіпажу «Ан-24», що був угнаний в Турцію 15/10/1970, і немає спогадів про мої думки під час польотів по супроводу літаків.

Я спеціально вирішив написати окремий допис з аналізом ситуації, коли загинула Надія Курченко, моїх думок під час польотів та юридичної оцінки дій екіпажу і моїх при виникненні критичних ситуацій. Днями опублікую!

Випадкові Дописи