УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

В чужій шкурі

В чужій шкурі
Джерело матеріалу:

В чужій шкурі: що таке емпатія
і чи можна без неї бути хорошою людиною


Здатність співпереживати часто здається основою етики, мірилом доброти і панацеєю від будь-яких міжлюдських конфліктів. Але, як показують дослідження, люди, у яких ця риса виражена слабо, не більш небезпечні й не менш корисні для суспільства, ніж жалісливі громадяни, а вміння раціонально зрозуміти точку зору іншого часом допомагає в спілкуванні більше, ніж емоційний відгук. Які види емпатії існують і коли не варто переборщувати із співчуттям?

Ще нещодавно багато науково-популярних статей звеличували дзеркальні нейрони: вони були відкриті на початку 1990-х років і відповідають за здатність розпізнавати чужі дії та відчуття, уявляючи себе на місці інших. Дзеркальним нейронам почали приписувати всілякі чесноти — озвучувалися точки зору, що без них не було б ні героїчних самопожерт, ні мови, ані, можливо, цивілізації. При глибшому зануренні в тему виявляється, що все не так просто: поки що було переконливо доведено тільки те, що такі нейрони існують у макак, про людину ж, попри численні непрямі підтвердження, нічого напевно не відомо. Оскільки засовувати мікроелектроди в людський мозок суто заради експерименту наукова етика забороняє, найточніші дані постачає магнітно-резонансна томографія. Дійсно, в нашому мозку теж є зони, які однаково включаються і коли ми, наприклад, самі танцюємо (падаємо, їмо, цілуємося — що завгодно), і коли ми спостерігаємо за чужим танцем. Логічно припустити, що саме вони і дають можливість емоційно «влазити в шкуру» іншої людини. Але наскільки ці механізми близькі до дзеркальних нейронів макак і в якій мірі вони можуть поширюватися на тонкі відчуття, все ще не дуже зрозуміло — на цю тему досі ведуться суперечки.

У будь-якому разі, дзеркальне відображення емоцій — не єдиний варіант емпатії й навіть не найточніший. Звісно, воно допомагає безпомилково зрозуміти почуття людини, яка вдарила по пальцю молотком, але вже з душевним болем, як, втім, і з радістю, є нюанси — нескладно в цілому зчитати по обличчю, позі й жестах ближнього, що йому зле, та, як відомо, кожна нещаслива сім'я нещасна по-своєму, і з якої причини мучиться конкретний індивід, так просто не розбереш. Для цього страждальця доведеться розпитати і добудувати картину, змоделювавши власну участь у ситуації, через яку він засмутився. А тут, знову ж таки, немає ніякої гарантії, що модель правильна — ви ж, найшвидше, «приміряли» драму, що сталася, на свою психіку (на жаль, багато людей вважають цей, загалом-то, егоцентричний прийом найбільш істинною емпатією). Або на спрощене уявлення про знайомого, що часто засноване на стереотипах і упередженнях.

Вищий пілотаж розуміння — зібрати у себе в голові психічну «модель» іншої людини, знаючи її склад особистості й індивідуальні реакції, і вже на неї накладати різні ситуації. Це дає набагато об'єктивніше уявлення про чужий внутрішній світ, а письменникам допомагає створювати живих персонажів «з голови» — саме така навичка дозволила Толстому настільки переконливо описувати душевні хвилювання 18-річних дівчат. Ось тільки ця так звана «когнітивна емпатія» — раціональний процес, далекий від мимовільного емоційного співпереживання.

І тим не менш, інтуїтивно здається, що саме здатність відчувати чужий біль страхує нас від жорстокості щодо оточуючих — тут мало б включатися золоте правило етики: не роби іншому того, що не хотів би випробувати сам. На жаль, практика показує, що в реальності людська психіка так не працює: крім чуйних добряків, високі бали з емоційної емпатії демонструють… маніяки-садисти. Попри нібито парадоксальність, це цілком логічно — інакше вони просто не змогли б отримувати задоволення від страждань власних жертв.

Звісно, насторожує те, що нарциси і соціопати, які заподіюють дуже багато незручностей ближнім, малоздібні до емоційної емпатії, але при цьому добре володіють емпатією когнітивною, що дозволяє їм майстерно маніпулювати людьми в своїх інтересах, використовуючи чужі слабкості. І тут знов виникає спокуса прив'язати нечутливість до зловмисності, та якщо ми подивимося повні списки симптомів того й іншого розладів, то побачимо, що низька емпатія там проявляється у зв'язці з іншими рисами, що насторожують: відчуттям власної переваги над оточуючими у нарцисів, агресією і презирством до соціальних нормам у соціопатів. Крім того, і ті, й інші в цілому нездатні відчувати глибокі емоції (наприклад, почуття любові до іншої людини як до унікального суб'єкту, а не свого роду власності чи відображення).

Водночас, наукові дані показують, що в чистому вигляді низька здатність до співчуття не обов'язково призводить до безвідповідальної поведінки: один з головних дослідників емпатії, американський психолог Саймон Барон-Коен (між іншим, кузен коміка Саші Барона-Коена) звернув увагу на те, що у людей з синдромом Аспергера й аутизмом низький рівень як когнітивної, так і емоційної емпатії. Попри це, вони не схильні до жорстокості, як правило, демонструють стійкі моральні принципи і частіше стають жертвами насильства, ніж ініціюють його самі.

І це не кажучи про те, що існує досить переконлива теорія, за якою людська етика заснована не на трепетних відчуттях, а на цілком прагматичних мотивах: наприклад, Річард Докінз в книзі «Егоїстичний ген» докладно пояснює, чому з точки зору теорії ігор вам просто вигідно за замовчуванням дотримуватися інтересів ближнього, доки він сам вас не підставив. Гуманне ставлення до оточуючих і здатність діяти в їхніх інтересах — цілком корисні соціальні навички: в довгостроковому періоді вони підвищують ваші шанси на благополуччя, хоча при конкретній зустрічі з якимсь неприємним типом християнське милосердя може виявитися і не найвдалішою стратегією. Схильність окремих індивідів до явної самопожертви теж можна пояснити прагматикою — хоча б з точки зору виживання людства як виду.

Емоційна емпатія відстає від когнітивної ще за кількома пунктами: по-перше, вона упереджена. Ми більш схильні співчувати тим, хто схожий на нас, і тим, хто здається нам симпатичним (а друге часто пов'язано з першим), ми чутливі до сліз дитини, але нас навряд чи може дуже засмутити сумна статистика (хоча, здавалося б, десять тисяч смертей явно гірше, ніж одна). По-друге, емоційний резонанс не завжди допомагає ефективніше надавати допомогу: занадто чуйну людину чужі переживання можуть підкосити настільки, що вона сама зляже на кілька годин (аж до фізичної слабкості й інших психосоматичних симптомів). В цьому плані від холоднокровного сухаря, який розумом тямить, що добре б допомогти ближньому, користі в критичній ситуації може виявитися набагато більше. Тому, наприклад, і хірурги, і психотерапевти вчаться абстрагуватися від чужих емоцій — інакше вони просто не змогли б якісно робити свою справу.

Це не означає, що емоційна емпатія зовсім не потрібна: коли ми бачимо в чужих очах відображення власних переживань, ми відчуваємо, що нас розуміють, і це допомагає відчувати близькість з іншими людьми. Просто не треба очікувати, що висока емпатичність гарантовано робить когось хорошою людиною, а від усіх, хто її позбавлений, варто триматися подалі: розум дає нам не менше можливостей знаходити спільну мову і робити добро.

Андрій Мовчан

+3
125
RSS
17:47
+2
Про письменників згадано дуже точно й доречно! _чудово

Випадкові Дописи