До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: МАТЕРИН ДЕНЬ НА СВИНАРНІ (1, 11.19)

Анатолій ВИСОТА: МАТЕРИН ДЕНЬ НА СВИНАРНІ (1, 11.19)


Моїм друзям світочанам, а найперше своїм друзям Тимуру, Дзвінці, Доброславу, Олені та Володимиру – питомим городянам, хочу нагадати, звідки появлявся запашний хліб і ароматна ковбаса на столах українців. Про це написала моя мати Горпина 

у своїй книзі-епопеї «ІЗ СІМЕЙНОЇ ХРОНІКИ». 

А вже в своїй книзі «Красне…» я розмістив материну оповідь про перший день її роботи на свинарні. 

Було це у далекому 1940 році і після семи класів було тоді Груні — моїй майбутній матері, повних 15 літ.

ГОРПИНА ВИСОТА: 

              ПЕРШИЙ ДЕНЬ
НА СВИНАРНІ.


“… На вулицю Груня вже давно не ходила, а тепер, після пригоди із батьком таке навіть і в голову їй не приходило (ред.: у 1940 р. за “розтрату” в лавці Олекса очікував на суд і тюрму). Так що спати дівчина лягла рано…
А хату вже давно оповив смуток. Всі були мовчазні ніби на лаві лежав покійник. Говорили між собою тихо і не нав’язувалися один одному.
Дівчина лежала й обмірковувала собі за завтрашній день, як то воно буде: “Невже не справлюся? Отоді буде мені сорому на все село! От лише боюся, щоб не проспати...”… Як заспівав третій півень, то Груня устала, хоч її і клонило до сну. Присвітила сірником до годинника й помітила, порадівши, що ще тільки пів на п”яту ранку. Потім тихенько, щоб не будити батьків, одяглася.
Надворі вересневий ще темний світанок освіжив дівоче обличчя, а тоді холод поволі пробрався по-під одежею аж до тіла. Босі ноги оббивали росу із трави, яка, здавалося була за ніч аж приморожена. Ноги спочатку задубіли, але від скорої ходи стали аж гарячими. Ось і хата тітки Катерини і в неї не світиться. Чи вже пішла на роботу, чи може ще вийде? Добре було б разом іти на ферму… Першого разу дівчині було якось не по собі, але й відступати та кидати слово на вітер було не в її характері.
Ось Груні почулося, як стукнули двері й вона помітила, як жіноча постать вже рухалася по стежині від хати до дороги, наближалася до неї.
-Доброго вам ранку, тьотю Катю! — першою привіталася дівчина.

— Це ти? Чесно тобі кажу — думала, що не вийдеш!- Та що ви! Я рішила попробувати, то так тому і бути...
Ішли вже пильною дорогою і вона прохолодно огортала ступні ніг. Туман постелився поперед ними й розлився над річкою та селом, яке ще спало. Дівчина тугіше обгорнулася в жакет, який зігрівав її стан і, здригаючись від сирості і свіжості, що повіяла від річки, мовила: — Оце ж ви так кожного дня рано устаєте? — А доводиться уставати! — А хто ж ото дивиться за вашими дітьми, коли ви цілими днями пропадаєте на роботі? — Отак самі за собою і дивляться. Зараз мені уже легше, бо вони підросли: Миші десять років, а Мані сім. Ото вони удвох і порають одне одного.
Справді Груня не раз їх бачила, обірваних і вмурзаних та й тут же згадалося її власне дитинство, таке ж неприкаяне, і вона примовкла. За розмовами удвох вони й не зчулися, як опинилися вже на колгоспному дворі коло свиноферми. Сторож почув їх заздалегіть і вже розчиняв дві половини широких дверей, як воріт. Над тими дверима була зроблена широка рама, але без шибок і звідти на дівчину вдарив теплий і густий потік отруєного повітря із свиноферми. Незабаром надійшла і тьотя Даша — Катеринина напарниця, вони удвох робили у цьому сараї. Запитала: — Ну як ви тут, дядьку Грицьку, ночували? Чи все в порядку, ніяка свиня не опоросилася?
Ліхтар на стіні крізь засиджене мухами скло тільки й блимав, але й цього примарного світла було достатньо для юних очей, щоб роздивитися у сараї. Грицько покректав трохи, перш ніж відповісти: — Та наче порядок, але одна свиня буде пороситися, бо вже носила в зубах підстілку в куток для барлога… — Це ж котора? Латушка? — Та вона ж…
Підійшли гуртом до клітки, де порплялася й зараз та свиноматка.
Вона набирала повний рот соломи, відносила в куток, розрівнювала й устеляла для себе барліг рилом і ногами. — Справді скоро буде пороситися. Ну йдіть, дядьку, додому, а ми будемо поратися, — повернулася до Грицька Катерина...
Сморід таки був нестерпним, бив і в носа, і в рота так що і в голові крутилося — дівчина не раз вибігала надвір вхопити свіжого повітря, а потім призвичаїлася. Відчувши людей, попросиналися свині й розкувікалися на всі голоси на весь сарай. Катерина відразу почала знайомити Груню із свиньми, підходячи по черзі до кліток. Дівчина усе те примічала. Тут були і свиноматки поросні і маленькі поросятка, які товклися по своїй мамі, була окрема клітка і для кнура, з яким парують свиноматок. Духота, сморід, дихати прямо нічим, підступає нудота до рота, але дівчина намагалася цього не виявляти, навпаки старалася не показати і виду. — Ну, відразу будемо вичищати із кліток, — розпорядилися свинарки. У кутку стояла дерев’яна широка лопата і вила. На ту лопату і показали дівчині, щоб брала.

Ось і зайшли удвох у клітку, де копошилися у гної свині. — Ось так вигрібай! — орудуючи лопатою, показувала Катерина. — А з корит вичищай руками, а гній складай на купу коло кожної клітки. Не бійся їх! Сміліше підступай, не хоче повертатися свиня, то ти їй допоможи лопатою ось так! — і Катерина лупонула свиню по спині. — Ой, так їй же боляче! — пожаліла тварину дівчина. — А ти на це не дивися, нехай тебе розуміє, хоч і свиня!..
Так без звички було тяжко дівчині, що її душа прямо зойкала: “Ой, Боженьку, дай мені сили видержати оце все!”
Крім лопати Груні дали ще й халата чорного кольору і вона його нап”яла поверх свого платтячка. А тепер піт вже пройшов і через халат, а з личка так і капало. “Так ось як заробляють на святий хліб! Без соли будеш солоний від поту!”. І дівчина задерла халата і внутрішньою сторою поли порухом руки витерла обличчя, яке від жари аж пашіло. І вона і свині товклися босими ногами у гною і вона вже не зважала на тих свиней, що шорсткими боками терлися об її литки. А свинарки переглядалися між собою та крутили головами.
Нарешті одна робота була закінчена і коло кожної клітки ззовні на проходах височіли купи гною. Жінки вийшли надвір, щоб освіжитися, а там уже сходило сонце. — Ти диви! Сонце уже зійшло, а коли ми йшли, то було ще темно! — дивувалася дівчина. — Тут, брат, за роботою час пролітає скоро! — обернулася до неї тітка Одарка й, помовчавши, проказала: — Ану пішли, бо чуєте, як уже виспівують! Ходімо до діжі!
Груня знала, що в діжі вимішують борошно на тісто і це є така невисока, але широка діжка (бочка). А вони підійшли до великого і продовгуватого дерев’яного ящика, в якому заготовлявся корм для свиней. “А! То це тому цей ящик — “діжа”, бо в ньому теж вимішують!” — здогадалася дівчина.
Катерина взяла вила й перегортала з боку-на-бік той корм — отак собі “вимішувала”. Дівчина не відводила очей від тітчиних рук аби, бува, не прогаяти чогось: — Ану, тьотю, дайте вила і я попробую! — На, спробуй і ти!
Катерина подивилася, як у маленьких руках ходять великі вила і похвалила: — Диви! І виходить у тебе! Тепер давай я буду накидати у відра, а ви з Дашею розносьте по коритах. А розсипай так, щоб на дві свині було по відру, а відлученим підсвинкам відро на трьох. Так що спершу рахуй, скільки у клітці підсвинків і знай, що на десятеро давай четверо відер, а на двадцятеро — 8 відер, А кнуру окремо повне відро і, щоб намішано було гарно і ще й посипано дертю (обмішка із ячменю). Свиноматкам також добавляй на кожну по котьолку обмішки. Чи зрозуміла? — Та не зовсім… — зніяковіла Груня, але, похопившись, швиденько продовжила: — Ось будемо роздавати, то я все запам’ятаю!
Оцю просту арифметику дівчині треба було вивчити за два дні науки.
Коли було покінчено зі сніданком, почали виносити гній від кліток надвір і складати прямо на віз, що стояв коло сарая.

Ось прийшов завідуючий фермою Олексій Боровик. Він довго не розбалакував, а запріг воли у воза і повіз той гній на гноянку, що була на полі аж за колгоспним двором і її ніхто й не подумав охороняти, бо в кожного колгоспника був свій гній у дворі.
Свинарки пішли за возом, Груня також не відставала від них. Ось і підійшли до гноянки, біля якої недалеко стояла скирта старої торішньої соломи, яку брали на підстілку для свиней. Ноги у свинарок були зальопані гноєм і його запах і тут давав себе знати. Натужившись і гукнувши: “Ану! Разом!” -, гуртом перекинули того воза, який потім, коли його зводили, руба погойдавшись на двох колесах, тяжко гупнув об землю на всі чотири. Від скирти наклали на воза підстілки й знову пішли до сарая. Ще кілька разів отак вони ходили за возом...
Дівчина старалася зо всіх сил аби ні в чому не відставати від молодиць. Потім попідстиляли тою соломою свиням у клітки, позамітали мітлами прохід між клітками, зсипали піском, щоб не було мокро, і знову кинулись до іншої роботи. Одна точить полову, а друга на корморізку крутить гарбузи, яких тоді садили цілими плантаціями спеціально для корму, а третя миє дрібну картоплю і заносить у котли. “Точити” полову, це не те, що точити ножа, а скоріше схоже на точіння пива із бочки у кухоль. На велике решето із великими дірками набиралася полова і такими порухами, як пересівається борошно на ситі, точилася на розстелену рядюжку. А солома оставалася у решеті й потім відкидалася набік. От якраз Груні й досталося лазити по драбині на горище сараю й точити там полову.
Катерина передавала свій досвід Груні, не криючись ні в чому. Коли із цією роботою упоралися, то за цей час у землянці у двох котлах вже зварилася картопля.
У хмарах пари треба було ту картоплю достати із котла величезним дірчастим черпаком і перенести у велике корито, а потім потовкти товкачем – м’ялом. А от тим окропом, в якому варилася картопля, треба було запарити полову. Оскільки та полова після запарки ще ніби збільшувалася в об’ємі, то її розбавляли колодязною водою, яку на коромислі носили відрами від колодязя, який був далеченько посеред колгоспного двору. Потім уже в діжі до полови добавляли потерті гарбузи та потовчену картоплю, перемішували і виходив корм для свиней, така собі мішанка. А дерть окремо добавляли до того корму в залежності від того, кому він призначався.
Пока усе це було перероблено, то прийшла пора обідати і свинаркам, а от чи снідали вони, то було невідомо, а що сама не снідала, то Груня це точно знала. От тільки тепер свинарки згадали, що вони ще нічого не їли. Одарка зайшла у землянку й винесла повний черпак дрібної картоплі, що варилася для свиней, і моркви, яка росла поряд за сараєм на полі і купа її лежала на соломі коло землянки. — Ну, дівчата, тепер прийшла і наша черга!
І вони посідали на соломі під землянкою проти сонця і давай наминати ту картоплю. І Груні це подобалося, бо вона за ці півдня здружилася і ніби злилася в одно із цими прекрасними жінками.
Тут обізвалася Одарка: — От не можу й годі їсти нічого не солене!
А потім попросила: — А піди-но, Груню й принеси ту сіль — вона лежить на вікні у землянці! Дівчина відразу скочила в землянку, але солі ніяк не могла знайти. — Чого це ти там там довго? — нетерпеливилася молодиця. — Не знайду соли! — Та там же дивись вона у черепку на вікні! — Хіба це сіль? Це ж якась сажа у черепку! — Нічого, бери й неси швиденько!
Дівчина принесла ту загадкову сіль у черепочку, а сама стала чистити ту дрібненьку і вже давно охололу картоплю. — Нічого, що сіль чорна, аби вона була лиш солоною! — приказувала Одарка, щедро посипаючи нею картоплинку за картоплинкою і зі смаком вкидаючи до рота. — От якби тут був хоч поганенький ніж, то можна було б почистити моркву і стала б вона добрішою, але і так буде! — подавала Катерина чималу морквину Груні. А та робила все так, як і її старші наставниці.
Поїли, а потім по черзі і запили водою з відра, в якому плавала та обмішка і полова, яких було скрізь доволі. — Ну, дівчата, це ж ми зробили заготовку корму свиням на вечір, а тепер треба подбати за корм і для завтрашнього ранку! — потягаючись, стала підводитися із золотистої і такої вже м’якої і тепленької соломи Одарка.
І знову почалася така сама метушня як і зранку: і полова, і гарбузи і варіння картоплі. Але вже цього разу Груні доручили крутити корморізкою гарбузи. Заготовили корм на вечір, а вже знову треба підчищати у клітках, з корит викидати недоїдене. А потім про свій голод нагадали несамовитими криками свині. У колективному хорі вони вищали так, що хоч вуха затуляй. Була така робота, що не було коли не то, щоб відпочити, а навіть угору глянути було ніколи… І Катерина сказала Груні, коли вони удвох знову підмітали прохід між клітками: — Оце ж, Груню, нам сьогодні легше, бо робимо утрьох, а завтра ви будете удвох, то дивися, може й передумаєш вже мене підміняти? — Та що ви, тьотю! Завтра я вже буду працювати самостійно! Правда, тьотю Дашо, ми не підкачаємо? — Ну дивись! Як буде пороситися свиня, то ти, Одарко, щоб сама приймала! Сьогодні моя черга чекати сторожа, а ви вже йдіть!
Дівчина глянула на свої ноги, які були чорні, як земля. Підійшла до відра, линула води в корито, що стояло під свинарнею, і заходилася мити ноги холодною водою. Щоб відмити той цілоденний бруд із ніг, натирала їх пучком соломи, а потім знову споліскувала. Скинула з себе той халат, що подарувала їй Катерина, і витерла ним насухо ноги, які тепер аж синіли від холоду.

Удвох з Одаркою вони поволі пішли додому. І пока дійшла дівчина до хати, то вже й зорі засвітили і місяць заяснів на небі. Увійшла Груня у хату і, тяжко зітхнувши, сіла на лаву…
Глянула Федора на дочку й зажурено похитала головою: — В молоді роки загубиш ти силу, а потім нікому ти не будеш потрібна… — Ну що ж, мамо, це певно так наша піч пече… Давайте мені вже вечеряти, ато я така голодна, як собака! Борщик ще був тепленьким, але вже схоплювався туманцем. Засмачити його чим-небудь у хаті вже не було. Але у прикуску із цибулею та житнім хлібом дівчина виїла його аж до дна миски.
Думала собі, що, як за день натрудилася, то відразу і засне. Та куди там. Все тіло боліло, як побите. І дівчина, перевертаючись з боку-на-бік, мало не стогнала. Та нарешті всетаки заснула, ніби впала у якусь глибоченну прірву.
Прокинулася у ту пору, коли вже треба було збиратися на роботу: “Ой, Божечку! Не можна і рук підняти, а ноги мов ті стовпи не згинаються! Оце тобі так: один день поробила та вже й зачикалася! А якже ті люди роблять отак роками?”. Устала, розламалася і тіло поволі наче якось одійшло від тої задерев’янілості. Про себе вирішила: “Як мені тяжко не є, але я все одно піду до свиней, бо це ж сьогодні тітка Катерина не вийде...”.
Отак переборюючи ту ніби віковічну втому, не зважаючи на біль у тілі, підбігом Груня спішила вулицею, на якій вже майже у кожній хаті мигали каганці та виспівували півні...”




                               

+6
120
RSS
15:32
+6
Чуючи звідусіль зойки і стогони про те, як погано живеться нині в Україні, хочу нагадати світочанам і гостям сайту, що були й інші часи. В цьому дописі читайте свідчення моєї матері про роботу в колгоспі на свинарні. І це було не так вже й давно (2019-1940) = 79 років тому в Україні. А як все змінилося! Змінилося прямо до невпізнання…
14:24 (відредаговано)
+2
Друже Анатолію, а що мати ходила босоніж!?

Ішли вже пильною дорогою і вона прохолодно огортала ступні ніг.
16:35
+4
Чудовий спогад, друже Анатолію. Справжня світлина одного дня багатостраждальних колгоспниць. Та ще й з художнім смаком і непідкупною правдивістю. Бо колись і я підлітком годував на фермі свиней, підміняючи тата, який їздив у гори «діставати» деревину на будівництво хати. Осмілюсь стверджувати що робота і життя у місті були все-таки легшими. Тому і старалась молодь виїхати з села.
Та порівнювати теперішній стан з довоєнним не коректно. Коректно порівнювати теперішній стан в Україні з теперішнім станом у переможеній нами Німеччині або у Польщі, або у Прибалтійських країнах, які також жили разом з нами у радянському «раю».
17:03 (відредаговано)
+6
Всяке порівняння, друже Миколо, потрібне: і з сусідами, і самих з собою. Та лиш порівняння України з самою собою колишньою 10-20-30-50… років тому здатне привести українців до тями і водночас НЕ ВІДВЕРНУТИСЯ ВІД СВОЄЇ ДЕРЖАВИ.
16:43
+3

Це радянське кіно «Свинарка і чабан», ясна річ. З красунею Мариною Ладиніною в головній ролі… _соромлюсь

А на реальній свинофермі я вже в 1997 році побував — але то вже була не радянська свиноферма, а «культурна» — голландсько-американо-українського товариства КиївАтлантикУкраїна (КАУ) в Миронівці. Тим не менш, запах оцінив належним чином. Хоча тамтешні працівники самі казали, що тепер умови на свинофермі стали на порядок кращими, ніж були за радянських часів.
19:29 (відредаговано)
+5
Одного разу мені пощастило бути присутньою під час опоросу і витирати ганчіркою новонароджених поросяток. Гостювали у свекрухи, і якраз свиноматка почала пороситися, але вона була молода, недосвідчена, здоровенна, перегодована, мало рухалася, і не всі поросятка не могли народитися самостійно. Перші четверо вийшли, а інші ні. Тоді свекруха витягла з неї плаценту за пуповину, яка одна для всіх поросят. Плацента нагадує таке собі намисто, тільки величезне. Десь отаке.

І в кожній “намистині” було поросятко. Складене тісненько, ніжка до ніжки, мордочка притиснута до тільця, як велика біло-рожева фасолина. Отак ( не знайшла фото в і-неті, тому намалювала).

Мій чоловік розривав пухирі й витягав поросят. Вони не дихали мені довелося обирати їх ганчіркою від слизу й розминати їх, тримаючи за ніжки так само як це робила героїня фільму, а свекруха тим часом дмухала їм у рило. Допоки, воно не починало борсатися. Це треба було робити швидко, бо могли втратити поросят. Їх народилося 11 штук.
Це був екстрим! Вперше я була так близько до свині. Зазвичай моє “спілкування” з ними розділялося міцною огорожею. А тут таке!
16:57
+5
Подивився, друже Тимуре. Яка брехня! В ті часи і каструль таких відерних не було в селі! Штучне дихання поросяті? Це щоб насмішити городян.
18:56
+6
Пане Анатолію, я вже читала про цей епізод з життя Груні в книзі “Красне...”. Однак перечитую з цікавістю, бо написано чудово. Уявляю, як це місити босими ногами багнюку, яка слизька та смердить, впереміш з соломою, яка колить ноги. Носити воду та вариво відрами, десятки разів поспіль, для молоденької дівчини, та і для будь якої жінки — це тяжко.
А де була ота свинарня, в Красному чи в Козіївці? Бо я чула, що в Козіївці, якраз навпроти кладовища, де зараз кінцева зупинка автобусу, також була свинарня.
19:40
+4
Ой, Оленко, такі гарні твої коментарі! Та ще й один з малюнками! Це неповторний життєвий досвід. А як же ви перев'язували пуп у поросяток??
19:55
+3
Я не пам'ятаю. Мабуть, чоловік просто пуповинки повідрізав ножицями. Не знаю. А згодом може вони повсихали та відпали самостійно.
17:04
+4
Дуже важке було у селах в ті часи колгоспне життя. І бабусю Груню я пам'ятаю, як прекрасну людину, хоч і важке було у неї життя, а доброту свою вона не втратила.
18:29
+5
Саме цей епізод та ще декілька закарбувався у мене в пам'яті після прочитання "Із сімейної хроніки".
Картопля з чорною сіллю та нечищена морква на обід…
Дуже тяжке життя прожили наші діди та бабці, в ніяке порівняння з нашим!
19:00
+4
Я планую, Ірино, подати ще один допис: на цей раз про один день життя матері в неволі в Німеччині у 1943 році.
18:33
+4
І це ж який треба мати талант та силу волі, щоб писати вірші та оповіді життя після ненормованого робочого дня у колгоспі!
14:11
+3
Друже Анатолію!
Спогади твоєї матері — безцінний історичний скарб!

Опублікуй ще про роботу в колгоспі періоду 1939-1941 років.
17:06 (відредаговано)
+4
Друже Володимире, дякую тобі за добре слово і розуміння. У селі точно до 1960-69 р. селяни і їхні діти ходили босі з ранньої весни і до пізньої осені. Просто не було за що купити взуття! Я в 1960 році ще весною ходив у 7-й клас у школу босий. Це було таке диво, що у вересні 1960 року, у Трипільській школі-інтернаті всіх дітей від першого класу — і до мого восьмого нас взули в балетки. Балетки — це такі шкіряні тапки на тоненькій підошві. А на зиму нас всіх вже взули в черевики.
Опублікуй ще з вашого життя… з 1950-х… 1960-х… 1970-х… Ці спогади надзвичайно важливі!
17:17
+3
Друже Анатолію, а не збереглися листи з Німеччини, що писали додому твої батьки?
18:39
+3
На жаль, таких листів з Німеччини не збереглося. У текст материної книги я вставляв листи поточного часу, починаючи з 1979 р. Бо розумів, що вони з часом стануть цінними свідками про буденне життя. Таких листів за 5 років набралося з сотня. Але це вже будуть розбирати наші нащадки.
Дуже правильно!

Випадкові Дописи