До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Не будь переможений злом

Не будь переможений злом

Фейсбук, Олена Коберник

Дорогі друзі, хочу поділитися дописом, який сильно торкнувся мого серця! Думаю, що і ви для себе обов'язково щось з того почерпнете.

Їхав я якось в маршрутці. На сидінні поруч грався хлопчик років шести. Його мама байдуже дивилася у вікно, не реагувала. А він смикав і смикав її за рукав. За вікном пропливали дерева, було сіро.
Дитина щось вимагала, або щось стверджувала. І тут раптом мама як розвернеться від вікна, як смикне його за руку і як зашипить:
– Що ти хочеш від мене?!

Він затнувся.
– Що ти хочеш, я тебе питаю ?! Та ти взагалі знаєш, хто ти такий?! Ти ніхто! Зрозумів?! Ти ніхто-о! – вона це видихнула йому в обличчя, просто виплеснула.
Хлопчик дивився на неї, і мені здалося, у нього тремтить голова. Або це я тремтів. Відчув, як потіє спина. Пам’ятаю першу думку:
«Невже це вона йому каже?! Про кого вона думає в цей момент?!»
– Бачити тебе не можу, – прошепотіла вона.
«Ти ж вбила його!» – сказав я, але ніхто мене не почув.
У маршрутці, як зазвичай, продовжували дрімати люди. Я сидів, не рухаючись. А хлопчик не плакав. Вона відкинула його руку і знову повернулася до вікна. Він вже не бушував, якось відразу притих. Дивився в розірвану спинку сидіння навпроти і мовчав.
А у мене було бажання встати і при всіх, просто розірвати її на шматки! Сказати їй:
«Це ти нікчемна мати! Це ти ніхто! Ти ж вбила його!»
Клянуся, я б зробив це! Тільки хлопчик стримував мене.
Я закрив очі, став глибоко дихати, щоб якось заспокоїтись. А коли відкрив їх, побачив цукерку. Молодий хлопець, схоже, студент, такий світлий, кучерявий, в джинсовому костюмі, простягав цукерку хлопчикові. Він ще струснув рукою, сказав:
– Бери, це тобі.
Той взяв. І тут же хлопець простягнув йому другу цукерку. Хлопчик почекав і взяв другу. Далі відбулось таке, що коли згадую, то ледве стримую сльози.
Хлопець не став їсти, він торкнувся маминої руки. Вона не відразу повернула до нього обличчя. Але все-таки повернула. І видно хотіла добити його. Але він простягав їй цукерку.
Вона подивилася на нього, на цукерку, я бачив, як вона дивується. Тоді він вклав їй цукерку в руку. Вона, як обпеклася, – швидко повернула йому. «Я не хочу», – сказала.
Дві цукерки лежали у нього на долоні. Руку він не опускав. «Їж сам, – сказала вона і тихо додала.
– Я не хочу … Чесне слово».
Тоді він поклав цукерку до неї на коліна.
Ніколи не забуду цю паузу. І цю дорослість. Переді мною за кілька хвилин цей хлопчик став чоловіком, а вона зі злої, роздратованої, стала красивою молодою жінкою. У всякому разі, це я так відчув.
Вона мовчала. Довго-довго мовчала. Дивилася на нього так, немов тільки побачила. Потім обняла. І він її обняв. Потім він розгорнув цукерку і дав їй. І поки вона не поклала її в рот, сам не їв. Ви уявляєте таке?! Це був ще один шок, але вже інший.
Я тоді подумав про себе:
«Ось ти сидиш, такий праведник, ти хотів встати, ти хотів її звинуватити, хотів “розірвати”, переробити. І ти б нічого не добився, крім скандалу і лайки. А цей хлопчик, подивися, наскільки він мудрий. Цей хлопчик переміг іншим. І проник до самих печінок, до серця, до сліз. А ще цей студент, який дав йому дві цукерки, – подумав я, – адже він не просто так дав дві».
Я озирнувся … У задньому склі маршрутки побачив цього юнака, він йшов вдалину по холодній вулиці. А мама й син сиділи, схиливши голови один до одного.
Тут водій оголосив мою зупинку. Я, виходячи, доторкнувся до руки хлопчика. Я цим сказав йому «спасибі». Не думаю, що він зрозумів, але це й не важливо.
Я назавжди запам’ятав цей урок. Запам’ятати запам’ятав, але повинні були пройти роки, аби я його усвідомив. Що це і є справжнє, про яке не всі дорослі знають. Що тільки прикладом і потрібно виховувати. Не криком, не звинуваченнями, не биттям, ні. Тільки приклад працює, більше нічого. І хлопчик цей приклад показав. І їй, і мені. І він змінив нас …
«Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим. 12.21).
Обіймаючи батьків – ми стаємо спокійними.
Обіймаючи коханих – ми стаємо щасливими.
Обіймаючи дітей – ми стаємо добрими.
Обіймаючи друзів – ми стаємо щирими.

Обіймаючи життя – ми стаємо мудрими.

Подаруйте частинку свого тепла ближнім!

Істина одна, як і Любов!

+3
145
RSS
12:39
+3
«Ти ж вбила його!» – сказав я, але ніхто мене не почув.

Божечки, яка патетика! _стежу Те, що зробила та матір — воно не називається «ти ж вбила його». Батьки «вбивають» власних дітей, коли викидають їх на смітник, наприклад. Або роками тримають на ланцюгу в погребі, даючи раз на день хліб і воду. Або ґвалтують самі чи з приятелями. Або калічать заради власного задоволення…
_шкодую
Оце так — це можна назвати «ти ж вбила його»!
_шкодую
А те, що зробила матір — це у 95% дорослих в порядку речей. Коли я був малим, то мені тато регулярно влаштовував «мозкомийки» на тему, що я нічого особливого з себе не являю і щоб я не думав навіть, що виросту кимсь там непересічним. Отож це так знайомо:

Та ти взагалі знаєш, хто ти такий?! Ти ніхто! Зрозумів?! Ти ніхто-о!

Це точнісінько «мозкомийка з порошком» від мого покійного тата!!!
На такі речі просто не треба зважати. Треба зрозуміти, що у дорослих може бути багато причин для такої поведінки. Наприклад, брак грошей. Або якась невдача на роботі. Або хронічна перевтома. Або погані спогади нахлинули. Або, зрештою, дорослий побоюється, що ти його колись перевершиш, коли виростеш — отож і намагається тебе заздалегідь «опустити» і тримати «в чорному тілі», щоб малявка під ногами не плуталася.
_крутий
За такі речі, як «мозкомийка», дорослих треба ігнорити. Не намагатися налагодити з ними стосунки — це може обернутися новою «мозкомийкою», ще гіршою. Не підсовувати їм цукерки — останні можуть навіть в смітник полетіти, тобі самому потім шкода буде… Й особливо треба берегти хатніх улюбленців! Бо тебе ще якось побережуть, а їх можуть під гарячу руку або покалічити, або загалом вбити.
_шкодую
Отож найнадійніше — поставити дорослого в ігнор: він сам по собі — ти сам по собі. У кожного свої проблеми, один не лізе до іншого. Бо перевага завжди на боці дитини. Бо дитина рано чи пізно виросте, набереться сил. А дорослий — навпаки постаріє. Й тоді вже він потребуватиме допомоги дитини. Й якщо тоді дати допомогу йому, вже немічному — дорослому стане неймовірно соромно за минулу поведінку! А відмотати час назад він не зможе.
_соромлюсь
Саме цьому мене навчили книжки, які я читав. Наприклад, "Євгенія Гранде" Оноре де Бальзака: папаша Гранде з роками став немічним і впав у повну залежність від дочки… а от помилка Євгенії полягала в тому, що вона з молодих нігтів на поставила батька в ігнор! Через те не залагодилося її власне життя — а про себе і своїх дітей забувати теж не можна. Бо твоє життя замість тебе ніхто не проживе.
Отож найнадійніше — поставити дорослого в ігнор: він сам по собі — ти сам по собі. У кожного свої проблеми, один не лізе до іншого. Бо перевага завжди на боці дитини. Бо дитина рано чи пізно виросте, набереться сил. А дорослий — навпаки постаріє. Й тоді вже він потребуватиме допомоги дитини. Й якщо тоді дати допомогу йому, вже немічному — дорослому стане неймовірно соромно за минулу поведінку! А відмотати час назад він не зможе.


Цілком згідний!

У мого приятеля, вже покійного, була ситуація з дружиною і донькою… Дружина постійно доньку гнобила. І от одного разу в розпал «мозкомийки», яку затіяла мати на дні народження доньки, дівчина спокійно сказала матері: «У тебе залишився рівно рік, щоб срати мені в душу і в голову! Я отримаю паспорт, стану вільною людиною і піду в світ, шукати своє місце під сонцем!»
18:57
+3
Я отримаю паспорт, стану вільною людиною і піду в світ, шукати своє місце під сонцем!»
Сказати це легко, а зробити — ой як важко. Цікаво, чи поступила вона так як заявила? І які наслідки? Нормально і по-божому коли батьки допомагають дітям, а діти на старості допомагають батькам. У сім'ї має бути злагода за всяких обставин. Я стараюсь не спілкуватись із сім'ями, в яких немає злагоди.
22:31 (відредаговано)
+3
Сказати це легко, а зробити — ой як важко. Цікаво, чи поступила вона так як заявила? І які наслідки?


Слава народилася у 1986 році. Отримавши паспорт, перейшла жити до бабусі (матері приятеля). Поступила в інститут, закінчила. Працює за фахом. Заміжня, виховує дитину.
23:19
+3
Радий за неї. Щасливий варіант. А могло бути і гірше, могло не бути бабусі, до якої можна було піти жити. Тоді влаштувати своє життя мабуть було би набагато важче.
А могло бути і гірше, могло не бути бабусі, до якої можна було піти жити. Тоді влаштувати своє життя мабуть було би набагато важче.


Я впевнений, що Слава, якби не було бабусі, пішла б жити в гуртожиток… Оскільки у неї вже сформувався протест, який вона і висловила.
Я стараюсь не спілкуватись із сім'ями, в яких немає злагоди.

Пане Миколо, у вас напевно дуже обмежене коло спілкування. Я ще не бачила жодної сім'ї, де постійно була б злагода. А от хронічні конфлікти є в кожній.
А от хронічні конфлікти є в кожній.


На мій погляд, а також на основі 45-річного досвіду подружнього життя, безконфліктне життя може бути тільки в сім'ї, де один з членів сім'ї (чоловік чи жінка) повністю подавили волю і особистість іншого. Тоді, щоб не робив один член сім'ї, інший повністю «одобрямс» дій першого.

Хронічний конфлікт виникає тоді, коли перший конфлікт залишився неврегульованим або в постійній напрузі у відносинах зацікавлений один із членів сім'ї.
Повністю безконфліктних сімей не існує. Найчастіше в сім'ях виникають періодичні конфлікти, регулярні чи не регулярні. Якщо між чоловіком і жінкою ще збереглися теплі почуття, конфлікт розв'язується позитивно, і сім'я переходить на новий «левел». Якщо почуття вже зникли, конфлікт доходить до крайньої точки, і сім'я розпадається. Це нормальний процес, який стимулює розвиток кожного з партнерів.
Але є патологічні сім'ї, в яких вже давно охололи почуття, але пара не розходиться з якихось інших причин: спільне майно, соціальний статус, «шкода» дітей, «а що люди скажуть» і т.д. Такі пари свій первинний конфлікт не вирішують, а придушують, «ставлять в ігнор», як каже пан Тимур. В таких сім'ях, на справді, дуже токсичні стосунки.
Оооо, а як ми з Оленою можемо поконфліктувати — особливо тепер, коли разом пишемо!.. Але вона так і заявляє: «Ми почали писати разом тому, що маємо 35-літній досвід подружнього життя й навчилися розв'язувати найрізноманітніші конфлікти».
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
Правильно. Вам кохання допомагає розв'язувати конфлікти.
18:44 (відредаговано)
+3
Отож найнадійніше — поставити дорослого в ігнор
На жаль мала дитина не може поставити батьків в ігнор. Вона повністю від них залежна, та і усвідомлення свого «Я» у неї ще немає. А якраз ідеться про такий випадок. І тут надія тільки на те, що батьки прозріють.
Так. Мала дитина повністю залежна від батьків. Але… є діти, у яких закладена воля до самостійного життя. І вони виходять з-під опіки батьків і створюють свій світ і своє життя!
Я намагаюся писати не абстрактно, а наводячи приклади з власного життя, щоб не виглядати побрекіто, як казав незабутній К.Х.Хунта. В даному разі, більшою мірою я ґрунтуюсь на досвіді спілкування з татом, який на роботі завжди був з усіма лагідний, більш того — завжди був низовим парторгом підрозділу, де б він не працював! Зате вдома він час від часу перетворювався на психопата, який відривався на дружині. Мені перепадало дуже рідко — але саме тому, що я навчився в критичні моменти не потрапляти татові на очі.
З мамою було легше. Вона по натурі — дуже жорстка диктаторка, проте й досі обожнює прикидатися "жертвою" в трикутнику Карпмана. Звісно, в 1960-1970-х роках я не знав, що воно таке — тим не менш, алгоритми поведінки і тата, і мами вирахував. І виходячи з власного бачення "людини як ЧОРНОЇ СКРИНІ", я поводився так, щоб тато і мама були по-своєму задоволені мною й не пхали носа в мої справи. Те саме стосувалося і вчителів…
_крутий
Демонстрація того, ким я є насправді, була намічена на 23 роки: адже в 1986 році я мав закінчити КПІ, диплом про вищу освіту був би у мене в кишені… Однак обставини склалися так, що в 1984 році моя Олена дозріла до того, щоб кинути хлопця, з яким на той час зустрічалася — отож поки вона була в розпачі, дівчину треба було брати собі. Отож ми й одружилися, коли мені був 21 рік — довелося почати «м'яку» демонстрацію трохи раніше.
_сміюсь
Не можу сказати, що мій справжній образ сподобався батькам. Мама й досі не все сприймає та й загалом впевнена, що мене «зіпсувала» моя Олена. Але в будь-якому разі можу сказати, що мої батьки, при всіх мінусах — це ще не найгірший варіант. Я бачив і на своїх однокласниках, і навіть на двоюрідних братах, що все могло бути значно, значно гірше! Тому мені, можна сказати, ще пощастило.
Треба зрозуміти, що у дорослих може бути багато причин для такої поведінки. Наприклад, брак грошей. Або якась невдача на роботі. Або хронічна перевтома. Або погані спогади нахлинули.


Це не причини, щоб гнобити дитину!
Звісно, не причина! Але не забувайте, що у нас проживають пліч-о-пліч декілька травмованих поколінь! Судячи з допису, це представниця «четвертого покоління» — умовно кажучи, "безвідповідального".
_не_знаю
Для того, щоб подолати травму поколінь — потрібно зробити неабияку внутрішню роботу. Напружитися. Проаналізувати і скорегувати свою поведінку. А це далеко не всім хочеться робити! Особливо «безвідповідальним».
Але не забувайте, що у нас проживають пліч-о-пліч декілька травмованих поколінь!


А що таке «травмоване покоління»?
Почитайте оцей матеріал:
Механізм передачі травми. Частина перша
Механізм передачі травми. Частина друга
На жаль, Дзвінка Сопілкарка трохи обставила мене: я його тільки намітив до перекладу — а вона вже оприлюднила на Світочі! Тому переклад… не завжди літературний, скажімо так. Але в цілому прийнятний. В матеріалі описані такі «травмовані покоління»:
1. покоління, яке пережило революції, репресії та війни (зараз вже практично вимерло);
2. покоління «дітей війни» (це Ви, друг Анатолій, мої батьки);
3. покоління «онуків війни» (дітей «дітей війни») (це я та Дзвінка Сопілкарка);
4. покоління «праонуків війни» (це вже наші діти).
_стежу
Безумовно, не розчісувати всіх під один гребінець не можна. Також безумовно, що не у всіх представників одного покоління доля складається однаково. Та й вікові межі у поколінь чим далі, тим більш розмиті… Тим не менш, певні спільні риси у різних людей всередині одного покоління, безперечно, є!
04:22
+3
Гарний і пронизливий допис. Дякую. Багато людей зачаті й народжені без любові. Описано приклад цього. Десь я мав допис про ОБІЙМИ.
05:59
+1
Ну от будь ласка! Мені саме припливла до рук чергова стаття психолога, в якій рекомендується ставити «захисний екран проти доброзичливців», котрі відмовляють тебе йти обраним тобою шляхом! Більш того, відкритим текстом сказано, що в 9-ти випадках з 10-ти це не просто люди з ближнього кола, а рідні батьки!!! Це те, що я назвав «ставити в ігнор батьків».
_вибачаюсь
Як бачите, все вірно: історія успіху — це історія саме тих людей, які спромоглися поставити «захисний екран проти доброзичливців» (або, як сказав я — «поставити в ігнор» таких людей), якщо навіть це батьки.

Випадкові Дописи