До Гармонії - Разом!      Детальніше про сайт

Анатолій ВИСОТА: Два дні в неволі, (1, 12.19)

Анатолій ВИСОТА: Два дні в неволі, (1, 12.19)


         Щоб було зрозуміло 
У грудні 1942 року староста Володимир Духлій сказав комусь по секрету, що одружених не будуть забирати в Німеччину і оддав заміж свою юну дочку. Ця чутка миттю пронеслася Красним, що на Київщині, і красняни стали спішно женити своїх синів і оддавати заміж дочок. Вже в січні хутко справили весілля і Груня Палієнко вийшла заміж за парубка Михайла Висоту. Вони стали потім моїми батьком-матір’ю. Вони одружились не по любові, а так було треба, щоб не забрали весною в Німеччину. На той час вони мали по 18 років, бо обоє були 1924 року народження.
Але в травні 1943 року з Красного забрали в Німеччину всю молодь, не дивлячись хто там одружений. І повели пішки під конвоєм в Обухів, щоб бува хтось не втік дорогою. Ніч бранці перемучилися в обухівській школі, а потім їх кілька сотень з усього району повели пішки у Васильків. Звідти їх довезли залізницею в Київ. Двоє щасливих дівчат-краснянок з Києва повернулися в Красне – їх забракувала медкомісія. Кілька діб відмучилися наші в товарних вагонах, поки їх нарешті не довезли в Німеччину живими. Дорогою Груня втратила свою першу дитину. Опинилися вони аж у Вестфалії, округ Уна, село Гаус-Гайде. Це було десь отут:  

Це нині земля «Північний Рейн-Вестфалія.


Перший бауер здавався доброзичливим, але через кілька днів Михайло отримав від нього молотком по спині, бо не втримав важенний мішок з добривами і той репнув, а добрива розсипалися по землі. Тому наших відправили на біржу праці (Арбайтсамт).
(Все вам розказане я взяв із родинної епопеї моєї матері Горпини Висоти «Із сімейної хроніки», а саме з книги третьої, частини другої). 

         Перші враження 
«…Але їхали вони з новим бауером  Ноле недовго, десь з годину, а може й менше. Поїзд м”яко зупинився собі й красняни позлізали з своїми фанерними чемоданами й під чіткі німецькі оголошення з репродуктора розглядалися. Чиста і акуратна станція й видно, що недавно відбомблена, бо не всі вирви ще були зарівняні. І знову вони за помахом руки нового хазяїна пішли далі.
Ішли вони асфальтовою дорогою з півкілометра і потрапили в село Гемерде. Обабіч дороги були тротуари, а по клумбах цвіли квіти. Чисті будинки стояли рядком і виділялися акуратністю. У відкритих вікнах виднілися вазони з розкішними квітами. Виблискували чисто вимиті шибки і підвіконня. Ось вони підійшли до трьохповерхового будинку, який виділявся своєю елегантністю. Ворота надійно з”єднувалися із жовтим муром і було видно, що виковані майстром. Поруч воріт і хвіртка залізна, а над нею повилася віночком витка роза. Груня аж зупинилася, бо ще не бачила живий вінок такої неземної краси. Кругом панував порядок і чистота. Доріжка, посипана піском, рипіла під ногами й вела до будинку. Посеред двору був не ставок, а басейн із бетонними берегами, а в ньому плавали гуси і качки.

Що ж це воно таке? Наші такого ніколи не бачили й дивувалися собі мовчки. А в душі кричало: “Що цим німцям ще не вистачало, маючи такий достаток і красу навколо, що вони пішли війною на нашу таку бідну країну, що ніяк не може звестися на ноги? А це все робить жадоба до чужого! Думає: винищу усей люд, а сам буду жити як у Бога за пазухою… Хіба ці порядки наводить сам Гітлер? На німців доводиться ж працювати усій Європі, як оце нам — українцям! Ох же й сволота!..”.

Груня з Мишою обережно, поскрипуючи своїми фанерними чемоданами, зайшли у їдальню. Там на столі помітили у глибокій мисці варену картоплю. І не багато, а так, щоб одному перекусити. І ці раби кинулися до тої миски і миттю все з”їли, бо зранку ж нічого не їли і були голодні. І вже тільки, почувши осудливе: — Ну і їсте ви, як свині, — Груня з Мишею зрозуміли, що та в переднику, мабуть служниця, спостерігала за ними. Як хотілося краснянці обізватися й гостро запитати: — “Що? Може шкода фашистської їжі, що уболіваєш за з”їдене?”. Але стримала себе, хоч ці слова і погасили б ту страшну образу на німців і на всю їхню Німеччину.
Тим часом увійшла німкеня, яка працювала на кухні. На ній акуратна зачіска, яка придавала їй елегантності. Білий фартушок облягав її стан. Все на ній лежало пригнане точно по розміру. Красиві риси обличчя вказували, що і німці є творінням Божим. Можна навіть сказати, що красива і гордовита. Начищені до лиску туфлі відділяли її білі красиві ноги, виточені ніби напоказ. Да, хоч і німкеня, але гарна. Та вона ще й привіталася: — Гутен таг! І обернулася до тої в сірому переднику з розпорядженням:
— Ти тепер підеш працювати на поле, а цю дівчину візьмемо на кухню! І звернулася до Груні: — Ферштеест ду? (ти розумієш?). — Не розумію! — відповіла Груня українською. “Ага! О, цю гарну зовуть Аною, а хочуть спровадити на поле Ему, бо це таке дівчисько, що на кухні нічого не тямить!” — усе зрозуміла Груня та тільки виду не подала. Їй здавалося, що на кухні серед німкень, що гергочуть як ті гуси, буде одиноко і сумно. А на полі з кимось хоч словом перемовишся, а тут тільки й слухай чужу й ненависну мову.

Тут ніби з неба впав фульвальтер (бригадир). Оце вже справжній фашист! Видно по всьому. Глянув як пірат. З-під білих кошлатих брів зневажливо супилися безбарвні світлі очі. При костюмі і в брилі. Ще й краги насунуті поверх черевиків — це ніби замість халяв від чобіт. Не привітавшись гаркнув: — Коммен гіер! (пішли). І широким кроком повів наших до стайні, де стояла висока драбина на горище. Різко показав на драбину: — Нах гох! (на гору). А Михайла повів із собою. Куди?!
Груня, полізла на горище і в сутінках помітила, що не сама. Привіталася до тих сірих людей: — Добрий день вам! — Добжи дзень! — відповіло кілька голосів тихо. “А! Це поляки...” — розчарувася наша краснянка. Вона запитала і зрозуміла, що Михайла забрали й повели накидати на воза клевер, бо саме тоді тривала сіножать, пора сінокосу. Пізніше запитала Груня в поляків за того чоловіка у військовому однострої, що не відповів на її привітання. Виявилося, що це француз Моріс, який не розуміє по-польські.
Він почув голос бригадира Дяда і відразу схопився, бо не дозволялося відпочивати в час роботи і він боявся видати себе голосом. І це їй тихенько пояснила полька Кароліна.
А збоку заревів Дяд: — Руге! (замовкни!). Ду мус дроп! Іммер дроп! ( ти мусиш весь час утоптувати!). — Що це йому від мене треба? — тихо запитала Груня. Бо не зрозуміла й слова з того ревіння. — Ти не балакай, а утоптуй цей клевер! — пояснила Кароліна.
А надворі сонце припікало все більше. Чорна покрівля даху була розпечена мов на вогні. На горищі Груні без звички просто не було чим дихати від тої пилюки з сухого клєверу. Від того чаду у голові стукало як молотками. А руки хапають в оберемок те сіно й несуть під ту розжарену покрівлю і утоптують, і утоптують — аж серце вискакує тобі з грудей. Хочби хвилину подихати свіжим прохолодним повітрям… Піт заливає очі і втерти ніяк, бо руки і одяг сірий від пилюки. А лице стало як мара сірим і незнайомим, як в тої польки Кароліни.
В таке пекло Груня потрапила вперше. Скрізь доводилося працювати і важко було, хочби згадати працю на краснянській свинофермі. Але така каторга була для неї вперше. Хочби води дав хто ковтнути, хоч один ковток!

Ато на губах аж сіль виступила, а язик став таким шорстким мов у колючках. А в роті гірко як полину наїлася… І докорила собі краснянка, що так легковажно відмовилася від роботи на кухні. А варто лише було сказати “я” (так). А на кухні чого чого, а води тої вдосталь...
Всі мовчки працювали, пакуючи той клєвер. Підвода під”їжджала за підводою прямо в той сарай і хлопці подавали вилами через великий отвір той ненависний клєвер, а дівчата підхоплювали його руками й носили, й носили. І здавалося, що цьому не буде ні кінця, ні краю. Та ще й той надушник бригадир Дяд далеко не відходив, а стояв собі в стороні, куди не сягала пилюка. Груня не втрималася й тихенько запитала в поляків: — Водички не можна напитися? — Нє мов ніц! — злякалися ті. “Ох і гади! Фашисти-людиноненависники!” — лютувало в неї мовчки все її єство.
І отак в такому темпі працювали невільники аж до вечора… Змучені, знесилені вони злазили тою тремтячою драбиною на тремтячих ногах. Одяг поприлипав до тіла і несила було його стягти з себе. І стягла, і витрусила від пилюки. Тоді люди побігли до крана з водою, що був у стайні для коней. І спраглими губами кидалися по черзі до води.
Холодна вода, о чудо, охолоджувала шерстяний язик і хоч віддавала іржею та затхлістю, а таки тамувала спрагу. Ніхто не розмовляв, а лише відплювували й відхаркували ту чорну масу, яка поналипала і в рота, і в носа ще й десь там у глибині в бронхах і легенях.

На увесь двір задзвонив електричний дзвінок і ветерани-невільники знали, що це їм подають сигнал “пора в їдальню!”. Понапивалися води як ті коні, а їсти таки хочеться...
Трохи охолодившись, люди рушили до їдальні, яка містилася під одним дахом із кухнею. Там стояв довгий стіл, біля якого притулилися дерев”яні ослони. Кожний із невільників знав своє місце. А Груня з Мишою скромно собі стояли збоку й чекали, коли всі повсідаються. Потім сіли на вільні місця і собі. Поступово втома відходила і молодий організм повертав собі силу. На вечерю була картопля із тушеною капустою. Усі їли мовчки і з апетитом...
Груня поглянула на їхні скромні сімейні пожитки, що вміщалися у двох фанерних скриньках, що сиротливо притулилися собі в куточку і вірно чекали на своїх господарів. Після вечері усі порозходилися по своїх штубах, а наші чекали на наказ бауера. Ось і їм знайшося місце. На горищі корівника було відгороджене дошками місце. Там стояло дерев”яне ліжко з двома подушками на байковій сірій ковдрі. Груня відразу захлипала, приказуючи: — Попали з вогню та в полум”я… В того першого хазяїна хоч була тьотя Марія… А тут усі чужі…
Миша, опустивши голову, зітхав тяжко, сидячи на тому ліжку. — Хочби хто словом перекинувся… — плакала тихенько юна невільниця…

        Другого дня 
Другого дня захмарило так, як на дощ, і наші думали собі, що ось і буде нарешті перепочинок. А того літа 1943 року взагалі були часто великі грози. Ще зранку дихнув вологий вітер, який з кожною хвилиною наганяв вологі хмари, які густо заволокли вже все небо. Почалася гроза з тріскучими дужими розрядами після блискавок на все небо...
Але невільники не мали права на відпочинок. Через дощ нема сінокосу, то накидали гній на причеп і трактором вивозили його на поле. Коли той причеп завантажили, то наглядач наказав Груні йти за трактором. А трактор з причепом їхав швидко й краснянка не встигала за ним, а дощ лив як з відра. З одежі не осталося й сухого рубчика. Одяг, довга спідниця прилипла до тіла й заважала йти швидко. Босі ноги місили грязь і ковзалися в різні боки. Ось дійшла й побачила, що причеп вивернув гній, а наглядач наказав його розкидати й розтрушувати, незважаючи на дощ. Слів не розуміла, а по його рішучих жестах зрозуміла, що поки приїде наступного разу, то, щоб це все було розкидано… Боже! Чуже поле, чужа сторона і нема на тому безконечному полі жодної живої душі окрім неї.
Часті спалахи блискавки, що сліпучим вогнем борознили небо й гарматні удари грому розколювали і небо і Грунину душу. Ось знову заревів трактор, важко перевалюючись, він підповзав із причепом, наповненим новим гноєм. А краснянка ще й половини не розкидала з тої першої купи, хоч і старалася зо всіх сил виконати наказ. Ось трактор укляк недалечко, а наглядач по-молодечому вискочив з кабіни і підбіг до Груні. Несподівано він вихопив у неї вила і перетяг її ними через усю спину. Другого удару полонянка не чекала, а кинулася навтьоки. Гортанна німецька мова біснувато кроїла її серце: — Кома гір цурюк! (іди сюди назад!).
А вона стояла під дощем на безпечній відстані й ридала від приниження. Образа спазмами здавлювала її горло. Між лопатками наче хто приску насипав і лютий дощ ніяк того не холодив. Він же може догнати трактором і навіть задушити або убити тими ж вилами. Он як ними розмахує… Але чомусь розвернувся й поїхав знову до гноянки, бо там же раби собі гуляють, не маючи куди навантажувати той гній.
Дівчина, не погамувавши болю й образи, знову підійшла до купи і стала слизькими вилами розкидати той гній, а собі постановила: “Нехай ось знову захоче відібрати вила, то не чекатиму, а самій йому тими вилами, куди попаду!”. Але третього разу привіз гній француз Рене Арно.

Він підійшов до дівчини й заговорив до неї сумішшю французської й німецької, але вона не розібрала. Лише зрозуміла, що не треба устилати густо гноєм поле, а розкидати так, де скільки упаде, ато знову Дяд битиме. А вона ж старалася так гарненько устилати поле, як материн город в Україні — зрозуміла свою помилку Груня. Ага, аж тепер вона зрозуміла свою помилку: вони хочуть, щоб вона робила хапком-лапком як у колгоспі. Той Рене підтвердив, що цей гній, всі три купи, треба до вечора розкидати й показав сам вилами, як його розвертати...
Минула гроза й виглянуло з-за хмари сонце і стало припарювати знову на дощ. І справді: не встигла висохнути на ній одежа, як знову зашаленів дощ… Груня хрестилася і благала в Бога і в усіх святих, щоб допомогли їй укоротити віку, щоб нарешті закінчилося це німецьке знущання. Бо такої зневаги і такого приниження ніколи вона не зазнала в своєму житті...».

       Оце такі німці насправді 

Погляньте, якою була Груня перед німецькою неволею. На світлині, зробленій весною на Паску у 1942 році, вона ліворуч.

Українцям є чого повчитися в німців. Вони справді працьовиті, ретельні й дисципліновані, а ще кажуть, що й культурні. Але все це розбивається їхньою аморальністю, — вони ставилися до інших людей, як до робочої скотини. Доказом цього є те, що ви прочитали. Я чув розповіді краснян, про роки неволі в Німеччини і вони підтверджували вами прочитане. Не легше жилося в неволі й Ярині – Михайловій старшій сестрі (1922 р.н. — 1950 р.с.). Її забрали в Німеччину ще в 1942 році і вона працювала на заводі у Дуйсбурзі.
А що ви хотіли? Німеччина завоювала у 1941 році Україну разом з українцями. А потім силою стали вивозити наших людей на роботу в Німеччину. Михайло і Груня теж носили на грудях нашивки з написом «OST».
Українські заробітчани й нині їздять на роботу в Німеччину. Але вони можуть поїхати туди й вернутися в Україну по своїй волі.
  Та краще, щоб була достойна робота і заможне життя в Україні.

 Хай же буде! 

+5
234
RSS
13:14
+5
Велика кривда заподіяна московитами моєму роду. Велика кривда заподіяна моєму роду й «культурними» німцями. І ніякі грошові компенсації не виправлять цього зла.
23:45
+5
Велика кривда заподіяна моєму роду й «культурними» німцями. І ніякі грошові компенсації не виправлять цього зла.
Німці хоч вибачились і виплатили компенсацію. А нашим, навіть реабілітованим, не тільки не виплатили ніякої компенсації, але не повернули їм їхні будинки, бо в них жили вже інші люди. І вони, бідні, змушені були будувати все за свої кошти і не на своїй, родинній з діда-прадіда, землі.
19:11 (відредаговано)
+5
Вражаюча розповідь. Особливо, коли це відбувалося з молодою дівчиною. Але це творили німці, які воювали з Радянським Союзом, і відносились до наших людей як до представників ворожої країни. А що творили наші «доблесні правоохоронці» з нашими співвітчизниками пропоную уривок розділу «Спогади засудженої» із відомої світочанам книги «Рожнів і рожнівчани»
«Я, Стефуранчин Ірина Андріївна, народилася 5 серпня 1921 року в селі Рожнові Косівського району Станіславської області (тепер Івано-Франківська). Мої батьки селяни, українці. Я була наймолодшою восьмою дитиною у моїх багатодітних батьків.

24 липня 1944 року мене заарештували і звинуватили в членстві в ОУН і в зв’язках з УПА. Перед тим ми з мамаю були в санаторії і в цей час, коли нас не було дома, в нашій квартирі був обшук. Забрали тільки листи, бо ніякої іншої літератури у нас не було. В Чернівецькій тюрмі посадили в шосту камеру, в якій не було нар, і ми, шість жінок, спали на цементній підлозі. Крім суконки, я мала тільки літній плащик. Передачу мамочка носила, але мені не дозволяли її отримати. Аж в листопаді я отримала від мамочки передачу з осінньою одежою. А в грудні мені зачитали вирок. Мене було засуджено заочно Московською трійкою МГБ СРСР на 5 років політичних таборів без права переписки з рідними.
…а весною перевели у Воркуту. Там зробили обшук, заставили роздягнутися і одягнути іншу одежу, зробили обшук у бараці і заставили пришити на шапці, на правому рукаві і на плечах куфайки і бушлата шматок білої тканини з номером ПН – 14, який заміняв прізвище. На ранковій і вечірній перевірці ми повинні були називати свій номер, як в концтаборі. Жили в великому бараці на 120 осіб, спали на двоповерхових нарах по чотири особи. Кожен мав коц (тонка ковдра) і подушку – і то було все. Працювали на цегельному заводі, відкидали сніг, виконували інші роботи. Інколи вночі заставляли розвантажувати вагони із замерзлими овочами. А коли ми поверталися, нас обшукував конвой з псами та відбирали мерзлу картоплину чи ще щось — і жорстоко карали".
Судячи з вище викладеного, як на мене, хрін редьки не солодший.
20:46 (відредаговано)
+6
Друже Миколо, дякую за добре слово! Ти пишеш: … а що творили наші з нашими співітчизниками.... Справді, творили вони українцям страшенне зло. Та нашими вони ніколи не були! Це треба визнати раз і назавжди: у 1920 році після окупації УНР над українцями запанувала московська влада. Це були чужі люди. Місцева влада, починаючи з бригадирів і голів сільрад, були колаборантами, а простіше, московськими посіпаками. Й не дивно, що українку Ірину Стефуранчин засудив саме московський суд, бо для нього вона була смертельним ворогом.
18:42 (відредаговано)
+2
Слово «наші», друже Анатолію, я вжив тільки для того, щоб відрізнити їх від німців. На жаль «наші» «правоохоронці» часто-густо були набагато гіршими за німців. На їхній совісті набагато більше смертей, ніж на совісті німців. А бригадирів і голів сільрад ти називаєш колаборантами, на мій погляд, даремно. Вони були господарниками і працювали як і лікарі, інженери, бригадири на заводах і в інших сферах. Тоді всіх їх треба називати колаборантами? Тоді і ми з тобою колаборанти…
20:24 (відредаговано)
+4
Місцева влада, починаючи з бригадирів і голів сільрад, були колаборантами, а простіше, московськими посіпаками.


КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ і ГОЛОДОМОР творилася руками партійно-господарського активу на місцях! Від нарядника і ланкової до голів колгоспів; від майстра цеху до керівників міністерств і відомств УРСР.

Друже Миколо, рекомендую прочитати:
КОЛАБОРАЦІОНІЗМ – уточнення поняття «окупант» і «співпраця з окупантом» в українській історії // svitoch.in.ua/1847-kolaboratsionizm-utochnennya-ponyattya-okupant-i-spivpratsya-z-okupantom-v-ukrayinskiy-istoriyi.html

І ніяких реверансів… «А бригадирів і голів сільрад ти називаєш колаборантами, на мій погляд, даремно. Вони були господарниками і працювали як і лікарі, інженери, бригадири на заводах і в інших сферах».
02:25
+4
Друже Миколо, ми з тобою в радянські часи підневільної України були нащадками колаборантів .
Як, власне, і мої батьки, і я сам. Ми вже потенційно — від народження були рабами імперії. Отож те, що ми робимо зараз — це спроба виправити історичну помилку наших предків. А такі речі без крові не обходяться, на жаль…
18:55
+2
ми з тобою в радянські часи підневільної України були нащадками колаборантів.

Тобто, ми з тобою нащадки колаборантів. А вони, наші батьки, були колаборантами. З цим я категорично не погоджуюсь. Мої батьки ніколи, навіть у розмовах, не підтримували Радянську владу. А що вони, як і всі мільйони інших, тяжко працювали в колгоспі щоб не вмерти з голоду, називати їх колаборантами не справедливо і не чесно. Десятки тисяч з них збройно боролися проти цієї влади, мільйони підтримували їх у цій боротьбі. Багато з них віддали життя за майбутню Незалежну Україну. Не було б їх, не було б їхньої боротьби — може і не було б Незалежної України. А ми дозволяємо собі високомірно називати їх колаборантами.
23:04 (відредаговано)
+4
Страшно читати, а пережити таке… Чим більше дізнаюся про звірства людей, починаю більше любити звірів.
02:50 (відредаговано)
+4
Друже Володимире, так це ж і добре, що Гітлер не сприяв створенню Самостійної України!. Цим він показав, що Україну не визволив, а окупував. А чому добре? Бо Україна і Німеччина гарантовано не перемогли б США і Московію у 2 світовій війні!. А цю війну програли б і українці поголовно були б вивезені в Сибір, не стало б навіть УРСР!
09:21
+4
Так, страшні речі витворяли тоді німці, але зараз в наш час московити не кращі. Маємо страшного сусіда, під назвою — Росія.
18:04
+3
Додав світлину, де Груня у вінку на Пасху весною 1942 року за рік перед німецькою неволею.
Вона ліворуч?
19:15
+3
Так, друже Тимуре, Груня ліворуч. Моїй майбутній матері тоді було повних 17 літ.
20:16
+3
Яке жахіття було жити та пережити 30-ті 40-ві роки в УРСР
Справжній ад!..
20:40
+3
Здається, я чітко дав визначення колабораціонізму:

«А колабораціоністами були всі, хто вступив в комуністичну партію, і всі хто співпрацював з окупаційними органами, заснованими в УРСР, особливо з ВЧК – ГПУ – ОГПУ – НКВС!
Наприкінці 1920-х років радянська окупаційна влада, керована Сталіним і його прибічниками- колабораціоністами в Україні, влаштувала колективізацію та депортацію українців до Сибіру.
На початку 1930-х років радянська окупаційна влада організувала в Україні штучний Голодомор, від якого загинули мільйони українців!
Таким чином, ОКУПАНТОМ (ВОРОГОМ) українського народу був радянський партійний, господарчий, військовий і поліцейський апарат!!!

Давайте не будемо словоблудити!
У комуністичну партію не заганяли під дулом нагана! Мільйони колгоспників і робітників були безпартійними! І до них претензій немає — вони заробляли на хліб, на прожиття! А той, хто вступав у партію і ставав ланковим, бригадиром і т.п. і є колаборант!
21:58 (відредаговано)
+3
Так, друже Володимире, твоє визначення колаборантів в Україні є більш обгрунтованим і повним. Всі, хто утверджували московську владу в Україні і мали від того користь і перевагу над народом, і є колаборантами, а простіше, московськими посіпаками.
10:10 (відредаговано)
+3
Хочу ще раз наголосити: рядовий колгоспник, рядовий робітник і, навіть, рядовий технік чи інженер, які працювали і заробляли на своє життя та на прожиття своєї сім'ї, не можуть вважатися колабораціоністами!

Але… Як тільки цей рядовий… вступав до лав комуністичної партії — він одразу ставав колабораціоністом!
Але… Як тільки рядовий колгоспник чи робітник поступав на роботу в каральні органи — Надзвичайну Комісію, НКВС, ГПУ/ОГПУ, МГБ, КГБ — він одразу ставав колабораціоністом!
22:22
+2
Друже, правильно: колаборант
16:56
+3
Цікава історія
14:12 (відредаговано)
+3
Щодо праці в Німеччині / Третьому Райху все далеко не так однозначно!

Я цією темою займаюся четвертий рік і за цей час перечитав більше двох тисяч листів остарбайтерів; певну кількість фільтраційних справ; велику кількість «опросних листів» та багато документів, що стосуються регламентації використання робочої сили з України, Польщі, Франції.

Діапазон ставлення остарбайтерів (як дівчат, так і хлопців) до роботи в Німеччині широкий – від розуміння необхідності своєю працею взяти особисту участь у боротьбі з московським більшовизмом до постійного плачу в листах, що доводиться жити і працювати далеко від батьків.
***

У моїй родині, по лінії батька дружини, теж були остарбайтери.

Рідний брат батька дружини — дядя Гриша, 1925 р. народження (с. Говтва, Полтавської області), працював у Німеччині у 1943-1945 рр., був репатрійований в УРСР, ніколи нічого поганого про перебування у Німеччині не розповідав. Помер у 2009 році.

А Галя, родичка батька дружини, 1924 р. народження, працювала у Німеччині з 1942 року у бауера на сільгоспроботах. У 1943 році із Східного фронту повернувся син бауера, тяжко поранений. Вона за ним доглядала. Покохалися, звернулися за дозволом на шлюб у місцеве відділення поліції. Отримали дозвіл і повінчалися. Повертатися в УРСР Галя не бажала. До рідного села Говтва (Полтавської обл.) Галя і Ганс приїхали у 1987-му. У них було вже троє дорослих дітей. Діти їхати в УРСР/СРСР не побажали.
***

Я планую трохи пізніше подати матеріали, які висвітлюють роботу остарбайтерів з різних точок зору.








Покохалися, звернулися за дозволом на шлюб у місцеве відділення поліції. Отримали дозвіл і повінчалися.

Ого! Отже, з дотриманням законів «расової чистоти» в ІІІ Райху не все було настільки суворо, як нам талдичила пропаганда?..
_здивований
Українців в Третьому Райху не вважали «нижчою расою»!
У Гітлера навіть була ідея поєднати шлюбом 500 000 українок з молодими німцями.
15:05 (відредаговано)
+3
Хочу також зауважити, що переглянувши більше сотні фотографій, які робітниці і робітники надсилали додому (і які їх родичі і досі не бачили, оскільки листи з фотографіями були захоплені у 1943-1944 рр. наступаючою Червоною Армією і передані СМЕРШ та МГБ СРСР з подальшим зберіганням в архіві під грифом «Цілком таємно»), я не можу стверджувати, що на цих фотографіях зображені замучені «рабині Третього Райху».



Українська робітниця (з правого боку світлини) разом з хазяйкою-німкенею та її дітьми…

17:28 (відредаговано)
+3
Остарбайтери в основному 1922-1924 рр. народження. У 1942-43 рр. їм було по 18-20 років. Це діти, які вижили у страшні часи комуністичного Голодомору!
Перебуваючи у Німеччині, ці хлопці і дівчата напружено працюють у будні дні; святкують Різдво Христове, Новий Рік і німецькі свята; у вільний час ходять і їздять в гості один до одного; розважаються – влаштовують зустрічі, на яких співають і танцюють, ходять в зоопарк, на карусель і в кіно, п’ють пиво; кохаються і вступають у шлюб між собою, а також з німцями, поляками і французами; народжують дітей; тужать і плачуть за домівкою і Україною; листуються з рідними і між собою на теренах Третього Райху…
Життя є життя!
Погляньте на них! Чи виглядають вони дуже нещасними, замореними, голодними і погано одягненими!?
Чи виглядали так їхні батьки в часи колективізації і Голодомору в Україні!?










Так! Вони важко працювали і їм було тяжко на чужині. Але їх праця була внеском українців у справу звільнення України від московсько-більшовицької окупації.
***
Погляньте на них! Чи виглядають вони дуже нещасними, замореними, голодними і погано одягненими!?

Перепрошую, але на це можна заперечити, що це все постановочні фото, зроблені спеціально з пропагандистською метою! Ось зразок такої подачі:


Зверніть увагу, що Diodand — це 100% «ватяний» відеоблогер. І свою «ватяність» він сповна демонструє в останніх словах ролика — в коментарі до зачитаної німецької агітки. Власне, це те, про що я й кажу: будь-яке фото з остарбайтерами більш-менш нормального вигляду можна легко оголосити «пропагандонською агіткою». Дуже навіть легко!..
_вибачаюсь
22:03 (відредаговано)
+3
Перепрошую, але на це можна заперечити, що це все постановочні фото, зроблені спеціально з пропагандистською метою!


Угу! І обличчя загримірувати… щоб виглядали ситими! _сильно_сміюсь
05:06
+2
Із спогадів краснян, описаних у моїй книзі КРАСНЕ, можна зробити висновок, що декому в Німеччині повезло: були терпимі умови праці і на фото вони виглядали гарно одягненими. Це теж правда. Але більшості жилося погано. Тому вони повернулися в Україну. Хоч були українцям пропозиції залишитися в Німеччині або виїхати в різні країни. Не захотіли: навіть брехали, що вони не українці, а русскіє. Таких переправляли у східну зону окупації.
05:18 (відредаговано)
+2
Цілком можливим було й таке. Це я про відео Тимура.Та для більшості остарбайтерів життя було важким і навіть нестерпним, як для моїх майбутніх батька-матері.
Із спогадів краснян, описаних у моїй книзі КРАСНЕ, можна зробити висновок, що декому в Німеччині повезло: були терпимі умови праці і на фото вони виглядали гарно одягненими. Це теж правда. Але більшості жилося погано.


Я подивлюся днями листи остарбайтерів з Красне.
Із спогадів краснян, описаних у моїй книзі КРАСНЕ


А де можна із цими спогадами ознайомитися...?
22:52
+3
Друже Володимире, книга «Красне.Красен. Красн.» Може бути в бібліотеках Києва.
Друже Володимире, книга «Красне.Красен. Красн.» Може бути в бібліотеках Києва.


Друже Анатолію, дай повні бібліографічні дані (автор, назва, видавництво, рік видання)…
12:58 (відредаговано)
+3
Ось вона!

Анатолій Висота - Красне

Анатолій Висота. Красне. Красен. Красн… (Історико-філософські нариси) — К: Задруга, 2009. — 240 с. + 56 іл.

Про всяк випадок:
ISBN: 978-966-432-017-4
ББК 84 Ук7-4

Я на Світочі презентував цю книжку ще 16.06.2016 і потім час від часу повертався до неї в коментарях… _соромлюсь

Мабуть, книжка має бути в бібліотеках ім.Вернадського та/або ім.Ярослава Мудрого (колишній Парламентській).
13:20
+2
Дякую, друже Тимуре, за допомогу, за рецензію ще раз!
Я на Світочі презентував цю книжку ще 16.06.2016 і потім час від часу повертався до неї в коментарях…


Дякую, друже Тимуре!
04:55 (відредаговано)
+2
З досвіду, описаного в материній книзі ПРО СІМЕЙНУ ХРОНІКУ, можу сказати, що нашим дуже не повезло. Мали жахливі і принизливі умови праці. Їм платили місячно, здається, по 50 дойчмарок. Цього вистачало лише на 2-3 гальби пива. За 2 роки обірвалися страшно. Навіть тікали. Їх піймали. Допитували. 2 доби тримали нарізно в камері навіть без води. Їх допитували в гестапо, а наші жалілися на не людське ставлення. Однак їх повернули назад в Гемерде до бауера Ноле. Народжену Грунею дитину-немовля здоровою (!) в німецькій лікарні на очах матері отруїли!. Мати навіть встигла дати їй ім'я Оля.
Отже, все складалося по-різному: скільки людей — стільки й доль… _не_знаю
20:47
+3
Друже Анатолію! Я не хочу влаштовувати дискусію на блозі спогадів твоєї матері. Вона бачила своє життя так Хоча в колгоспі у неї життя було ще більш жахливим. Залишимо її спогади в спокої.

Коли я опублікую нейтральний матеріал, тоді і поговоримо _підморгування

Випадкові Дописи