УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Погляд у минуле… Ч_б/н: Моя духовна ніша – балет, художники, скульптори / I

Погляд у минуле… Ч_б/н: Моя духовна ніша – балет, художники, скульптори / I

Як я вже згадував, фотографією я захопився десь у восьмирічному віці. Записався у фотогурток, хоча власного фотоапарата ще не мав. Навчився елементарно фотографувати, готувати розчини для проявлення плівки і обробки фотопаперу, навчився друкувати фотографії.

Взагалі, друк фотографій нагадував магічний ритуал. Червоне світло, проектуєш на чистий аркуш фотопаперу негативне зображення… Потім вкидаєш аркуш фотопаперу в проявник і на ньому повільно з’являється зображення… Містика! Промиваєш фотографію у воді, перекидаєш у фіксаж (де зображення закріплюється), потім знову промиваєш, висушуєш або накатуєш на скло… і фотографія стає глянцевою.

На день народження (9 років) брат подарував мені справжнє чудо фототехніки – фотоапарат «ФЭД». Це була копія легендарного німецького фотоапарата Leika, яку почали випускати з 1934 року на Харківському заводі. (Абревіатура «ФЕД» походить від назви дитячої трудової колонії імені Ф. Е. Дзержинського, на базі якої під керівництвом А.С. Макаренка у грудні 1927 року було створено завод ФЕД.)



Крім того, брат подарував мені великий запас німецької фотоплівки в рулонах!..

Чорно-біла фотоплівка, запасами якої обдарував мене двоюрідний брат — військовий топограф — була виробництва НДР, марки ISOPAN ISS, чутливістю 21 DIN або за радянським стандартом 90 ГОСТ. Рулон був довжиною 17 метрів, що дозволяло зарядити 10 касет стандартним відрізком 1,65 м на 36 кадрів. Або заряджати касети меншим відрізком плівки, наприклад, на 20 кадрів.



Паралельно із шкільним фотогуртком, я записався у фотогурток при районному Палаці піонерів. Це дозволяло обробляти плівки і друкувати фотографії безкоштовно.

Почав вивчати історію і теорію фотографії: основи композиції, робота із світлом, прийоми друку фотографій…

А у 1965 році я вступив у Київський міський фотоклуб, яким тоді керував Дмитро Стародуб.

На той час, на додаток до «ФЭД»-у, я вже обзавівся дуже гарною «дзеркалкою», фотоапаратом «Старт»! Це була майже професійна на той час фотокамера. І коштувала вона дорого – 125 рублів (в грошах 1961 року).



Гроші на «Старт» я збирав більше року… Відмовляв собі у морозиві та солодкому; не витрачав подаровані мені на два дні народження (1964-го і 1965-го) гроші; відмовився від светра, який хотіла купити мені тьотя… І копійка до копійки, рубль до рубля, скидав все у велику гіпсову кішку-скарбничку. Іноді щось туди кидали сестра і тьотя. Нарешті, після дня народження у січні 1965 року, я розбив у підставці скарбнички замуроване вічко, витрусив з неї накопичене і перерахував!

Радості моїй не було меж! В скарбничці було аж 143 рублі з копійками. Швидко одягаюся, ховаю гроші в кишеню і біжу у фотомагазин, який був на площі Калініна (нині «Майдан Незалежності»). Повертаюся додому, притискуючи до грудей коробку з фотоапаратом!

***

Заняття фотографією я продовжував і в армії…

Друга половина 1970-х… Моя духовна ніша – балет, художники, скульптори…

Оскільки на початку 1970-х фотографія стала моєю другою професією, яка давала мені приробіток до основної зарплати, то я витратив багато грошей на гарну фотоапаратуру!

У 1973 році я придбав німецький широкоформатний фотоапарат «Pentacon Six TL» (формат кадра 55х55 мм), а у 1974 році – малоформатний фотоапарат «Praktica LTL». Крім того, я придбав змінну оптику до обох фотокамер. Загалом я витратив на фотоапаратуру близько трьох тисяч рублів. Це половина вартості автомобіля «Жигулі»!


У 1975-му, на концерті учнів хореографічного училища, я познайомився і подружився з Галиною Кириловою, художнім керівником Київського державного хореографічного училища.З її дозволу приходжу в училище і фотографую на заняттях і репетиціях; ввечері – на спектаклях у театрі.

Дещо із свого фотоархіву пропоную вашій увазі…


Г. М. Кирилова (1916 — 1986)



Г.М. Кирилова (1916 — 1986)



З фотозйомками балету я був пов’язаний у 1975 – 1986 роках, поки була жива Галина Миколаївна. За цей час взяв участь у створенні фотоальбому «Зустрічі з балетом», присвяченому українському балету, а також у створенні двох книг про Київське державне хореографічне училище, випущених у Японії. Також до поїздок Кирилової у Японію готував рекламні матеріали.


З того ж 1975-го виконував фотороботи для Спілки художників, знайомлюся з старими художниками – Миколою Глущенко, Тетяною Яблонською… і з молодими — Тіберієм Сільваші, Лесем Подерв’янським… Також фотографую і роботи скульпторів — Михайла Грицюка, Юлія Сінькевича, Олександра Скоблікова, Василя Бородая, Євгена Прокопова, Володимира Протаса, Олександра Костіна, Віталія Шишова…

Встановлюються дружні стосунки… і я вже постійний гість в майстернях. Вечірні розмови про мистецтво за кавою і вином. Досить часто розмови починалися в одній майстерні, продовжувалися в другій, потім йшли в третю…

Але про це в наступному блозі.

Далі буде…


+3
125
RSS
20:37
+3
Балерини

Антоніо Канова. Три Грації:

20:41
+3
Балерина

Пабло Пікассо. Дівчинка на кулі:

09:01
+3
Такий гарний допис. Дякую, друже. Ці світлини об'єднує теплий спокій. Я теж трохи займався фотографією. Перший мій Фотоапарат СМЕНА подарували мені в інтернаті за трудовий подвиг. А другий ЗЕНІТ-Е я купив по блату в Шостці. Була така кольорова фотоплівка і я навчився робити кадрики в картонній палітурці. Ми з дітьми любили розглядати ті кадри через ЕПІДІАСКОП. Десь є цілий архів нашої молодості.
09:09 (відредаговано)
+3
Була така кольорова фотоплівка і я навчився робити кадрики в картонній палітурці.


Я теж фотографував на слайди. На 6х6 для поліграфії, а на 24х36 для себе. У нас великий дитячий фотоархів по доньці. Розглядали ми слайди через проектор. Спочатку вішали на стінку простирадло, а потім вже купив екран шириною десь 1,5 метра. Вийшов такий собі «домашній кінотеатр».

Мої проектори:

«Альфа 35-50-Автофокус»

«Киев-66» (на два формата слайдів: 6х6 і 24х36)

Мій домашній слайд-архів 24х36
Мені хтось (вже не пригадаю, хто саме) подарував економний фотоапарат "Чайка-ІІ". Економний в тому сенсі, що він робив знімки на півкадра.

З процесом проявки фотоплівок у мене весь час щось та й не складалося (плівка в бачку десь та й перекоситься, утвориться повітряна «подушка», якась ділянка не проявиться) — доводилося плівку віддавати прояаляти в фотоательє. Що ж до самих фотографій, то мене чомусь більше вабили фотограми — це зображення, отримані при накладанні предметів безпосередньо на фотопапір та подальшій засвітці:

Особливо я полюбляв робити фотограми за допомогою сталевих порошинок, «вишикуваних» розташованим під папером магнітом. Однак спостерігаючи за моїми експериментами, батьки нарешті сказали, що ніякого толку з того не вийде, що професійним фотографом мені не стати, що фотограми ближчі до живопису, а живопис малюється фарьами, а не накладеними на фотопапір предметами… Отож доки я остаточно не «поїхав» на своїх карколомних фотограмах — варто пошукати краще застосування своїм силам.
_ні
Отож і я свого часу відкрив для себе кольорову фотоплівку для слайдів! Оскільки моя «Чайка-ІІ» робила знімки на півкадра, то на 36-кадрову плівку влізало аж 72 кадри!!! І все в кольорі!!! «Гуляй, рванина!» ©
_стежу
Отож я купував собі кольорову слайдову (не знаю, як перекласти українською слово «обращаемая») плівку, здавав її на обробку в ательє, а нарізати з картону рамки для слайдів на півкадра — це завжди будь ласка! Для оформлення в слайди особливо вдалих кадрів використовував пластикові рамочки — вони продавалися як на цілий кадр, так і на півкадра також. Десь у мене вдома теж є архів цих слайдів…

Розглядали ми їх через фільмоскоп, який залишився з мого дитинства разом з фільмотекою — випускалися колись плівкові діафільми для дітей… Потім те, що вижило з часу мого дитинства (бо і сам фільмоскоп, і всі діафільми пройшли через руки моїх кузенів, які з ними не дуже церемонилися), я доповнив, купив новий фільмоскоп, і на цьому виховувалася наша Люся. Не пам'ятаю, скільки діафільмів було у мене в дитинстві, але у Люсі їх накопичилося в підсумку більше 300 — цілий туго напханий портфель! Так-так, ми їх зберігали в одному з моїх старих шкільних портфелів…

Це вже коли переїхали на нову квартиру в 2013 році — подарували всю цю красу нашим сусідам-квартирантам: у них тоді хлопчик в першому класі навчався… Хай дивиться.
Слайди ж у мене десь і досі є. Здається, коробок 6-8…
До речі, з ними пов'язана цікава історія! Це було, коли я з групою від Палацу піонерів їздив у Ленінград, нас повезли, серед іншого, в Петергоф. Серед усіх інших фонтанів мені сподобалася «Данаїда»:

Отож вибираю ракурс для зйомки, як раптом чую:
— Ти шо, збрендив таке фоткати?!
Дивлюсь — поруч один з наших. Я запитую, чому це раптом не можна фотографувати цю прекрасну статую. У відповідь чую:
— Та вона ж гола!!!
Сказати, що я був шокований — це нічого не сказати. Не пам'ятаю, що я там відповідав тому хлопцеві, але в підсумку він сказав:
— Ну дивись, то діло твоє. Але мене особисто батьки за такі знімки ременякою по сраці «пригостять».
На тому він мене й залишив у спокої. Але потім я чув, що він шепотівся з приятелями, що «Тимур порнографію знімає».
_сміюсь _сміюсь _сміюсь
22:29 (відредаговано)
+2
Серед усіх інших фонтанів мені сподобалася «Данаїда»… Отож вибираю ракурс для зйомки, як раптом чую: — Ти шо, збрендив таке фоткати?! Дивлюсь — поруч один з наших. Я запитую, чому це раптом не можна фотографувати цю прекрасну статую. У відповідь чую: — Та вона ж гола!!! Сказати, що я був шокований — це нічого не сказати. Не пам'ятаю, що я там відповідав тому хлопцеві, але в підсумку він сказав: — Ну дивись, то діло твоє. Але мене особисто батьки за такі знімки ременякою по сраці «пригостять». На тому він мене й залишив у спокої. Але потім я чув, що він шепотівся з приятелями, що «Тимур порнографію знімає».


Це нагадало мені давню історію…
За три роки фотографування занять у хореографічному училищі, репетицій та балетних спектаклів в театрі, у мене вже виробився певний стиль. Тому у 1978 році мене запросили в творчу групу фотографів (14 авторів фото), які готували фотоальбом «Зустрічі з балетом». Цей період мого життя заслуговує на окрему розповідь (що я зроблю пізніше), а в якості коментаря до розповіді друга Тимура, розкажу цікаву історію про ідеологію того періоду радянського життя.
Художній редактор видавництва «Мистецтво» довів до кожного учасника творчої групи список спектаклів, які потрібно було сфотографувати, та балерин і танцівників, які повинні були увійти у фотоальбом. Я запропонував окрім суто балетних сюжетів включити і портретні фото. Заперечень це не викликало і ми приступили до роботи.
Атмосфера між фотографами була творчою і змагальною. На той час випускники хореографічного училища (клас Галини Кирилової) вже танцювали в балетних спектаклях театру сольні партії. Оскільки я був знайомий з ними ще з училища, то мені нескладно було домовитися на портретні фотосесії у них вдома.
Провів велику фото сесію… надрукував контрольні фото для відбору і відніс в редакцію. Через декілька днів мені дзвонить редактор А. і просить зайти у видавництво. В розмові редактор повертає мені третину фотографій, а відносно двох сюжетів говорить, що вони «тхнуть антирадянщиною»!? Ось ці фото:


Запитую, що в них «антирадянського»!?
Виявляється, що на полиці стоїть закордонна платівка пісень Висоцького!
Ось викадровка з фотографії:

Це у правому нижньому куточку фотографії!
Редактор в лупу передивлявся усі написи на книгах і платівках, якщо вони були в кадрі!
Це професійний редактор через лупу фотки розглядав. А в моєму прикладі батьки хлопця — прості люди! — вколачували синові ременем по дупі своє розуміння того, «что такое ХОРОШО и что такое ПЛОХО». В даному разі виходило щось суперечливе: якщо статуя Данаїди — це «гола баба», то чому вона публічно стоїть в парку в Петергофі, чому її не приберуть звідти?.. а якщо на статую Данаїди (навіть оголеної) можна дивитися навіть радянським піонерам (бо нас привезли з Києва, щоб ми на неї подивилися) — то це не просто «гола баба», це витвір мистецтва… але чому тоді Данаїду не можна фотографувати?!
_наляканий _наляканий _наляканий
Коротше, виходив якийсь «закольцьований ідіотизм», притомного виходу з якого я не бачив! При цьому над редактором є гіпотетичне начальство — отож він діяв ніби під примусом. Але що за «начальство» стояло над батьками того піонера, якому батьки вбивали ременякою по дупі, що Данаїда — це просто «гола баба»?!
Десь є цілий архів нашої молодості.


Що за зневажливе ставлення до своєї молодості!? «Десь є...»
13:14 (відредаговано)
+2
Мені хтось (вже не пригадаю, хто саме) подарував економний фотоапарат «Чайка-ІІ». Економний в тому сенсі, що він робив знімки на півкадра.


У мене теж були фотоапарати на кадр 18х24 мм: «Чайка-II» і «ФЭД-Мікрон».

Я на них знімав самопальні діафільми. В кінці 1970-х один мій знайомий, майстер з «Арсеналу» (з цеху, що виробляв фотоапарати «Киев-4» і «Киев-4А»), переробив мені «ФЭД-Мікрон», щоб можна було робити фотографії з близької відстані, тобто фоторепродукції з альбомів по мистецтву. Фотоапарат кріпився на штанзі фотозбільшувача «Крокус», а на підставці (екрані) кріпилися два світильника (справа і зліва), які освітлювали екран під кутом 45 градусів. Вийшла чудова репродукційна установка!

І я тоді ще з одним фотографом (Сашком З.) і одним художником зробили велику партію діафільмів з чудового альбому картин Сальвадора Далі. Фотографували на слайдову плівку «Orwochrom» 18 DIN з компенсаційним фільтром (плівка для денного світла 5700 Кельвіна, а лампи розжарення — 3200 Кельвіна).

Я фотографував альбом плівку за плівкою, а мій колега-фотограф обробляв відзняті плівки. Таким чином, за тиждень (працюючи по вечорам) ми зробили 50 діафільмів, які наш «соратник»-художник продавав надійним друзям-художникам, бо Сальвадор Далі вважався «поганим» художником і «фашистом».

_чудово Уууууууу!!! _чудово Обожнюю Далі!!! _чудово Особливо цю:

Я ж її навіть на «Ненаселений острів» із собою «прихопив»!..
_добре
Ну що ж, а ось невеличка часточка мого фотоархіву тих часів:

Всі бокси із слайдами на місці — в шафі, що в моїй кімнаті! Як поставив їх після переїзду на нову квартиру — так і стоять… Біда в тому, що там треба низько нахилятися, а ще краще присісти. А саме цього я й не можу — бо протезовані ноги не згинаються в гомілкостопах…
_шкодую
14:07 (відредаговано)
+2
На діафільмах картин Далі ми заробили певний капітал, який майже весь (крім витрат на каву і «сухарік») вклали у спільну справу… Ми спеціально купили фотоапарат «Praktica L» для репродукційних робіт, великий запас фотоплівки «Orwochrom», фірмові набори для обробки слайдової плівки, пластикові рамки та коробочки і, головне, нам «народні умільці» зробили з фотобачків машину для обробки слайдових плівок, в якій одночасно можна було обробляти 6 плівок!

І ми продовжили тиражування альбому Далі та ще деяких художників, але це вже інша історія _крутий
14:10 (відредаговано)
+2
Коли я працював з Антоном Варваричем над його мемуарами («Життя на зламі тисячоліть / Роздуми полковника ГРУ») то він оцифрував свої слайди, зроблені у Китаї в 1960-х… І ми використали ці фотографії в книзі (і в паперовому варіанті, і в електронному).
09:07
+3
Ти, Володимире, пишеш про німецьку плівку в рулонах по 10 м. А потім пишеш, що це дозволяло заряджати шматок плівки на 20 кадрів. Мабуть пропустив слово більше.
10:29 (відредаговано)
+3
Друже Анатолію, стандартна плівка, яка продавалася у крамниці мала довжину 1,65 м і була розрахована на 36 кадрів. І потрібно було відзняти усі 36 кадрів, щоб перемотати плівку назад у касету і витягти касету з фотоапарата. Безумовно, що можна витягнути плівку будь-коли, але тоді пропадають несфотографовані кадри, а це гроші. Чорно-біла фотоплівка коштувала 35 коп., а на ці гроші можна було купити 7 стаканів гарячого молока (по 5 коп за стакан).

З рулона ж можна було відрізати (у темряві) менший шматок плівки, наприклад на 20 кадрів. Це дозволяло і економити плівку, і швидше проявляти в разі нагальної потреби надрукувати сфотографоване.
18:24 (відредаговано)
+3
Друже Тимуре, я згадав, як та плівка маркувалася: ЦО-32 (цвєтная обращаємая). Я перекладав для себе, як кольорова обернена. Я працював у Шостці на СВЕМІ і плівки мені доставалися безкоштовно. Питання було: як винести, бо на прохідній обшукували через одного. Там же мені ту плівку і проявляли.
21:00 (відредаговано)
+3
Здається, вона маркувалася навіть так: ЦО-32Д — там «Д» означало «для Денного світла», здається.
UPD. А ось і вона:
Нєєєєєєєєєєєєєєє…
Я фотографував слайди тільки на німецькій плівці.
Оооо! Німецька плівка була дорожчою від шосткінської… _шкодую
Але ж і якість була набагато вищою!
23:01
+2
Друзі, вношу поправку!

Чорно-біла фотоплівка, запасами якої обдарував мене двоюрідний брат — військовий топограф — була виробництва НДР, марки ISOPAN ISS, чутливістю 21 DIN або за радянським стандартом 90 ГОСТ. Рулон був довжиною 17 метрів, що дозволяло зарядити 10 касет стандартним відрізком 1,65 м на 36 кадрів.

05:32
+2
Нещодавно дізнався, що на шосткінській СВЕМІ, де колись працювало 17 тисяч людей зараз підривають багатоповерхові виробничі приміщення, зокрема ті, які будувалися в тридцяті роки минулого сторіччя. Земля виявилася потрібнішою. Що зруйнувало не нише СВЕМУ, а й КОДАК та магнітні лєнти? Люди винайшли лазер і цифрові технології.
Нюууу… Припустимо, кіно й досі на плівку знімають, бо жодна цифрова телекамера не дає того «відчуття» кінокадру. Це мені самі кіношники говорять. Мабуть, там річ в іншому: в «нульових» Україна здала цілі галузі промисловості заради вступу до СОТ.
Припустимо, кіно й досі на плівку знімають, бо жодна цифрова телекамера не дає того «відчуття» кінокадру.


Сьогодні на плівку знімається дуже мало кіно.

Я якось прочитав про зйомки якогось сучасного фільму, то в роботі було задіяно більше 20 відеокамер, які знімали з різних ракурсів…
Що зруйнувало не нише СВЕМУ, а й КОДАК та магнітні лєнти? Люди винайшли лазер і цифрові технології.


Технічний прогрес зупинити неможливо!
Подивіться в недавню історію… Персональні комп'ютери з'явилися у 1980-х і це була революція! Apple II (потім Makintosh, 1984 (1984) і IBM PC (1981, модель 5150).

Я почав працювати на «персоналці» у 1989-му. Спочатку на «Роботроні» (НДР), потім на IBM PC/XT — тактова частота процесора 4,77 МГц; оперативна пам'ять 640 кілобайт; жорсткий диск 10 мегабайт.

У 1993-му я придбав свій перший комп'ютер: тактова частота 8 Мгц; оперативна пам'ять 1 мегабайт; жорсткий диск 20 мегабайт.

У 1989-му я почав працювати з аналоговою відеокамерою і записував на касети…
10:27
+2
1989-й… Роблю перезапис касет і відеомонтаж…


Службова апаратура: відеокамера Toshiba, відеомагнітофон Toshiba і телевізор Toshiba. Загальна вартість «відеотрійки» — 54 000 рублів! Додому до мене її завозили, замаскувавши у замизганій коробці від якоїсь пральної машини. Коробка пару тижнів стояла на балконі, викликаючи негативну реакцію у дружини.

Моя особиста апаратура: кольоровий телевізор «Шиляліс», відеоплейер Toshiba.
10:35
+3
Працюючи в ГК «Фокстрот» (2001 — 2005) я наочно бачив, як цифрова фото- відеотехніка прийшла в Україну. Починаючи від фотокамер з матрицею 1,3 мегапікселя (так звані «мильниці») і до професійних «Нікон»/«Кенон» з матрицями 10-12 мегапікселів.
Агааа!!! То Ви у «Фокстроті» працювали?! Ми колись полюбляли закуповуватися технікою саме у «Фокстроті» на Петрівці… _здивований
Агааа!!! То Ви у «Фокстроті» працювали?!


Я працював у центральному офісі. Спочатку на Дегтярівській, а потім на Дорогожицькій.
02:01
+1
О! А я також бувала в офісі на Дорогожицькій, бо навчала іноземній мові Вячеслава П., його дружину, дітей та домогосподарку.
14:11 (відредаговано)
+2
Плівкову «мильничку» я собі завів, відколи почав працювати журналістом — з 1997 року. Загалом, найперше, на що я витратив гонорари — це на (1) диктофон і (2) «мильницю». А комп'ютер у мене був вже перед тим… Перший рік — той-таки роздовбаний IBM PC/XT на ім'я «Лапотусик», який мені сплавив Борис Штерн — отож і комп'ютер був таким самим п'яницею: раз на тиждень усі контактні роз'єми всіх карт йому треба було протирати чистим (96%) медичним спиртом. Інакше він не працював… А станом на 1997 рік то вже був якийсь «Пентюх» — здається, Pentium II. Але там стояла вже Windows 3.1 — і це була круть у порівнянні з Волков Коммандер!.. І коли я почав працювати журналістом, то докупив додому принтер та сканер.
_танцюю
А цифровою «мильницею» я обзавівся, вже коли почав «халтурити» на книжкову кав'ярню «Бабуїн» — себто, в 2004 році… Бо там треба було робити великі фотосесії з кожного концерту, на що забракло би будь-яких фотоплівок…
Перший рік — той-таки роздовбаний IBM PC/XT на ім'я «Лапотусик»


Мій перший власний комп мав ім'я «Шерон» (сама призналася...)

Випадкові Дописи