До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Погляд у минуле… Ч_б/н: «Молитва» - перше з оповідань Олеся Уляненко, опубліковане за кордонами СРСР

Погляд у минуле… Ч_б/н: «Молитва» - перше з оповідань Олеся Уляненко, опубліковане за кордонами СРСР

У 1987 році я нелегально працював журналістом і інформатором для УЦІС (Української центральної інформаційної служби) – інформаційно-пресового органу «бандерівців». Головою Проводу ОУН(р) тоді був друг Василь Олеськів (організаційне псевдо «Інжинер»).

Зв’язок з Лондоном здійснювався телефаксом. До речі, це був перший телефакс у Києві, який знаходився у приватних, і до того ж ворожих до радянської влади руках. Чудо техніки, яке не допускало можливості перехоплення інформації, в Київ доставив із Москви пан П.Р., з яким УЦІС незадовго до того встановив організаційний контакт. А в Москву із Західної Німеччини факс привезли зв’язкові ОУН – Андрій Гайдамаха і Віра Гайдамаха, його дружина.

Варто нагадати, що Андрій Гайдамаха був одним із чільних представників ОУН(р), а також працівником «Радіо «Свобода». За «деякими даними» Андрій Гайдамаха був також пов’язаний із ЦРУ.

До інформаційної роботи на УЦІС я долучився через пана П.Р. та Марка Старушко.

***

В один із літніх днів 1987 року, на квартирі пана П.Р., я і познайомився з Олесем Уляненко (Уляном), колишнім воїном-інтернаціоналістом, що воював в Афганістані.


Оле́сь Улья́ненко (справжнє ім'я Олександр Станіславович Ульянов; 14 серпня (офіційно 8 травня) 1962, Хорол, Полтавська область, Українська РСР, СРСР — 17 серпня 2010, Київ, Україна — український письменник, наймолодший лауреат Малої Шевченківської премії.


Якось за другою чи третьою пляшкою якогось шмурдяка, яку ми розпивали сидячи на пагорбах біля історичного музею, Олесь прочитав мені два своїх оповідання: «Молитва» і про роту, яка відмовилася іти в рейд проти «душманів», за що була розстріляна з «вертушок» своїми, радянськими!

Оповідання були написані в тоненькому учнівському зошиті, які втрапили йому під руку.

Афганська війна в розпалі, але в СРСР про неї майже нічого не знали! Надрукувати ці оповідання в Радянському Союзі було нереально, і я запропонував Олесю переслати їх телефаксом в УЦІС, щоб оповідання надрукували в часописі «Визвольний шлях».

Наступного дня я перефаксував «Молитву» і друге оповідання в Лондон з рекомендацією надрукувати. Листки рукопису після відправки факсом були знищені. Через декілька днів ми отримали з Лондона повідомлення, що оповідання включені у чергове число часопису!

Це була перша публікація Олеся Уляненко, майбутнього лауреата Шевченківської премії. Публікація здійснена за кордонами Радянського Союзу!

***

Молитва (Олесь Уляненко, 1987 р.)

Бій уже давно не став боєм. Терпкий запах пороху.

Спаленого пороху… Холодний вітер і молитва декханина, що колись був декханином… Він спочатку молився щиро, так щиро може молитися тільки людина, що вірить у життя… У нього, в оте життя, ніхто не хотів вірити...

Солдати відпочивали на «броні», потягуючи з фляг теплу воду, споглядали на нього сердито і зле...

Перед цим його побили, перекрутили руки дротом. Руки, як дві волохаті палюги – до велетенського тулуба… Він сидів у засідці, коли на нього наскочили «шураві». До цього у нього було поле. Маленьке собі поле біля Меймене. Там росло, що тільки могло рости на цій землі. Я дивлюсь на нього крізь вузькі щілини очей, і очі мої – то щільно заґратовані вікна.

У нього широкі волохаті груди, але тонкий писклявий голос. І коли молитва доходить до кульмінації, то ніхто не витримує, і «духа» б'ють. Заняття це швидко набридає, і тоді солдати точать ляси про «гражданку» або ще щось.

Час молитви не пройшов, і муджахетдин молився. Його взяли в годину молитви, і він – глибоко віруючий у свого Алаха – не стріляв… Хтось з нас не вірив. У нас щільно заґратовані серця. Молоді солдати, злі після рейду, з кислою пам'яттю вчорашньої «дідівської» прочуханки, зиркають на «духа», і їхні очі сповнюються трагічного змісту. Я дивлюсь на нього і сам, не помічаючи, повторюю молитву. Молитва гірка на смак… Вона пахне квітом гранату, дозрілою динею і ще чимось… Його губи рухаються з моїми...

Я думаю… Я говорю до себе, я звертаюся до Бога, що коли прийду додому, то поставлю за всіх по свічці. Вже бачу, як вони мляво всмоктують тишу і морок… Куриться ладан… Мені стає моторошно, бо я враз подумав, що за нього не поставиш свічі. І не від того, що він сидить, скручений дротом, і вірить у іншого Бога, а я взагалі не знаю, в кого вірити, а від того, що справді в одній мечеті Алах від мули прийме чиєсь ім'я. Час молитви...

Напрочуд холодно. Гори синьо випливають під горизонтом. Я тільки зараз починаю розуміти, чому люди так люблять гори. Тому, що і море… Один з бійців підводиться. Він махає молодому. Той в миті ока стоїть перед ним, вірнопіддано вирячивши очі. І я думаю, що рабство – то є одне з самоудосконалень нашого народу.

Декханин, що був колись декханином, шепоче молитву… Запальничка викресала вогонь. Молодий підходить до полоненого і смалить йому бороду. Я спокійно підходжу і б'ю прямо в обличчя. Солдат падає і боязко щулиться. Мене стараються зупинити, але я не звертаю на те уваги. І додаю ще ногою. Чобіт заюшило кров'ю.

У декханина очі пораненого пса. Час молитви… Я подаю йому води, і він ковтає її, і я вже знаю, що він приречений, бо в горах лишилося лежати багато наших. Молитва гірка, як мигдаль.

Проходить взводний, і я чую, як він говорить, що особистів цей дурень не цікавить. І розвідку теж. Хто хоче? Бажаючі?.. У мені вирастає щось страшне і велике. І я хочу зробити це… Вбити – увійшовши в милосердя… Напрочуд прохолодно. Чи то мене просто тіпає? Я слухаю молитву… Гори сивого кольору… Гори… І гори зберігають незаплямованість відчуждення.

Горами – стежка. І очі проводжають тією стежкою сотні людей. Небо високе і з тим низьке, і воно поряд. Я чую запах бензину, відчуваю щось неприємне, але ще нічого не думаю. Я повторюю молитву...

Якщо полишусь живий, то поставлю всім по свічці… Усім по свічці...

Двоє наших піднімають «духа». Він, опираючися, йде. Погляд шпарко бігає по всіх закутках, надовго чомусь зупиняється на мені, скресає і застрягає десь у безодні неба.

Час молитви… Холодний напрочуд вітер… Гіркий мигдаль на губи… Я вже знаю, чому несло бензином. Комусь сказати? Ротному?.. В цьому світі все ділиться на стукачів і нормальних хлопців. Я вважаюсь останнім… Але не витримую і майже біжу вслід мокрим спинам, що зникли за пагорбом, який колись вирила велетенська крига.

Білий шматок полум'я скаче по зеленій траві. З того клубка летить чорна кіптява, і той клубок хрипить… Протяжно так, наче чоловік порізав пальця. Той, кого обняло полум'я, зіскакує і біжить. Я скошую його чергою. Він ще якусь мить тіпається, потім в повітрі щось лопотить, і до мене доходить: то догоряє той, хто читав молитву, і мої вуста повторюють слова незрозумілі… Я поставлю свічку… Якщо повернуся, хоча ніхто не завадить мені вже ні у що грати… Я молюся, хоча не знаю жодної молитви до кінця.

Час молитов… Тисяча свічок… Напрочуд холодно. Очі ріже від сині гір та неба. Ми утрьох повертаємося назад. Я дивуюся, що йти так довго.

***

З Олесем ми періодично зустрічалися, але він про ці оповідання не згадував. І в моїй пам’яті вони теж загубилися.

Останній раз ми бачилися десь наприкінці 1990-х — на початку 2000-х… Точно дату я не запам’ятав. Ми сиділи на Хрещатику, біля «Кулінарії», пили каву, розмовляли про життя… В цей час повз нас проходив знайомий фотограф Віктор П. Ми привіталися і я, сам не знаю чому, простягнув Віктору фотоапарат, простеньку «мильницю», що була у мене в кишені, і попросив нас сфотографувати. Віктор натиснув на спуск, віддав мені «мильницю» і пішов у своїх справах. Серез деякий час, «дострілявши» плівку, я віддав її в лабораторію і отримав фотографії…



Пройшли роки… Я з глибоким сумом сприйняв звістку про смерть Олеся!

Спілкуючись на Фейсбуці з камерадами, якось виклав старі фотографії, серед яких було і фото з Олесем Уляненко. Мені відписала Євгенія Чуприна, друг і фанатичний прихильник Олеся та його творчості. В процесі спілкування я розповів Євгенії, що в далекому 1987-му відправив до Лондона два оповідання Олеся – «Молитва» і про розстріляну своїми ж роту, яка відмовилася іти в рейд проти афганських повстанців. (Про цей епізод розповідав академік Сахаров на зїзді комуністичної партії…).

У видавництві «ЛЮТА СПРАВА» готувалася до друку збірка творів Олеся Уляненко і ми вирішили розшукати неопубліковані в Україні оповідання… В результаті пошуків оповідання «Молитва» було знайдено. Доля іншого оповідання – про розстріляну роту – поки-що невідома.

Книга вийшла чудова! 

І я в числі інших дослідників-пошуковців отримав подяку від видавництва і примірник книги.


Євгенія Чуприна і я на «Книжковому Арсеналі», 2016 рік



+2
82
RSS
19:12
+2
Цінний спогад, дякую! _чудово

З Уляненком я близько знайомим не був, хоча ми мали багато спільних знайомих. Та й здалеку бачив його неодноразово…
_шкодую
Але поспілкуватися наживо єдиний раз все ж таки вдалося. На жовтень 2009 року був запланований випуст десятого (за наскрізною нумерацією) числа журналу «УФО» — себто, «УФО» №4(10)'2009; на цей же час я домовився про те, що «УФО» продаватиметься в роздріб в мережі книгарень «Буква/Емпік». Отож рівно 10 років тому — 24 жовтня 2009 року відбулася презентація «УФО» в книгарні, що на Позняках. Ми цю подію відповідним чином прорекламували, отож до нас несподівано зазирнув сам пан Олесь Уляненко:



Він тоді ледь язиком ворушив, чесно кажучи — але все ж таки кілька приємних слів сказав. А менш ніж через рік його вже не стало…
_шкодую
вийшло, як у Пушкіна: «И в гроб сходя, благословил» ©
_шкодую
І наступне наше «побачення» було вже на Байковому цвинтарі: один наш спільний знайомий (журналіст і «афганець») попросив відвести його на могилу Юрка Покальчука (який тоді саме помер) — бо як не киянин, він абсолютно не уявляв, що таке Байковий цвинтар. До того ж, перед відвідинами як слід «підігрівся»… Тому я спочатку відвів його до місця упокоєння Покальчука, і наш спільний знайомий з криком: «Пако!!! Пако!!!» — повзав перед його могилою на колінах. А потім пішов дивитися, хто ж поруч ще похований. До Уляненка він теж доповз…
_шкодую
У мене є ще спогади про Олеся, бо ми спілкувалися майже щоденно близько року (з літа 1987-го по осінь 1988-го). Я просто не хочу змішувати все в купу. Крім того, це спогад про наше знайомство і початок його творчості.
20:14
+2
ОУН (р), твоя, друже, співпраця. Як нині сприймають щирі бандерівці те, що ОУН (р) стала інструментом руйнації материнської ОУН?
Як нині сприймають щирі бандерівці те, що ОУН (р) стала інструментом руйнації материнської ОУН?


Не знаю. У мене збереглися дружні і довірчі стосунки з рядом «старих бійців», але я на цю тему з ними не говорю.

Випадкові Дописи