До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

30 дітей лейтенанта Шмідта і один онук командарма Федько // Погляд у минуле… Ч_б/н.

30 дітей лейтенанта Шмідта і один онук командарма Федько // Погляд у минуле… Ч_б/н.

Прощавай «гражданка»…

10 січня 1966 року мені виповнилося 19 років! Жодних планів на найближче майбутнє я не будував – у травні або червні на мене чекав весняний призов в Радянську Армію.

Виходячи з цього, я максимально використовував час, насолоджуючись свободою… Їздив на тренування по мотокросу, вечори проводив з Іринкою Н. та з друзями. Про майбутнє ми з нею не говорили. Попереду було три роки розлуки і клястися у вічному коханні та пов’язувати себе зобов’язаннями вірності ми вважали недоцільним. Життя є життя. Якщо ми збережемо духовну потребу бути разом, то відновимо стосунки і вступимо в шлюб. Якщо ж ні, то у кожного своя доля, а ми залишимося друзями.

У травні – червні воєнкомат мене не турбував і я зрозумів, що потрапляю в осінній призов, який проходить у листопаді – грудні.

Як я провів літо – розкажу іншим разом, щоб не відволікатися від основної теми…

Наприкінці вересня я якось зайшов у Печерський районний військкомат, до якого був приписаний з 1964 року, і поцікавився коли мене призвуть в армію – у листопада чи грудні? Отримав відповідь, що одразу після листопадових свят.

1 жовтня 1966 року я звільнився з роботи. Однією з причин була травма нашого тренера, який зламав ногу і всі тренування відмінили на місяць – півтора. Оскільки на «Арсеналі» я числився токарем 2-го розряду за цехом № 22, який був експериментальним і секретним, то крім підписання обхідного листка мені необхідно було пройти бесіду у першому відділі заводу. Пікантною обставиною було те, що зайнятий спортивними справами я абсолютно не був у курсі, яку експериментальну продукцію виробляли у нашому цеху. Особіст же, наголошуючи про що я не повинен нікому розповідати, фактично розповів мені, що виробляли в цеху. Після бесіди я підписав документ про нерозголошення таємниць, що стали мені відомі за час роботи на заводі, і отримав повний розрахунок. Гроші були непогані по тим часам – 70 рублів СРСР! Моє «пролетарське» життя закінчилося!

***

Перед ритуальними радянськими святами – 7-8 листопада – я отримав повістку на 9 листопада з’явитися у військкомат з паспортом, приписним свідоцтвом і двома фотокартками (як на паспорт).

Приходжу… Таких, як я, на подвір’ї військкомату тусується чоловік 40… Деякі з батьками. Підійшла моя черга… У мене забрали паспорт, приписне свідоцтво, фотографії і виписали військовий квиток та обліково-послужну картку. Після чого мені видали повістку на 10 листопада, попередили про кримінальну відповідальність за ухиляння від призову на військову службу та сказали, щоб я прийшов на відправку у старій одежі, яку можна викинути. Починався новий період життя – військовий!



Про перші дні в армії я розповім іншим разом, щоб не відволікатися від основної теми цього блогу.

30 дітей лейтенанта Шмідта і один онук командарма Федько

Усього три тижні пройшло, як я одягнув військову форму. Учбова дивізія в Острі… Перерва між заняттями. Сидимо в «курилці»… Я не курив, але сидів з курцями, щоб не переривати почату раніше розмову… Проходить повз «курилку» замполіт… Підсів до нас, закурив… І раптом питає: «А скажіть, курсант Федько, командарм Федько не ваш родич»? Що у мене в голові перемкнуло я не знаю, але ляпнув: «Дідусь»!

Справа в тому, що батько мій Федір Костянтинович Федько.

Командарм, Іван Федорович Федько.

А я Володимир Федорович Федько.

Коротше, ім’я Федір як ключик, що пов’язує нашу трійцю!

В той же час, командарм Федько народився у 1897 році, а мій батько у 1906. Таким чином, командарм аж ніяк не міг бути моїм дідусем [1]!

Замполіт більше нічого не запитував. І я забув про цю історію.


Розворот журналу «30 днів» (1931, № 1-7, 9-12) з першою публікацією.

Ілюстрація художника К. Ротова.


Одними із моїх улюблених книжок були «Дванадцять стільців» і «Золоте теля»! Цілком допускаю, що я ляпнув «Дідусь!», на запитання замполіта про спорідненість з командармом Федько, чисто з присутнього мені з дитинства почуття гумору. Не будемо забувати, що за три тижні я ще не звик до армійської дисципліни!

Із монологу Шури Балаганова, одного із «дітей» лейтенанта Шмідта…:

«… У всіх областях людської діяльності пропозиція праці і попит на неї регулюються спеціальними органами. Раціональним розподілом робочої сили займаються і біржі праці, і професійні організації, і самі господарники.

Актор поїде до Омська лише тоді, коли точно з'ясує, що йому нічого боятися конкуренції і що на його амплуа холодного коханця чи «кушать подано» немає інших претендентів. Залізничників опікують рідні їм учкпрофсожі, що дбайливо публікують в газетах повідомлення про те, що безробітні багажні роздавальники не можуть розраховувати на отримання роботи в межах Сизрано-Вяземської дороги, або про те, що Середньо-Азіатська дорога відчуває потребу в чотирьох бар'єрних сторожихах. Експерт-товарознавець поміщає оголошення в газеті, і вся країна дізнається, що є на світі експерт-товарознавець з шістдесятирічний стажем, який за сімейними обставинами міняє службу в Москві на роботу в провінції.

Все регулюється, тече по розчищених руслах, робить свій кругообіг у повній відповідності з законом і під його захистом.

І один лише ринок особливої категорії шахраїв, які іменують себе дітьми лейтенанта Шмідта, перебуває в хаотичному стані. Анархія роздирала корпорацію дітей лейтенанта, і вони не могли витягти зі своєї професії тих вигод, які вона безсумнівно могла принести.


Шмідт П. П.(1867 — 1906) [2].


Важко знайти більш зручний плацдарм для всякого роду самозванців, ніж нашу велику державу, переповнену або надміру підозрілими або надзвичайно довірливими адміністраторами, господарниками і громадськими діячами.

По всій країні, вимагаючи або випрошуючи, пересуваються фальшиві онуки Карла Маркса, неіснуючі племінники Фрідріха Енгельса, брати Луначарського, кузини Клари Цеткін або, на худий кінець, нащадки знаменитого анархіста князя Кропоткіна. Загони міфічних родичів усередині розробляють природні багатства країни: добросердя, раболіпство і нізкопоклоннічєство.

Від Мінська до Берингової протоки і від Нахічевані на Араксі до землі Франца-Йосифа входять в виконкоми, висаджуються на станційні платформи і заклопотано котять на візниках родичі великих людей. Вони поспішають. Справ у них багато.

У свій час пропозиція родичів все ж перевищила попит, і на цьому своєрідному ринку наступила депресія. Відчувалася потреба в реформах. Поступово впорядкували свою діяльність онуки Карла Маркса, кропоткінці, енгельсовці і їм подібні, за винятком буйної корпорації дітей лейтенанта Шмідта, яку, на манер польського сейму, вічно роздирала анархія. Діти підібралися якісь грубі, жадібні, норовливі – і заважали один одному збирати в житниці…» [3].

***

Шурка Балаганов, який вважав себе первістком лейтенанта, не на жарт занепокоївся кон'юнктурою, яка створилася Все частіше і частіше йому доводилося стикатися з товаришами по корпорації, що абсолютно загидили плодоносні поля України і курортні висоти Кавказу, де він звик прибутково працювати.

Вихід з цього напруженого становища був один – конференція. Над скликанням її Балаганов працював всю зиму. Незнайомим передав запрошення через онуків Маркса, що потрапляли на шляху. І ось, нарешті, ранньою весною 1928 року, майже всі відомі діти лейтенанта Шмідта зібралися в московському трактирі, у Сухаревої вежі. Кворум був великий – у лейтенанта Шмідта виявилося тридцять синів у віці від 18 до 52 років і чотири дочки, які приховували свої літа.

У короткій вітальній промові Балаганов висловив надію, що брати знайдуть спільну мову і вироблять, нарешті, конвенцію, необхідність якої диктує саме життя.

За проектом Балаганова весь Союз Республік слід було розбити на тридцять чотири експлуатаційних дільниці по числу присутніх. Кожна ділянка передавалася в довгострокове користування одного дитяти. Ніхто з членів корпорації не мав права переходити кордони і вторгатися на чужу територію з метою заробітку.

Проти нових принципів роботи ніхто не заперечував, якщо не брати до уваги Паніковського, який тоді вже заявив, що проживе й без конвенції. Зате під час розподілу країни розігралися потворні сцени. Високі Договірні Сторони перейшли до хамства в першу ж хвилину і вже не зверталися один до одного інакше, як з додаванням лайливих епітетів.

Вся суперечка сталася через поділ ділянок.

Ніхто не хотів брати університетських центрів. Нікому не потрібні були бувалі Москва, Ленінград і Харків. Всі одностайно відмовлялися від республіки німців Поволжя.

– А що, хіба це така погана республіка? – невинно питав Балаганов. – Це, здається, гарне місце. Німці, як культурні люди, не можуть не протягнути руку допомоги!

– Знаємо, знаємо! – кричали діти, що розхвилювалися. – У німців візьмеш!

Мабуть, не один із присутніх сидів у культурних людей в тюремному полоні. Дуже поганою репутацією користувалися також далекі, занурені в піски східні області. Їх звинувачували в неуцтві і необізнаності з особистістю лейтенанта Шмідта.

– Знайшли дурнів! – верескливо кричав Паніковський. – Ви мені дайте середньоросійську височину, тоді я підпишу конвенцію.

– Як! Всю височину?! – кепкував Балаганов. – А чи не дати тобі ще Мелітополь на додачу? Або Бобруйськ?

При слові «Бобруйськ» збори болісно застогнали. Всі погоджувалися їхати в Бобруйськ хоч зараз. Бобруйськ вважався прекрасним, висококультурним місцем.

– Ну, не всю височину, – наполягав жадібний Паніковський, – хоча б половину! Я, нарешті, сімейна людина, у мене дві сім'ї!

Але йому не дали і половини.

Після довгих криків вирішено було ділити ділянки за жеребом. Були нарізані тридцять чотири папірці, і на кожну з них нанесено географічну назву. Родючий Курськ і сумнівний Херсон, мало розроблений Мінусинськ і майже безнадійний Ашхабад, Київ, Петрозаводськ і Чита, – всі республіки, всі області лежали у чиїйсь хутряній шапці з навушниками і чекали господарів.

Веселі вигуки, глухі стогони і брудні лайки супроводжували жеребкування.

Зла зірка Паніковського зробила свій вплив на результат жеребкування. Йому дісталася безплідна і мстива республіка німців Поволжя. Він приєднався до конвенції у нестямі від злості.

– Я поїду! – кричав він. – Але попереджаю, якщо німці погано до мене поставляться, я конвенцію порушу, я перейду кордон.

Балаганов, якому дістався золота Арбатовська ділянка, що примикала до республіки німців, стривожився і тоді ж заявив, що порушення експлуатаційних норм не потерпить.

Так чи інакше, справа було впорядковано, після чого тридцять синів і чотири дочки лейтенанта Шмідта виїхали в свої райони [4].


«Діти лейтенанта Шмідта» (кадр із фільму «Золоте теля»)


10 діб арешту, які я провів за миттям посуду на кухні…

Наступного року, на 23 лютого, був урочистий вечір. І замполіт раптом каже: «У мене є сюрприз. В нашому полку служить онук прославленого командарма громадянської війни Івана Федоровича Федько – Володимир Федорович Федько. Зараз він розповість про свого дідуся»!

Я піднімаюся і кажу: «Я щиро вибачаюся, але я тоді невдало пошуткував. Я не маю спорідненості з командармом Федько»!

Замполіт червоніє, потім блідне! Хвилина мовчання! Потім металевим голосом: «Курсант Федько, рівняйсь, струнко! Десять діб арешту за нахабну брехню про спорідненість з прославленим командармом, героєм громадянської війни Іваном Федоровичем Федько»!

Стою, руки по швах, голосно відповідаю: «Є! Десять діб арешту за брехню»!

Після зібрання повертаємось в казарму. Чекаю, коли принесуть записку про арешт і мене відведуть на «губу» (гарнізонну гауптвахту). Година тягнеться як тиждень… Нарешті старшина веде мене до командира роти. Майор питає, як була справа… розповідаю…

Записки на арешт не поступило і після відбою лягаю спати з усіма. Наступного дня, в перерві між заняттями, командир роти повідомляє, що арешт на десять діб замінено мені на десять нарядів поза чергою на кухню.

Краще б я відсидів на гауптвахті!

Наряд виглядав так… Після команди «Відбій!», коли всі лягали спати, я йшов на кухню і поступав у розпорядження чергового по кухонному наряду до ранку! Переодягався у підмінне х/б (робочий одяг), далі чистив картоплю (пару мішків), моркву, цибулю… Мив і різав чищені овочі… Мив кухонний посуд… І так до 5:30 ранку. Потім мився у душі, переодягався у повсякденну одежу і йшов у свою роту, яка піднімалася у 6:00. І цілий день занять з ротою!


Посилання:

[1]. Івáн Фе́дорович Федькó (24 червня (6 липня) 1897, Хмелів, Російська імперія — 26 лютого 1939, Москва, СРСР) — радянський військовий діяч, командарм 1-го рангу. Депутат Верховної Ради СРСР 1-го скликання. Член ЦК КП(б)У в 1937—1938 роках. 7 листопада 1938 року був заарештований, звинувачений в участі у «військово-фашистській змові». 26 лютого 1939 засуджений до смертної кари й того ж дня розстріляний. Реабілітований посмертно 1956 року.

[2]. Шмідт Петро Петрович (рос. Петр Петрович Шмидт, нім. Peter Schmidt; 5 [17] лютого 1867, Одеса, Херсонська губернія, Україна) — 19 березня 1906, острів Березань, Херсонська губернія, Україна) — український військовик-моряк, учасник антиурядових виступів 1905—1907, один з керівників Севастопольського збройного повстання 1905. Суд над Шмідтом відбувся в Очакові у лютому 1906. 18 лютого 1906 року Шмідту, а також матросам О. Гладкову, С. Частнику та М. Антоненку було винесено смертний вирок. Розстріляний на острові Березань 6 (19 березня) 1906. Стратою керував Михайло Михайлович Ставракі. 8 травня 1917 перепохований у Покровському соборі в Севастополі. 13 листопада 1923 перепохований на севастопольському кладовищі Комунарів.

[3]. Великий комбинатор. 1 часть. Глава 2. Авторская редакция романов Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» и «Золотой теренок» без купюр и цензуры. // http://gatchina3000.ru/literatura/koreiko_a_i/grea...

[4]. Там само.


Далі буде...



+4
71
RSS
18:31
+3
У травні – червні воєнкомат мене не турбував і я зрозумів, що потрапляю в осінній призов, який проходить у листопаді – грудні.

А чому б не спробувати поступити в якийсь виш?! Чи отримання вищої освіти не входило в тодішні плани?..

Перед ритуальними радянськими святами – 7-8 жовтня

Чого-чого?! _наляканий
7 жовтня — свято «брежнєвської» Конституції СРСР. Але її ухвалили лише в 1977 році. А станом на 1966 рік чинною була «сталінська» Конституція 1936 року (якщо не помиляюся — ухвалена була 5 грудня 1936 року).
_наляканий
А що це за радянське свято таке — 8 жовтня?!
18:36 (відредаговано)
+2
Чого-чого?! 7 жовтня — свято «брежнєвської» Конституції СРСР. Але її ухвалили лише в 1977 році. А станом на 1966 рік чинною була «сталінська» Конституція 1936 року (якщо не помиляюся — ухвалена була 5 грудня 1936 року). А що це за радянське свято таке — 8 жовтня?!


Вибачаюся і дякую за уважність!

7-8 листопада! Зараз виправлю _соромлюсь
А чому б не спробувати поступити в якийсь виш?! Чи отримання вищої освіти не входило в тодішні плани?..


Ситуацію з освітою я опишу окремо. Справа в тому, що у зв'язку із сімейними обставинами (виїзд з матір'ю в Харківську область, куди її направили працювати, а потім і смерть матері...) у мене було 9 класів школи + 2 курси технікуму…
18:38
+3
Справа в тому, що батько мій Федір Костянтинович Федько.
Командарм, Іван Федорович Федько.
А я Володимир Федорович Федько.
Коротше, ім’я Федір як ключик, що пов’язує нашу трійцю!
В той же час, командарм Федько народився у 1897 році, а мій батько у 1906. Таким чином, командарм аж ніяк не міг бути моїм дідусем [1]!

Божечки!!! Ну, а хіба він не міг бути, приміром, двоюрідним дідусем?!

18:46 (відредаговано)
+3
Друже Тимуре, в моєму роду немає євреїв…

А по-друге, навіщо мені такі родичі, як командарм Федько!?
19:27 (відредаговано)
+2
навіщо мені такі родичі, як командарм Федько!?

Це зараз. А тоді!.. _стежу
Кронштадтське повстання душив!..
Тамбовських селян до тями приводив!..
Військами КОВО командував!..
4 ордени Червоного Прапору + орден Леніна — нехило!!!
Звинувачений, розстріляний, реабілітований — правильна біографія!!!

Замполіт більше нічого не запитував. І я забув про цю історію.

Отож бо! _не_знаю Забули… _не_знаю В тім-то й наука!..
19:41 (відредаговано)
+3
Забули… В тім-то й наука!..


Друже Тимуре, в армії я прийняв рішення не вступати в комуністичну партію. У моїх спогадах про це буде. А до такого рішення були передумови… Тому я і цурався таких одіозно-радянських «родичів», як командарм Федько.

Я не заплямував себе членством в КПСС — КПУ!

А в армії, та ще й на Кубі, вступити в партію було дуже легко. Прийняли кандидатом, проходить рік (а на Кубі ми служили два роки) і тебе приймають в члени партії. І ще через рік ти пливеш додому воїном-інтернаціоналістом з партквитком і дворічним партстажем… _підморгування
20:51
+3
Я теж, друже Володимире.
20:58 (відредаговано)
+3
А книгу Ільфа і Петрова «12 стульєв» і «Золотой тєльонок» теж мої улюблені. Цю книгу подарував мені у 1960 році в Бучі брат Олександр Наконечний. А я йому подарував книгу «Голова професора Доуеля». Мені було тоді 14 років і вітер у голові. Ходив, того літа, підстрибуючи від внутрішньої радості.
Друже Анатолію, арифметика не сходиться _підморгування

1964 — 14 = 1950
А в анкеті на Світочі тобі 73 роки… Щось треба виправляти _сміюсь
22:01
+3
Друже Володимире, дякую, що помітив описку. Це було в 1960 році! Зараз виправлю.
22:33
+2
До речі, друже Анатолію… Щось твій прогноз не підтверджується! Ніхто більше не хоче розповідати про себе… _засмучений
Я про себе на Світочі й без того багато розповідав, у мене для цього виділена спеціальна тека — "Мемуарне", в якій розташовані 24 матеріали. І це не враховуючи окремих матеріалів в інших теках, наприклад "Хитра реклама" (тека «Маніпуляції») або наші з Оленою інтерв'ю на кшталт "Мозок письменника" та "Тимур і Олена Литовченки: КОЛЕКТИВНИЙ РОЗУМ" (тека «Мистецтво і література»). А ще коментарі… Куди ж більше?!
_стежу
Микола Гушул публікує фрагменти своєї книги про Рожнів, яка теж містить багато елементів автобіографічного характеру.
_вибачаюсь
Отож все нормально.
10:50 (відредаговано)
+2
Угу!
Тимур Литовченко, Анатолій Висота, Микола Гушул, Володимир Федько…
Аж цілих чотири «одкровєнніка»… _соромлюсь
Тимур Литовченко, Анатолій Висота, Микола Гушул, Володимир Федько…

За винятком Дзвінкої Сопілкарки, це всі основні дописувачі Світоча. Що ж до Дзвінки… Залишимо за жінкою її звичаєве право на втаємниченість! _соромлюсь
11:11 (відредаговано)
+2
Фотографія на військовому квитку не відображає мене реального, майже двадцятирічного (до дня народження залишалося 2 місяці), напередодні призову в армію!

Це фотографія мене 16-літнього, зроблена для отримання першого паспорту.

Оскільки у повістці було зазначено, що при собі треба мати 2 фотографії 3х4, то треба було терміново сфотографуватися. Але ж… ритуальне свято… і фотографії не працюють. Тоді тьотя знайшла мої старі паспортні фото… і ми вирішили не витрачати гроші на нові фото. У райвійськкоматі фото не забракували _сміюсь приклеїли на військовий квиток і в справу призовника.
А що тут такого дивного?! Це нормально.
11:31 (відредаговано)
+2
Був ще один пікантний момент!

Під впливом якогось закордонного фільму сестра вирішила стати блондинкою! По великому блату їй дістали імпортну фарбу — якщо пам'ять мене не підводить, то це був німецький «Блондаколор». Волосся у сестри було довге і густе і вона побоювалася його зіпсувати. Тоді у неї виникла креативна (як зараз прийнято говорити) ідея — випробувати фарбу спочатку на моїй голові.

«Тебе ж все одно через декілька днів пострижуть наголо!» — сказала вона. За чверть пражського торту я погодився _соромлюсь

Фарба виявилася чудовою — я став блондином!

На пересильному пункті у Білій Церкві «покупець» (старшина, який відбирав призовників в учбову дивізію) запитав: «Хто добре водить автомобіль і мотоцикл вийти із строю!». Вийшли з пару десятків хлопців. Але мотоциклістом-розрядником був тільки я один.

А коли в Десні нас постригли і переодягли, то я повернувся до свого кольору волосся — темно-каштанового.

Старшина ж запам'ятав, що на відборі був «рижий» мотогонщик, і десь через тиждень почав виясняти, куди «рижий» подівся. Я сказав, що «рижим» був я. Він, звісно, не повірив. І тільки запис у моїй обліково-послужній картці переконав його.

Довелося розповісти всю історію з перефарбуванням… Уся наша учбова рота потішалася над моєю розповіддю. Але незлобиво!
Взагалі у нас був добрий колектив і сьогодні, через півстоліття, я згадую службу в Десні з теплотою.
Тю! А що, не можна було заздалегідь поголитися «під Котовського»?! Тоді б «купець» запам'ятав, що мотогонщик був не «рудим», а «лисим»! Було б іще прикольніше.
_сміюсь
14:11 (відредаговано)
+1
Тю! А що, не можна було заздалегідь поголитися «під Котовського»?!


Знову ж таки, друже Тимуре, Котовський — не мій герой! Він з тієї ж серії «героїв Громадянської війни», що і командарм Федько _підморгування
13:31 (відредаговано)
+2
Я у всій красі… _соромлюсь _сміюсь _соромлюсь

Січень 1967, мені 20 років, сфотографувався на день народження.
Остер, учбова дивізія.
(Сторінка із пост-армійського щоденника...)

Випадкові Дописи