УВАГА!   З 1 лютого діяльність спільноти "Світоч" переноситься в Telegram.

Сайт буде доступним ще довгий час, проте без нових публікацій.
Підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями на нашому Telegram-каналі @svitoch_in_ua

Розібратися як користуватися Телеграмом або створити власний канал для подальшої участі в спільноті "Світоч" можете за ІНСТРУКЦІЄЮ. З правилами участі можете ознайомитися тут.

Якщо у Вас є якісь запитання, задавайте їх в групі підтримки в Телеграмі тут.

Моя Доля була вирішена на небесах… // «Погляд у минуле…» Ч_б/н

Моя Доля була вирішена на небесах… // «Погляд у минуле…» Ч_б/н

В житті кожної людини трапляються екстремальні ситуації, коли її подальша доля – неминуча Смерть!

І здавалося, що ніхто і ніщо не може її врятувати! Але стається Чудо – людина виходить із смертельної небезпеки абсолютно неушкодженою! Ні фізично, ні психічно, ні матеріально!

***

Це трапилося тридцять років тому назад, у жовтні 1989-го. Я нікому раніше не розповідав про чудесне спасіння, оскільки не хотів тривожити і травмувати близьких мені людей, в першу чергу – дружину Надійку. Але термін давності минув і в рамках розповіді про своє життя повідаю чудесну історію.

Так трапилося по життю, що на той час серед моїх друзів були генерал-майор N, начальник суворовського училища, і генерал-лейтенант N, військовий комендант міста Києва.

Якось в середині жовтня мені зателефонував приятель-полковник, з яким ми роззнайомилися під час осінньої поїздки в Абхазію і за тиждень спільної роботи подружилися, та запросив у неділю покататися по Дніпру катером на підводних крилах… Прогулянка планувалася на цілий день, з приготуванням/вживанням шашликів+ на невеличких острівцях, що виростають з води в руслі Дніпра та у Матвіївській затоці.


Ось так виглядав наш катер «Стрєла». З тої поїздки, на жаль, у мене не залишилося ні фотографій, ні відео, тому довелося пошукати фото катера в Інтернеті.


Як і було домовлено, на 10-ту годину ранку я вже був на річковому вокзалі, де на самому краю причалу нас чекав катер. Приїхали генерали на «Чайці» та інші приятелі. А всього нас зібралося шестеро: п’ятеро пасажирів і капітан катера.

Холодний осінній день, та ще й накрапає дрібненький дощ, який погрожує перейти у сильний або дуже сильний. Але ж ми воїни і дощик нам не заважає. Розсідаємося по місцях, добре витерши від води мокрі сидіння, і катер, зробивши крутий розворот проти течії, стрімко мчить Дніпром…

На острівці швидко ставимо невеличкий брезентовий тент, розкладаємо похідну плитку, розігріваємо зранку підсмажені (не знаю у якому ресторані) шашлики. Від романтики приготування м’яса на дровах довелося відмовитися, оскільки за пару днів майже безперервних дощів все навколо мокре, а тягнути з собою дрова було складно. (Це зараз продається маса різного деревного вугілля і розпалювачів, а тоді нічого такого не було!) Нарізаємо свіженький батончик… Сало… Сало! Копчена рибка… Різні соління (грибочки, огірочки, мариновані часник та перець)…

Генерали демонструють ноу-хау! Коньяк був завчасно підігрітий і налитий у китайські однолітрові скляні термоси!

(У подальшому я це ноу-хау застосував до горілки – горілка дуже охолоджувалася у морозилці і наливалася в скляний китайський термос. У будь-яку спеку ми завжди мали прохолодний напій!)

Чарка… друга… третя… І, як завжди, розмови про політику! Розмови, зрозуміло, йдуть російською мовою.

Про підступи американського імперіалізму чи китайського ревізіонізму ніхто не талдичить! Щодо українського буржуазного націоналізму теж згадок немає! Основні теми – «перебудова» і Чорнобиль. Віктор Павлович, генерал-майор, криє матом Горбачова і Щербицького, інших членів Політбюро, як московського, так і київського. Причому криє персонально кожного! Але досить оригінально. Наприклад, «Горбачёв подонок!..»… далі йде літературна композиція із «вєлікаго і магучего русскаго мата», а закінчує: «, но партия – это святое!» Перебравши усе Політбюро поіменно, Віктор Павлович підводить риску, що всі негідники, але «партія – це святе».

Пікантність ситуації полягає в тому, що мене попрохали взяти на прогулянку службову відеокамеру, щоб записати на згадку генералам цей відпочинок! Камера стоїть на штативі, закрита спеціальним чохлом від дощу, і безпристрасно фіксує наші діалоги і монологи.


Ось така...


Під час чергового «коментаря» Віктора Павловича на адресу Горбачова і Політбюро… я мовчки показав йому на камеру… У відповідь В.П. емоційно промовив: «Да пошёл он … (далі – традиційна адреса)».

***

Тут варто дещо розказати про минуле Віктора Павловича…

В армії він був фахівцем служби тилу. Дослужився до полковника. Під час відомої катастрофи в Росії, коли із секретної лабораторії вирвався на волю мікроб сибірської язви, він керував евакуацією колгоспної худоби із зони зараження. Після Чорнобильської аварії, його як досвідченого фахівця, направили в Чорнобильську зону керувати евакуацією колгоспної і особистої худоби із зони радіоактивного зараження. Отримав свою дозу радіації і генеральські погони за умілу роботу. За цей час, як він сказав, надивився на партійних функціонерів різного калібру і у нього сформувалося негативне ставлення до вищого партійного апарату.

Особливо його обурювало, що партійці приїжджали в «зону» тільки відмітитися, а потім записували собі в актив «участь в роботах по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС».

«Приїжджає черговий візитер, – обурювався В.П., – і я повинен його супроводжувати, щоб він подивився на палаючий реактор. Дві-три хвилини постоїть, еб…м щолкая, і бігцем назад. І в день таких з десяток треба відвести, щоб подивились. Користі ж від цих візитерів ніякої! А я кожен раз до своєї дози опромінювання додаю і додаю мікрорентгени. Нарешті мені це набридло! І я черговому візитеру кажу: «Он бачите стовпчик з червоною поміткою!? Це межа, за яку іти не треба. Ідіть подивіться на реактор, якщо Вам цікаво, а я Вас тут почекаю. Мені зайве опромінювання не потрібно! Він мені: «Как Вы разговариваете с представителем ЦК!» А я йому: «Да пошёл ты…(адреса зрозуміла)… у меня выслуги хватает, и я могу хоть сейчас на пенсию уйти!».

Коротше, залишився Віктор Павлович в Києві і його призначили начальником суворовського училища.

***

Холодно, дощ… Вп’ятьох (капітан катера грівся гарячим чаєм) ми «приговорили» десь з півтора термоса чудового вірменського коньяку і вирішили, що треба перебратися на інший острівець.



Дніпро спокійний, вітру немає, дощ закінчився… і ми мчимо на крилах з максимально можливою швидкістю. Періодично капітан попереджає: «Тримайтесь міцно!» і закладає крутий віраж. Екстрім! Ми задоволені!

На іншому острівці повторюється той же сценарій. Дощу немає, тому ми не натягуємо тент. Хоча погода холодна, але теплий коньяк, чудові закуски і веселі розмови підтримують нас у гарному настрої!

Надійшов вечір… Якраз закінчився запис другої касети (я записував на SonyVHS-180) і я, поставивши в камеру третю касету, запакував дві записані у спеціальний водонепроникний чохол. (Буквально через півгодини це врятувало їх від загибелі!)

Віктор Павлович сказав, що на 20-ту годину в училищі для нас готується сауна і вечеря. Беремо курс на станцію метро «Дніпро».

***

Кому в голову прийшла небезпечна ідея, щоб нас із катера солдати з комендантської роти підняли по черзі нагору, на набережну, де чекала «Чайка» коменданта Києва – невідомо. Але ми підійшли катером до вертикальної стіни і Віктора Павловича за руки солдати підняли нагору. Наступним підняли мого приятеля-полковника. Третім настала моя черга. Я піднявся на ноги, ступив на борт катера… і в цей момент втратив рівновагу… (все-таки грам 600-800 коньяку (!) себе проявили). Я оперся боком об стіну… катер відійшов від стінки і я головою вниз пірнув у холодну воду!

Одягнений я був у куртку, светр, джинси, теплу білизну, важкі черевики, шкіряні рукавички. А через плече у мене висіла сумка з відеокамерою.

Під водою я перевернувся головою догори, випливаю… і стукаюсь головою о днище катера! Під водою… лівою рукою впираюся в стіну, а правою рукою відштовхую вбік катер… І ось я виринаю! І тільки тепер видихаю, а потім вдихаю! Мене миттєво підхоплюють під руки і тягнуть в катер! Одежа мокра і важка! Сумка з відеокамерою повна води, якої не менше відра, теж тягне мене вниз. Мене витягають в катер, ставлять на ноги, а потім підтримуючи з двох сторін, передають мої руки солдатам, які піднімають мене нагору. Ура! Я нагорі! З мене знімають одежу до трусів, загортають у ковдру (чи в плед, точно не пам’ятаю). Я сідаю на переднє сидіння, поруч з водієм, і він вмикає обігрів на повну потужність! Чашка гарячої кави в руках!

У мене немає ніякого стресу і жодних переживань, що я ледве не загинув!

Приїжджаємо в училище… Сауна… Мої речі кудись забрали на сушіння…

Телефоную додому дружині, що я «на завданні» і буду вранці.

Перший захід в сауну… Клас! Кайф! Виходимо, загорнувшись у простирадла і сідаємо за стіл. Римська імперія відпочиває!

Розпаковую чохол із записаними касетами і заганяю касету у відак… Продивляємося створений нами фільм, регочемо над цікавими розповідями і влучними анекдотами…

Десь о 5-й ранку приносять мої висушені і випрасувані речі. Одягаюся.



Генерал-лейтенант дає команду водію розвезти нас по домівкам. Мене доставляють останнім.

«Чайка» заїжджає у двір, я прощаюся з водієм і виходжу. Ну хоч хтось би побачив, на якій шикарній машині мене привезли додому! Але ще темно і у вікна ніхто не дивиться!

***

Відеокамера була чудово зроблена! Не дивлячись на те, що пролежала у мокрому стані з підключеним акумулятором до ранку, вона після просушки працювала. Єдине – стала записувати тільки у чорно-білому форматі. Знайомі технарі за 300 рублів повернули їй кольорове бачення. Якщо врахувати, що її ціна на балансі була 24 тисячі рублів, то я втратив тільки місячну зарплату.

***

Колись я прочитав, що є певні критичні дати для людей. Наприклад, 37 років, або 42 роки… У 1989-му мені якраз було 42 роки. З огляду на обставини, у яких я опинився в холодній воді і темряві, я повинен був загинути!

Але на небесах вирішили мою Долю і я залишився живим і здоровим!

Далі буде…



+3
106
RSS
22:21
+2
Чашка гарячої кави в руках!

Ааааа… звідки взялася кава в автівці???
_здивований _здивований _здивований

Відеокамера була чудово зроблена! Не дивлячись на те, що пролежала у мокрому стані з підключеним акумулятором до ранку...

Ааааа… чому ніхто її не просушив одразу ж по приїзді до СВУ???
_здивований _здивований _здивований
1. Кава була з термосу.

2. Спочатку була сауна, потім вечеря… А вже потім згадали про камеру… _сміюсь
_сміюсь Хоч і з генеральськими погонами, а все одно хлоп'ята-розгильдяї! _сміюсь
_пиячимо _пиячимо _пиячимо
22:50 (відредаговано)
+3
Колись я прочитав, що є певні критичні дати для людей. Наприклад, 37 років, або 42 роки… У 1989-му мені якраз було 42 роки. З огляду на обставини, у яких я опинився в холодній воді і темряві, я повинен був загинути!

Пам'ятаючи про сумну долю мого улюбленого барда — Володимира Висоцького, я також очікував 42-річчя з певним трепетом. Тим паче, в мо\й натальній карті сказано:

Управитель — Сатурн. Число — 16. 16-я карта Таро. Мінерал — антрацит. Найбільш неспокійний період — до 42 років.

Отож щось мало статися зі мною в 42 роки, аби я заспокоївся?..
_здивований
І я таки дочекався…
_здивований

1963 + 42 = 2005 рік то був.
У травні попереднього — 2004 року раптово помер шеф-редактор журналу «ПіК» Зіновий Кулик. Отож в травні 2005 року по ньому справляли перші роковини… Колись сталося так, що завдяки мені та моєму підшефному бомжеві Петру Амосовичу Заруденському вся редакція журналу «ПіК» потрапила на Байковий цвинтар на суботник, очолюваний Зіновієм Куликом. Тоді я провів усіх не тільки до могили Лесі Українки…



… але й по центральній алеї. І ми поприбирали всі занедбані могили. Тоді журналісти були вражені тим, які люди поховані на Байковому цвинтарі — включно з Михайлом Грушевським. І треба ж такому статися, щоб в 2004 році самого Зіновія Кулика поховали на тій же центральній алеї!!! Отож весь «ПіК» міг прийти туди, як по ниточці. Природно, на поминках згадали, що всіх вперше привів туди саме я…
_наляканий
Надмірна увага до моєї персони (бо на мене всі дивилися, як на «геолога-шамана» з анекдоту) створила якусь таку непередавану атмосферу… Й опісля поминок мені захотілося зробити щось приємне дружині. Отож я не пішов прямо додому, а поліз на Замкову гірку, де на старому цвинтарі Флорівського монастиря і на схилах розрісся чудовий бузок… Ясна річ, я був трохи «під мухою». Вирішивши зрізати куток на незнайомій стежинці — ледь не зірвався з кручі… Утримався, лише загальмувавши лівою ногою, в коліні якої щось хряцнуло…
_подумай
Додому причаляпав кульгаючи — але з букетом бузку. Ввечері треба було йти на «халтуру» — робити репортаж з концерту в кафе «Бабуїн». Отож стягнув коліно гумовим бинтом і пішов. У лікарню звернувся лише наступного дня — бо коліно неймовірно розпухло. Зробили рентген і констатували розрив медіально-колотеральної зв'язки. Ногу загіпсували. Я лікувався 4 місяці. За перші 2 тижні, поки нога була в гіпсі, я дописав (90% обсягу!!!) роману "Приречений жити". Ще за 2 тижні добив (знов десь 90% обсягу!!!) роман "Помститися імператору". Далі гіпс зняли, й я наново вчився ходити. Потім рятував журнал «РоботодавецЬ», який без мене занепав — за що отримав мій орден:



Отака історія…
Але якби я не втримався на кручі й зірвався б донизу…
Не зібрав би кісток, це точно!
Ось вам і 42 роки...
05:43
+3
Цікава й повчальна як перша, так і друга історія. Друже Тимуре, мабуть, тут описка: констатували… розМив… зв'язки....
10:27 (відредаговано)
+3
_вибачаюсь Ні, друже мій, саме розРив! Бо я сходив на вечірню «халтуру» вже з розірваною зв'язкою — я такий, я можу… _вибачаюсь

UPD. Не забувай, що в 2011 році я побив цей власний «рекорд» — коли ходив на зламаній нозі (включно з регулярними поїздками до мами на Троєщину, туди з сумками продуктів, назад з сумками наїдків, які вона наготувала) понад 3 місяці, аж доки перелом не зрісся отак от на ходу… Бо в грудні — січні за мамою треба було доглядати, в другій половині січня Олені закортіло з'їздити у відпустку «на моря, на югА», в лютому був спецвипуск журналу «РоботодавецЬ», присвячений ювілею Українського союзу промисловців і підприємців… І лише 4 березня я таки пішов до лікаря.
14:50
+2
Тимуре, а в коменті твоєму саме написано констатували розмИв… звя'зки. Таки це описка. Може виправиш?
Ага! Побачив, дякую! _чудово
05:52 (відредаговано)
+3
А коли ж це було в мої 42 роки? 1946+42=1988 рік. Для мене цей рік нічим визначальним не запам'ятався. А от наступний 1989 рік — так. Це був рік ризикованого перелому в житті. 12 березня 1989 року ми першими в Україні утворили легально (!) Обухівську районну організацію РУХУ.
09:05
+3
У 42 роки помер співак Джо Дасен.
_вибачаюсь Оноре де Бальзак і той помер в 51 рік. Я вже й його пережив… _вибачаюсь



Срок жизни увеличился, и может быть, концы
Поэтов отодвинулись. На время...
©

20:57
+2
У 22 — я повернувся з Куби.
У 27 — я вступив у шлюб.
У 32 — я дуже серйозно задумався над сенсом життя.
У 37 — у нас дружиною була серйозна криза у стосунках, яку ми успішно пройшли.
У 42 — я чудом був врятований від смерті.
У 72 — я ще живий _підморгування
Чи бачили к/ф "Знов 18"? Рекомендую в будь-якому разі!
Більшість таких життєвих криз пов'язані з астрологією, з циклами планет.
1 рік — цикл Сонця.
2 роки — цикл Марса.
12 років — цикл Юпітера.
29-30 років — цикл Сатурна.
Ці цикли відомі ще з античних часів, коли ще не було телескопів. І тривалість людського життя обмежувалася циклом Сатурна або трьома циклами Юпітера — 36 років. Вважалося, що той, хто пережив 37-й рік, обманув саму Смерть.
Тепер тривалість життя зросла і це пов'язують з відкриттям Урана. Його цикл становить 84 роки. І тепер це норма людського життя. А ще цей великий цикл ділять на частини, які відзначаються певними кризами в житті:
1/12 циклу Урана — 7 років
1/6 циклу Урана — 14 років
1/4 циклу Урана — 21 рік
1/2 циклу Урана — 42 роки.
00:08 (відредаговано)
+2
1/12 циклу Урана — 7 років

В цьому віці виник страх перед смертю. Як це так: все залишиться, а мене не буде!? Це було недовго… Може з рік, а потім зникло і до сьогодні така думка мене не турбує.

1/4 циклу Урана — 21 рік

Я в армії, на Кубі. До дємбєля рік і треба приймати рішення щодо подальшого життєвого шляху.

1/2 циклу Урана — 42 роки.

Чудо з небес врятувало мені життя.

Випадкові Дописи